Питання для самоконтролю

1. Що розуміють під господарством країни?

2. Що таке "національний комплекс"?

3. Яку структуру має національний комплекс?

4. Дайте визначення галузевої структури господарства.

5. Визначте суть поняття "галузь".

6. Розкрийте динамічні характеристики галузей.

7. Дайте характеристику національного господарського комплексу України.

8. Які основні напрями подальшого розвитку економіки України?

 

9. Економічне районування і територіальна структура господарства

Регіоналізм в системі соціально-економічного розвитку держави. На сучасному етапі формування національної економіки України увага приділяється проблемі вдосконалення територіальної організації суспільства і, зокрема, забезпеченню комплексного - економічного і соціального розвитку окремих регіонів та країни в цілому. Прискорення реформування соціально-економічного розвитку України в значній мірі залежить від ефективності регіональної політики, від посилення ролі та функцій регіонів.

Швидке вирішення проблем, пов'язане з трансформацією адміністративно-командної економіки в ринкову без формування економічно сильних регіонів є неможливим. Ця точка зору знаходить підтримку, як з боку науковців, так і практиків, але в практиці господарювання її реалізація ускладнюється внаслідок:

- невизначеності регіонів як територіально-господарських структур з точки зору організаційно-правових аспектів;

- відсутності ефективного регіонального управління;

- неврегульованості механізмів взаємодії між регіонами і державою, між регіонами, як економічними і юридичними особами.

Формування нових відносин між центром і регіонами на сьогоднішній день є особливо актуальними. Регіони виконують специфічні економічно-виробничі функції, які не можуть здійснювати інші структурні рівні з тієї простої причини, що даний рівень є об'єктивно реальним. Їх соціально-економічний розвиток повинен відбуватися з урахуванням ресурсних, демографічних, історичних, географічних, етнічних та інших особливостей. Саме в регіонах проходять процеси, що мають значний вплив на рівень економічного розвитку держави в цілому. Тому більшість проблем доцільно вирішувати на регіональному рівні. В період нестабільності та невизначеності економічного середовища необхідний перехід від традиційних принципів управління в регіонах до формування таких економічних відносин, які б забезпечували умови їх ефективного розвитку.

Регіональний підхід радикально змінює традиційну вертикальну схему державного управління на горизонтально-вертикальну і навіть на горизонтальну. На зміну жорсткій управлінській підпорядкованості областей та міст урядовому центрові приходить оптимальна господарська взаємодія регіонів у рамках єдиної загальнодержавної соціально-економічної системи. Для цього необхідна відповідна науково-методологічна та нормативно-законодавча база, яка б надавала регіонам права самостійно розробляти економічну стратегію розвитку, користуватись довір'ям з боку держави у проведенні інвестиційної, фінансово-кредитної, структурної, демографічної, соціальної, екологічної та національної політики. Все це вимагає подальшого розвитку фундаментальних досліджень у галузі регіоналізації економіки, розробки моделей ефективного функціонування регіонів, їх міжрегіональних об'єднань з перспективою створення високорозвинених ринкових інфраструктур.

Регіональні дослідження здатні відіграти важливу роль у гармонійному розвитку Української держави, яка змушена долати труднощі тоталітарно-імперської спадщини. Позбавлена державності протягом століть, Україна рідко коли перебувала в межах однієї держави, що і спричинило послаблення уваги до розвитку регіональної науки. Ось чому на сьогоднішній день регіональні аспекти розвитку держави привернули увагу не тільки науковців, але й практиків і політиків. В своїх працях вони акцентують увагу на зростаючій ролі регіонів у формування національної економіки України.

Погляд на місце і роль регіонів формується на основі оцінки не тільки сучасної ситуації в країні та наслідків минулого, але й з врахуванням перспектив розвитку національної економіки. З цього приводу дуже слушно зазначив С. М. Злупко, що "... кожне суспільно-економічне явище в даний момент є сув'яззю минулого, сучасного і майбутнього, отже, збагнути, проникнути в сутність сучасного без розуміння його еволюції в минулому, не

розкривши до кінця явищ сучасного, не можна прогнозувати його поведінки на майбутнє.

Сучасна модель соціально-економічного розвитку регіонів повинна будуватися на ґрунтовній теоретичній основі. Це перш за все передбачає врахування існуючих в регіоналістиці наукових напрацювань, а також використання сучасного рівня розвитку економічної теорії.

Необхідно зазначити, що наука про регіони має давні традиції, але одним з її перших теоретиків вважається И. Тюнен (1783-1850), відомий своєю працею "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки". Дане дослідження базувалося на засадах ринкової економіки. Територіальні межі регіону визначалися радіусом ринку, що пов'язаний з рентними доходами, граничними зарплатами і т.д..

З цього приводу А. Є. Пробст зауважив, що якщо Й. Тюнен обмежував проблеми розміщення господарських об'єктів окремими практичними рецептами, то А. Вебер (1868-1958) у своїх дослідженнях зробив рішучий перелом у теорії розміщення, прагнучи створити "вічну" або "істинну" теорію розміщення. Це надавало їй наукової обмеженості й знижувало рівень практичності.

Послідовники А. Вебера доповнювали його вчення, нерідко включаючи в нього чужі йому елементи або розглядали проблеми розміщення окремих підприємств, нехтуючи теорію регіоналістики. Розуміючи тісний взаємозв'язок розміщення не тільки окремих підприємств однієї, але й кількох галузей, американські економісти працювали в цьому напрямі. Проте і вони не змогли створити загальної теорії розміщення виробництва, яке знаходилося в епіцентрі регіоналістики, яку не можна зводити лише до розміщення господарських об'єктів.

Значний внесок у створення науки про регіони зробив У.Ізард. У своїх працях він зазначав, що теорія про регіони " повинна не тільки поширюватись на проблеми рівноваги системи, яка складається з районів, межі й транспортна мережа котрих являє собою змінні величини, але й розглядати цю рівновагу з погляду розміщення, торгівлі, цін і обсягу виробництва". І далі він продовжує, що дана теорія "зобов'язана виявити основні взаємодії політичних, соціальних, економічних сил у тій мірі, в якій ці взаємодії визначають нематеріальні цінності суспільства, обумовлюють його поведінку і процес визначення соціальних цілей, ведуть до конкретних рішень відносно політики, що визначає міжрайонну структуру і функції".

Заслуговує на увагу щодо трактування регіонів і цілісний підхід В.А.Поповкіна. Він зазначав, що парадигма регіональної цілісності повинна будуватись на теоретико-філософському прийнятті концепції єдиної географії, об'єктивного взаємозв'язку природних, соціальних і економічних процесів і явищ, що зберігаються у певному територіальному ареалі. Водночас це означає і згоду з тим, що існують закони, єдині для природи і суспільства. У своєму дослідженні вчений приходить до висновку про те, що "регіон становить цілісність природного середовища, матеріального, створеного людиною середовища, а також соціуму".

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що на сучасному етапі науковцями достатньо розроблена теоретична база наукового обґрунтування регіоналізації держави (розроблено понятійно-методологічний апарат, обґрунтовані концептуальні підходи, а також доведена необхідність активізації регіональної науки, окреслені напрямки регіональної політики). На нашу думку, потребують більш поглибленого вивчення організаційно-економічні особливості регіонального розвитку з метою реалізації конкретних форм і методів розвитку. Слід відмітити, що впровадження останніх ускладнюється відсутністю міжрегіональної єдності так, як існують доволі надмірні відмінності регіональних інтересів, історичних та політичних аспектів їх розвитку, природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалів.

У регіональних дослідженнях інтегрований об'єкт пізнання - регіон (від латинського regio - область). У сучасній літературі визначення регіону як наукового терміну неоднозначне.

Так, О.Г. Топчієв вважає, що "регіон - основна складова частина територіального устрою країни, що визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відособленість, цілісність, економічну й демографічну самодостатність, систему державних органів, що є елементами державної структури влади й управління країною".

С.С. Шаталін характеризує регіон як певний соціально-економічний організм, структура якого повинна бути зорієнтована на підвищення ефективності використання суспільних фондів споживання, на розвиток соціальної та виробничої інфраструктури.

На думку І.Айзинової та В.Пацирковського, регіон - це адміністративно-територіальна спільність з відповідно високим рівнем розвитку виробничої, транспортної і соціальної інфраструктури, з добре відлагодженими постійними трудовими і соціально-культурними зв'язками населення.

П.Бакланов при визначенні регіону, наприклад, пропонує враховувати також фактор регіональної замкнутості, тобто здатність ресурсних і споживчих ланок замикатися в межах певної території.

У свою чергу О.Добринін вважає, що регіон - це територіально-спеціалізована частина господарства країни з притаманною їй цілісністю відтворювального процесу.

В.К.Симоненко зазначає, що регіон - "більш конкретне економіко-географічне поняття, яке застосовується для окресленого контуру з своїм економічним положенням, природними та трудовими ресурсами, спеціалізацією і структурою господарства, спільністю економічних, соціальних, демографічних проблем".

Х.Н. Гізатулич відмічає, що регіон як соціально-економічна система функціонує і розвивається під впливом як зовнішніх факторів, так і внутрішньо характерних йому стимулів і цілей.

На думку М. Лендєла регіон - "це простір, на території якого зустрічаються і, певним чином, "змагаються" інтереси держави, регіональної еліти і громадськості".

У проекті Європейської хартії регіонального самоврядування говориться про те, що регіон - це територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням. Регіон має власну Конституцію, статут автономії або інший закон, який є частиною загальнодержавної правової системи.

Таким чином, у сучасній науковій літературі визначення регіону як наукового терміну неоднозначне. Здебільшого його ототожнюють з терміном "район". Є багато визначень цього поняття і за своїми сутнісними ознаками вони близькі. Наведемо деякі з них.

Під терміном "район" розуміють територію (акваторію), виділену за сукупністю будь-яких взаємопов'язаних ознак; це - таксономічна одиниця в системі територіального членування. В Росії термін вживають з XIX ст., спочатку у військовій термінології (наприклад, "укріплений район"). Сьогодні цей термін використовується при визначенні територіально-структурного поділу національного комплексу України, а також як територіальна одиниця адміністративно-територіального устрою. У більшості зарубіжних країн йому відповідає термін "регіон".

За П.Алампієвим, економічний район - "це географічно суцільна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки та нерозривно пов'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці".

М.О. Ковтонюк пише, що "економічний район - це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.

Е.О. Алаєв визначає економічний район як територіально суцільну частину господарства країни, що має такі ознаки: спеціалізацію, комплексність, керованість.

О.І. Шаблій під соціально-економічним районом розуміє великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом -демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію.

Підсумовуючи сказане, приходимо до висновку, що у кожному з наведених визначень регіону є відмінні ознаки, синтезувати які можна у такій послідовності: економіко-географічна єдність, адміністративно-спеціалізована частина господарства країни, існування стійких зв'язків між його частинами та елементами.

На нашу думку, регіон - це територіальна одиниця із специфічними умовами формування, розвитку і використання соціально-економічного потенціалу на основі системоутворю­ючих факторів формування. А під регіональним розвитком автор розуміє процес ефективного використання соціально-економіч­ного потенціалу території з метою забезпечення збалансованості його територіальної і функціональної структури та налагоджування, як внутрішньорегіональних, так і міжрегіональних зв'язків.

Необхідно відмітити, що регіональні дослідження включають все, що пов'язано з конкретною географічною і соціально-економічно організованою територією. Це дозволяє виділити два підходи до визначення поняття "регіон".

По-перше, регіон можна розглядати з точки зору територіального розвитку економіки країни. Це дає підстави для виділення соціально-економічних районів. Тобто під регіоном часто розуміють частину країни з певним природно-ресурсним потенціалом, яка має такі ознаки, як спеціалізація, комплексність, керованість, які в свою чергу залежать від системи розселення, міграційних процесів, відтворення населення, шляхів сполучення з іншими регіонами.

Головне в даному підході - це дати чіткий опис (аналіз і синтез) природного і географічного, демографічного та економічного компонентів. На основі цього можна виділити проблемні території (депресивні, еколого-небезпечні регіони, регіони з високим рівнем розвитку) і в ході досліджень визначити стратегію їх економічного розвитку.

По-друге, регіон можна визначити з точки зору адміністративно-територіального поділу. На нашу думку, на сучасному етапі під регіоном доцільно розгляде адміністративну область. Адже сьогодні область є основною адміністративно-структурною ланкою реалізації регіональної політики держави, що покликана забезпечувати створення належних умов для життя певної територіальної спільності людей, ефективного використання місцевих ресурсів і розвитку взаємовигідних міжрегіональних відносин. Тому актуальне завдання полягає у визначенні і здійсненні розподілу компетенцій між загальнодержавним, обласним і місцевим рівнями управління. Причому потрібно звернути увагу на розширення повноважень двох останніх рівнів.

Крім того, при другому підході доцільно розглядати розміщення і адміністративні кордони регіону, організацію і функціонування органів місцевого самоврядування, так і міжрегіональні і міждержавні зв'язки, вплив певних політичних факторів у конкретному регіоні і його тенденцію до самоуправління та самофінансування.

Враховуючи те, що регіон - це складне багатокомпонентне територіальне утворення, його конструктивне вивчення можливе при застосуванні низки міждисциплінарних підходів. Найважливішими з них є: системний, геокомплексологічний, економічний, екологічний, історичний, логіко-математичний.

Системне вивчення регіону сприяє більш глибокому проникненню в суть процесів, що аналізуються і передбачає:

- встановлення меж регіону;

- опис його зв'язків з зовнішнім середовищем (первинну структуризацію);

- визначення структурно-функціональних особливостей регіону (вторинну структуризацію);

- дослідження системоутворюючих факторів формування регіону.

Як територіальна система, регіон описується цілісністю, сукупністю взаємопов'язаних елементів; механізмом збалансованої їх взаємодії; наявністю просторових функціональних, генетичних цілей функціонування і стійких взаємозв'язків між ними.

Виходячи із системних характеристик регіону, його можна представити як систему, яка характеризується через поняття  цілого і частини. Як частина цілого, регіон входить до складу  більшої системи (країни), як ціле він складається з елементів, що пов'язані зв'язками з системою (регіон). Елементами цієї системи  є природно-ресурсний та соціально-економічний потенціали, які  визначають цілісність відтворювального процесу із стійкими внутрішньосистемними зв'язками.

 Несистемний або монодисциплінарний (наприклад, тільки політичний, або тільки економічний) підходи до вивчення досить складної проблеми цілісності регіону, є невдалими. Адже вони  опираються на одностороннє бачення проблемних ситуацій, не і розкривають справжніх причин їх виникнення і не дозволяють знайти правильні шляхи їх вирішення.

 Ефективність регіонального розвитку залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. "Науково обґрунтована і  політично виважена соціально-економічна регіоналізація країни,  - як слушно зауважують М. Долішній і С.Злупко, - зняла б автоматично багато непорозумінь, суперечностей, протистоянь і т.д., тобто всі ті напруги, які вносять неспокій у суспільство і дезорганізовують соціально-економічний процес на державницьких магістралях".

Це завдання надзвичайно важливе хоча б тому, що в практиці господарювання використовується система розподілу території України на адміністративні області, успадкована з часів колишнього Союзу і яка не відповідає вимогам сьогодення. Крім того, існуючий поділ території держави на 24 адміністративні області і близько 480 районів з виділенням окремого статусу великих міст (Київ, Севастополь) та Автономної Республіки Крим, сформований з позицій адміністративно - командної системи господарювання, передбачає жорстку ієрархічну вертикальну підпорядкованість. Кількість областей надмірно велика і це ускладнює управління ними з боку одного центру. Деякі з них не мають істотних відмінностей і створювалися як адміністративно-територіальні одиниці. Це важливий момент, який і тепер; як зауважує М.Долішній, "служить підґрунтям дезінтеграційних спекуляцій в економічній, соціальній, культурній та іншій політиці". Однак, ці недоліки обласного поділу України не вимагають їх негайної ліквідації та заміни. Адже це може ще більше поглибити сучасну економічну і суспільну кризу. І все ж таки існуючий адміністративно-територіальний устрій країни є мало перспективним. Його не можна вважати достатньо обґрунтованим із сучасного погляду на проблему районування. Модель оптимального функціонування регіональної та місцевої економіки у складі єдиної соборної держави вимагає більш повного врахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей і ринкових зв'язків на мікроекономічному рівні з тим, щоб забезпечувати інтенсивний соціально-економічний розвиток усіх регіонів держави.

Принципи і критерії виділення великих економічних районів. Ще одним принциповим питанням регіоналізації української економіки є проблема економічного районування. Науковцями розроблено низку принципів виділення економічних районів. До них належать:

- генеральність (охоплення всієї території країни);

- ієрархічність побудови системи районів; економічна обґрунтованість і спрямованість забезпечення кожного району достатнім ресурсним потенціалом;

- територіальна і національно-етнічна цілісність; наявність економічного ядра;

- погодженість з існуючим територіально-політичним та адміністративно-територіальним поділом країни.

Виходячи з методології та досвіду економічного районування, враховуючи сучасне розуміння регіону, можна запропонувати наступні принципи регіоналізації:

- зміцнення територіальної єдності й вдосконалення територіальної організації держави;

- історико-географічні особливості українських земель;

- національний та етнографічний склад населення;

- територіальна спеціалізація виробництва;

- можливості для комплексного економічного і соціального розвитку певних частин території держави;

- збереження єдності локальних систем розселення;

- відбір найбільших промислових і культурних центрів, які стануть центрами регіонів;

- розміри регіонів за кількістю населення від 6 до 12 млн. осіб кожний;

- відповідність меж регіонів сучасним межам областей.

Таким чином, важливою проблемою регіональних досліджень є затвердження нового єдиного соціально-економічного районування задля подальшого використання його в різних цілях, а саме:

- в теоретико-методологічних, тобто для отримання нових знань про соціально-економічний розвиток регіонів, їх еволюцію, роль у формуванні політичної, економічної, соціальної незалежності;

- в управлінсько-регулятивних, тобто в процесах управління територіальним розвитком держави на всіх ієрархічних рівнях управління;

- в інформаційно-навчально-пізнавальних;отримання інформації про соціально-економічний розвиток регіонів.

Ця проблема є важливою, ще й тому, що на сьогоднішній  день існує декілька десятків схем районування, розроблених  різними школами економістів - рєгіоналістів і економіко-географів, опублікованих у навчальних посібниках, періодичних виданнях. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Тому і потрібна одна, загальновизнана схема соціально-економічного  районування України, яка "в період реформування економіки сприятиме прийняттю точних і конкретних рішень в регіональній політиці".

Типи економічних районів. Економічні райони і підрозділяються на галузеві та інтегральні. Галузеві райони і характеризуються зосередженням на певній території і підприємств окремих галузей (паливної, металургійної тощо). Інтегральні райони характеризуються загальністю внутрішніх і економічних зв'язків, територіальною, адміністративною цілісністю. Надалі мова йтиме саме про інтегральні райони.

За розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони (група адміністративних районів), мезорайони (дві-три області) та макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти та більше областей). 

Термін "макрорайон" має певні переваги. Така назва чітко відрізняється від широковживаних термінів "район","регіон", "Адміністративний район", "райони у великих містах". Розміри макрорайонів за населенням, площею і виробничим потенціалом є  достатнім для формування   макрорайонних системних комплексів.

Мережа економічних районів України. Після розпаду СРСР проблема регіоналізації економіки у Східній та Центральній Європі набула особливої гостроти. Розрив економічних зв'язків між постсоціалістичними країнами посилив процеси  дезінтеграції, а це негативно вплинуло і на загальносвітовий  розвиток. Україна також опинилася перед необхідністю створення принципово нової регіональної стратегії і тактики,  розробки нової моделі соціально-економічного районування.

Плідно в цій галузі працювали такі українські вчені, як К.Г. Воблий, М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій, A.T. Ващенко, I.A. Горленко, A.M. Корецький, M.I. Долішній, B.A. Поповкін та інші.

Значний інтерес викликає районування, запропоноване такими вченими, як М.Д. Пістун і Ф.Д. Заставний. Воно досить вдале і адекватне природному та соціально-економічному середовищу України, має невеликі розбіжності щодо і Волинського та Чорноморського економічних районів.

 На думку В.А. Поповкіна, регіональний аналіз для здійснення районування доцільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу  населення; обсяг матеріального достатку на одного жителя; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал) він визначив вагу кожної області в і економіці країни і виділив п'ять макроекономічних районів:

1. Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області).

2. Донбас та Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області).

 3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області)

 4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим).

 5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька,  Закарпатська, Чернівецька області).

 Багаторічне вивчення економіки України, аналіз опублікованих у літературі схем соціально-економічного районування зумовило створення нової науково-обґрунтованої схеми, розробленої в Інституті регіональних досліджень НАНУ. "На відміну від інших проектів, нова схема є соціально - економічним макрорайонуванням України", вважає М. Паламарчук.

Поділ України на шість макрорайонів (Центральний, Західний, Центрально-Східний, Південний, Східний, Північно-Східний) є необхідним для пізнання економічних, соціальних, екологічних, демографічних та інших суспільних процесів у регіонах. Принциповою основою даної мережі районів є економічне тяжіння територій до великих міських і промислових агломерацій. Це сприятиме використанню виробничих, культурних, інтелектуальних потенціалів великих міст - центрів визначених районів. А останні, в свою чергу, сприятимуть комплексному соціально-економічному піднесенню периферійної території.

Разом із запропонованою мережею соціально-економічних районів були сформульовані пріоритетні напрями їх розвитку. В них було враховано те, що в різних регіонах України потрібно сформувати структурновизначальні для всього національного комплексу базові виробництва. Вони стануть джерелом підвищення рівня економічного розвитку кожного регіону і держави в цілому.

На нашу думку, запропонована мережа районів є найбільш обґрунтованою тому, що об'єктивно віддзеркалює особливості сучасного регіонального розвитку України.

З оригінальною думкою про районування виступив О.І. Шаблій. При виділенні районів вчений враховував наступні ознаки районів:

- тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв'язок території району з головним ядром - її найбільшим за кількістю населення містом;

- формування у великому регіоні територіальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в якому на основі їхньої взаємопов'язаності, збалансованості та взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства;

- спеціалізація району в загальноукраїнському (загальнодержавному) поділі та інтеграції праці;

- можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському рівні.

В результаті О.Шаблій виділив на території України шість соціально-економічних районів:

1. Центральний (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська, Вінницька області).

2. Західний (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області).

3. Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області).

4. Східний (Донецька, Луганська області).

5. Центрально-Східний (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області).

6. Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська області і Автономна Республіка Крим).

Райони, виділені О.Шаблієм тісно пов'язані з містами -мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної політики, Кабінет Міністрів України у 1998р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України "Про концепцію державної регіональної економічної політики", в якому пропонується виділяти вісім економічних районів:

1. Донецький (Донецька, Луганська області).

2. Приддніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області).

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області).

4. Центральний (Київська, Черкаська області м. Київ).

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області).

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області).

7. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь)

8. Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропоноване економічне районування в цілому відповідає науковим критеріям, але має і деякі недоліки (наприклад виділення Подільського району). Тому подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів.

Виділення тих чи інших регіонів повинно виходити з потреб національної економіки, регіонального самоврядування, яке вимагає також і відповідного правового забезпечення. Однак, одного науково-обгрунтованого соціально-економічного районування недостатньо, якщо не буде вироблено чітких  підходів щодо питання адміністративного управління розвитком територій. Без тісного пов'язання цих двох завдань, робота з пошуку найбільш оптимального районування не матиме практичного значення.