Питання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність наукових методів дослідження?

2. Назвіть основні методи науки про розміщення продуктивних сил.

3. Які традиційні методи використовує наука про розміщення продуктивних сил?

4. Визначте нові чи сучасні методи наукового обґрунтування розміщення виробництва.

5. В  чому суть методів економічного обґрунтування розміщення виробництва?

6. На які етапи поділяються методи економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва?

7. Якими способами визначають ефективність виробництва?

8. В чому полягає суть методу мінімізації витрат?

9. Охарактеризуйте "мішаний" спосіб визначення ефективності виробництва.

10. Назвіть основні етапи екологічної оцінки розміщення виробництва

11. Які техніко-економічні показники використовують при обґрунтуванні розміщення виробництва?

12. Розкрийте суть балансових методів оцінки розміщення підприємств.

13. Яка роль комп'ютерних технологій і комп'ютерної техніки в розміщенні продуктивних сил?

14. Назвіть принципи наукового мислення.

15. Як поділяють статистичні методи розміщення продуктивних сил?

16. Що таке методика?

 

 

8. Особливості галузевої організації світового господарства України

Сутність та структура народного господарства. Господарство країни - велика і складна економічна, соціальна і екологічна система, сукупність усіх видів економічної діяльності.

Слід зазначити, що під економічною системою розуміють будь-яку суспільну систему, результатом функціонування якої є, з одного боку, виробництво матеріальних і духовних благ для задоволення суспільних потреб, а з другого, — відтворення самої себе в кожному циклі функціонування.

В процесі розвитку господарство країни перетворюється в національний комплекс.

Національний комплекс - це територіальне утворення, обмежене кордонами держави, в якому всі елементи та компоненти економічного життя - підприємства, заклади (зокрема, екстериторіальні, тобто такі, що знаходяться за межами держави, але є її власністю чи власністю її юридичних осіб), галузі, регіони - функціонують як єдиний організм, направлений на відтворення суспільного продукту і засобів його виробництва, а також умов життєдіяльності людини.

Національний комплекс, як і будь-яке інше територіальне господарське утворення, має певну будову, яку можна розглядати як:

- галузеву структуру -.склад галузей і співвідношення між ними;

- територіальну структуру - розміщення виробництва по окремих економічних районах.

Надзвичайно актуальною на сьогоднішній день, як для України, так і для багатьох країн світу є проблема вдосконалення структури виробництва. Вона включає в себе, по-перше, соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. По-друге, організаційно-економічну структуру економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. По-третє, виробничо-технологічну структуру економіки, яка виражає співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості і сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Крім того, вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей економіки -галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетобудування тощо) та галузей із швидким оборотом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, галузі сфери послуг та торгівлі).

Галузева структура господарства. Щоб вивчити галузеву структуру конкретного національного комплексу, треба, перш за все, з'ясувати, що таке галузь. Із розвитком науки та досвідом, набутим у практиці господарювання, змінювалися підходи до визначення змісту поняття галузь. Так, галузь тлумачили як групування більш чи менш однорідних за виробничим призначенням і за технологією підприємств і об'єднань. Під галуззю розуміли підприємства і об'єднання, пов'язані лише єдиним управлінням, тобто об'єднані на основі відомчого підпорядкування. Згодом галузь стали трактувати як сукупність підприємств, що випускають однорідну продукцію.

На сьогоднішній день під галуззю розуміють сукупність усіх виробничих одиниць, які беруть участь переважно в однакових або подібних видах виробничої діяльності.

У будь-якій господарській системі можна виділити галузі спеціалізації чи галузі експортної спеціалізації - ті галузі, значна частина продукції яких вивозиться за межі країни; допоміжні галузі — галузі, які працюють на галузі спеціалізації та обслуговуючі галузі — галузі, що обслуговують населення.

Досить важливими є динамічні характеристики галузей. Відповідно можна виділити динамічну, нову, пропульсивну, комплексуючу, лідерну та профілюючі галузі.

Динамічна галузь - галузь, темпи росту якої перевищують протягом досліджуваного періоду середні темпи росту всього виробництва.

Нова галузь - галузь з найбільшою питомою вагою інвестицій в її розвиток.

Пропульсивна галузь - нова галузь, яка за своїми об'єктивними даними може суттєво перебудувати економіку.

Комплексуюча галузь - нова галузь, розвиток якої виключає появу диспропорції в економіці країни.

Профілююча галузь - галузь спеціалізації, вплив якої має місце у всіх сферах господарства, займає найбільшу питому вагу в товарній продукції.

За функціональною класифікацією розрізняють галузі:

- первинні (видобувна промисловість, сільське господарство);

- вторинні (обробна промисловість у тому числі переробна).

До структури народного господарства входять також транспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, сервісні галузі, управління, наука.

Галузі господарства відрізняються також роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. В залежності від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу сферу і сферу послуг. До виробничої сфери належать ті види діяльності, які:

- створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво);

- доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт);

- пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівля, громадське харчування).

Сфера послуг - це сукупність галузей господарства, які здійснюють функції щодо надання послуг нематеріального характеру суспільству і населенню. До неї належать:

- галузі послуг (житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення);

- галузі соціального обслуговування (освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, наука і наукове обслуговування);

- галузі органів управління і оборони;

- галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.

Залежно від галузевої структури розрізняють такі типи господарства країн:

- аграрний - переважання сільського господарства;

- аграрно-індустріальний - переважання сільського господарства над промисловістю та пріоритетності обох галузей над іншими галузями;

- індустріально-аграрний - переважання промисловості над сільським господарством і їхня сукупна перевага над іншими галузями;

- індустріальний - різке переважання промисловості;

Типи країн залежно від галузевої структури господарства можуть мати такі стани:

- індустріальний - механізація та автоматизація процесів у всіх видах економічної діяльності;

- постіндустріальний - зростання питомої ваги послуг у всіх видах економічної діяльності;

- інформаційний - інформаційні процеси є ядром будь-якого виду економічної діяльності.

Вивчення галузевої структури територіальних утворень — це один з методів виявлення поділу суспільної праці, тобто дослідження ступеня територіального поділу праці. Адже ускладнення галузевої структури територіального утворення є свідченням зростання специфіки географічного поділу праці. Ось чому вивчення галузевої структури господарства є обов'язковим в курсі "Розміщення продуктивних сил". Без цього неможливо усвідомити прояву законів, закономірностей і принципів територіальної організації продуктивних сил у конкретних геопросторово-часових координатах та розробити прогноз ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил.

Характеристика національного господарського комплексу України. Сучасний стан економічного та соціального розвитку України пов'язаний з радикальними змінами зумовленими переходом до ринкових відносин господарювання. Він передбачає створення зорієнтованої економіки, тобто економіки орієнтованої на споживача. Соціально зорієнтована ринкова економіка — це господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.

Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюється за кількісно-взаємо-пов'язаними напрямами:

- лібералізація економіки (зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності);

- стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як єдиного платіжного засобу на території країни;

- приватизація та розвиток підприємництва;

- структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності продукції на світовому ринку;

- створення конкурентного ринкового середовища;

- активна соціальна політика.

Розвиток національного господарського комплексу України в умовах незалежності відбувається під час здійснення реформ грошово-кредитної, фінансово-валютної, банківської, цінової, митної системи; становлення ринку товарів, капіталу, робочої сили, фондового ринку, інтенсифікації процесів створення конкурентноздатних підприємницьких структур, розгалужених інфраструктурних систем. Для того, щоб виявити загальні тенденції розвитку і територіальної організації національного комплексу України, необхідно насамперед проаналізувати властиві йому основні макроекономічні показники. Серед них -валовий внутрішній продукт (ВВП). ВВП у 1997 році становив 36,8 % від рівня 1990 року; додана вартість становила у матеріальних галузях, відповідно, 33,0 %, в тому числі у промисловості — 38,3 %, у сільському господарстві — 53,5%; у сфері обслуговування — 42,9%. У 90-х роках постійно зростала ресурсомісткість ВВП і зменшувалася його прибутковість. І як результат, зменшувались абсолютні обсяги оплати праці і прибутку суспільства. Деформувалась і структура ВВП зменшилося нагромадження, зросли кінцеві споживчі витрати.

Бажання якнайшвидше інтегруватись у світову економіку призвело майже до повної втрати внутрішнього ринку товарів широкого вжитку. ВВП скоротився із 157,9 млрд. дол. США (1990 рік) до 30 млрд. дол. США (1999 рік), тобто на 74 %, падіння промислового виробництва склало 73,6 %. Починаючи з 2000 року ВВП виріс на 6,5 %, а в 2001 році його величина збільшилася на 9 %.

Найважливішою структурною ланкою національного комплексу України є промисловість. У цій галузі в 2000 році було задіяно 28,8 % промислово-виробничих фондів (у 1990 році — 30,4 %), 27,2 % промислово-виробничого персоналу (у 1990 році - 30,4 %). Обсяг промислової продукції в загальному обсязі валової продукції галузей економіки становив 41,9 % (у 1990 році - 50,7%). Порівняно з 1990 р. загальний обсяг промислового виробництва значно скоротився. Найбільш гострої кризи ця галузь зазнала в 1990-1996 рр. Однак в 1999 р. ситуація змінилась і промислове виробництво порівняно з попереднім роком зросло на 4,3 % та продовжило зростати і в наступні роки.

Необхідні структурні зміни в промисловості дещо сповільнюються через нестачу належних капітальних вкладень на оновлення виробництва. Структурна перебудова господарства пов'язана з технічним переобладнанням підприємств, впровадженням нових економічних і високоякісних технологій, нових форм організації виробництва, які потребують великих капіталовкладень.

У 2000 р. порівняно з 1990 р. інвестиції в промисловість зменшились в 4,2 рази, зокрема, у рибній (у 13,1), газовій (у 1,8), харчовій (у 2,1), електроенергетиці (у 2,3). Таким чином, відсутність грошових коштів, ризикованість їх вкладення у виробництво стоять на перешкоді оновленню промислової структури господарства.

Крім того, складна економічна ситуація в країні є і наслідком помилкової стратегії ринкових перетворень в Україні, наслідком самоусунення держави від втручання в економіку, передчасної лібералізації і тотальної приватизації, які мали бути не першими,а останніми етапами реформ.

Відсутність науково обґрунтованої програми реформ, бездумне сприйняття програми "шокової терапії" МВФ та СБ, що відтворила в Україні основні руйнівні чинники кризи США 1929-1933 р., гіперінфляція, криза платежів, зниження якості робочої сили і, нарешті, фінансовий крах (стан, коли заощадження не трансформуються в інвестиції, а комерційні банки не кредитують виробництво) — закономірний результат неправильно обраної стратегії розвитку.

Замість того, щоб спрямувати зусилля фахівців і уряду на вирішення проблеми ліквідації в реальному секторі економіки, розпочалася боротьба із дефіцитом бюджету. Замість того, щоб кредитувати вітчизняне виробництво, захищати національний ринок від спекулятивного вітчизняного і іноземного капіталу, Національний банк заохочував спекулятивні операції, роздмухував кризу платежів через надто жорстку кредитну політику та політику "дорогих грошей", маса яких весь час стискалася (в 1999 р. в Україні було лише 13,2 % маси грошей по відношенню до ВВП, в той час як США при виході з кризи мали 109 %, а в Китаї зараз — 108 %).

Через те у реальному секторі економіки склалася ситуація, коли понад 8 % всіх операцій (а в енергетиці більш як 95 %) здійснювалось без участі грошей як засобу платежу. Отже, наша грошово-фінансова система стала обслуговувати тіньову економіку. Рівень тінізації української економіки становить 60 %, що значно більше, ніж у Росії, Білорусі, Казахстані і інших країнах СНД.

Банківська система в Україні стала за своєю суттю антиринковою системою, головним гальмом створення національної ринкової економіки на основі розвитку власного виробництва. Така стратегія реформ призвела до втрати Україною 92 % ринку товарів широкого вжитку та наукоємної продукції, до глибокої кризи платежів.

Створивши піраміду кредитів і боргів із запозичень у МВФ та СБ, потрапивши в тенета умов міжнародних фінансових організацій та у повну залежність від зовнішніх запозичень, уряд України втратив можливість самостійно розробляти реальні програми економічного розвитку та приймати самостійно рішення в економічній сфері.

Ситуація з кризою ще більше загострилася, коли в 1998 р. став відчутним вплив на Україну міжнародної фінансової кризи.

Зауважимо, що падіння виробництва на 46 % у США під час кризи 1929-1933 років спонукало уряд США відмовитися від моделі вільного ринку та за новим курсом Ф. Рузвельта перейти до регульованих державою соціально орієнтованих ринкових відносин. Тому, на нашу думку, державне регулювання економіки в умовах переходу до ринку в Україні є необхідним.

Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика повинна бути направлена на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці, підвищення реальних доходів населення, зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони навколишнього середовища.

Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обґрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей та Автономної Республіки Крим, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон. Дослідження особливостей організації регіонального розвитку, меж державного втручання у соціально-економічні процеси свідчать про можливість паралельного застосування і комбінування методів ринкової саморегуляції та методів державного (при одночасному поєднанні з громадським та ікституціональним) регулювання регіонального розвитку.