2020-08-05
104
ПАР — індустріально-аграрна країна. Головним сектором матеріального виробництва є промисловість, причому в обробних галузях зайнято більше людей, ніж у видобувних. На сільське господарство припадає лише 13 % зайнятих.
Обробна промисловість практично повністю задовольняє місцевий попит на традиційні товари, включаючи метал, металовироби, хімічні продукти, машини і транспортні засоби. Є заводи, де складають автомобілі. Імпортується лише новітня техніка, малосерійне промислове та гірничовидобувне обладнання. Обробна промисловість сконцентрована в районі Вітватерсранду, в метрополітенах Кейптауна, Дурбана та Порт-Елізабета.
Добувна промисловість ПАР — експортна галузь і постачальник іноземної валюти. На експорт іде 86 % продукції видобувної промисловості, і за вартістю це 1/2 загального експорту ПАР. З того часу, як у 80-х роках XIX ст. були відкриті поклади золота та алмазів, саме добувна промисловість стала рушійною силою розвитку країни. Безпосередньо в ній зайнято 750 тис. чоловік, в тому числі на золотих рудниках — 400 тис. Видобувають та експортують золото, платину, залізну руду, мідь, свинець, цинк, нікель, кобальт, титан, сурму, фосфорити, алмази, уран. Найвідомішими є золото- та алмазовидобувні галузі. В країні зосереджено 62 % світових запасів золота. Видобуток становить 600 т на рік (максимальним він був у 1970 p. — 1000 т). Головним районом золотовидобувної промисловості є Вітватерсранд з центром в Йоганнесбурзі, видобування алмазів — округи Кімберлі і Прем'єр.
В ПАР немає ні нафти, ні природного газу, але є достатня кількість високоякісного кам'яного вугілля. Це головний енергоресурс країни. На ньому працюють ТЕС і з нього виробляють синтетичне рідке паливо. Частина вугілля експортується. Діє перша на Африканському континенті АЕС.
Сільське господарство майже повністю задовольняє місцеві потреби. Головними зерновими є кукурудза і пшениця. За поголів'ям овець та експортом вовни, в тому числі й мохеру, ПАР стоїть в одному ряду з Австралією, Новою Зеландією та Аргентиною. На експорт йдуть також фрукти, вина і тростинний цукор.
В країні три головні сільськогосподарські райони: Високий Велд, Верхнє Карру і узбережжя. Високий Велд («велд» — від голландського «поле», або «степ») — частина внутрішнього плоскогір'я на захід від Драконових гір. У природному стані це високотравний степ на зразок північноамериканських прерій. Тут знаходиться знаменитий «Кукурудзяний трикутник» — район кукурудзи і великої рогатої худоби. Верхнє Карру («карру» — місцевою мовою «голий») — напівпустельні степові простори на заході країни — район екстенсивного вівчарства. Узбережжя між Кейптауном на заході та Дурбаном на сході — район винограду, фруктів та цитрусових, а на вологому сході — і цукрової тростини.
У сільському господарстві ПАР різко розрізняються два сектори: європейський та місцевий. Середній розмір «білих» ферм — 920 га, для них характерні наймана праця, сучасні методи і товарне виробництво. Вони займають найкращі землі в головних сільськогосподарських районах. В «хоумлендах» середній розмір ферм — 20 га. Продуктивність їх надзвичайно низька, це споживчі екстенсивні господарства.
28-32. Загальні відомості
На півночі Європа омивається Північним Льодовитим океаном і його морями - Карським, Баренцовим, Білим, Норвезьким, на заході і півдні - Атлантичним океаном і його морями -Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним, Мармуровим, Чорним, Азовським; на сході та південному сході кордон з Азією найчастіше проводиться по східному підніжжю Уралу, по річці Емба до Каспійського моря, річок Кума і Манич до гирла Дону. Крайні материкові точки Європи: на півночі - мис Нордкін, 71° 08' пн. ш., на півдні - мис Марокі, 36° пн. ш., на заході - мис Рок, 9° 34' зх. д., на сході - східне підніжжя Полярного Уралу біля Байдарацької губи, 67° 20' сх. д. До Європи відносяться острови й архіпелаги, найбільшими з яких є: Нова Земля,Земля Франца-Йосипа (мис Флігелі на острові Рудольфа - найпівнічніша точка Європи, 81° 49' пн. ш.), Шпіцберген, Ісландія, Британські, Зеландія, Балеарські, Корсика, Сардинія, Сицилія,Крит.
У зазначених межах площа Європи разом з островами - близько 10 млн. км2; площа островів - близько 730 тис. км2. В Європі прийнято виділяти три великі частини: Східну, Західну і Центральну Європу.
[ред.]Берегова лінія
Серед інших частин світу Європа виділяється найбільшою розчленованістю берегової лінії: на 1 км її довжини припадає близько 246 км2 території. Загальна довжина берегової лінії - близько 38 тис. км. Максимальна відстань внутрішніх районів Європи від моря 1600 км. Близько 25% площі Європи припадає на півострови: Канін, Кольський, Скандинавський, Ютландія, Бретань,Піренейський, Апеннінський, Балканський, Кримський. Переважають вирівняні акумулятивні й абразійні береги, що формуються переважно хвильовими процесами моря: східні береги Білого і південно-східні береги Баренцового морів, південного берега Балтійського моря, західного берега Північного моря, східного берега Біскайської затоки, велика частина берегів Середземного і Чорного морів. Південні і південно-східні береги Північного моря, окремі ділянки південних берегів Баренцового моря відносяться до ватного (маршового) типу, що формується в умовах низького узбережжя під впливом приливно-відливних рухів моря.
В інших районах переважають відносно високі, сильно розчленовані тектонічні береги: скидні береги Кольського півострова, складчасті береги на півночі Піренейського півострова, місцями оброблені стародавніми льодовиками (Фіордові і шхерні береги Норвезького моря, північної частини Балтійського моря, узбережжя Шотландії й Ісландії) або змінені під впливом морської інгресії (ріалові береги півостровів Бретань, Уельс, західної Ірландії, північний захід Піренейського півострова; далматинські береги на заході Балканського півострова).
[ред.]Основні риси орографії
За середньою (близько 300 м) і максимальною (4807 м, г. Монблан в Альпах) висотами Європа поступається іншим частинам світу, крім Австралії. Близько 60% поверхні Європи знаходиться на висоті менше 200 м (частково нижче рівня моря: узбережжя Каспійського моря - 28 м, деякі райони узбережжя Північного і Балтійського морів), 24% - від 200 до 500 м, 10% - від 500 до 1000 м, 6% - понад 1000 м (у т.ч. 1,5% - вище 2000 м). Такий розподіл висот поверхні відображає панування в Європі рівнинного рельєфу. Майже всю Східну Європу і північну частину Середньої Європи займають Східноєвропейська (Російська) рівнина і її продовження на захід - Середньоєвропейська рівнина; значні площі займають рівнини у Фенноскандії. В інших районах рівнини украплені між горами (Середньодунайська, Нижньодунайська тощо). На крайньому сході простягаються гори Урал, на північному заході - Скандинавські гори. Смуга невеликих за площею і висотою гір охоплює південну частину Середньої Європи: Центральний французький масив, Воґези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори тощо. З півдня ця смуга обрамлена найвищими горами Європи - Альпами, а також Карпатами. Гірський рельєф переважає у Південній Європі: Піренеї, Андалузькі гори, Апеннінські гори, Стара Планина, Дінарські гори, Родопи, Пінд та інші.
[ред.]Геологічна будова і корисні копалини
Європа відрізняється великою складністю і високим ступенем вивченості геологічної будови. Великі простори розташовані в межах Східноєвропейської (Російської), або Європейської, платформи, що має складчастий фундамент докембрійського віку. На сході, у межах Російської плити, де він глибоко занурений, і в східній частині Балтійського щита, де він виступає на поверхню. На заході (південь Скандинавії, Данія і Великобританія) широко розвинуті пізньопротерозойські метаморфічні породи. Після консолідації фундаменту протягом останніх 1200-1600 млн. років окремі частини платформи тривалий час занурювалися, покриваючись морями і лагунами. На північ від Східноєвропейської платформи, займаючи північний шельф материка (від Землі Франца-Йосипа до Печорської низовини), простягається докембрійська платформа Баренцевого моря. Схожа на неї платформа (Еріа) утворює край шельфу на північ від Британських островів. Ісландія та о.Ян-Майєн являють собою неоднорідні вулканічні підняття, що виникли у кайнозої над північною частиною Серединно-Атлантичного хребта.
Гірські споруди півдня Європи (Андалузькі гори, Апенніни, Альпи, Карпати, гори Балканського півострова, Криму та ін.) належать до Альпійської геосинклінальної (складчастої) області. У межах Альпійської складчастої області виникли своєрідні западини, що характеризуються близьким до океанічного типом будови земної кори (частково западина південного Каспію,Чорноморська, Тірренська та ін.). Згідно з даними геофізичних досліджень у них сильно скорочений (або повністю відсутній) "гранітний" шар і земна кора в цілому має товщину близько 20-30 км.
[ред.] Корисні копалини
До палеозойських і мезозойських відкладів платформи відносять нафтові і газові родовища (Волго-Уральська нафтогазоносна область, Прикаспійська область, Дніпровсько-Донецький авлакоген, родовища Польщі, ФРН, Нідерландів, Великобританії, Паризького й Аквитанського басейнів, підводні родовища Північного моря); ряд родовищ нафти належить до неогенових відкладів передгірних і міжгірних прогинів Альпійської (Румунія, Югославія, Угорщина, Болгарія, Італія та ін.). Розробляються родовища кам'яного і бурого вугілля: в Україні - Донецький,Львівсько-Волинський, у Росії - Підмосковний, Печорський басейни; у Західній Європі - Верхньосілезький (у Польщі), басейни у ФРН (Рурський, Ахенський, Саарський), Бельгії, Великобританії (Уельський, Ньюкаслський та інші). Значні поклади залізних руд розробляються в Україні і Росії на Уралі та Кольському півострові, у Воронезькій і Курській областях), у Західній Європі велике значення мають родовища Швеції, а також юрські осадові оолітові руди (Лотарингійський басейн у Франції і Люксембурзі). Велике родовище марганцевих руд розташоване у районі Нікополя. Родовища бокситів є на Уралі та в інших районах Східноєвропейської платформи, в Угорщині, Франції, Югославії, Італії, Греції. Руди кольорових металів (міді, нікелю, кобальту, свинцю, срібла й ін.) поширені в основному у поясі герцинід (у ФРН, Іспанії, Югославії, Болгарії, у Верхньосілезькому басейні Польщі). Родовища кам'яної і калійної солей поширені серед девонських і пермських відкладів України, Білорусі, Прикаспію і Передуралля. Багаті родовища апатито-нефелінових руд розробляються на Кольському півострові. Великі соленосні родовища пермського і тріасового віку знаходяться на територіях Данії, ФРН і Польщі. Велике значення мають родовища калійних солей у ФРН, Франції.
[ред.]Походження і розвиток рельєфу
Перевага у європейських платформних структурах виявляється у поширенні рівнинних типів рельєфу, особливо характерних для Східної Європи. Окремі височини, кряжі (Смоланд, Суоменселькя, Манселькя, Західно-Карельська, Вітряний Пояс, Кейви), низькогір'я і середньогір'я (Ловозерські тундри, Хібіни) відповідають зонам найбільших тектонічних підняттів або виходам дуже щільних порід. При загальній рівній поверхні і невеликій середній висоті (близько 170 м) характерне сполучення височин висотою до 300-400 м (Середньоросійська, Валдайська, Приволзька, Верхньокамська, Бугульмінсько-Белебеївська, Північні Ували) і низовин (Оксько-Донська рівнина, Причорноморська, Печорська, Прикаспійська низовини, низинне Заволжя, Середньоєвропейська рівнина та ін.), що відображає тектонічну неоднорідність фундаменту платформи, різну спрямованість і розмах неотектонічних рухів. Ступінь виразності льодовикових форм зменшується в цілому при просуванні на південь, до меж максимального (дніпровського) заледеніння.
Особливо добре зберігся льодовиковий рельєф у районах останнього (валдайського) заледеніння. Для них характерні свіжі морені пасма (Балтійське, пасма Валдайської височини та ін.), пагорби основної морени, озерно-льодовикові низини.
Різноманітним рельєфом відрізняється Альпійська геосинклінальна складчаста область, для гірського рельєфу якої характерні складчасті альпійські середньовисотні і високі лінійно витягнуті або дугоподібно вигнуті хребти з чітко вираженими вододільними гребенями, добре розвинутими схилами і передгір'ями. Найвищими з них є Альпи, орографічним продовженням яких на північному заході служить Юра, на північному сході - Карпати, що переходять потім у Стару Планину, на південному сході - Дінарські гори і Пинд, гори півострова Пелопоннес і о. Крит, на півдні - Апеннінські гори; до цього ж типу відносяться Піренеї, Андалузькі, а також Кримські гори. У формуванні рельєфу згаданих гір значну роль відіграли водна ерозія, карстові й інші процеси, а у формуванні найвищих гір - кількаразове плейстоценове і (в Альпах) сучасне заледеніння. Карстові форми найбільш типові для вапнякових районів Альп, Юри, Дінарських і Кримських гір.
Другим характерним типом гір області є брилові середньовисотні і низькі хребти і нагір'я, що відносяться до серединних масивів палеозойського віку, вони мають вирівняну верхову поверхню, густу тектонічну розчленованість, круті схили (Родопи, Рила, гори Македонії і східної Греції, Калабрійські Апенніни, велика частина гір Корсики і Сардинії, Центральна Кордильєра Піренейського півострова, Кантабрійські гори та інші). Значні території зайняті пластовими й акумулятивними рівнинами і плато міжгірних і передгірних прогинів з домінуванням форм водної ерозії та акумуляції (Середньодунайська, Нижньодунайська, Паданська, Андалузька, Португальська рівнини, плато Нової і Старої Кастилії) або карстового рельєфу (плато Карст, Добруджа). Своєрідним рельєфом відрізняється Ісландія, де представлена серія різновисоких базальтових плато з насадженими на них куполами і конусами погаслих і діючих вулканів, нерідко похованих під льодовиками; поширені форми льодовикового рельєфу.
[ред.]Клімат
Географічне положення визначає панування в Європі помірного клімату, а наявність над нею західного переносу повітря з Атлантичного океану призводить до переваги морських і перехідних від морських до континентальних типів клімату. Середні річні величини радіаційного балансу скрізь позитивні і збільшуються з півночі на південь: на островах Арктики вони становлять близько 10, біля 50-ї паралелі близько 40, у південних районах Європи до 250-290 кдж/см2 (60-70 ккал/см2). У січні вся Європа, крім Середземномор'я і більшої частини Франції, має радіаційний баланс від -17 до -4,2 кдж/см2 (від -4 до -1 ккал/см2); у липні розходження між північними і південними районами стираються внаслідок збільшення тривалості дня при просуванні на північ, і радіаційний баланс майже по всій Європі близько 34 кдж/см2 (8 ккал/см2). Переміщення повітряних мас у системі загальної циркуляції атмосфери призводять до істотного територіального перерозподілу тепла, особливо взимку.
Роль західного переносу, що утеплює, посилюваного Північноатлантичною течією, виявляється у відхиленні ізотерм зимових місяців від широтного напрямку і в значному перевищенні середніх температур зимових місяців на більшій частині Європи над середніми широтними температурами: позитивна аномалія температур січня на Новій Землі, Кольському півострові,Шпіцбергені, Британських островах становить від 8 до 18 °С, а на заході Скандинавії і в Ісландії від 18 до 24 °С.
Радіаційні і циркуляційні фактори формування клімату Європи мають добре виражену сезонну зміну. У зимовий сезон найнижчий атмосферний тиск припадає на північ Атлантики, де розташована Ісландська депресія. Звідси тиск збільшується на схід і південний схід аж до Прикаспію і півдня Уралу, куди заходить відріг Азіатського антициклону. Над західною частиною Середземномор'я, що знаходиться у зоні впливу Азорського антициклону, досить інтенсивний західний перенос. У його системі циклони, що виникають на атмосферних фронтах, переміщуються із заходу на схід, відхиляючи до більш високих широт. Майже над всією Європою переважають полярні повітряні маси; прориви арктичних повітряних мас із півночі можуть досягати Альп, Балканського півострова і Криму; у Середземномор'ї полярне повітря іноді змінюється тропічним. Найвищі середні місячні температури січня - у Середземномор'ї, від 10 до 12 °С, а також у приокеанічних районах Європи, де ізотерма 0 °С доходить до 70° пн. ш.
Найнижчі середні місячні температури - у північно-східних районах Європи, до -20 °С у басейні р. Печори (тут зафіксований абсолютний мінімум температури в Європі -52 °С) і до -24 °С на Землі Франца-Йосипа. В цілому у Західній Європі зима м'яка, у Східній - морозна, зі стійким сніговим покривом, тривалістю від 1 місяця на півдні, до 7-9 місяців на півночі.
Річна сума атмосферних опадів в цілому зменшується з заходу на схід. У приатлантичних районах і на навітряних схилах гір вона становить 1000-2000 мм (на окремих станціях приморських районів Югославії перевищує 4000 мм). У Східній Європі, особливо на південному сході і півдні, сума опадів знижується до 500-300 мм на рік, а в Прикаспії до 200 мм і менше, 300-400 мм випадає на більшій частині островів Арктики і на південному узбережжі Баренцового моря. У річному ході опадів у Середземномор'ї і на Південному березі Криму виявляються чітко виражені максимуми в зимову половину року і мінімуми в літню. У приатлантичних районах Середньої і Північної Європи опади розподілені по сезонах досить рівномірно, але все-таки мають деякий максимум взимку: у внутрішньоматерикових районах максимальні опади припадають на літо. На більшій частині Європи річна сума опадів перевищує річну величину випаровуваності, тому зволоження виявляється достатнім або надлишковим.
У південних і південно-східних районах Східної Європи, а також у деяких міжгірних зниженнях Західної Європи опади не компенсують річну випаровуваність, тому недостатнє зволоження. У Середземномор'ї гостра нестача вологи влітку. У цих районах майже повсюдно виникає необхідність штучного зрошення.
В Європі представлені такі типи клімату: арктичний, субарктичний, помірний і субтропічний. В арктичному поясі, що охоплює острови європейського сектора Арктики, клімат суворий, із тривалою морозною зимою, частими штормами, буранами, коротким холодним літом (середня температура липня, як правило, не вище 5°С); опади випадають переважно у вигляді снігу, випаровуваність мала. У субарктичному поясі (Ісландія, Пн. Феноскандія і Східноєвропейської рівнини) літо триваліше і тепліше (до 10, 12 °С в липні), зима в західних районах м'яка, у східних - морозна; опадів близько 1000 мм на заході, 400 мм на сході: випаровуваність менша опадів. У помірному поясі (інші райони Європи, крім Середземномор'я і Південного берега Криму) виділяється холодніший, бореальний клімат північної частини поясу і більш теплий, субореальний - у південній частині.
Крім того, на заході поясу клімат морський, з малою річною амплітудою температури, теплим на півдні і прохолодним на півночі літом, м'якою зимою без стійкого снігового покриву на рівнинах, великими опадами в усі сезони, особливо взимку, достатнім і надлишковим зволоженням. На сході клімат помірно континентальний, з морозною сніжною зимою (крім південних районів), прохолодним на півночі, теплим у центрі і спекотним на півдні літом, великою річною амплітудою температур; річна сума опадів більше випаровуваності на півночі, майже дорівнює їй у центрі і менше випаровуваності на півдні. У субтропічному поясі представлений середземноморський тип клімату з м'якою, теплою, але дощовою зимою (температура січня від 4 до 12 °С) з перемінною погодою і теплим літом. На заході Піренейського, на Апеннінському, на заході і північному заході Балканського півостровів представлений морський різновид цього клімату (укорочений період літньої сухості, велика сума опадів), в інших районах цих півостровів і на Південному березі Криму - континентальний різновид.
[ред.]Внутрішні води
За величиною стоку води (близько 295 мм) Європа посідає друге місце серед частин світу після Південної Америки, але через менші розміри суші за обсягом стоку (близько 2850 км3 на рік) вона випереджає тільки Австралію та Антарктиду. Розподіл стоку на території Європи нерівномірний. Згідно зі ступенем зволоження стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь. Більша частина Європи належить до басейну Атлантичного океану і його морів, менша - до басейну Північного Льодовитого океану і басейну внутрішнього стоку - Каспійського моря.
[ред.] Ріки
Великі ріки зосереджені на рівнинах Східної Європи. Перше місце за довжиною (3530 км), площею басейну (1360 тис. км2) і середньою річною витратою (понад 8000 м3/сек) посідає Волга(основні притоки - Кама й Ока). Наступні за довжиною у Східній Європі: Урал, Дніпро, Дон, Печора, Дністер, Північна Двіна. У Західній Європі найбільшими є Дунай (довжина 2850 км, площа басейну 817 тис. км2), Рейн, Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра. На рівнинах Східної Європи переважають ріки зі спокійною течією, які мають широкі терасовані долини, снігове і частково дощове живлення; основний стік припадає на весну і початок літа, а на ріках північної частини рівнин у зв'язку з пізнім таненням снігу максимум стоку зміщується до літа; взимку встановлюється крижаний покрив тривалістю від 1,5-3 місяців на півдні до 7-7,5 місяців на півночі. Спорудження великих водоймищ на Волзі, Дніпрі, Дону та інших ріках привело до вирівнювання режиму їх стоку і збільшення транспортного значення.
У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки зі слабко розробленими долинами, які мають багато озероподібних розширень. У рівнинних районах тут живлення рік переважно снігове; максимальний стік - навесні, але внаслідок регулюючої ролі озер і великих басейнів водність велика також влітку і восени. У гірських районах Феноскандії ріки мають велике падіння. Тривалість крижаного покриву на ріках Феноскандії від 2-3 місяців у середній частині до 7-7,5 місяця на півночі. У рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощове; ріки не замерзають або мають короткий хитливий льодостав. На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, ФРН стік рівномірний, з незначним збільшенням взимку і зниженням влітку. У більш східних рівнинах Середньої Європи до основного дощового живлення навесні приєднується снігове; максимум стоку зміщається на весну, а літня межень стає більш тривалою і низькою. У середньовисотних горах (Карпати й інші), вкритих взимку снігом, ріки мають бурхливі весняні повені.
На ріках високогірних районів Альп (верхні течії Рейну, Рони, лівих приток По, правих приток Дунаю) до снігового і дощового живлення приєднується льодовикове; у літні місяці характерні високі повені, взимку стік дуже малий або зовсім відсутній. Середземноморським рікам властиві значні підйоми рівня води восени і взимку (місцями взимку і навесні) і низька межень влітку, коли невеликі ріки дуже міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати у кілька десятків разів перевищують літні. У карстових районах Середземномор'я велику роль у живленні рік відіграють ґрунтові води, тому стік у них більш врегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії.
[ред.] Озера
Розподіл озер по території Європи дуже нерівномірний. Найбільш численні скупчення озер на рівнинах і в горах, що зазнавали плейстоценового заледеніння. Велика частина озер цих районів відноситься до тектонічних знижень (улоговини, грабени тощо), що облямовані льодовиками і частково підгачені їх наносами; вони характеризуються сильно порізаною береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по поздовжній осі тектонічних знижень або у напрямку руху льодовиків формою. До цього типу належать рівнинні озера (Ладозьке, Онезьке, Венерн,Веттерн, Меларен, Імандра), а також озера передгір'їв (Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда й ін.). На морених рівнинах поширені відносно невеликі озера міжморених знижень або розташовані у стародавніх балках стоку льодовикових вод (особливо на рівнинах Прибалтики, Польщі, ФРН, Фінляндії). В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, у найвищих районах Карпат, на півночі Уралу є невеликі "альпійські" озера в карових поглибленнях.
За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці у заплавах рівнинних рік; дельтові - у низов'ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові - по узбережжю Чорного й Азовського морів; тектонічні - Шкодер (Скадарське), Охридське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині й ін.; вулканічні - на Апеннінському півострові та в Ісландії; карстові - на сході Східно-Європейської рівнини, на Балканському й Апеннінському півостровах. Більшість озер Європи відноситься до прісних проточних водойм. В аридних південно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералізовані озера (Ельтон, Баскунчак); тут на кордоні з Азією знаходиться найбільше озеро світу - Каспійське море. Європа володіє значними гідроенергетичними ресурсами. Досить багаті на них гірські райони Скандинавії, Альпи, середньогір'я Середньої Європи. Потужні ГЕС споруджені на великих ріках Східної Європи на Волзі, Камі, Дніпрі.
Велике значення для економіки країн Європи має транспортне і лісосплавне використання рік і створення каналів, що з'єднали басейни багатьох рік як у Східній, так і в Західній Європі, а також ріки з морями (Біломорсько-Балтійський канал, Волго-Донський судноплавний канал, Волго-Балтійський, система каналів Гета у Швеції, Середньонімецький та ін. канали у ФРН, Південний канал у Франції та інші). Волга, Дніпро, Дунай, Вісла, Рейн, Темза, Сена, Одра та інші ріки перетворені у великі транспортні артерії з напруженими транспортними і пасажирськими перевезеннями. Велика роль озер у водопостачанні. Узбережжя багатьох озер використовуються для відпочинку і лікування. В озерах Ельтон, Баскунчак - родовища мінеральних солей.
[ред.]Льодовики
Загальна площа сучасних льодовиків Європи перевищує 116 тис. км2. Найбільші скупчення льодовиків знаходяться на Шпіцбергені (58 тис. км2), Новій Землі, Землі Франца-Йосипа, в Ісландії і в Скандинавських горах, де переважають льодовики типу куполів і щитів, є також карові і передгірні льодовики. Потужність льоду нерідко становить 400-600 м, сягаючи в окремих випадках 1000 м. Деякі льодовики островів Арктики спускаються до моря і дають початок айсбергам. У материковій частині Європи льодовики є також в Альпах, на півночі Уралу, у Піренеях, у горах Сьєрра-Невада (де розташований найбільш південний у Європі льодовик). Тут представлені головним чином карові і долинні льодовики:)*
[ред.]Ґрунти
Розподіл різних типів ґрунтів у Європі в цілому має зональний характер. Виділяються 4 пояси ґрунтоутворення: арктичний (полярний), бореальний, суббореальний, субтропічний. Найбільші площі займають ґрунти бореального і суббореального поясів. За структурою ґрунтової зональності і типами ґрунтів райони з вологим океанічним кліматом Західної Європи відрізняються від районів з континентальним кліматом Східної Європи. В арктичному поясі формуються арктичні і тундрові ґрунти. Перші представлені на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосипа, на півночі Нової Землі, є дуже малопотужними ґрунтами зі слабкою диференціацією генетичних ґрунтових горизонтів. Тундрові ґрунти поширені на півночі Феноскандії, на півдні Нової Землі, на Східноєвропейській рівнині на північ від Північного полярного кола. Це найчастіше перезволожені ґрунти зі слабкою аерацією, дуже повільним розкладанням органічних залишків, переважно кислою реакцією, малопотужним гумусовим горизонтом, що переходить у глейовий горизонт сизого кольору.
У знижених слабко дренованих місцях (особливо у басейні нижньої течії р. Печора) тундрові ґрунти сполучаються з тундровими болотними ґрунтами. Бореальний пояс охоплює Ісландію, велику частину Феноскандії, Британських островів, Середньоєвропейської рівнини і Східної Європи на північ від лінії Львів - Київ - Курськ - Перм - Свердловськ.
У районах з континентальним кліматом у цьому поясі послідовно змінюють одне одного: глейово-підзолисті ґрунти північної тайги, для яких у зв'язку з перезволоженням поверхні поряд з підзолоутворенням характерні процеси повільного розкладання органічних залишків; типові підзолисті ґрунти середньої частини тайги з добре вираженим промивним режимом, що приводить до виносу з верхніх шарів значної частини продуктів розпаду; дерново-підзолисті ґрунти південної частини тайги і крислато-хвойних лісів, у яких поряд з підзолоутворювальним процесом розвинуте нагромадження гумусу; на самому півдні бореального поясу в Східній Європі під широколистяними лісами поширені сірі лісові ґрунти з активним дерновим процесом, добре вираженим гумусовим шаром і значним вмістом гумусу (від 3 до 8%).
У районах бореального поясу з океанічним кліматом представлені: дерново-торф'янисті ґрунти під субарктичними лугами і рідколіссями Ісландії, північно-західної Скандинавії, Фарерських і Гебридських островів, що відрізняються високим вмістом грубого гумусу; сильно вилуджені дерново-палево-підзолисті ґрунти на півдні Скандинавії і Фінляндії, на півночі Великобританії, на Середньоєвропейській рівнині, що чергуються місцями з лісовими кислими неопідзолистими ґрунтами, що формуються на більш багатих материнських породах. З інтразональних ґрунтів для бореального поясу характерні: алювіальні (у тому числі маршові ґрунти плоского узбережжя); дерново-карбонатні (рендзини), що відносяться до багатих на карбонати материнських порід; дерново-глейові, що розвиваються на слабко розчленованих рівнинах під лугами тайгової зони при неглибокому заляганні ґрунтових вод; торф'яно-болотні ґрунти верещатників на пісках при слабкому дренажі і близькому до поверхні заляганні глин.
У гірських районах поясу розвинуті гірсько-тундрові ґрунти, на Уралі також гірські дерново-підзолисті і гірські сірі лісові, у Шотландії і середньогір'ях Скандинавії - гірські підзолисті. У суббореальному поясі розходження у зональній структурі ґрунтового покриву між океанічними і помірно континентальними районами ще більше збільшуються. У помірно континентальних районах під степами на лісових материнських породах сформувалися чорноземи і каштанові ґрунти.
У лісостепі і на півночі степи представлені опідзоленими, вилудженими і типовими чорноземами, що відрізняються потужним інтенсивно чорним гумусовим шаром, високим вмістом гумусу (8% і більше), наявністю карбонатного ілювіального шару; у більш сухих степових районах - мало- і середньогумусні звичайні і південні чорноземи (вміст гумусу 4-8%) із щільним і високо карбонатним шаром; у Молдові і суміжних районах Румунії, на сході Приазовської низовини і на рівнинах Криму на мергелях і вапняках - звичайні і південні міцелярно-карбонатні мало- і середньогумусні ґрунти з високим вмістом карбонатів по всьому профілю; у найбільш сухих степах південної України, Нижнього Поволжя, Прикаспію. У результаті значної розчленованості поверхні і літологічної строкатості бурі лісові ґрунти мають різний ступінь лужності й опідзоленості, нерідко чергуються з підзолистими, дерново-карбонатними ґрунтами і бурими рендзинами.
У міжгірних рівнинах з їх більш континентальним кліматом бурі лісові ґрунти заміщаються переважно малопотужними типовими і звичайними чорноземами і лужно-чорноземними ґрунтами, основні ареали яких припадають на Придунайські рівнини; тут же, у зниженнях, зустрічаються солончаки і солонці. На більшій частині середньовисотних гір розвинуті гірські бурі лісові ґрунти; у Карпатах, Піренеях і Альпах, крім того, виражені гірські підзолисті (на висоті 1000-1600 м), що змінюються вище гірсько-луговими ґрунтами. У поясі субтропічного ґрунтоутворення південної Європи і Південного берега Криму типові коричневі ґрунти вічнозелених ксерофітних лісів і чагарників зі значним змістом гумусу (4-7%), великою карбонатністю по всьому профілю. У вологих районах ці ґрунти вилуджені, карбонати в них вимиті на велику глибину.
На заході Балканського півострова, на південному сході Апеннінського півострова та в інших районах поширення "терра росса" (продуктів вивітрювання карбонатних порід) утворюються сильно карбонатні червоні рендзини. У найбільш сухих районах Середземномор'я у чагарникових формаціях представлені сіро-коричневі ґрунти. На міжгірних рівнинах Балканського півострова на продуктах вивітрювання основних кристалічних порід розвинуті дуже щільні, малогумусні ґрунти смольники, пофарбовані у чорний колір нерозчинними формами органічних речовин. У горах Середземномор'я - гірські коричневі ґрунти, що змінюються з висотою гірськими бурими лісовими. Ґрунти Європи використовуються у землеробстві. Найбільшою розораністю відрізняються райони чорноземних, бурих і сірих лісових, а також коричневих ґрунтів. Дуже слабо в землеробстві використовуються тундрові, бурі напівпустельні, зовсім не використовуються арктичні ґрунти.
[ред.]Рослинність
За флористичним складом рослинність Європи відноситься до Голарктики. Завдяки стародавнім і сучасним материковим зв'язкам у флорі Європи є велика кількість сімейств, родів і видів, спільних з Азією, Африкою і Північною Америкою, і відносно невелика кількість ендеміків. На території Європи представлені такі типи рослинності: тундровий, тайговий, неморальний, що включає широколистяні і хвойно-широколистяні ліси і пов'язані з ними чагарникові і трав'яні угруповання; степовий, пустельний, субтропічний чагарниково-деревний. Найбільш поширені лісові типи рослинності, найменш - тундровий і пустельний. В арктичних, субарктичних і тайгових широтах розходження у зональних типах рослинності між районами з океанічним і помірно континентальним кліматом виражені слабко.
У більш низьких широтах вони виявляються чітко: в океанічних районах на південь від тайгових лісів представлені змішані хвойно-широколистяні ліси і широка смуга широколистяних лісів, які в субтропіках змінюються ксерофільними вічнозеленими і змішаними вічнозелено-листопадними лісами і чагарниками; а в помірно континентальних районах на південь від тайги простягаються вузькі смуги крислато-хвойних і широколистяних лісів, що змінюються в міру просування на південь та південний схід лісостепами, степами, напівпустелями і пустелями (на Південному березі Криму є елементи субтропічної рослинності). На території Європи природні ландшафти майже відсутні, вони замінені культурними ландшафтами. Найменших змін зазнали ландшафти і фауна тундри і гір. Знищення лісів почалося у Греції ще в V ст. до н.е., згодом набуло широкого розмаху в інших районах Південної і Середньої Європи. Систематичне знищення лісового покриву, що спричиняло порушення цілісності природних біотопів, призводило й до інших наслідків, згубних для природної фауни і флори. Арктичні тундри і пустелі поширені на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосипа, Новій Землі. Рослинність представлена лишайниками і мохами, деякими видами трав (ломикаменю, герані та ін.) і чагарників (дріада, полярна верба й ін.). Значні площі складають не вкриті рослинністю кам'янисті поверхні - арктичних пустель. Типові тундри, розвинуті на північному материковому узбережжі і по берегах Нової Землі, мають велику видову насиченість і більш зімкнутий покрив. Виділяються: мохово-лишайникові тундри з домінуванням бурих і зелених мохів, ягелю та інших лишайників, з часткою деяких трав (крупка, вівсяниця, маки, ломикамені), чагарників (водяника, багна) і низькорослих чагарників (карликова береза, полярна і круглолистяна верба). У перезволожених зниженнях поверхні серед типових тундр украплені болота (переважно низинні). У горах Ісландії, Скандинавії, на Уралі поширені гірські тундри, що утворюють пояс рослинності на висоті більше 300-500 м на півночі і 1000-1100 м на півдні.
Тундрова рослинність на півдні змінюється лісотундрою, для якої характерне сполучення тундр, боліт і низьких рідкостійних лісів переважно з ялини у східних районах і берези і сосни - у західних. У цих лісах добре розвинуті мохово-лишайниковий і чагарниковий яруси (брусниця, чорниця, мучниця, водяника). У горах подібні ліси утворюють пояс рослинності на висоті від 300-400 м на півночі до 900-1000 м на півдні. В Ісландії березові рідколісся сполучаються з лугами і низинними болотами. Тундрова рослинність місцями використовується для випасу оленів. Тайгова рослинність утворює широку смугу, що простягається на південь приблизно до 57-58° сх. ш. Домінують хвойні ліси з перевагою на сході ялиці сибірської і модрини сибірської (у Передураллі і в північних районах зони аж до Скандинавії - сибірської кедрової сосни), на заході - ялини європейської і сосни звичайної. У вологих районах у надґрунтовому покриві цих лісів переважають мохи, чорниця, брусниця, вереск, кислиця, у сухих - лишайники.
Крім хвойних, нерідкі березняки й осичняки, що найчастіше з'являються на місці пожеж і вирубок; біля північних меж тайгових лісів у Феноскандії є і корінні березові ліси. З інших типів рослинності в тайговій зоні поширені заплавні і суходільні луги, верхівкові сфагнові болота з багном, морошкою, журавлиною, чорницею, трав'яні лісові болота. У Скандинавських горах і на Уралі тайгові ліси утворюють нижній пояс гірської рослинності.
Тайга - найбільш багата на рослинні ресурси; тайгові ліси дають деревину, що використовується у целюлозно-паперовій, хімічній і будівельній промисловості; у тайгових лісах ведуться промисли з метою видобутку хутра (білка, куниця, горностай, лисиця, заєць-біляк та інші), м'яса диких звірів і птахів (лось, рябчик, тетерев, глухар та інші), збирання плодів дикоростучих рослин (брусниця, чорниця, смородина, горобина, черемшина) і грибів; лугова рослинність тайги використовується для випасу головним чином великої рогатої худоби. Змішані крислато-хвойні ліси розташовані на південь від тайги, простягаються з півдня Скандинавії до Уралу; найбільшої ширини сягають у Прибалтиці, Білорусі і на заході України; на схід від м. Нижній Новгород смуга лісів сильно звужується. Ліси складаються як з тайгових, так і з широколистяних видів дерев (дуб, клен, липа). На піщаних ґрунтах великі масиви утворюють соснові ліси.
Значну площу займає рослинність широколистяних лісів, що охоплює всю територію (крім гір) Західної Європи від тайги і змішаних лісів на півночі до субтропіків на півдні (приблизно до 40° сх. ш.); на схід від Карпат смуга широколистяних лісів сильно звужується, майже виклинюючи у Передураллі, де південна їхня межа проходить на широті 53-54° сх. ш. Найбільш поширений у цих лісах дуб. У районах з океанічним кліматом черешковий, скельний (на сході доходить до р. Південний Буг) та інші види дуба утворюють або чисті насадження, або змішані з березою (Британські острови, Бельгія, Нідерланди), грабом звичайним, липою, буком європейським (переважно у Західній Європі). Чисті букові ліси відносяться до схилів пагорбів і нижнього поясу гір, де відносно тепла зима сполучається з високою вологістю повітря, але відсутнє перезволоження ґрунту. У південних районах, головним чином Франції, характерні ліси з каштана посівного (їстівного).
У підліску широколистяних лісів приатлантичних районів є вічнозелені види (падуб, самшит, характерна ліана - плющ). На убогих піщаних і щебенистих ґрунтах поширені верещатники, трав'яні і трав'яно-мохові болота, а на узбережжі Північного моря - засолені луги маршів. У міжгірних рівнинах (Чехія, Середньодунайська рівнина) ліси сильно остепнені, зустрічаються острови лугових степів. У районах помірно континентального клімату Східної Європи каштанові і букові ліси відсутні (крім гірських лісів Криму з буком східним). Крім дуба черешкового, тут звичайно ростуть липа, клен, ясен, в'яз, а в чагарниковому ярусі - ліщина, бересклети, жимолость. У горах рослинність у нижньому поясі представлена гірськими широколистяними і хвойними лісами, що піднімаються до висоти 1600-2100 м, вище - поясом субальпійських чагарників і лугів, що у найвищих горах змінюється альпійським луговим поясом. На великих площах лісова рослинність зведена для збільшення орних земель, розширення садів, а в південних районах і виноградників. При лісовідновлювальних роботах нерідко широколистяні (особливо бук) замінюються хвойними (сосна, ялина) або швидкоростучими листяними (тополя) породами. Луки субальпійського та альпійського поясів широко використовуються як літні пасовища. У помірно континентальних районах Європи на південь від широколистяних лісів простягаються лісостепи, у яких широколистяні ліси (переважно на вододілах) сполучаються з луговими степами, де багато вологолюбного різнотрав'я (перстачу, таволги, хрестовика, вітрогонки, шавлії, горицвіту). Ще далі на південь розвинуті типові степи з переважанням дернинно-злакових (українська і вузьколистяна ковила, ковила Лессінга, типчак). У найбільш сухих місцях південних типових степів на півдні України, у північному Криму, у Нижньому Поволжі представлені сухі (південні) степи з рідким покривом з ополонок, ковили, тирси, типчака, пирію. На крайньому південному сході Європи дуже розріджена рослинність полинових і солонцевих (сведа, біюргун) напівпустель і пустель.
Степова рослинність майже повністю знищена в результаті оранки чорноземних і каштанових ґрунтів, використовуваних для вирощування пшениці, кукурудзи, цукрового буряка, соняшника та інших культур. Природна рослинність збереглася майже виключно в заповідниках. Рослинність зон напівпустель і пустель використовується як пасовища, головним чином для овець. На рівнинах і в нижньому поясі гір субтропічних районів Європи поширені ксерофільні вічнозелені ліси і чагарники, пристосовані до перенесення сухого літнього періоду. Провідну роль у лісах відіграють кам'яний, кермесовий і корковий дуби, алепська, приморська й італійська сосни. Ліси світлі, з багатим чагарниковим підліском і трав'яним покривом, що майже повністю вигоряє влітку.
Найбільш поширені такі чагарникові формації: маквіс, що складається з суничного дерева, філиреї, мирта, ладанника, фісташки, благородного лавра, що здичавів, маслини: пальмітос - з єдиної в Європі дикоростучої пальми хамеропс; гарига з переважанням чагарникового кермесового дуба; томіллари - розріджені зарості сухих внутрішніх районів Піренейського півострова з тим'яну, лаванди й інших багатих на ефірні олії рослин. У гірських районах Середземномор'я вище поясу вічнозелених лісів і чагарників (з 300-400 м на півночі і 800-1000 м на півдні) виражений пояс листопадних широколистяних (дуб, бук, каштан) і хвойних лісів (ялина, ялиця, сосна, атлантичний кедр), над яким у найбільш високих горах представлений вузький пояс субальпійської і альпійської рослинності. Велика частина лісів і чагарників Середземномор'я зведена людиною або знищена частими тут пожежами. На їх місці ростуть пшениця, кукурудза, плантації цитрусових, маслинового дерева, коркового дуба, виноградники, сади, парки; на південному сході Піренейського півострова єдині в Європі плантації фінікової пальми. У зв'язку з випасом (кози, вівці) сильно змінилася і рослинність гір.
[ред.]Тваринний світ
У розподілі комплексів тварин виявляється велика залежність від розміщення основних типів рослинності, у зв'язку з чим тваринному світу також властива географічна зональність. Однак ступінь її виразності менший, ніж у рослинності, оскільки одні й ті самі комплекси тварин можуть бути присвячені до різних, але екологічно близьких типів рослинного покриву. У результаті того, що процеси зміни біотопів у Європі відбувалися відносно повільно, багато видів тварин поступово пристосувалися до нових, змінених людиною умов існування і знаходили притулок у слабо освоєних районах.
[ред.] Тайга і тундра
Для тундр у зв'язку з одноманітністю місцеперебування, бідним рослинним кормом і суворим кліматом характерна мала видова насиченість тваринного світу. Переважають дрібні гризуни: норвезький, обський і копитний лемінги, полівка Мідендорфа; характерні північні олень, песець, вовк, тюлені (звичайна нерпа, морський заєць).
З птахів - тундрова куріпка, біла сова, по берегах морів - чайки, баклани, гусаки, тупики, гаги, кайри, чистики, які нерідко утворюють багатотисячні гнізда - пташині базари і пташині острови (Нова Земля). На Шпіцбергені акліматизований мускусний вівцебик, завезений з Гренландії.
У тайзі в зв'язку з великою розмаїтістю місцеперебувань і кормових ресурсів видовий склад тварин багатший. Із ссавців характерні: лісові полівки, бурундук (на сході), лісовий лемінг, летяга (переважно на сході), вивірка, заєць білий, соболь, росомаха, горностай, ласка, бурий ведмідь, вовк, лисиця, лось; із птахів - глухарі, рябчики, кедрівки, неяситі, синиці, клести, снігурі, омелюхи, яструби. Багато комах.
[ред.] Смуга широколистяних лісів і лісостепу
На південь від 60° сх. ш. на заході і 55° сх. ш. на сході зникають деякі характерні тайгові тварини, заміщуючись тваринами широколистяних і змішаних лісів (особливо в Західній Європі).
Із ссавців тут характерні: норка, чорний тхір, кіт лісовий, соні, шляхетний олень, сарна, кабан, кажани, їжак, а з тайгових - бурий ведмідь, лисиця, вовк, куна лісова, борсук, лось, вивірка та інші; у лісах Біловезької Пущі у Білорусі і Польщі, а також у Приоксько-Террасному і Хоперському заповідниках у Прикарпатті твариною, що охороняється, є зубр. Серед пернатих зменшується кількість водоплавних; у широколистяних лісах живуть зелений і середній дятли, вальдшнеп, зозуля, сойка, зяблик, західний соловей, тетерев, сови, голуби, іволга, дрозди, синиці; у деяких країнах Західної Європи поширився акліматизований тут фазан. Більше, ніж у тайзі, земноводних (у т.ч. єдина з деревних жаб - райка).
Знищення лісів і поява відкритих просторів сприяли проникненню в цю зону ряду степових тварин: звичайного хом'яка, звичайної полівки, дрохв, сірої куріпки, перепілок. Кількість лісових тварин значно скоротилася. Найбільше з тварин постраждали великі ссавці, екологічні потреби яких виявилися несумісними з перетворенням біотопів. У Західній Європі у першій половині XVII ст. зник останній тур (бик первісний), на Балканському півострові перестали водитися леви, скоротилися місцеперебування вовка. З птахів зник європейський ібіс, різко скоротилася кількість орлів.
[ред.] Степи і напівпустелі
Тваринний світ степових і напівпустельних районів Східної Європи характеризується поширенням гризунів (рудий і малий ховрахи, зайці, звичайний хом'як, бабак, великий тушкан, сліпак,щурі, полівки). З інших ссавців звичайні: заєць сірий, тхір степовий, лисиця; з водоймами пов'язане життя щура водяного, видри; у напівпустелях Прикаспію - сайга, лисиця-корсак, ховрах малий, піщанки.
З птахів велику групу складають хижі: луні, боривітри, орел-могильник; звичайні жайворонки, перепел, сіра куріпка; характерні дрохва, стрепет. У плавнях низовин великих рік, особливо Волги, численні нирки, качки, чаплі, баклани, кулики. Незважаючи на оранку степів, багато тварин, особливо гризунів, і птахів, збереглося, маючи достатньо корму і місць укриття у полях культурної рослинності.
[ред.] Середземномор'я
У фауні Середземномор'я при відносно малій видовій насиченості лісовими тваринами характерні гірські форми тварин, більше, ніж у більшості північних районів, представлені плазуни іземноводні. Серед ссавців тут мешкають: звичайний і альпійський козли, козиця, муфлон; на заході - хохуля піренейська, генета, на Гібралтарі - єдиний у Європі представник мавп - магот, або безхвостий макак (з родини макакових); на сході - їжатець, шакал.
Серед птахів зустрічаються: ягнятник, піренейський і кам'яний горобці, гірська галка, блакитна сорока, серпокрильці, ластівки, славки, стінолаз; із плазунів - ящірки, гекони, жовтопуз, гадюки, вужі, полози, черепахи; із земноводних - жаби, саламандра, тритони, протей. Велика кількість комах: цикади, метелики, москіти та інші.
33. Російська Федерація: географічне положення, природні ресурси, населення.
У рефераті подано загальні відомості про Російську Федерацію. Зокрема, розглянуто географічне положення, природні ресурси та населення країни
Площа -17 075,4 тис. км2.
Населення - 148,3 млн. чоловік.
Столиця - Москва.
Росія (Російська Федерація) - одна з найбільших за площею, кількістю населення, економічним потенціалом країна світу. За площею вона посідає перше місце в світі, за кількістю населення - шосте.
Росія - євразійська країна: 1/3 території її знаходиться в Східній Європі, 2/3 -в Північній Азії.
На заході Росія межує з Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Білоруссю, на південному заході - з Україною, на півдні - з Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Монголією, Китаєм, КНДР. На сході територія Росії омивається морями тихого, на півночі - Північного Льодовитого океанів, на півдні виходить до Чорного, Азовського та Каспійського морів. На морські кордони припадає майже 2/3 всіх кордонів країни. До Російської Федерації належить розташована окремо на заході Калінінградська область, яка межує з Литвою й Польщею, омивається водами Балтійського моря.
Після розпаду СРСР з березня 1992 р. його правонаступницею в 00Н та в Раді Безпеки, в інших міждержавних організаціях стала Росія, що визначило її високий міжнародний статус.
Проте геополітичне положення країни змінилося: утворилися нові державні кордони з суверенними державами - колишніми республіками СРСР; обмежився вихід у Балтійське море, а також до портів та військово-морських баз Чорного моря, що переважно знаходяться нині в Україні.
Природно-ресурсний потенціал. Росія має велику різноманітність природних умов і багаті природні ресурси. Близько 70% площі зайнято рівнинами. Гірські області переважають на сході і півдні країни.
Складна геологічна будова зумовлює значну різноманітність корисних копалин, Росія добре забезпечена паливно-енергетичними ресурсами. Тут знаходяться великі поклади вугілля (Кузнецький, східна частина Донецького, Печорський, Іркутський, Південноякутський кам'яновугільні та Кансько-Ачинський і Підмосковний буро. вугільні басейни); нафти і газу (Волго-Уральська, Західносибірська. Північнокавказька, Тімано-Печорська нафтогазоносні провінції). Є значні поклади торфу (Центральна Росія), горючих сланців (Поволжя), урану.
Родовища залізних руд залягають на Уралі, в Сибіру, в європейській частині країни (Курська магнітна аномалія, Кольський півострів). Марганцеві руди є на Уралі, в Західному і Східному Сибіру. Поклади руд кольорових металів - мідних, поліметалічних, олов'яних, алюмінієвих (боксити), дорогоцінних, рідкісних і рідкоземельних знаходяться на Уралі, в Західному Сибіру.
Значні поклади калійної і кам'яної солі зосереджені в Поволжі, Алтаї, Східному Сибіру, фосфоритів і апатитів - на Польському півострові, в європейському Центрі, Сибіру. Крім того, в країні є значні поклади сірки, азбесту, алмазів, різноманітних будівельних матеріалів.
Більша частина території країни знаходиться в помірному поясі. Майже повсюдно клімат континентальний. Ступінь континентальності помітно зростає з заходу на схід від помірно континентального в європейській частині країни до різко континентального в Східному Сибіру, що пояснюється зменшенням впливу Атлантичного океану. На півдні Далекого Сходу, який перебуває під впливом морів Тихого океану, клімат мусонний.
Різко континентальний клімат є причиною поширення багаторічної мерзлоти в Сибіру, площа якої перевищує 10 млн. км2. Багаторічна мерзлота ускладнює господарське освоєння північно-східних територій.
На відстані понад 400 тис. кілометрів річки Росії придатні для судноплавства та лісосплаву, їх води є основним джерелом водопостачання міст та промислових підприємств, а в південних районах вони використовуються для зрошення. Річки багаті на гідроресурси, особливо в східних районах країни.
Російська Федерація знаходиться в межах арктичної, тундрової, лісотундрової, лісової, лісостепової, степової, напівпустельної, субтропічної природних зон. Ґрунти і рослинність на рівнинних ділянках розподіляються зонально і зони послідовно змінюють одна одну з півночі на південь. Співвідношення тепла" світла, зволоження, якості ґрунтів в кожній природній зоні створюють певні агрокліматичні умови для сільськогосподарського використання території.
Найбільш придатні для землеробства - південь лісової, лісостепова та степова зони. Більша частина території країни спеціалізується на різних видах тваринництва. Великі запаси земель для нового освоєння є на півдні Західного Сибіру та на Далекому Сході. Нечорноземна зона європейської частини Росії після проведений відповідних меліоративних заходів також може бути інтенсивніше задіяна е сільському господарстві.
Населення. Росія - багатонаціональна держава. Тут проживає понад 100 націй і народностей, що утворюють автономні республіки, краї, національні округи.
Населення по території країни розподіляється нерівномірно, що пояснюється різноманітністю природних умов, історією освоєння, різним рівнем економічного розвитку окремих територій.
Найгустіше заселена європейська частина країни, де проживає 2/3 населення пересічна густота становить 9 чол. на 1 км2, а в окремих районах - понад 100 чол. на 1 км2 Смуга концентрації населення збігається з районами старого промислового та землеробського освоєння зі сприятливими для життя природними умовами зон мішаних лісів, лісостепу, степу.
Водночас освоєння природних багатств, залучення їх у сферу економіки призвело до значних змін у розселенні, що позначилося на розвитку продуктивних сил. Сучасне розселення в Росії характеризується процесами урбанізації, її можна віднести до високоурбанізованих країн. Міське населення становить 2/3 від усього населення. З початку XX ст. кількість міських поселень зросла майже в 2,5 рази. Нині в країні понад 1 тис. міст та більш як 2 тис. селищ міського типу. Більша частина міського населення проживає у великих містах (понад 100 тис. чоловік).
Великі міста утворюють агломерації, найпотужнішими з яких є Московська, до якої входить 81 міське поселення, Петербурзька (55), Єкатеринбурзька (32), Нижньоновгородська (28). Москва і Санкт-Петербург за соціально-економічним, науковим, культурним потенціалом є найбільшими містами не тільки країни, а й Європи та світу.
За рівнем урбанізації в Росії виділяють зони високого, середнього та низького рівнів. Перша об'єднує найбільш урбанізовані території Центру, Північного Заходу, Уралу, Далекого Сходу. Середній рівень мають Поволжя, Волго-Вятський Західносибірський та Східносибірський райони. Низький - Центральночорноземний район, Північний Кавказ, де міське населення становить близько 50%.
Сільське розселення більшою мірою визначається природними умовами, які впливають також і на господарську діяльність. Тому в степовій та лісостеповій зоні найбільша густота сільського населення. Тут села великі як за розміром, так і за людністю (500-1000 чоловік), а в Нечорнозем'ї, навпаки, переважають малі села (до 200 чоловік).
На демографічних процесах у країні позначилась сучасна ситуація в економіці й політиці, пов'язана з переходом до ринкових відносин. Вона призвела до зниження рівня життя, а в психологічній сфері - до втрати впевненості в майбутньому. Це позначилося насамперед на народжуваності, а отже, і на природному прирості населення, який нині в країні становить 0,7%, а в окремих районах (Поволжя, Західний Сибір) має ще нижчі показники.
Водночас у Росії, порівняно з державами Центральної Європи, - незначний рівень безробіття. Структура зайнятості типова для постсоціалістичних країн: більша частина населення зайнята в матеріальному виробництві і тільки третина -у невиробничій сфері.
35. Загальні відомості. Офіційна назва -Республіка Польща. Столиця - Варшава (понад 1,7 млн осіб). Площа - 313 тис. км2(68-ме місце у світі). Населення близько 39 млн осіб (30-те місце). Державнамова - польська. Грошова одиниця - злотий.
Географічне положення. Польща знаходитьсяв басейні річок Вісли та Одри. На північному сході межує з Росією (анклав Калінінградськаобл.) та Литвою. На сході і південному сході простяглися кордони з Білоруссю йУкраїною. На півдні і південному заході Польща межує зі Словаччиною та Чехією.Західні кордони відділяють її від Німеччини. Географічне положення Польщі вцілому дуже вигідне. За транспортно-географічним рейтингом Польща друга уЄвропі після України.
Історія виникнення та розвитку. Початокдержавності закладено династією П'ястів у X ст. У1385 р. утворилась унія Польщіз Великим князівством Литовським. На основі Люблінської унії 1569 р. Польща іЛитва утворили одну державу - Річ Посполиту. Наприкінці XVI ст. майжебезперервні війни зі Швецією, Росією й Османською імперією внутрішньо ослабилиПольщу, що призвело до її поділу наприкінці XVIII ст. між Росією, Пруссією і Австрією.Аж до XX ст. незалежної польської держави не існувало. Численні повстанняполяків закінчувалися поразками. У 1918- 1919 pp. Польща як незалежна державабула відновлена. У війні з російськими більшовиками 1919-1921рр. незалежністьвдалося відстояти. Але в 1939 р. внаслідок узгодженого нападу з заходуНімеччини та зі сходу Радянського Союзу Польща знову втратила незалежність.Після перемоги СРСР над Німеччиною за допомогою радянських військ у Польщі булостворено тоталітарну державу. Опір суспільства і соціально-економічна кризапризвели до відновлення багатопартійної політичної системи з 1989 р. У 1997 р.прийнято демократичну конституцію. У 2004 р. Польща стала членом НАТО, увійшладо складу ЄС.
Державний устрій і форма правління.Польща унітарна держава, парламентська республіка. Глава держави - президент,який обирається на 5 років на загальних всенародних виборах. Виконавча владаналежить президенту й уряду (раді міністрів). Голова уряду призначаєтьсяпрезидентом. Законодавча влада здійснюється двопалатним парламентом, щоскладається із сейму та сенату. Депутати і сенатори обираються терміном на 4роки на основі всенародного голосування. У сеймі 460 депутатів, у сенаті - 100сенаторів.
Природні умови та ресурси. Понад 90 %території Польщі займають рівнини (низовини і височини). На півдні країнивисочать гори. Це Західні Карпати і Судети. Найвища точка 2499 м.
Клімат Польщі помірний, перехідний відморського до континентального. Температура повітря взимку знижується у східномунапрямку, а влітку - підвищується. На рівнинній частині країни кількість опадівколивається від 500 до 700 мм.
Більшість річок впадають до басейнуБалтійського моря. Вони доволі повноводні. Вісла та Одра судноплавні і з'єднаніміж собою каналами. У Польщі понад 900 озер. Найбільш їх розташовано напівночі.
На території Польщі переважно біднідерново-підзолисті ґрунти. В минулому на них росли могутні ліси. Нинілісистість території становить близько 27 %. На сході й півночі збереглисянезаймані ліси (пущі) - Біловезька, Августовська. В них водяться зубри, лосі,олені, козулі, кабани, вовки, рисі. Багато цінних промислових птахів -тетеруків, глухарів, куріпок. У Польщі більше десяти національних парків. УБалтійському морі багаті рибні запаси (тріска, салака).
Країна володіє багатоюмінерально-сировинною базою. Особливо виділяють поклади кам'яного та буроговугілля, сірки, кухонної солі, мідної та цинкової руд. Є численні джереламінеральних вод. Гідроенергетичні ресурси незначні.
Населення. За чисельністю населенняПольщі посідає сьоме місце в Європі. Середня його густота - близько 124 особина 1 км2. Найгустіше заселена центральна, південна частина та узбережжяБалтійського моря, найменше - гірські райони. Спостерігається незначнийприродний приріст населення (0,9 %о). Середня тривалість життя жінок становить77 років, чоловіків - 68 років. Переважає міське населення - близько 64 %.Крім столиці більше міст-мільйонерів немає. Лодзь має понад 800 тис. жителів,Краків - близько 750 тис. Поляки становлять майже 99 % населення країни.
Господарство. Економіка Польщі перебуваєв стані ринкової трансформації. Це типова індустріально-аграрна країна. Впромисловості переважає машинобудування й хімічна промисловість. Розвинуталегка та гірничо-видобувна галузі.
Основним енергоносієм Польщі є кам'яневугілля Верхньосілезького басейну, за видобутком якого їй належить перше місцев Європі, а також вона є найбільшим його експортером. Видобуток нафти таприродного газу незначні. Основний осередок чорної металургії на півдні врайоні Кракова і Ченстохова. У Верхній Сілезії діє металопереробна галузь:виплавляють цинк, алюміній і мідь. До цієї металургійної бази тяжіє важкемашинобудування. Найбільшими машинобудівними центрами є найбільші міста.Випускають автомобілі, сільськогосподарські машини, морські судна; варшавськізаводи спеціалізуються на виробництві приладів, верстатів, електроніки.
Хімічна промисловість представлена всіманайважливішими галузями. У Плоцьку діє потужний нафтопереробний завод.Розвинута фармацевтична промисловість.
У Польщі традиційно розвинуті легка тахарчова промисловість. Головний центр виробництва текстилю - м. Лодзь. Харчовапромисловість виробляє м'ясні та плодоовочеві консерви, бекон, переробляєкартоплю, а також борошно і цукор.
У структурі сільського господарства переважаєрослинництво. Вирощують пшеницю, жито, ячмінь. Повсюдно вирощують картоплю. Напівдні переважають значні посіви цукрових буряків (7-ме місце у світі). Запоголів'ям свиней Польща посідає 7-ме місце у світі. Щорічно у Балтійськомуморі виловлюють близько 500 тис. тонн риби.
Країна має густу транспортнуінфраструктуру. Довжина залізничних колій перевищує 30 тис. км, автомобільнихмагістралей - 150 тис. км. Інтенсивно використовуються для судноплавства річкита канали. Найбільші морські порти - Гданськ, Гдиня й Щецин.
Культура та соціальний розвиток. Польщамає багату культурну, духовну та архітектурну спадщину: театри, музеї, численнікостьоли, монастирі, палаци. У списку ЮНЕСКО нараховується 5 об'єктів. Країнамає розвинуту мережу освітніх закладів. Обов'язковою є 8-річна освіта. На 100тис. жителів припадає 1521 студент. Найбільшими університетами є Варшавський,Познанський та Ягеллонський (Краків). Останній належить до найстаріших у світі(заснований у 1364 р.). Медицина та охорона здоров'я мають високий європейськийрівень розвитку.
У Польщі близько 12,5 % економічноактивного населення не мають роботи.
Найбільш тиражованими газетами є"Жеч Посполита", "Газета виборча" і "ЖичеВаршави".
Польща визнала державну незалежністьУкраїни 2 грудня 1991 р., тобто однією з перших у світі. Дипломатичні відносиниміж країнами встановлено 4 січня 1992 р. Польща та Україна підписали понад стодвосторонніх документів про співпрацю.
Зовнішньоторговельний оборот між обомакраїнами в окремі роки сягав 1 млрд дол. США.
35. Угорська Республіка - держава в Центральній Європі.
Площа країни - 93,03 тис. кв. км., що складає один відсоток від загальної площі Європи. Угорщина межує на півночі з Словаччиною, Австрією, на сході - з Україною та Румунією, на півдні - з Румунією, Сербією та Хорватією, на заході - з Австрією. Найбільша протяжність території республіки з півночі на південь - 268 км, зі сходу на захід - 528 км.
Рельєф
Угорщина розташована в центральній частині Європи, в Карпатському басейні, обмежена відрогами Альп, Карпат та Дінар. Країна займає північну частину Середньодунайської рівнини. Дві третини території займає низовина, висота якої не досягає 200 м над рівнем моря. Науковці виділяють в Угорщині шість крупних рельєфів. Альфьольд (Велика Середньодунайська низовина) знаходиться у середній та східній частинах Угорщини. Її плоска поверхня в межиріччі Тиси і Дунаю і на північному сході має висоту 150-200 м, а в інших районах близько 100 м. Низовина є найбільшою в країні і займає приблизно половину усієї території. Центральна частина Кішальфьольду (Малої Середньодунайської низовини) - "західних воріт" - утворює конусоподібну рівнину, яка виникла завдяки велетенським наносам Дунаю. З південної частини, з країв, вона зруйнувалася під впливами вітрів, води та інших різноманітних геологічних процесів. Кішальфьольд має висоту 120-180 м, і належить Угорщині тільки своєю південною частиною. На заході. вона обмежена передгір'ями Альп, висотою 500-800 м.
На півночі Середньодунайська низовина обмежена ланцюгом гір (висотою 800-1000 м), які відноситься до внутрішньої вулканічної зони Карпат так званої в Угорщині Північним середньогір'ям. На поверхні пагорбів Задунайського краю, Задунайського середньогір'я, відрогів Альп та Північного серед
