Природні умови та ресурси

 

За характером рельєфу більша частина країни представляє собою плато з висотами від 300-600 м на сході до 1520 м на заході. Паралельно узбережжю Червоного моря тягнуться гори Хіджаз (араб. "бар'єр") та Асір (араб. "складний") висотою 2500-3000 м (з найвищою точкою в межах країни г. Ет-Таіфа, 3353 м), які переходять у прибережну низовину Тіхама завширшки від 5 до 70 км Перевалів через Хіджаз мало, тому сполучення між внутрішніми районами Саудівської Аравії та узбережжям Червоного моря обмежено. Вздовж узбережжя Перської затоки простягається низовина Ель- Хаса завширшки до 150 км Морські береги здебільшого низькі, піщані.

 

На заході країни на поверхню виходить фундамент давньої докембрійської платформи - Нубійсько-Аравійський щит, з ним повязані поклади залізних руд, хрома, міді, свинцю, цинка, олова, золота. На північному сході фундамент зникає під осадовим чохлом. Вздовж узбережжя Перської затоки тягнеться Месопатамський крайовий прогин, саме з ним повязані поклади нафти. Другим нафтогазоносним районом є синекліза (прогиб земної кори в межах платформи) Руб-ель-Халі. Поклади солі, гіпсу, глини, вапняку, граніту, мармуру.

 

Розташована країна в межах тропічного кліматичного поясу. Середні температури січня вище + 10⁰С, липня + 30+35⁰С Влітку температура часто перевищує +50 ⁰С, проте вночі у пустелі вона може опуститися до 0⁰С. Рідко у горах випадає сніг, трапляються тумани. Кількість опадів становить близько 100 мм, випадають вони здебільшого взимку та навесні. У горах до 400 мм опадів.

 

Майже вся Саудівська Аравія - безстічна область без постійних водотоків, тимчасові водотоки (ваді) заповнюються водою лише після інтенсивних дощів. Основну роль у водопосточанні країни відіграють ґрунтові води, на які припадає 80 % води, що використовується. Особливо багато джерел у межах низовини Ель-Хаса на сході країни.

 

Більша частина країни зайнята пустелями. Їх площа складає близько 1 млн. кв. км. Найбільша з них Руб-ель-Халі розташована на півдні і південному сході, її площа становить 777 тис. кв. км На півночі і в центрі розташовані піщані пустелі Великий Нефуд та Малий Нефуд (Дехна). У пустелях зустрічаються оази. В горах - ділянки саван. Ліси вкривають 1 % території.

 

Ґрунти в країні пустельні, на півночі - субтропічні сіроземи, у зниженнях - солончаки й лучно-солончакові ґрунти.

 

Рослинність здебільшого пустельна та напівпустельна. У піщаних пустелях ростуть білий саксаул та ведмежа колючка, у камянистих (гамадах) - лишайники, по річищам річок - тополі акації, на засолених ґрунтах - тамариск. У саванах Асіра - акації, дикі маслини, мигдаль. В оазах - фінікові пальми.

 

Тваринний світ: антилопа, газель, вовк, гієна, лисиця феньок, каракал, дикий осел, онагр, заєць, майже зниклі орікси та нубійські горні козли. Багато гризунів й плазунів. Серед птахів - орли, грифи, соколи, жайворонки, голуби. У Чевоному морі та Перській затоці більше 2000 коралів.

 

НАСЕЛЕННЯ

Перший перепис населеня було проведено у 1974 році. На той час в країні нараховувалось близько 7 млн. чол. Населення швидко росте - 1-1,5 млн. за рік. За даними 2007 року його чисельність становила 27 млн. чол. За розрахунками фахівців ООН передбачувана кількість населення у 2050 році становитиме 54,7 млн. чол.

Населення відрізняється молодістю. Середній вік мешканців країни становить 18,8 років. Люди віком до 14 років складають 43 % від загальної кількості населення, у віці 15-59 років - 52 %, 60 років і старше - 5 %. Середня тривалість життя 72,2 роки. Жінки становлять 45 % населення.

90 % населення - араби, які зберегли племенну організацію (об'єднання арабських племен відбулось у VII ст.). Є вихідці з Індії, Пакистану, Індонезії, Філіппін, інших країн Азії, Африки, Європи та з США. Іноземці живуть в районах нафтовидобутку та у великих містах.

Осідле населення - 95 %, бедуїни (кочові племена, які займаються скотарством) - 5 %. Міське населення становить 80 %. Найбільшими містами є столиця Ер-Ріяд (понад 4 млн.чол.), Джидда (близько 3 млн.чол.), Мекка (1,7 млн. чол.), Медина. (1 млн.).

Середня густота населення 12,5 чол/км², найбільша вона у великих містах (понад 1000 чол/км²), на схід і північ від Ер-Ріяда, в оазах.

Релігія - іслам, близько 85-90 % сунніти, інші - шиїти. Живуть шиїти в основному на сході в Ель-Хасі.

 

63. Офіційна назва - Ісламська Республіка Іран(Jumhuri-ye Islami-ye Iran).

Географічне розташування -розташована на південному заході Азії, межує на півночі з Туркменістаном, Азербайджаном, Вірменією, на сході з Афганістаном і Пакистаном, на заході - з Туреччиною й Іраком.

Площа території - 1,648 195 кв. км.

Ісламська республіка Іран одна з найбільших держав Південно-Західної Азії. Її площа складає 1,65 млн. кв. км. Географічне розташування Ірану з огляду на те, що країна знаходиться на південному заході Азії і розташована мов би на стику трьох континентів - Азії, Європи, Африки - і з'єднує важливі географічні райони світу, має стратегічне значення. Іран є ланкою, що з'єднує південно-західну Азію, Перську затоку, Кавказ, Середню Азію та Середній Схід. На півночі Іран омивають води Каспійського моря, на півдні - Перської затоки й Оманського моря. Він межує з Туреччиною (на північному заході), Афганістаном і Пакистаном (на сході), Іраком (на заході), а також з Вірменією, Азербайджаном, Туркменістаном (на півночі). Іран через Каспійське море межує з Казахстаном і Росією, а через Перську затоку та Оманське море - з Кувейтом, Бахрейном, Аравією, Катаром, ОАЕ, Оманом.

Рельєф

Велику частину території країни займає велике внутрішнє Іранське нагір'я середньою висотою 1200 м. Його утворюють великі плато, гірські ланцюги і міжгірські улоговини. На заході піднімаються гори Загрос, на сході - сильно розчленовані Східно-Іранські гори, на півночі - могутні дуги Ельбурса, на півдні - Макрана. Уздовж узбережжя Каспійського моря, Перської й Оманської заток витягнулися вузькі смуги берегових низин. Рельєф країни переважно піднесений і гірський. Центр країни оточений горами Іранського нагір'я, пустелями Деште-Кевир (Велика Солона пустеля) і Деште-Лут.

Загрос - масивний складчастий гірський ланцюг шириною 150-300 км, що простирається на 1600 км від північно-західних кордонів у південно-східному напрямку. При переважних висотах 2000-3000 м деякі піки мають висоти понад 3500 м (найвища гора Зердкух - 4548 м). Протягом 800 км, від прикордонного з Іраком району до порту Бушир на узбережжі Перської затоки, паралельно хребтам Загроса уздовж їхнього західного підніжжя простягається низка височин висотою 300-600 м і шириною близько 65 км. Тут на південь від 32 пн. ш. зосереджено найбільші в Ірані запаси нафти.

Макран (або Мекран) - система складчастих гір на півдні країни шириною більше 200 км, тягнеться в східному напрямку на 480 км (у межах Пакистану її напрямок змінюється на північно-східний) із середніми висотами від 600 до 1500 м. Окремі піки піднімаються до 1800-2150 м (найвища точка гора Кухран - 2260 м). Гори Макрана відрізняються сильно розчленованим рельєфом.

Східно-Іранські гори простираються на 1050 км уздовж східного кордону Ірану, між Ельбурсом і Макраном. Хоча ця гірська система нижче Загроса і не настільки розчленована, як Макран, вона утворює могутній орографічний бар'єр на шляху з Ірану в Афганістан. Середня висота гір складає 1500 м, головні вершини 2450-2750 м, а найвища точка - вулкан Тефтан (4042 м).

Ельбурс. Гірська система Ельбурс охоплює північні області Ірану, має довжину близько 1400 км і форму літери S: облямовуючи південно-західне і південне узбережжя Каспійського моря, повертає на північний схід і потім на південний схід, закінчуючись на кордоні з Афганістаном. Ельбурс складається з трьох порівняно відособлених частин: на північному заході Талишські гори, висотою від 2150 м до 2450 м; їх змінює Центральний Ельбурс з оцінками від 2450 м до 3050 м (окремі вершини перевищують 3650 м); далі на сході його продовжують Туркмено-Хорасанські гори (1500-1850 м). У горах Ельбурса, на північний схід від Тегерана, знаходиться найвища точка всього Середнього Сходу - недіючий вулкан Демавенд (5604 м). У межах цієї орографічної системи виражені два великих розлами: один на заході, де ущелина ріки Сефидруд відокремлює Талишські гори від Центрального Ельбурса, другий, з перепадом висот близько 900 м, на східній частині цього хребта.

Гори Іранського Азербайджану є частиною Вірменського нагір'я і знаходяться між Талишськими горами на сході і Курдистанськими горами на заході. Вони менш розчленовані, аніж Загрос і Ельбурс, і утворюють протяжний уступ з абсолютними висотами 2130-3050 м, що круто обриваються до долини р. Аракс, що протікає по кордону з Вірменією й Азербайджаном. Сучасний рельєф сформувався під впливом геологічних рухів на місці стародавнього плато. Як результат - утворилися міжгірські улоговин, серед яких западина Урмія з однойменним солоним озером, западина Хой-Меренд і долина ріки Карасу (між містами Ардебіль та Ахар). До найбільших хребтів належать Мішудаг і Карадаг, що облямовують долину р. Аракс, і далі на південь - Себелан і Бозкуш. Вулканічна активність сполучена з розривними тектонічними рухами, головним чином у районі могутніх вулканів Херемдаг (3710 м) і Себелан (4821 м).

Внутрішні плоскогір'я. Частина пустельних і напівпустельних внутрішніх плоскогір'їв (безстічних западин) замкнуті гірськими ланцюгами, площа яких складає близько 260 тис. кв. км. Вони утворюють вирівняні та хвилясті простори, місцями пересічені невисокими пагорбами. До характерних форм рельєфу відносяться сухі річкові русла (вади) і піщані дюни. Біля найнижчих ділянок плоскогір'їв розташовані постійні і тимчасові озера. Уздовж підніж крайових хребтів виражені смуги конусів виносу, створені постійними і тимчасовими водотоками. Ґрунти, що сформувалися на алювіальних конусах виносу, надзвичайно продуктивні під час зрошення. Значні площі внутрішніх плоскогір'їв зайняті кам'янистими пустелями (дешт). До найбільших западин відносяться пустелі Деште-Кевир (Велика Соляна пустеля) і Деште-Лут.

Узимку, внаслідок дощів, тут утворюються великі мілководні озера. Серед інших, менших за розмірами, западин виділяються Кумська - розташована на південь від Тегерану, і Джазмуріанська, яка лежить північніше гір Макран. Низовини. Рівнинні райони Ірану відділені від внутрішніх плоскогір'їв високими гірськими ланцюгами. Серед низьких рівнин особливо виділяються кілька, які мають важливе значення для народного господарства. Перша, вузька низинна смуга, яка добре зволожується, між горами Ельбурс і Каспійським морем. Друга, Хузестанська рівнина, на вершині Перської затоки. Третя, суха, шириною від 1,5 км до 80 км рівнина уздовж узбережжя Перської затоки та Оманського моря, що простягається від міста Бушир до кордону з Пакистаном. Ще дві невеликі рівнини розташовані на півночі країни: степова смуга на півдні від ріки Аракс (частина Кура-Араксинської низовини) і Горганський степ (південно-східний Прикаспій).

Водні ресурси

Запаси поверхневих і підземних вод залежать від кількості атмосферних опадів і тому зосереджені насамперед у північній частині Загроса, у горах Ельбурса й Іранського Азербайджану. Для внутрішніх плоскогір'їв, південної частини Загроса, Макрана і Східно-Іранських гір типові нечисленні тимчасові водотоки. У напрямку на південь підземні води стають солонуватими і непридатними для використання.

Клімат

Кліматично Іран можна розділити на три частини: тропічне спекотне узбережжя Перської затоки й Оманського моря, більш посушливий субтропічний клімат центральних областей і холодний клімат гірських районів. Клімат більшої частини Ірану субтропічний, континентальний, характеризується різкими коливаннями температур. На узбережжі Перської затоки й Оманського моря клімат тропічний. Для всієї країни, за винятком каспійського узбережжя і прибережної низовини на півдні, типові суворі зими. Достатню кількість вологи у результаті опадів одержують тільки високогірні райони Загроса й узбережжя Каспійського моря.

Температури. Літо на усій частині Ірану спекотне із середніми місячними температурами від 27 до 32 град. С. Денні температури нерідко сягають 32-38 град. С, уночі вони знижуються до 16-21 град. С. На висоті понад 1500 м над рівнем моря, повітря прогрівається слабше. Найбільш виражені розходження в термічному режимі між північною і південною частинами країни узимку. На півночі, за винятком прикаспійської смуги, зими холодні і сніжні, на півдні вони м'які і теплі. Середні січневі температури складають у Тегерані 2 град. С?, Тебрізі 8 град. С, Ахвазі 12 град. С, Ширазі 9 град. С, Джаску 19 град. С, Бехарі 19 град.?С. Нічні заморозки характерні на всій території Ірану на північ від 27 град. пн.ш. Абсолютний мінімум температури зафіксований у Тебрізі (-28 град. С). На півдні денні температури узимку змінюються від помірних до теплих, а вночі знижуються на 11-14 град. С.

Середня температура січня в Тегерані (центр країни) від -3 до +7 град.С, липнева - від +22 до +37 град. С. В Абадані (на узбережжі Перської затоки) - від +7 до +17 град. С в січні і від +28 до +44 град. С в липні. Середньорічна норма опадів у Тегерані складає близько 250 мм на рік, на північних схилах Ельбурса і на Південно-Каспійській низовині до 2000 мм на рік.

Опади. Велика частина території Ірану має недостатнє зволоження. Як правило, улітку дощі не випадають протягом 2-3 місяців, а в окремі роки - і протягом 7 місяців поспіль. Виключення складають високогірні райони Північного Загросу, підвітряні схили Ельбурса, гір Іранського Азербайджану й узбережжя Каспійського моря, що одержують 650-1650 мм опадів на рік, причому їхня сумарна кількість різко скорочується на підвітряних схилах і в південно-східному напрямі. Річна норма опадів у Тегерані складає 250 мм, Мешхеді 280 мм, Ісфахані 130 мм, Джаску 130 мм, Захедані 100 мм на рік. Вони випадають переважно на холодний сезон - з листопада по березень. Узимку на півночі Ірану й у високогір'ях на півдні опади випадають переважно у вигляді снігу. У Ельбурсі й Загросі вище 1200 м над рівнем моря сніг лежить протягом 4-5 місяців, а в найбільш захищених місцях зберігається до червня. У Тегерані потужність сніжного покриву, що тримається протягом 2-3 тижнів, складає близько 0,5 м. Сніг відіграє важливу роль в економічному житті країни. Його повільне танення дозволяє поповнювати запаси води, необхідні для зрошення. У південній частині Ірану випадають головним чином рідкі опади, як правило у вигляді сильних злив, протягом 6-30 днів узимку.

Рослинність

В умовах Ірану розподіл рослинного покриву залежить від ступеню зволоження території і господарської діяльності людини, особливо землеробства і випасу худоби. Північні найбільш зволожені схили Ельбурса до висоти 2500 м вкриті густими широколистяними лісами з перевагою дуба, граба, клена, буку, залізного дерева, в'яза, платана, ясена, волоського горіха. На узбережжі Каспійського моря місцями зустрічаються перевиті ліанами непрохідні субтропічні ліси.

Північні і центральні райони Загросу, у недалекому минулому були зайняті дубовими лісами, нині у значній мірі знищені в ході інтенсивних безладних вирубань і через непомірний випас овець і кіз. Їх змінили рідкостійні чагарники зі значною частиною дуба, роль якого поступово скорочується мірою просування на південь, де випадає менше опадів, ксерофільні рідколісся з фісташок, аличі, мигдалю, а також степова і напівпустельна рослинність. В інших гірських районах деревна рослинність зустрічається локально в найбільш зволожених місцях уздовж рік і в міжгірських долинах.

По долинах рік на південному заході країни поширена тугайна і болотна рослинність. На узбережжі Перської затоки місцями зустрічаються мангрові зарості. Степова і пустельна рослинність характерна для багатьох невисоких гір. У степах переважають багаторічні й однолітні злаки, полини, астрагали. Нерідко степи перемежовуються з ділянками чагарникових заростей. У пустелях домінують саксаул, верблюжа колючка, гребінчик, солянки, аристида.

Великі райони внутрішніх плоскогір'їв Ірану внаслідок браку вологи і ґрунтового засолення практично позбавлені рослинного покриву. Марні також ділянки хитких пісків.

Тваринний світ

Тваринний світ Ірану різноманітний і багатий. З метою збереження його видової розмаїтості створені близько 30 заказників. Поширені копитні. Серед них особливо виділяються джейран, козеріг, іранська лань, гірський баран уріал, бородатий козел, муфлон, кулан, звичайна газель, кабан. У горах зустрічаються бурий і білогрудий ведмеді.

Характерні такі хижаки, як леопард, очеретяна кішка, манул, шакал, вовк, смугаста гієна, каракал, зустрічаються гепард, звичайний мангуст. Численні гризуни і птахи (рябчики, куріпки, дрохва-красуня, каспійський улар, тупач, сірий франколин, кеклик, канюк-курганник, білий лелека, сірий журавель, стрепет тощо). Багато птахів гніздяться і зимують в Ірані. Особливо багата орнітофауна узбереж Каспійського моря і Перської затоки (фламінго, пелікани, кулики, гусаки, качки, мармуровий чирок й ін.). Багата фауна плазунів. У заплаві рік Сербаз у Белуджистані водиться болотний крокодил. У прибережних водах Перської затоки водяться зелені морські черепахи. Води Каспійського моря і Перської затоки буяють цінними видами промислових риб.

Станом на 2010 р. на території Ірану мешкало 73,650 млн. осіб. За прогнозами, до 2050 року населення країни може досягнути 90 млн.

Іран — багатонаціональна держава. Перси складають більшість населення країни. Понад 70 % населення відносяться до іранських народів — представників іранської групи індоєвропейської сім'ї мов, що походять від арійських племен, які мігрували в Іран з Центральної Азії. Перси та іранські народи складають 61 % населення, азербайджанці — 24 %, курди — 7 %, араби — 3 %, белуджі і туркмени — по 2 %. Крім того, присутні національні меншини (1%) вірмен, черкесів, ассірійців і грузин. В Ірані мешкає понад 200 тисяч вірменів. Найбільше їх зосереджено у Тегерані, Ісфагані і Азербайджані.

Близько 16,8 відсотків населення говорить мовою азарі, що належить до тюркської мовної групи. Азарі (іранські турки) формують одну з найбільших меншин країни. Кашкаїци мешкають у Ширазі, в області на схід від Перської затоки. Туркмени займають велику територію Мазандаранської і Хорасанської провінцій на північному сході, лури і бахтіари мешкають на заході, а белуджі у південно-східній частині країни.
Інші етнічні групи, такі як семіти, які включають євреїв, ассірійців і арабів, складають лише невеликий відсоток населення. Євреї, так само, як і вірмени, зберегли свою етнічну, мовну і релігійну ідентичність і живуть общинами у великих містах. Ассірійці зосереджені у північно-західній частині країни, а араби споконвіку мешкають на островах Перської затоки і в Хузестані.

В Ірані мешкає близько мільйона кочівників, які розсіяні на великій території від кордонів Туркестану до теплих вод Перської затоки. Більшість з цих племен - курди, лури, бахтіари, гілаки (на Каспійському узбережжі), белуджі, осіли в різних частинах Іранського нагір'я. Більшість племен центрального Ірану мають арійське походження. Інші племена, такі як араби Хузестану і Хорасану, турецькі племена Кучан, кашкайські племена, шахсевенські і афшарські племена Азербайджану а також туркмени є залишками народів, які проходили через Іран у різні періоди історії.

На доповнення до етнічного різноманіття в Ірані існують різні релігії. Більшість іранців — мусульмани. Мандрівник може бути здивований рівнем терпимості до іновірців у цій ісламській країні, де понад 89 % населення — шиїти (державна релігія). Разом з Іраком і Бахрейном Іран є однією з держав, де шиїти складають більше половини населення. Одне те, що будь-який немусульманин може подорожувати країною, свідчить про терпимість поглядів: церкви і храми, що належать до різних світових цивілізацій, вільно функціонують. Мечеті доступні кожному, за виключенням п'ятниці, і, звичайно, годин, присвячених щоденним молитвам. Лише незначна кількість святилищ у містах Кум, Мешхед і Рей не дотримуються цих обмежень для відвідувачів-немусульман.

Сунніти складають близько 9 % населення. До інших 2 % належать бахаї, мандеї, індуси, езіди, зороастрійці, іудеї і християни. 3 останніх визнані офіційно і захищені конституцією. Для представників цих релігій зарезервовані місця в Меджлісі, тоді як навіть сунніти не мають подібного привілею. В той же час, бахаї (найбільша релігійна меншина) піддаються переслідуванням.

Близько 40 % населення проживають за межею бідності.

Рівень письменності складає 84 %.

 

64. Державний і політичний лад Афганістану
Афганістан являє собою співтовариство племен, над яким за останнє сторіччя були збудовані державні політичні інститути. Афганські правителі користувалися міжнародним авторитетом і мали у своєму розпорядженні армією, що дозволяла їм контролювати кланові структури. При цьому вони використовували в своїх інтересах суперництво Російської та Британської імперій та їхніх наступників в цьому регіоні.
До початку 1960-х років король і його родичі займали домінуюче становище в країні. Нo монарху доводилося рахуватися з вождями племен, релігійними лідерами і армією, яка будувалася на племінну основі аж до 1956, коли почалася її модернізація за допомогою СРСР. У період після Другої світової війни король відчував тиск з боку нечисленної, але поступово расширявшейся групи міської інтелігенції, яка вимагала лібералізації режиму. У 1963 прем'єр-міністром вперше було призначено особу, не належало до королівської сім'ї. Прийнята в 1964 конституція забезпечила поділ влади між урядом і всенародно обирається парламентом.
Владні повноваження. Таліби управляли Афганістаном, керуючись мусульманськими правовими нормами - законами шаріату. У жовтні 1997 країна була оголошена еміратом на чолі з еміром Муллою Омаром. При міністерстві юстиції було створено департамент сприяння добра і утримання від зла, який покликаний здійснювати жорсткий соціальний курс талібів. Жінкам заборонялося вчитися і працювати поза домом, на людях вони повинні носити чадру. Чоловіки були зобов'язані відрощувати бороду. Конституція 1987 року була скасована, право в країні базувалося на законах шаріату і указах Мулли Омара.
Політичні партії. З квітня 1978 по квітень 1992 в країні правила Народно-демократична партія Афганістану. Створена в 1965, вона дотримувалася марксистсько-ленінської ідеології, а в 1967 розділилася на змагалися фракції «Хальк» («Народ») і «парчі» («Прапор»). У 1976 вони знову формально об'єдналися, проте розкол на більш радикально налаштованих халькістов і відносно помірних, прорадянськи орієнтованих парчістов так і не був подоланий. Позначилися етнічна та соціальна неоднорідність: «Хальк» мала міцні позиції в пуштуязичних гірських районах східного Афганістану, а «парчі» - серед фарсіязичной міської інтелігенції.
Після того як НДПА узурпувала владу, Таракі і Амін, обидва халькісти, почали чистку в керівництві партійної опозиції. З убивством Аміна в грудні 1979 і введенням радянських військ до Афганістану становище змінилося принциповим чином: Кармаль і Наджібулла належали до парчістам.
У 1988 НДПА налічувала 205 тис. членів і спиралася на більш масову організацію Національний фронт (НФ). Входили в нього національні і племінні об'єднання підтримували уряд, а домінуючою силою була НДПА. У 1987 було дозволено формувати інші політичні партії, але за умови їх вступу до НФ. У лавах останнього в 1987 значилося ок. 800 тис. чоловік. В даний час діяльність НФ припинена.
У 1978-1992 активну боротьбу з кабульської владою вели десятки озброєних партизанських формувань. У їх роздробленості відбилися глибока регіональна та етнічна диференціація країни, розбіжності між сунітами і шиїтами, ідейні протиріччя між помірними і екстремістськи налаштованими ісламістами. У травні 1985 три традиційні і чотири фундаменталістські угруповання, резиденції яких перебували в Пешаварі, створили об'єднаний фронт під назвою Ісламський єдність афганських моджахедів і в лютому 1989 оголосили про утворення тимчасового уряду у вигнанні. Однак спільність поглядів проявилася лише в негативному ставленні до НДПА і СРСР. Спроби опозиційних сил, які вступали у різні коаліції, досягти міцного згоди звалилися з падінням режиму Наджибулли в квітні 1992.
Опорою руху талібів («Талібан») стали учні духовних шкіл-медресе з сільських районів Афганістану і Пакистану. Воно зародилося в південно-східній частині Афганістану влітку 1994 в середовищі пуштунів-Дуррані, але потім набрав масового характеру. У 1998 налічувалося бл. 110 тис. талібів, включаючи вихідців з гільзаі та інших восточнопуштунскіх племен, колишніх членів фракції «Хальк» НДПА, пакистанську молодь і що приєдналися до талібів польових командирів. Для руху в цілому характерно переважання пуштунів.
Кілька партій, опозиційних талібам, утворили неміцний Північний альянс. Найбільш авторитетні серед них таджицька організація Джаміат-Ісламі (Ісламськасуспільство Афганістану) Бурхануддіна Раббані та Ахмада шах Масуда, узбецьке ополчення Джумбеші Меллі (Національне ісламський рух), очолюване Рашид Дустум, і дві фракції Хезб Вахдат (Партії ісламського єдності Афганістану), якими керують Абдул Карім Халілі і Мохаммед Акбар Акбарі. Джаміат-Ісламі виникла на основі однієї з семи партій моджахедів, що мала у 1980-х роках резиденцію в пакистанському місті Пешаварі. Хезб Вахдат, покликана захищати інтереси Хазарейці, утворена в 1989 шляхом злиття шиїтських політичних угруповань, що базувалися в 1980-х роках в іранській столиці Тегерані. Зараз політичних партій в загальноприйнятому сенсі слова в країні не існує, є лише етнічні, племінні і кланові групи.
Судова система Афганістану функціонувала на принципах, викладених в конституції 1987, але за талібів піддалася модифікації. Розглянуті суддями-талібами справи вирішувалися на основі місцевої інтерпретації ісламських законів із застосуванням традиційних мусульманських покарань (наприклад, відсікання пальців або кисті руки у злодіїв, публічної прочуханки і т.д.). Після краху талібів судова система створюється заново.
Збройні сили. 110-тисячної армії талібів протистояли сили Північного альянсу: таджицькі загони під проводом Ахмада шах Масуда включали 60 тис., узбецькі під командуванням генерала Дустума - 65 тис. і фракції партії Хезб Вахдат, очолюваної Абдулом Карімом Халілі, - 50 тис. чоловік. Зараз регулярна армія починає відтворюватися.
Зовнішня політика. До Другої світової війни переважало британське вплив, але незадовго до її початку Німеччина, Італія і Японія зав'язали торгові переговори з Афганістаном і запропонували низку програм розвитку. Проникнення в країну Німеччини та Італії було зупинено в 1941 спільними діями Великобританії та СРСР.
Під час Другої світової війни Афганістан дотримувався політики нейтралітету. У ті роки були встановлені дипломатичні відносини з США і Китаєм, а в 1946 помітно покращилися стосунки з СРСР. Кордон між країнами була встановлена ​​по центральній лінії русла Амудар'ї, і Афганістан отримав право забору води з цієї річки на потреби зрошування. У 1946 Афганістан вступив в ООН.
У липні 1947, коли Великобританія готувалася до відходу з Індії, уряд Афганістану внесло пропозицію, щоб населенню Північно-Західної прикордонної провінції (територія якої свого часу контролювалася афганськими властями) була надана можливість самостійно вирішувати, увійти до складу Афганістану чи Пакистану або ж утворити незалежна держава. Афганська сторона констатувала, що східні рубежі Афганістану, встановлені в 1893 (т.зв. «лінія Дюранда»), ніколи не були справді державним кордоном. Деякі племена на північному заході Пакистану продовжували домагатися незалежності або автономії, на цьому грунті виникали прикордонні інциденти, що затьмарюють афгано-пакистанські відносини, і в 1955 ситуація трохи не дійшла до війни. У той рік уряд Афганістану висловилося на користь утворення незалежної держави Пуштуністана, куди повинна була увійти значна частина території тодішнього Західного Пакистану. Цю пропозицію підтримав СРСР.
Після Другої світової війни Афганістан не примкнув до жодного з військово-політичних блоків. Однак, коли в 1978 в країні відбулися революційні події, було підписано Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво з СРСР. Спочатку Радянський Союз тільки постачав зброю керівництву Афганістану для боротьби з повстанцями-ісламістами, потім прислав радників, проте в грудні 1979 в країну були введені радянські війська. Уряд в Кабулі потрапило в залежність від СРСР, який у період з 1978 по початок 1990-х років надав йому військову допомогу в розмірі бл. 40 млрд. дол Тим часом повстанці зав'язали контакти зПакистаном і США, а також отримали широку підтримку з боку Саудівської Аравії, Китаю і ряду інших держав, які в сукупності виділили моджахедам зброї і іншого військового спорядження на суму бл. 10 млрд. дол Таким чином, в 1980-і роки громадянська війна перетворила Афганістан на арену суперництва наддержав.
Дипломатичне визнання талібів у 1997 пішло лише від Пакистану, Об'єднаних Арабських Еміратів та Саудівської Аравії.
Економіка Афганістану
Внаслідок безперервних протягом більше 20 років військових дій економіка Афганістану прийшла в повний занепад. Приблизно третина населення покинула країну, і до цих пір на території Пакистану залишаються бл. 1,2 млн., а території Ірану - 1,4 млн. афганських біженців. Зруйновано багато підприємств, порушенітранспортні і торговельні зв'язки між окремими частинами країни та іншими державами.
Сільське господарство. Основу економіки Афганістану традиційно становило сільське господарство. У 1980-і роки приблизно половина орних земель штучно зрошувалась. Для цього використовувалася система ариків, що живляться від річок і підземних джерел. Крім того, є підземні водозбірні галереї з колодязями (кяризи або канатами). У 1980-1990-ті роки військові дії завдали великої шкоди іригаційних споруд, а обробіток полів стало небезпечним заняттям через хв, розсіяних у сільській місцевості. Велика частина оброблюваних земель належить дрібним селянським господарствам. Мінеральні добрива застосовуються рідко. Зазвичай половина орних угідь для запобігання виснаження грунтів залишається під паром на рік або кілька років. Між кочівниками і землевласниками склалися тісні взаємини. Селяни дозволяють стадам кочівників пастися по стерні, оскільки тварини при цьому угноювала поля. Однак два десятиліття війни порушили ці традиційні зв'язки.
Сільськогосподарська спеціалізація. Залежно від особливостей рельєфу, клімату і грунтів і висоти місцевості ведеться підбір просапних культур. Зернові культури вирощуються на територіях до 2700 м над рівнем моря Зі збільшенням висоти місцевості провідна роль переходить від рису до кукурудзи, потім до пшениці і ще вище до ячменю. Найбільш продуктивні землі знаходяться на рівнинах північніше Гіндукушу, де притоки Амудар'ї утворюють широкі і родючі долини, на плато в Кабулістане, в долинах річок Кабул, Логар, Саробі і Лагман, в центральній частині країни - на нагір'ї Хазараджат, а також у долинах провінції Геріруд (поблизу Герата) і Гільменд.
Основні сільськогосподарські культури. Орні землі в Афганістані відводять переважно під зернові культури - пшеницю, кукурудзу, рис і ячмінь. Серед інших вирощуваних культур - цукрові буряки, бавовник, олійні і цукровий очерет. У садах вирощують різноманітні плодові культури - абрикоси, персики, груші, сливи, вишню, гранати і цитрусові. Культивуються також кілька сортів винограду й дині, мигдаль і волоський горіх. Традиційно на експорт йшли свіжі і сухі фрукти, родзинки і горіхи.
У 1980-1990-і роки провідною товарною культурою став опійний мак, і Афганістан перетворився на головного світового постачальника опіуму (за приблизнимиоцінками, в 1999 його вироблено 1670 т).
Тваринництво. Найбільш розвинене м'ясо-шерстно-молочне вівчарство. Каракульської породи овець, якою славиться північний Афганістан, давала знамениті каракулеві смушки. Населення володіє навичками виготовленням овечих шкір. Традиційно розводили також кіз, коней, велику рогату худобу (зебу і буйволів),верблюдів і ослів. На основі продукції тваринництва населення займається шерстопряденіем і ручним килимарство.
Лісове господарство. Ліси зосереджені, перш за все, у східних провінціях Афганістану. Там ростуть сосна, гімалайський кедр, дуб, олива і горіхоплідні дерева. Афганістан відчуває хронічну нестачу деревини, але тим не менше вона нерідко йде на експорт, оскільки її простіше сплавляти по річках до Пакистану, ніж доставляти в інші райони країни.
Гірничодобувна промисловість. За допомогою СРСР з 1967 розроблявся великий газоносний басейн на півночі країни, в 1980-і роки природний газ у великому обсязі транспортувався в Радянський Союз. У мирні роки велася експлуатація вугільних родовищ і деяких інших корисних копалин.
Обробна промисловість. До 1930-х років промисловість в Афганістані була вкрай слабко розвинена. Після 1932 приватний Афганський національний банк (Банк-і-Меллі) приступив до будівництва низки промислових об'єктів. У їх числі були бавовноочисні підприємства у північних районах, бавовняна фабрика в Пулі-Хумрі, цукровий завод у Баглані і шерстоткацкая фабрика у Кандагарі. У п'ятирічних економічних планах, починаючи з 1956, упор робився на стимулювання, перш за все, державного, а не приватного сектора. Були споруджені або модернізовані гідроенергетичні вузли в Суробае, Пулі-Хумрі, Наглу, Дарунте, Махіпаре та ін Всього вироблялося ок. 430 млн. кВт · год електроенергії, з них приблизно 58% на ГЕС, а 42% - на ТЕС. Були побудовані цементні заводи в Джабаль-ус-Сирадж і Пулі-Хумрі.
В кінці 1960-х - початку 1970-х років виникли багато нові галузі промислового виробництва, включаючи виробництво родзинок і випуск м'ясних консервів, вичинку текстильних виробів та виготовлення лікарських препаратів. Туризм став важливим джерелом надходження валюти з-за кордону, в 1978 Афганістан відвідали більше 100 тис. іноземних туристів.
Після 20 років війни фактично всі галузі промисловості були зруйновані. У 1998 вся економіка країни, крім сільського господарства, залежала від транзитної торгівлі. Будівництво газопроводу з Туркменії через територію західного Афганістану в Пакистан у кінці 1998 було заморожено через нестійку політичної обстановки.
Транспорт і зв'язок. У країні прокладено лише 25 км залізниць (між Кушкою в Туркменії і Торгунді - 10 км і Термез в Узбекистані і Хайратаном - 15 км). У країні дуже мало придатних для судноплавства річок. Річка Кабул судноплавна протягом трохи більше 100 км. Мережа автомобільних доріг має протяжність 21 000 км, З них 2800 км з твердим покриттям. Внаслідок військових дій стан цих доріг сильно погіршився, а дорожньо-ремонтні роботи майже не проводяться. Взимку і навесні деякі дороги стають непроїзними. У багатьох районах люди пересуваються і перевозять вантажі в основному на верблюдах і ослах.
Важливе значення набула кільцева автомагістраль, яка починається в Кабулі, йде на північ через тунель на перевалі Саланг до Хульма, потім повертає на захід до Мазарі-Шаріфу, далі йде на Меймене і Герат, після чого направляється на південний схід до Кандагара і, нарешті, на північний схід на Кабул. Головні дороги країни сполучаються з транспортною мережею Пакистану через Хайберський прохід і через перевал Ходжак. З Герата щоссе веде до Ірану. Товари з Росії, центральноазіатських республік і європейських країн дотримуються залізницею до державного кордону в Термезі, звідки починається шосе на Герат, і до одного з чотирьох портів на Амудар'ї. Переправу через річку здійснюють на поромах і баржах. Є міжнародні аеропорти в Кабулі і Кандагарі та 44 аеродрому для обслуговування місцевих ліній, причому тільки 14 з них з твердим покриттям. Діють три вертолітних аеродрому.
В Афганістані прокладені два газопроводи: із Туркменії в Шинданд та з Узбекистану в Баграм.
У Афганістані в 1998 налічувалося 1,8 млн. радіоприймачів. У Кабулі за допомогою Японії в 1978 був створений центр кольорового телебачення. Державне радіо-і телемовлення велося в 1980-х роках на дарі, пушту і десяти інших мовах. Проте таліби наклали заборону на телевізійні передачі як суперечать догматам ісламу і, захопивши в 1996 Кабул, зайнялися знищенням телевізорів. Телефонна мережа слабо розвинена: в 1996 налічувалося 31,2 тис. абонентів. У той же час зростає кількість стільникових та супутникових телефонів.
Зовнішня торгівля. Афганістан до останнього часу мав обмежені торговельні зв'язки з іншими державами. При цьому імпорт постійно перевищував експорт. Основні статті експорту - героїн, природний газ і сухофрукти, а також килими, свіжі фрукти, шерсть, бавовна і каракуль. Країна змушена імпортувати продовольство і широкий спектр промислових товарів, включаючи автомашини, нафтопродукти і тканини. Протягом багатьох років СРСР був головним торговим партнером Афганістану, і ця тенденція ще більше посилилася у 1980-і роки.
Коли в 1980-і роки з-за військових дій економіка країни прийшла в занепад, і почалася втеча селян з сіл, сталося різке скорочення виробництва сільськогосподарської продукції, відповідно зросла залежність країни від поставок продовольства з-за кордону. До Афганістану доставлялися пшениця, рис, рослинні олії, цукор і молочні продукти.
Грошовий обіг і банківська система. Грошова одиниця - афгані, що дорівнює 100 пулів. Центральний банк Афганістану регулює грошовий обіг. Всі банки були націоналізовані в 1975. Іноземних банків у країні немає. З 1992 влада, яка встановила контроль над північною частиною Афганістану і базується в Мазарі-Шаріфі, випускає власні банкноти.
Державні фінанси. Поточні доходи уряд талібів отримує перш за все за рахунок непрямих податків, особливо від мит ​​на імпорт і податку на продажі, прибуткового податку, в т.ч. «Героїнового», а також допомоги ззовні. На аналогічну допомогу розраховують і опозиційні талібам сили. Ці кошти обидві сторони надсилають на озброєння і продовольство.
Суспільство та культура Афганістану
Соціальна структура. До 1973 члени королівського клану (пуштуни племені Дуррані) традиційно займали верхню сходинку соціальної ієрархії. Головну лінію утворили, перш за все, нащадки Доста Мухаммеда і його єдинокровного брата і суперника Султана Мухаммеда, що панували на політичній арені з 1826. Наступний за значенням шар становили високопоставлені чиновники, релігійні лідери, вожді впливових племен, офіцери вищих чинів, багаті купці. За цієї аморфної групою слідували молоді адміністратори, що одержали освіту за кордоном і завдяки знанням і особистим заслугам зайняли місця в кабінеті міністрів. Нижче стояли крамарі, лікарі, дрібні торговці, сільські священнослужителі (мулли), провінційні чиновники та інші посадові особи на місцях. У самому низу ієрархії перебували рядові селяни і кочівники-скотарі.
У 1980-1990-і роки, в умовах затяжної громадянської війни, суспільне становище окремих осіб та груп стало прямо або побічно залежати від їх відносин з озброєними загонами. Солдати, чиновники, племінні вожді, мулли - всі ті, хто підтримав квітневу революцію 1978, отримали доступ до радянського зброї та грошей. Їх противники, які виступали проти перевороту, могли розраховувати (незалежно від того, чи залишилися вони в самому Афганістані або сховалися в таборах біженців в Пакистані) на військову та фінансову допомогу США і Саудівської Аравії, яка надходила до різних повстанським формуванням. З падінням уряду Наджібулли в 1992 почалася нова громадянська війна між переможцями, і суспільство розкололося знову, але вже по інших лініях. Ліві радикали зникли з політичної арени, боротьбу за владу повели мусульманські угруповання.
Роль релігії. Іслам залишається потужною силою в Афганістані, де майже все населення дотримується мусульманської віри. Приблизно 84% жителів - сунніти ханіфітського толку. Однак серед Хазарейці багато шиїтів, є також громада ісмаїлітів. На території країни діє ряд великих суфійських орденів - Чіштійя, накшбандийа і Кадирійя.
Становище жінок. За традицією, що склалася афганські жінки не мають права брати участь у суспільному житті. Спроби змінити ситуацію «зверху», що вживали перед Другою світовою війною, зустріли опір суспільства. У 1959 уряд закликав до добровільної відмови від носіння чадри в містах. Енергійні зусилля марксистського керівництва слідувати шляхом емансипації стали однією з причин масових заворушень консервативно налаштованого населення.
У районах, де таліби взяли верх, встановлено жорсткий контроль за виконанням жінками традиційних норм поведінки. В Афганістані закрилися школи для дівчаток, жінкам забороняється працювати поза домом. Дівчата можуть навчатися тільки в одному Балхськой університеті в Мазарі-Шаріфі.
Соціальна сфера. Після Другої світової війни помітні позитивні зрушення відбулися в медичному обслуговуванні населення. У багатьох містах були побудовані лікарні та клініки, і упор був перенесений з профілактичної медицини (кампаній по боротьбі з малярією, віспою і тифом) на лікувальну. Однак система охорони здоров'я звалилася через бойових дій, і сучасний Афганістан має один з найвищих у світі показників дитячої смертності (15,6 на 1000 новонароджених), вкрай низькою залишається середня очікувана тривалість життя (45 років).
Житло. Населення Афганістану живе переважно великими сім'ями в селах. Переважають прямокутні в плані будинки з пласкими дахами або куполоподібними, побудовані з сирцевої або обпаленої цегли і обмазані глиною. Садиба обноситься стіною з сирцевої цегли. У горах зводять також споруди з каменя, а у великих містах з'явилися будівлі сучасного типу. Кочівники возять з собою намети з вовняної тканини, що мають чотирикутну форму.
Їжа. До традиційних страв належать плов з м'ясом або овочами, смажене м'ясо (кебаб), борошняні вироби (ашак, або манти) і випікають у традиційних печах-тандурі прісні коржі. Значну частку в харчовому раціоні складають овочі - томати, картопля, горох, морква та огірки. Велика частина населення не може собі дозволити регулярне споживання м'яса. Зелений або чорний чай, кисломолочні продукти, свіжі та сушені фрукти і горіхи також входять у повсякденний раціон.
Одяг. Головні елементи костюма майже всіх етнічних громад Афганістану - довга, до колін і нижче, сорочка і щільно підперезані поясом широкі штани (Каміс). Поверх чоловіки надягають безрукавку з чотирма кишенями і застібкою і халат. Характер головного убору, наприклад чалми, тюбетейки або повстяного ковпака, нерідко відбиває приналежність чоловіків до певної національної групи і географічного району. Багато відпускають бороду, особливо з тих пір, як таліби заборонили голитися.
Жінки в сільській місцевості носять довгу, вишиту по коміру сорочку з кольорової бавовняної тканини і довгі, до кісточок, штани. Жінки з середовища кочівників поверх сорочки надягають кілька широких спідниць. Жінки носять срібні прикраси з сердоліком і лазуритом, намиста і намиста з монет.
Сімейні звичаї. У афганців звичайні великі сім'ї. Родинні стосунки створюють фон для прояву соціальної, економічної та політичної діяльності. Шлюби, часто укладаються між двоюрідними братами і сестрами, як правило, організують старші у своїх сім'ях жінки. При сватанні і заручини домовляються про калим, посаг і пристрої весільного бенкету. Розлучення трапляються рідко.
Система освіти. Найбільш примітною особливістю культурного життя Афганістану в 20 ст. стало розширення мережі навчальних закладів. Перш працювали лише традиційні сільські школи (мактаби), в яких місцеві мулли вели викладання за сформованими канонам ісламу. Особливо багато сучасних початкових і середніх шкіл, які базуються на західних зразках, з'явилося в 1970-і роки. Тоді ж помітно зміцнилося становище Кабульського університету, заснованого в 1932. Довгі роки війни зруйнували налагоджену систему освіти в Афганістані. У 1999 грамотними значилися 47% чоловіків і 15% жінок.
Література і мистецтво. У лютому 1979 була заснована Академія наук Афганістану (AHA), створена за моделлю Академії наук СРСР. Вона включала Афганську академію мови та літератури «пушту толина», Історичне товариство та пов'язані з ними науково-дослідні установи. Більшість художніх творів 1978-1992 носило пропагандистський характер, і був спрямований на захист правив режиму. Великі прозові твори рідко зустрічаються в афганській художній літературі, але поезіядосягла досконалості. Головні книгосховища країни - Публічна бібліотека Кабула і бібліотека Кабульського університету.
Столичний Національний музей має у своєму розпорядженні багатими археологічними та етнографічними колекціями, що охоплюють період від палеоліту до становлення мусульманської держави. Особливо цінними були матеріали первісного, давньогрецького і буддійського періодів. Проте в 1993 музей потрапив в зону боїв, і в наступні два роки понад 90% колекцій було розграбовано.
Народна музика супроводжує спів і танці і виступає також як самостійний вид мистецтва. Популярні струнні (домбра), духові (флейта і Сурнов) та ударні (барабан) інструменти.
Преса та масова культура. Головний друкований орган руху Талібан - «Шаріат» («Шлях до Аллаха»). Опозиційні організації, включаючи емігрантські, мають свої видання на місцях.
У роки правління НДПА виходило кілька підконтрольних владі щоденних газет загальним накладом бл. 95 тис. примірників, серед них - друкувався на дарі «Голос Саурської [Квітневої 1978] революції»; «Аніс» («Собеседник») і «Хівад» («Вітчизна») - обидві на дарі та пушту, а також «Кабул нью таймс»англійською мовою. Видавалися також тижневик для жінок «Жвандун» і ряд провінційних газет. Міністерства, факультети Кабульського університету і такі установи, як банки, випускали раз на місяць або на квартал спеціальні періодичні видання. У 1979 всі видавництва були націоналізовані.
Офіційне радіо талібів «Голос шаріату» передавало новини, релігійні програми та вело освітні передачі на місцевих мовах.
Каральні акції руху «Талібан» негативно відбивалися на масовій культурі. Популярна музика заборонена, було знищено багато аудіокасет і велика кількість відеотехніки. Музику вигнали також з весільних і святкових заходів, а в 1996 були закриті кінотеатри. Все це повернулося після краху режиму талібів.
Спорт і свята. Афганці захоплюються футболом, хокеєм на траві, волейболом і особливо пахлавані (місцевий варіант класичної боротьби). На півночі практикується гра «бузкаші», в якій змагаються команди вершників повинні якомога швидше доставити тушу теляти за умовну лінію. У районах на південь від Кабула поширені місцеві кінноспортивні змагання. Азартними іграми захоплюються майже всі групи населення. Практично всі афганці грають у шахи. Серед підлітків популярні бої повітряних зміїв.
Національні свята - День перемоги мусульманського народу (28 квітня), День поминання мучеників (4 травня) і День незалежності (19 серпня).

65. Площа — 9,6 млн. км кв.
Населення — 1200 млн. чоловік.
Столиця — Пекін.

Державний устрій — республіка.
В адміністративному відношенні поділяється на 23 провінції (включаючи Тайвань) і 5 автономних районів (Внутрішня Монголія, Нінся-Хуейський, Сіньцзян-Уйгурський, Тибетський і Ґуансі-Чжуанський) та три міста центрального підпорядкування — Пекін, Тяньцзінь і Шанхай. В 1997 р. до складу Китаю було включено Гонконг (Сянган). В 1999 р. включене Макао (Аоминь). Китай і досі має невирішені територіальні проблеми з Індією та В'єтнамом. Залишається відкритою і проблема Тайваню.
Глава держави. Голова КНР.
Найвищий законодавчий орган. Парламент — Всекитайські збори народних представників.
Найвищий виконавчий орган. Державна рада.

Крупні міста. Шанхай, Тяньцзінь, Чунцін, Сянган, Шеньян, Ухань, Гуанчжоу, Харбін.

Державна мова. Китайська.
Релігія. Даосизм, конфуціанство, буддизм, поширено християнство, іслам.
Етнічний склад. 93% — хань, численна етнічна група монголів, також проживають чжуани, уйгури, тибетці, хуей, корейці, мяо.

Валюта. Юань = 10 цзяо = 100 фенам.

Місце у світі та географічне положення

Китай (самоназва Чжунґо) — найбільша за населенням країна світу. Її називають «Дім для 1/5 людства». Кожен п'ятий житель Землі мешкає в Китаї. За площею Китай значно поступається Росії, але стоїть на одному рівні з Канадою та США. Китай являє собою найстарішу в світі існуючу дотепер цивілізацію. Її писана історія нараховує 3500 років. Вона мала значний вплив на своїх сусідів — Корею та Японію, а її внесок у загальну культуру людства важко переоцінити. Сучасний Китай має один з найбільших у світі ресурсний та економічний потенціал. Разом з тим, незважаючи на значні успіхи після другої світової війни, це бідна й економічно слаборозвинена країна.

За конфігурацією території Китай нагадує масивну глибу розмірами 4х4,8 тис. км, яка домінує в регіоні. Його сухопутний кордон тягнеться на 22800 км, а морський — на 6470 км. У стародавні часи найбільша загроза Китаю мала місце із заходу та півночі з боку степових кочових племен. Саме для захисту від їх нападів було побудовано Великий Китайський мур довжиною 4 тис. км. Упродовж півтори тисячі років він являв собою північний кордон Китаю. В XIX і першій половині XX ст. Китай зазнав загрози з боку так званий «великих» держав. З 1931 по 1945 р. значна частина його території була окупована Японією. Зараз Китай має залізничне сполучення з Кореєю, Росією, Монголією і Казахстаном, а стратегічні Шосе з'єднують його з Пакистаном і М'янмою. Найбільшу роль в його сучасних зв'язках з іншими країнами відіграє море.

Клімат

Китай знаходиться в межах трьох кліматичних поясів: помірного, субтропічного і тропічного. Зимою в Харбіні температура може опускатися до -20°С, а в південних провінціях в цей час +15°С. Влітку перепад температур не такий великий. Найжаркіше місце — Турфанськая западина, де температура досягає в липні +50°С (на гарячих каменях можна смажити яєчню). На південно-східному побережжі мусони. Цій частині Китаю властиві висока вологість, дощі в літній період і тайфуни.

Флора

У Китаї налічується близько 25000 видів рослин. Найбільш характерна рослинність — модрина, кедр, дуб, липа, клен, горіх, лавр, камелія, магнолія. Гори покриті лісами, які ростуть на 8% території Китаю. На заході країни переважають пустелі, напівпустелі і степи, на нагір'ї Тибету — степи і холодні пустелі, на півдні поширені густі тропічні ліси з пальмами і вічнозеленими широколистяними деревами.

Фауна

У Китаї водяться тигр, вовк, лисиця, кулан, джейран, верблюд, тушканчик, білка, рись, соболь, леопард, заєць, єнотовидний собака, тапір, носоріг, лемур, панда, мавпи, більше 1000 видів птахів, багато змій. Багато тварин, що мешкають в Китаї, зустрічаються рідко, наприклад гігантська панда, китайський водяний олень, деякі види алігаторів.

Річки і озера

Найбільші річки — Хуанхе (Жовта річка), Янцзи (Чан), Сі (Західна річка). Найбільш значні озера — Кукунор, Дунтінху, Паянху.

Господарська оцінка природних умов і ресурсів

Величезна територія Китаю дуже різноманітна за своїм природним середовищем. Вона поділяється на дві частини: західну і східну. Захід включає Внутрішню Монголію, Сіньцзян і Тибет та провінцію Цінхай. На Заході переважають екстремальні природні умови. Це 50% території, але менше 4% населення, і роль Заходу в економіці Китаю є мінімальною. Схід складається з Маньчжурії і власне Китаю на південь від Великого Китайського муру. Східний Китай, виходячи зі своїх розмірів, великої протяжності з півночі на південь і неоднаковості рельєфу, має значні внутрішні відмінності. Проте в цілому за рельєфом, кліматом, земельними, водними, ґрунтовими і мінеральними ресурсами ця територія має найсприятливіші умови для життя та господарської діяльності. Саме тут, а не в Китаї в цілому, живе 1/5 людства.

Оцінюючи природно-ресурсний потенціал Китаю, треба розрізняти його великі абсолютні розміри і відносний рівень. В розрахунку на одного жителя Китай має значно менші ресурси, ніж інші великі регіони Землі і його в даному відношенні можна порівнювати тільки з Індією.

За чисельністю населення Китай займає перше місце у світі. Станом на кінець 2010 року тут проживало більше 1,34 млрд. осіб.

Щільність населення Китаю також велика. 140 чоловік на кв км площі. Населення розміщене дуже нерівномірно: райони Східного Китаю густонаселені, в районах Західного Китаю чисельність населення невелика, чисельність селян величезна, а городян - незначна.
Міське населення: 43% від загальної чисельності населення (2008 р.). Темпи урбанізації: 2,7% річних змін (2005-10 рр.).
Чисельність населення зростає швидко. З огляду на серйозність демографічного питання, починаючи з середини 70-х років Китай приступив до контролю за народжуваністю, у результаті коефіцієнт народжуваності в країні став щорічно знижуватися.
Народжуваність: 14 народжень на 1000 населення (2009 р.).
Темпи приросту населення: 0,655% (2009 р.).
Загальний коефіцієнт народжуваності: 1.79 новонароджених / жінку (2009 р.).
Смертність: 7,06 смертей на 1000 населення (липень 2009 р.).
Вікова структура населення:
0-14 років: 19,8% (140877745 чоловіки / жінки 124290090);
15-64 років: 72,1% (495724889 чоловіки / жінки 469182087)
65 років і старше: 8,1% (51774115 чоловіки / жінки 56764042) (2009 р.).
Середній вік:
Разом: 34,1 років
чоловіки: 33,5 року
жінки: 34,7 років (2009 р.).
Дитяча смертність:
Разом: 20,25 смертей на 1000 живонароджених
чоловіки: 18,87 смертей на 1000 живонароджених
Жінки: 21,77 смертей на 1000 живонароджених (2009 р.).
Очікувана тривалість життя при народженні:
Загальна: 73,5 років
чоловіки: 71.61 років
жінки: 75.52 років (2009 р.).

У Китаї проживають представники 56 національностей, китайці (національність хань, ханьці) складають понад 91,5% загальної чисельності населення Китаю, вихідців інших 55 національностей - 8,5% (перепис 2000 р.). Найбільш численною етнічною групою є чжуани - понад 15 млн., найменш численною - лоба (понад 2000 осіб).

Ханьці розселені по всій країні. Хоча частка нацменшин у населенні Китаю не значна, однак площа їхнього розселення досить велика і складає 50 - 60% усієї території Китаю.

Ханьці мають власну мову і писемність. Китайська мова або мандаринська (Putonghua - путунхуа, пекінський діалект) вживається як у країні, так і за її межами. Путунхуа поширений серед народності хань, хуей та маньчжурів. Інші 53 національності вживають, головним чином, свої мови, 23 національності мають свою писемність.
Грамотність: у віці 15 років і старше можуть читати й писати (від загальної чисельності населення) - 90,9%, чоловіки: 95,1%, жінки: 86,5% (перепис 2000 року).
Витрати на освіту у держбюджеті Китаю становлять 1,9% від ВВП (1999 р.)*

Основними релігіями Китаю є даосизм, буддизм, християнство - 3% -4%, іслам 1% -2%.

Протягом тривалого часу між ханьцями і нацменшинами встановилися широкі політичні, економічні і культурні зв'язки, відносини взаємної залежності і спільного розвитку.

Національності

Ханьці: чисельність - близько 1,159 млрд., розселені по всій країні, вживають китайську мову.

Монголи: чисельність - понад 4,8 млн., раніше вели кочовий спосіб життя, тепер в основному осіли.

Хуейці: чисельність - 8,6 млн., розселені по всій країні, сповідують іслам.

Тибетці: чисельність - близько 4,6 млн., 2,1 млн. з них проживає компактно в Тибету і сповідують тибетський буддизм.

Уйгури: чисельність - близько 7,2 млн., сповідують іслам.

Мяочани: чисельність - близько 7,4 млн., вони широко розселені по багатьом районам країни.

Іяни: чисельність - 6,5 млн., це одна з найдавніших національностей Китаю.

Чжуани: чисельність - понад 15 млн., 13 млн. з них компактно проживають у Гуансі-Чжуанському автономному районі.

Буітяни: чисельність - близько 2,54 млн., головним чином проживають у деяких районах провінції Гуйчжоу.

Корейці: чисельність - близько 1,9 млн., Яньбянь-Корейський автономний округ провінції Цзілінь - місце їхнього компактного проживання.

Маньчжури: чисельність - близько 9,82 млн., вони займають друге місце серед нацменшин Китаю, поступаючись лише чжуанцям.

Дунці: чисельність - понад 2,5 млн., розселені в Гуйчжоу, Хунані й Гуансі.

Яотяни: чисельність - понад 2,13 млн. чоловік.

Байці: чисельність - близько 1,6 млн., більшість з них проживає в Да-Байському автономному окрузі в провінції Юньнань.

Туцзяни: чисельність - близько 5,7 млн., проживають в Уліншаньському районі на стику провінцій Хунань, Хубей, Сичуан і Гуйчжоу.

Ханійці: чисельність - близько 1,25 млн.

Казахи: чисельність - близько 1,11 млн., сповідають іслам.

Дайці: чисельність - понад 1,02 млн., більшість з них - прихильники хінаяни.

Ліяни: чисельність - понад 1,11 млн., переважно проживають у центральній і південній частинах провінції Хайнань.

Лісуанці: чисельність - близько 580 тис., вони компактно проживають у провінціях Юньнань і Сичуан.

Вайці: чисельність - близько 350 тис., розселені у південно-західній частині провінції Юньнань.

Шеяни: чисельність - 630 тис., переважна більшість проживає в провінціях Фуцзян і Чжецзян.

Гаошаньці: чисельність - 340 тис., розселені в провінції Тайвань.

Лахутці: чисельність - 410 тис., проживають у Південно-Західному Китаї.

Шуйці: чисельність - 340 тис., компактно проживають у провінції Гуйчжоу і Гуансі-Чжуанському автономному районі.

Дунсяни: чисельність - 370 тис., компактно проживають у провінції Ганьсу.

Цзінпотяни: чисельність - 110 тис., компактно проживають у Юньнані.

Булані: чисельність - близько 80 тис., проживають у Юньнані.

Киргизи: чисельність - близько 140 тис., місце їхнього проживання - Сіньцзян.

Туйці: чисельність - 190 тис., проживають у провінціях Цінхай і Ганьсу.

Даури: чисельність - 120 тис., розселені уздовж берегів ріки Неньцзян на Північному сході Китаю.

Мулаотяни: чисельність - 150 тис., проживають у Гуансі.

Цянці: чисельність - понад 190 тис., проживають у провінції Сичуан.

Салари: чисельність - понад 90 тис., проживають у провінціях Цінхай і Ганьсу.

Таджики: чисельність - понад 30 тис. чоловік, компактно проживають у Сіньцзяні.

Маонаньці: чисельність - понад 70 тис., проживають у Гуансі.

Гелаотяни: чисельність - понад 430 тис., проживають у Гуйчжоу.

Сіботяни: чисельність - понад 170 тис., розселені в провінціях Ляонін, Цзілінь, Хейлунцзян, сповідають ламаїзм.

Ачани: чисельність - 20 тис., проживають у провінції Юньнань.

Пумійці: чисельність - 20 тис., проживають у Юньнані.

Нусуанці: чисельність - 20 тис., проживають у Юньнані, сповідують первісну релігію.

Узбеки: чисельність - 14 тис., проживають у Сіньцзяні.

Росіяни: чисельність - 13 тис., проживають у Сіньцзяні.

Евенки: чисельність - 26 тис., проживають у Внутрішній Монголії.

Насійці: чисельність - 270 тис., проживають у Юньнані.

Баоанці: чисельність - 12 тис., проживають у Ганьсу.

Деанці: чисельність - 15 тис., проживають у Юньнані.

Юйгури: чисельність - 12 тис., проживають у Ганьсу.

Татари: чисельність - близько 4000, проживають у Сіньцзяні, сповідують іслам.

Лобайці: чисельність - 2000, проживають у Тибету, сповідують первісну релігію.

Цзінотяни: чисельність - 18 тис., проживають у Юньнані.

Дулуни: чисельність - 5 тис., проживають у Юньнані.

Орочони: чисельність - 6 тис., проживають у Внутрішній Монголії.

Хечжейці: чисельність - 4 тис., проживають уздовж берегів річок Сунхуацзян, Хейлунцзян й Уссурі.

Меньбайці: чисельність - 7000, розселені у Тибету і вживають тибетську мову.

Цзінці: чисельність - 18 тис., проживають у південній частині Гуансі.