Заходи сприяли тимчасовому миру в країні -- і на декілька років військові дії припинились

У 152 році до н.е. почалося нове повстання, що підняли лузитани на чолі з вождем Пунікосом, який спромігся одержати ряд перемог. До них зразу ж приєдналися племена ветонів, які у спільній боротьбі досягли великих успіхів. Лузитани і ветони дійшли майже до берега мо­ря, захопивши території зайняті римлянами. Після смерті Пунікоса його замінив інший вождь, якого римляни прозвали Цезарем і який продов­жував отримувати перемоги.

Між тим війна почалася і в іншому пункті півострова. Жителі міста Сегеди вирішили поновити частину його стін, а римляни не погодились на це, заявивши, що подібні роботи не передбачені угодою, яку в свій час уклав Тиберій Гракх. Незадоволені жителі Сегеди повстали і повстання охопило декілька ареванських племен. На чолі повстанців встав ареванський вождь Кар і розбив римлян. Але смерть Кара змусила іспанців відступити в укріплене місто Нумансію. Римські війська робили спроби взяти це місто штурмом, та були розбиті і втратили в результаті поразки фортецю Оціліс.

Новий римський воєначальник Марк Марцелл відбив, доклавши багато зусиль, фортецю Оціліс і уклав мирний договір з повстанцями. Але в римі відмовились затвердити цей договірні/після повернення ареванських послів в Іспанію боротьба поновилась у 151 році до н.е.

Одночасно з повстаннями йшла війна і з лузитанами, які розбили римського воєначальника Секста Сульпіція Гальбу. Зазнавши поразки, Гальба закликав на допомогу Лукулла, наступника Марцелла, і знову на­пав на лузитан. Бажаючи отримати перемогу, Гальба жорстоко обманув їх, напавши раптово на беззахисних туземців і учинивши криваву розправу. Жорстокість Гальби дуже розлютила Іспанців -- і повстання спалахнуло з новою силою на значно більшій території. На чолі лузитан став колишній пастух Віріат (147 -- 139 роки до н.е.), людина з надзвичайними воєнними здібностями. Протягом восьми років він одержував блискучі і рішучі перемоги над римськими полководцями. В результаті Віріат був визнаний верховним вождем не лише лузитанами, але й іншими племенами. Йому вдалося зібрати армію в 10 тисяч чоловік. Пізніше це повстання було придушено, але не стільки завдяки римській зброї, скільки віроломству і зраді. Підкуплений римським золотом, зрадник прокрався до сплячого Віріата і заколов його кинджалом. Загибель вождя мала рокові наслідки для повсталих племен. Вони ще деякий час чинили опір, але врешті решт повинні були підкоритися.

7. Падіння Нуиансії.

Та все ж і цього разу перемога римлян не була остаточною. Цен­тром опору залишалося невеличке місто Нумансія на річці Дуеро, неда­леко від сучасної Сорії. Місто було природною фортецею прикритою гірськими кряжами і вузькими проходами. Навколо цього оплоту знову і знову групувалися войовничі і незалежні племена північної Іспанії. Але Рим був тоді уже могутньою державою, перед якою схилилися численні народи, що населяли басейн Середземного моря. Ситуація на Піреней­ському півострові здавалася центральному урядові, римському сенату, зовсім недопустимою і він вживав надзвичайних заходів, щоб остаточно укріпитися на цьому останньому краї своїх величезних володінь. Сенат посилає сюди свого найкращого полководця Сціпіона Еміліана і дає йому надійну армію, навербовану в північній Африці. З'явившись в Іспанії, Сціпіон Еміліан реорганізовує всю систему ведення війни: споруджує ряд фортець, заблоковує Нумансію настільки, що припиняє туди дос­тавку будь-якого продовольства. Нарешті, відводить річку і залишає обложених без води. Змучені голодом і тривалою облогою, нумантинці змушені були просити миру, але умови, які хотів нав'язати Сціпіон, виявилися занадто суворими і повстанці не погодилися з ними.

Захисники Нумансії продовжували героїчно боротися ще 16 місяців, а коли всі можливості були вичерпані, вони віддали перевагу добровільній смерті, ніж ганьбі підкорення, спаливши місто разом з усіма мешканцями, які залишилися в живих. Цього разу перемога римлян була остаточною, але римський полководець оволодів не Нумансією, а лише її руїнами та горами трупів. В результаті цієї перемоги мир зберігався декілька років, протягом яких Рим продовжував розширювати сферу свого панування і оволодів Балеарськими островами (123 рік до н.е.).

З падінням Нумансії (134-132 роки до н.е.) Рим заволодів центром Піренейського півострова, а це відкривало йому шлях в гірські райони північного заходу і півночі Іспанії.

8. Романізація захоплених територій.

Яким же чином проводилась романізація Іспанії? У чому вона проявлялась? Для успішного засвоєння латинської мови, звичаїв і римсь­кої культури запроваджувались такі заходи і цілеспрямовані дії, які змушували місцеве населення вивчати латинську мову. Так, в колонізо­вані провінції призначалися римські посадові особи, які поставляли Риму допоміжні війська, навербовані з туземного населення, забезпечували Італію продовольством» зав'язували торговельні відносини з Римом та іншими італійськими містами. Римляни проводили політику створення в Іспанії міст, які були населені в основному римськими громадянами або їх союзниками латинами. Ці міста називалися колоніями і муніципіями. Вони дуже сприяли поширенню і укріпленню римського впливу в різних частинах півострова. Колонії і муніципії були процвітаючими містами. В них розвивалися ремесла, а також вони вели жваву торгівлю як з містами Іспанії, так і з містами Італії.

Романізації населення сприяла також і політика наділення ветера­нів, які відслужили в римських легіонах двадцять п'ять років, земельними наділами за місцем їх військової служби. А починаючи з 1 століття н.е., їм надавалось право одружуватися ще в період служби в армії,

Місцеві жителі, зацікавлені в збуті надлишків продовольства і предметів ремесла, створювали навколо римських військових таборів постійні поселення -- канаби, які потім переростали в міста і порівняно швидко романізувалися.

Особливо активно проводилась політика прилучення місцевої міської аристократії, яка виділялася у зв'язку з соціальною трансформацією іспанського суспільства, до римської освіти і культури. Вільне володіння латинською мовою розглядалось як необхідна умова для зайняття місцевими жителями виборних посад у міському самоврядуванні. Уродженцям іспанських провінцій надавалась можливість одержувати освіту в самому Римі. З їх числа вийшли представники римської науки такі, як філософ Сенека, ритор і педагог Квінтіліан, поети Лукан, Марціал та багато інших.

З 47 року до н.е., Юлій Цезар надає окремим місцевим общинам латинське право, а в 74 році нашої ери Веспасіан дав право латинського громадянства всьому населенню Іспанії. Деякі общини, які сприяли римлянам, одержали право називатися колоніями римських громадян.

Латинська мова засвоювалася місцевим населенням безпосередньо через мовні контакти з римськими воїнами і переселенцями з Апенін, а також через школи. Система освіти складалася з трьох ступенів: почат­кова школа, середня школа і професійні навчальні заклади. Навчання в початковій школі починалось для дітей з 6-7 років без різниці статі. У середніх школах -- від 10 до 14 років і вивчались дві групи предметів: тривіум -- граматика, риторика і діалектика; та квадрівіум -- арифметика, геометрія, музика і астрономія.