Діяльність як закрита система

Отже, на основі практики формується той діяльно-творчий спосіб відносини до дійсності, що у принципі виходить за рамки пристосувального поводження. Він визначає розвиток всієї матеріальної й духовної культури людства, всіх форм суспільної життєдіяльності людини, вона по суті відкриває можливості необмеженого вдосконалювання людини і його способів взаємини з дійсністю.

Реальні можливості людської діяльності, зрозуміло, історично обмежені, відносні, "кінцеві". Але в самій її сутності не закладений який-небудь заданий ззовні межа, крім того, звичайно, що людина в будь-якій перспективі його вдосконалювання вписаний в його универсум, як би філософськи не інтерпретувався останній.

Діяльність, що припускає соціокультурні підстави, передумови й теорії, може здійснюватися й здійснюється на двох рівнях, якщо завгодно, у двох режимах. Це в першу чергу діяльність, пов'язана з освоєнням, використанням, застосуванням вироблених в історичному розвитку соціокультурних способів зміни й перетворення дійсності, зафіксованих у певних установках, нормах, програмах, які задають деяку парадигму діяльності. Це поняття, узяте з методології науки, було визначено американським істориком і філософом науки Т. Кунем насамперед як типове рішення завдань у сфері наукового дослідження. У цей час воно широко вживається для характеристики чітко фіксованих способів дій у всіляких сферах людської життєдіяльності. Діяльність, засновану на використанні, застосуванні наявних способів і норм, можна, таким чином, назвати діяльністю в рамках певної парадигми або діяльністю. Оскільки вихідні підстави парадигми обумовлюють певний спосіб відносини до миру й тим самим спрямованість діяльності, її цільові орієнтири, діяльність виступає як доцільна зміна й перетворення дійсності.

Орієнтація діяльності охарактеризованого вище типу на чітко фіксовані способи, норми, цільові орієнтири дозволяє охарактеризувати даний тип діяльності як закриту систему. Ця "закритість" зближає її із властивим тваринним вітальним поводженням, оскільки й там і там має місце активність у рамках заданих передумов і орієнтирів. Завдяки заданості, "закритості" своїх відправних передумов діяльність несе в собі безсумнівні риси адаптивного, пристосувального поводження, що досить чітко проявляється в орієнтації на прийняті в навколишнім соціальному середовищі звичаї, правила, традиції. Необхідно, однак, пам'ятати, що всі ці звичаї, правила, традиції, проходження яким може носити характер соціокультурного автоматизму (так зване "традиційне поводження", по класифікації німецького соціолога М. Вебера), задані все-таки не природою на відміну від вихідних передумов адаптивного вітального поводження, а є завжди результатом культурної творчості на певному етапі його історичного розвитку. Сприйняття соціокультурних норм як природного непорушного безальтернативного "порядку речей" являє собою ілюзію суспільної свідомості, що виникає в результаті стійкого відтворення традиції.

Говорячи про "закритий" характері діяльності по застосуванню заданих соціокультурних норм і способів, не слід далі перебільшувати момент пасивності сприйняття й відтворення відповідної установки, норми, способу дії. Реальна дія застосування заданої норми, наявного "алгоритму" дії завжди припускає деяку єдність репродуктивного й продуктивного моментів, самостійності, активності суб'єкта, що застосовує дану норму, даний спосіб дії. Ще Кант указував на те, що застосування заданої розумом розумової норми в конкретній ситуації реального пізнавального акту обов'язково повинне припускати деяку спонтанну активність живого інтелекту, що німецький мислитель називав "здатністю судження".

Таким чином, "закритість" діяльності по застосуванню наявних засобів і норм відносини людини до миру носить все-таки відносний характер. Здійснення цієї діяльності завжди припускає активність її суб'єкта в рамках прийнятої парадигми, якщо завгодно, творче застосування й розвиток закладених у ній можливостей.

Було б великою помилкою якось недооцінювати або принижувати роль діяльності в житті людей. Усяка соціокультурна робота, будь те в сфері суспільних відносин, в економіці, політику, військовому справі, техніку, науці, мистецтві, здійснюється в рамках певних парадигм із досить чітко фіксованими нормами, передумовами й підставами. Їхнє формування й твердження в суспільстві - результат довгої, складної й напруженої роботи. Духовна дисципліна діяльності являє собою необхідну умову існування й функціонування культури. І разом з тим завжди існує небезпека окостеніння, догма парадигми, що перетворює її в гальмо соціокультурного розвитку. Це відбувається тоді, коли її підстави й передумови перетворюються в щось непорушне, безальтернативне, що виключає можливості інших варіантів підходу. Від такий догми, що закріплюється егоїстичним соціально-груповим інтересом носіїв певної парадигми, не застрахований жоден вид соціокультурної діяльності, у тому числі й науки. Винятково важлива тому принципова філософська установка, що виходить із того, що будь-які вироблені в ході культурно-історичного розвитку підстави, передумови й норми миро відношення людей, що визначають відповідний вид їхньої діяльності, завжди носять відносний, "кінцевий" характер і можуть бути перевершені в більш глибокій, повній і широкій перспективі відносин.