2020-09-24
194
1). Під звичаєвим правом розуміється система норм (правил поведінки), що регулює суспільні відносини у даній державі, у певній місцевості, або ж для даної етнічної чи соціальної групи. У процесі перетворення на норми звичаєвого права звичаї суттєво змінюються. Так, наприклад, санкціонуючи кровну помсту, київський князь законодавчим шляхом звузив коло месників, обмеживши його лише найближчими родичами вбитого, та зменшив термін здійснення цього звичаю. Крім цього: проведення деяких процесуальних дій – присяга, ордалії
Найвизначнішою пам’яткою права періоду Київської Русі є Руська Правда-перший з кодексів, збірок норм права, які дійшли до нас. Але слід мати на увазі: вона не перша пам’ятка східнослов’янського права взагалі. Відомі більш давні - 2) угоди Русі з Візантією 907, 911, 913, 944 та 971 рр. Це - пам’ятки міжнародного права, які значною мірою спиралися на міжнародний звичай. Під міжнародним звичаєм розуміють правило, яке склалося внаслідок тривалого застосування його у міждержавних відносинах. Необхідною умовою визнання міжнародного звичаю нормою права є визнання його державами, виявлене в активній формі (наприклад, через здійснення певних дій), або ж шляхом утримання від дій. Ще однією давньою пам’яткою права є Закон Руський, згадка про який міститься в одній з угод, але текст його до нашого часу не дійшов.
3).судова діяльність князів - судовий прецедент. Приклад: ст.. 23 Кр. Пр. “Так судив Ярослав”
Руська Правда - загальна назва кількох збірок, що містять норми звичаєвого права, закони та судові рішення, які регулювали різноманітні галузі суспільного життя Київської Русі. Дослідники знаходили її текст у численних літописах, а також юридичних збірках більш пізнього часу, тому зараз відомо біля 200 різних списків цієї пам’ятки. Кожен з них займає відповідне місце у класифікації та має свою назву. Наприклад, в залежності від місця знахідки списки названо Синодальний (знайдено у бібліотеці Синоду), Академічний (у бібліотеці Академії Наук), Троїцький (у Троїцько-Сергіївській лаврі). Деякі списки Руської Правди названо на честь тих, хто їх знайшов (Татищевський, Карамзинський). Археографічний список було знайдено Археографічною комісією.
Дослідники намагаються також класифікувати списки Руської Правди за редакціями. Редакції - це варіанти Руської Правди, які відрізняються один від одного особливостями свого соціально-економічного змісту. Їх відмінність пояснюється тим, що вони відображають різні етапи розвитку феодального суспільства. Єдиної класифікації списків досі не існує. Як правило їх поділяють на три (Короткий, Просторий, Скорочений з Просторого), або ж на шість редакцій.
У свою чергу редакції також підрозділяються на окремі частини, як правило складені в різний час. Так, наприклад, найстаріша редакція - Коротка, складається з Правди Ярослава (статті 1-18), Правди Ярославичів (статті 19-41),Покона вірного (ст.42) та Уроку мостників (ст.43).
Руська Правда – основна пам’ятка права Київської Русі, мала величезне значення для подальшого розвитку права українського та інших народів. Її норми стали основою для укладення Литовських статутів, Псковської та Новгородської судних грамот.
Разом з нормами Руської Правди у Київській Русі були поширені й інші, зокрема ті, що містилися у князівських статутах.
4) До нас дійшли Статут князя Володимира, Статут князя Ярослава, кілька статутів та статутних грамот новгородських і смоленських князів. Зокрема, в Статуті князя Володимира «О церковных судех» мова йде про надання церкві десятини (тобто десятої частини всіх князівських прибутків), про вилучення з князівської підсудності ряду справ та передачі їх суду церковному, про віднесення до компетенції церкви контролю за правильністю мір та ваги тощо. Статут князя Ярослава містить низку норм, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, визначають покарання за ряд злочинів, що також віднесені до юрисдикції церковних судів. Церковні статути посідають важливе місце серед пам’яток права Київської Русі, оскільки дають уяву про ті норми права, які не знайшли відображення у Руській Правді. Це норми, що регулюють відносини держави і церкви, визначають правове становище духовенства, деяких інших категорій осіб та окреслюють коло справ, які підлягають суду церкви.
Серед пам’яток церковного права цього періоду слід відзначити також номоканони, які ще називали Кормчими книгами /переклади на церковнослов’янську мову візантійських збірок права, де містилися церковні (canon) та світські (nomos) закони /, а також деякі візантійські кодекси, які переписчики додавали до тексту номоканонів.
ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА
Державне право – це галузь права, що являє собою сукупність правових норм, які юридично закріплюють основи суспільного та державного ладу, державний устрій, основи організації та діяльності всіх державних органів, основи правового стану громадян.
А) Правовий стан населення Київської Русі. НаселенняРусі умовно можна поділити на кілька категорій. Це феодали, селяни - общинники, раби, міське населення.
Феодали. Являли собою клас власників землі. До них належали Великий київський князь, місцеві князі, бояри, церква.
Великий князь був найбільшим землевласником. Крім приватних володінь - великокнязівського домену (від лат. dominium - володіння), він розпоряджався общинними землями, роздаючи їх своїм родичам, дружинникам тощо. Вже наприкінці IX- на початку Х ст. поряд із Великим київським князем та меншими князями постає боярство. Воно виникло з двох джерел: по - перше, з старої родоплемінної знаті, яка зберегла своє високе майнове становище та вплив і, по - друге, з дружинників та інших осіб з князівського оточення. Князь роздавав дружинникам землі разом із селянами, що проживали на них, і таким чином професійні воїни вливалися до лав класу феодалів.
Назва бояр походить від слова «більший», тому спершу вони називалися «боляри», на відміну від менших бояр - «отроків» або «дітських». Цікаво, що подібна назва була характерна не лише для Русі, але й для інших країн, наприклад Іспанії, де існувала категорія феодалів - гранди (від ісп. grand - великий). Вони дійсно вирізнялися з-поміж інших прошарків населення своїм визначним майновим та правовим становищем.
Бояри були пов’язані з князем відносинами сюзеренітету - васалітету. Останні являли собою відносини, що грунтувалися на земельному пожалуванні та вільній службі. Ці відносини мали подвійне значення: по-перше, вони були відображенням ієрархічної земельної власності в умовах феодалізму і, по-друге, виступали як найважливіший засіб консолідації феодалів перед лицем інших прошарків населення, насамперед феодально-залежного селянства. Крім того, це дозволяло мобільніше реагувати у разі виникнення небезпеки з зовні.
Таким чином, сюзерен (Великий князь) та його васали були зацікавлені один в одному, мали низку взаємних прав та обов’язків. З одного боку, боярин - васал повинен був допомогти князю: 1) військовою силою - надати до князівського війська феодальне ополчення скликане у землях боярина; 2) радою - на запрошення князя прийти до князівської ради - феодальної курії; 3) грошима - у єдиному випадку - коли князь видає дочку заміж.
У свою чергу, князь був зобов’язаний: 1) захищати боярина у разі зовнішньої та внутрішньої загрози; 2) запросити його до своєї ради; 3) у разі, коли боярин висловить бажання змінити сюзерена - князь зобов’язаний його відпустити. «А боярам серед нас вільним - воля», - говориться у літописі. Більше того. Іноді бояринові могли навіть залишатися землі, надані йому князем. Але випадки, коли боярин йшов від князя, траплялися надзвичайно рідко оскільки васал та сюзерен були пов’язані, окрім всього, ще й тісними особистими зв’язками.
Серед феодалів слід відзначити духовенство. З одного боку, це прошарок церковнослужителів, представників релігії, яка використовується панівним класом для гноблення селянства ідеологічними засобами. З іншого боку, церква - великий феодал. Князі надавали церкви різноманітні пожалування. Ця практика починається ще за часів князя Володимира, який встановив «десятину» - віддавав десяту частину своїх прибутків на користь церкви. Пізніше у церковне володіння передавалися землі разом з селянами що жили на них.
Селяни - общинники (смерди). Являли собою клас основних виробників сільськогосподарської продукції. Спершу, у IX-XI століттях, смерди переважно були особисто вільними. З ХІ століття розпочинається активний процес розповсюдження на них феодальної залежності.
Раби. В ІХ-ХІ століттях у Київський Русі зберігається рабовласницький уклад. Слід відрізняти його від рабовласницької суспільно-економічної формації, яка являла собою вже сталу систему суспільних та економічних відносин, увінчану політичною та правовою надбудовою. Рабовласницький уклад був суспільно-економічною формацією у зародку, без надбудови. При рабовласницькому укладі раби використовуються в якості товару або ж домашніх слуг. Так було і в Київській Русі. Русь продавала рабів. Існувало й патріархальне рабство.
В умовах патріархального рабства раб - особа юридично не вільна, але фактично її права часто прирівнювалися до прав членів хазяйської сім’ї. Раб міг брати шлюб, мати своє майно, іноді хазяїн міг відпускати раба на волю.
У Київській Русі ІХ- початку ХІ ст. існувало дві категорії рабів, які відрізнялися одна від одної за джерелами рабства та за правовим станом:
* челядь. Джерелом рабства в цьому випадку виступав полон. Раби - полонені юридично були повністю безправними, цілком знаходилися під владою хазяїна.
* холопи. Це раби - члени племені, які в силу певних обставин позбувалися прав вільної людини. Джерелами холопства могли бути самопродаж, одруження з рабинею без «ряду» (спеціальної угоди з її хазяїном), вступ без «ряду» на посаду тіуна чи ключника, холопом ставав закуп, що здійснював спробу втекти від хазяїна, існував також продаж у рабство за борги. На відміну від челядина холоп мав деякі права. Зокрема, перебуваючи на посаді боярського тіуна, він міг виступати у суді «видоком». В іншому холоп також був безправним: він не міг здійснювати клятву як «послух»; за холопа що здійснив крадіжку, відповідальність ніс його хазяїн; за вбивство холопа хазяїнові сплачувався «урок».
Але поступово рабовласницький уклад в Київській Русі відживає. Ефективно використовувати працю раба стало не можливо. Рад не був зацікавлений у результатах своєї праці. Крім того, утримання рабів у кліматичних умовах Східної Європи обходилося надто дорого. Тому приблизно з середини ХІ століття їх поступово перетворюють на феодально - залежних селян, надаючи право користування землею. Але за своїм юридичним статусом вони залишаються невільними. Це перші кріпосні селяни, які продовжують носити назву «холопи».
Міське населення. Київська Русь була відома у всій Європі як країна з великою кількістю міст. Саме тому нормани, наприклад, називали Русь «Гардарікою» тобто «Країною міст». Міське населення умовно можна поділити на дві частини: міська верхівка - «патріціат», куди входили князь, бояри, представники дружинної верхівки, найзаможніше купецтво тощо, та міські низи - «плебс», до якого належали дрібни ремісники, торговці та інші незаможні прошарки населення.
Б) Державний устрій. Теорія держави і права під державним устроєм розуміє адміністративно-терититоріальну організацію держави, поділ її на складові частини та розподіл влади між ними та керівним центром, характер взаємовідносин між центральними та місцевими органами. Для державного устрою можна визначити два характерних періоди:
* ІХ- кінець ХІ ст. - для Київської держави була характерною відносна централізація тобто Київ, як центр держави, визнається місцевими центрами. Щоправда, слід мати на увазі, що це визнання оформилося поступово, по мірі формування Київської держави. Це був перманентний, довготривалий процес, що розтягся більш ніж на сторіччя.
Сусідні племена приєднувалися до держави найрізноманітнішими методами. Наприклад, князь Олег воював 883 року з деревлянами, «примучив я» і наклав на них данину по «чорній куниці» з диму, тобто з кожної осел. У 884 році Олег завоював сіверян та наклав на них легку данину, звільнивши їх одночасно від данини хозарської, сказавши їм: «Я з ними матиму справу, а вам не доведеться вже з хозарами воювати». В 885 році Олег послав до радимичів послів чи дружину з запитанням кому ті платить данину? Радимичі платили хозарам. Тоді Олег запропонував: «Не давайте хозарам, а давайте мені». І радимичі стали платити Олегові данину в тому ж розмірі, що раніше давали хозарам. «И бе обладая Олег древляны, поляны, радимичи». Таким чином, Олег не однаково поводився зі своїми сусідами, залучаючи їх до сфери впливу Київської держави: з древлянами, що раніш агресивно ставилися до полян, - жорстоко; з сіверянами - «по доброму», що б привабити цих найближчих сусід до себе; з радимичами, як з слабосилими, зовсім не рахувався. Але підкорення цих племінних союзів не було остаточним, і вже Ігореві треба було знову виступати проти деревлян (914 р.).
* З кінця ХІ століття починається процес дроблення Київської держави. За часів феодальної роздробленості Київська Русь складалася з напівсамостійних держав - уділів, які лише формально підпадають під владу Великого київського князя.
Початок феодальній роздробленості мимоволі поклав Ярослав Мудрий (був Великим князем київським у 1019-1054рр.), який розділив землі Київської Русі між п’ятьма своїми синами, внуком Ростиславом (сином померлого раніше Володимира Ярославича) та спадкоємцями свого старшого брата Ізяслава Володимировича. Через півстоліття, у 1097 р., цей поділ було юридично закріплено скликаним за ініціативою Володимира Мономаха з’їздом князів у Любечі. «Кождо да держит отчину свою», - вирішила більшість князів всупереч пропозиції Мономаха об’єднатися.
В) Форма правління - це організація та побудова вищих органів державної влади. Природно, що з плином часу форма правління не залишалася незмінною:
· у ІХ-ХІ ст. Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Це була ще молода держава, існування якої відповідало періоду розвитку феодального способу виробництва. Інакше кажучи, це була початкова стадія у формуванні монархії, коли князь змушений був рахуватися з іншими органами влади та управління, які ще мають сильний зв’язок з ладом військової демократії. В цей час князь править за допомогою своєї дружини. Однією з основних його функцій було керівництво збройними силами. Крім того, як пережиток, зберігало своє значення віче - зібрання всього вільного населення. Але поступово воно втрачає вплив.
В цей період наслідування князівської влади (престолонаслідування) відбувалось за принципом (законом) «лествичного восхождения». Князі пересувалися з нижчого щабля династичних сходів на вищій, з одного князівського престолу на інший, за так званим горизонтальним принципом: старшого брата змінював наступний за віком, а цього, у свою чергу, ще молодший. Коли вичерпувалися представники старшого покоління, наставала черга їх синів. При цьому син старшого брата мав переважні права перед сином брата молодшого.
Характеризуючи органи місцевого управління періоду IX-XI століть, слід зазначити, що в цей час склалася так звана десятична система: Великий київський князь призначав на місця своїх посадників - тіунів, сотників, десятників, на яких покладалося здійснення адміністративних повноважень.
До часу княжіння Ольги управління землями, що підпадали під владу Київського князя зводилася майже виключно до стягнення данини. Процедуру збирання данини (полюддя) описано у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи», який датується серединою X століття. За його оповіддю, на початку листопада, коли замерзали ріки, князь з дружиною виїжджав з Києва та прямував у землі деревлян, дреговичів, кривичів та інших слов’ян, що сплачували йому данину. Поїздка на полюддя продовжувалася до весни. Процес збору данини часто супроводжувався насильницькими діями з боку дружинників. Слов’янська людність іноді чинила опір, оскільки вважала розміри данини завищеними, тим більше, що обсяг полюддя наперед не визначався і встановлювався за бажанням князя та дружинної верхівки. У зв’язку з цим варто пригадати відомий похід князя Ігоря у деревлянські землі та його сумний фінал під Іскоростенем.
Зважаючи на трагічні наслідки походу за полюддям княгиня Ольга у 945-946 рр. здійснила адміністративно-територіальну та фінансову реформу. Всі великокнязівські землі були поділені на адміністративно-територіальні одиниці - «погости». У центрі кожної такої одиниці встановлювалися представництва князівської влади, які також називалися погостами. Ними керували князівські намісники та посадники (тіуни). Основна функція погостів полягала у збиранні данини з навколишнього населення.
Якщо раніше полюддя являло собою узаконене пограбування (князь брав коли хотів, як хотів і скільки хотів), то тепер: 1) данина перетворюється на регулярний збір - встановлювалися чіткі терміни; 2) наперед визначається розмір данини в залежності від якості землі, на якій було вироблено продукт, затрат праці; 3) у більшості випадків тепер пропонувалося збирати данину грошима (гривнями, кунами). Таким чином, данина перетворилася на регулярне фіксоване стягнення, що залежало від умов праці виробника тобто на податок. Це значною мірою сприяло укріпленню державної влади.
* у ХІІ-ХІV ст. - в період роздробленості - форму правління Київської Русі можна охарактеризувати, як васально - сюзеренну монархію тобто монархію, де князь править за допомогою своїх васалів. Цей час склалася наступна система вищих органів державної влади і управління: голова держави - князь, при ньому - боярська дума (рада князівських васалів). Певне значення відігравали феодальні з’їзди (снеми), на які збиралися князі удільних земель і де вирішувалися питання, які потребували спільного розгляду.
У цей час в престолонаслідуванні князі дотримувалися принципу отчини. Князівська влада передавалася, як правило, від батька до старшого сина.
В умовах роздробленості складається система двірцево-вотчинного управління на місцях. Відбувається приближення центральної влади до місць. Поступово зникає поділ місцевих та центральних органів влади. Державні функції тісно переплітаються з функціями ведення князівського хазяйства. В цей час князь з військового керівника перетворюється на князя - хазяїна. Тепер він розглядає державу (удільне князівство) як свою власність. За пануванням системи двірцево - вотчинного управління особи які слідкують за веденням князівського хазяйства, водночас керують і центральними відомствами. Наприклад, конюший - князівський міністеріал (чиновник), який відав князівською конюшнею, разом з тим здійснював керівництво селами на які покладався обов’язок вирощувати коней для князя та його дружини. Внаслідок цього до компетенції конюшого входив нагляд за економічним станом цих сіл, він виконував у них адміністративні та судові функції. Таким чином, князівський двірцевий службовець ставав представником влади князя (державної влади) в цих селах.
Право власності. Розгляд системи права Київської Русі доцільно продовжити вивченням права власності, оскільки саме воно визначає соціальну структуру суспільства.
Під власністю слід розуміти різновид суспільних відносин (відносин між людьми) з приваду майна.
Право власності - це сукупність правових норм, що регламентують відносини по володінню, користуванню та розпорядженню майном. За часів Київської Русі такого формально-юридичного визначення права власності ще не існувало. Воно виникло пізніше. Але, оскільки існували відносини власності, існувало й поняття права власності, як сукупності правових норм, що визначають та закріплюють розподіл між членами даного суспільства знарядь та засобів виробництва, а також іншого майна. Саме це розуміння права власності знайшло закріплення у правових нормах Київської держави.
З тексту Руської Правди, а також з літописів, що збереглися до нашого часу, можна скласти уявлення про суб’єкти та об’єкти права власності. Суб’єктом власності виступає носій прав та обов’язків, пов’язаних із власністю. Об’єкти власності-це ті речі, на які поширюється право власності.
У Київській Русі суб’єктами власності на рухоме майно та нерухомість, крім землі, були всі вільні особи. Власність на землю належала тільки класу феодалів. У першу чергу великими землевласниками стали князі (як великі, так і місцеві). Вони роздавали землі своїм боярам та іншим наближеним особам. За своєю природою ці землеволодіння були бенефіціями.
Бенефіцій - землеволодіння, яке надається верховним землевласником - князем (сюзереном) своєму бояринові (васалові) у тимчасове користування без права розпорядження.
За свідченням літопису, спочатку втрата князем свого престолу мала наслідком також і втрату земельних володінь для його бояр. Новий князь конфісковував землі свого попередника та його васалів. Поступово бояри та інші близькі до князя особи домоглися закріплення земельних володінь за собою, перетворивши їх на спадкові. Такі володіння стали називатися вотчинами.
Іншим шляхом виникнення феодальної земельної власності було поступове захоплення заможними вільними общинниками земель своїх сусідів. Вже невдовзі ці землевласники ставали князівськими васалами, а їхні землі переходили до князівського домену і з часом вже нічим не відрізнялися від володінь бояр, колишніх князівських дружинників.
На відміну від феодалів прості вільні селяни могли у певній мірі лише володіти та користуватися землею, але не мали права нею розпоряджатися.
У Руській Правді значна увага приділяється захисту права власності на землю. Так, в ст.72 Просторої Правди (Троїцькому списку) вказуються різні категорії земель (орна земля, ліс, присадибна ділянка) та встановлюється покарання за порушення межі у вигляді штрафу: «Аще межю поретнеть бортьную, или ролейную разорет, или дворную тыном перегородить межю, то 12 гривень продажи».
На рухоме майно Руська Правда охороняє права всіх категорій населення, що мають право власності, але не рівною мірою, а в залежності від місця суб’єкта у ієрархічній структурі суспільства. Чим вище становище займав суб’єкт, тим суворіше каралося посягання на його власність. Наприклад, ст.32 Короткої Правди підкреслює особливий захист князівської власності, встановивши високий штраф за пошкодження князівської борті: «А в княже борти 3 гривне, любо пожгуть, любо изудруть».
Зобов’язальне право - сукупність цивільно-правових норм, що регулююють зобов’язання. Під зобов’язаннями слід розуміти такі цивільні правовідносини, у відповідності до яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) виконання певних дій, зокрема передачі речей чи сплати грошей, або ж утримання від дій.
Інструментом зобов’язального права виступають угоди. Під угодами розуміються дії, спрямовані на встановлення, регулювання чи припинення цивільних правовідносин. За кількістю учасників угоди можуть поділятися на односторонні, двосторонні, багатосторонні. Двосторонні та багатосторонні угоди називаються договорами.
У Руській Правді невелике місце відведено регулюванню різноманітних договорів. Як правило, вони укладалися в словесній формі з використанням традиційних символічних обрядів - рукобиття чи символічного зв’язування рук, могоричу, литки («обмыть копыта», якщо мова йшла про купівлю-продаж коня чи рогатої худоби) і т.ін. При укладанні важливих договорів необхідною вважалася присутність свідків (послухів). Іноді договір передбачав певні додаткові умови, наприклад, виплату неустойки (пені) у випадку недотримання основних умов. В деяких випадках законодавство встановлювало розстрочку для виконання договорів. Руська Правда також містить статтю про відклад (збільшення терміну) для стягнення боргу з неспроможного боржника.
Система договорів у Київській державі була досить нескладною. Існували такі їх види:
а) договір міни. Хоча у Руській Правді про нього не згадується, можна припустити існування останнього, оскільки міна передує виникненню купівлі-продажу.
б) договір купівлі-продажу. Укладання його відбувалося зазвичай у словесній формі, після чого річ передавалася покупцеві. Як угода договірного характеру купівля - продаж була однією з найпоширеніших угод у побуті простого народу. При купівлі-продажу раба договір укладався обов’язково у його присутності і за участю послухів. Договір міг розриватися у випадку, коли покупця було введено в оману щодо якості товару (наприклад, стану здоров’я раба). Купівля краденої речі, у випадку, коли покупець знав про її походження, вважалася злочином. Це знайшло відображення у прислів’ї: «Не той злодій, хто ворує, а той, хто крадене купує». Як що особа купила річ не знаючи про її походження, то угода вважалася нікчемною. У такому випадку річ переходила до її власника, а покупець подавав позив до продавця про відшкодування збитків.
в) договір дарування. Під даруванням розумілося безвідплатна угода, спрямована на відчуження майна, зокрема на перенесення прав власності на особу, якій робиться дарунок для здійснення юридичного акту дарування вимагалася наявність згоди особи, якій передавалася річ, згода прийняти дар. Без цієї умови угода була недійсною. Що стосується юридичних наслідків дарування, то з самої суті цієї угоди витікало, що особою, яка прийняла дар, не могли висуватися претензії з приводу якості подарованого предмету оскільки дарування є угодою безоплатною («Дарованому коневі в зуби не дивляться»).
г) договір позики. Позика це угода за якою одна сторона надає іншій у власність певну кількість речей, що могли бути замінені (тобто таких, які можна визначити за рахунком, обміром, або вагою), при умові повернення таких же речей через певний термін. Предметом договору позики могли бути гроші (гривні, куни), або ж різноманітне майно (мед, жито тощо). Можна визначити три різновиди позики, поширені у Київській Русі:
· проста позика. Здійснювалася кредитоспроможними особами. Договір укладався при свідках. Боржники зобов’язувалися платити відсоток, який називався різом (якщо позичалися гроші), наставом (якщо позичався мед), або присопом (якщо позичалося жито). Розміри відсотку, що мав сплачуватися, були досить значними і коливалися в залежності від терміну договору. Відсотки поділялися на річні, третинні та місячні. Наприклад, за рік з боржника стягувалося приблизно 20 відсотків. Розмір третинних та місячних відсотків був ще вищим.
Оскільки грабіжницькі умови стягнення відсотків позичальниками часто викликали масові виявлення невдоволення незаможних прошарків населення, князь у ряді випадків змушений був своєю владою обмежувати сваволю кредиторів. Так, внаслідок повстання киян 1113 року Володимир Мономах видав цілу низку постанов, що обмежували розміри відсотків. Зокрема, він встановив, що позичальник, одержавши третинний відсоток у третій раз, більше не мав права вимагати повернення боргу. Далі було встановлено, що річний відсоток не повинен був перевищувати 20. При стягненні боргу з неспроможного боржника ті кредитори, які брали великі відсотки, не одержували нічого при остаточному задовільненні претензій.
З договору позики виникали права позичальника на особу боржника. Спочатку боржник, що не сплатив боргу, розглядався як холоп (особливо якщо позичальником був феодал чи заможний общинник). Але в Уставі Володимира Мономаха вже йдеться про те, що боржник, який не може розрахуватися з кредитором, не є холопом: «Вдачь (боржник) не холоп; ни по хлебе робять, ни по придатце...». Однак на практиці заборгованість і надалі залишалася підставою для поневолення селянства.
· закупництво. Являло собою вид позики, до якої вдавалися некредитоспроможні особи і яка характеризувалася самозакладом боржника. Предмети, що позичалися, називалися «купою», а боржник - закупом. Закуп повинен був жити у позичальника і працювати в його хазяйстві доти, доки не відпрацює свій борг. Позичальник мав владу над його особою-він міг застосовувати до закупа заходи фізичного впливу, зокрема, бити, з метою змусити його старанно працювати. Оскільки не кожна позика мала наслідком закупництво, можна припустити, що договір закупництва укладався з додержанням особливих формальностей.
· договір позики, що вкладався між купцями. Такі договори укладалися без присутності послухів. Гарантією для позичальника слугувало чесне слово купця, його ділова репутація.
д) договір про поклажу. Являв собою угоду про передачу речей на зберігання. Договір укладався без послухів, оскільки поклажа розглядалася сторонами як особиста послуга. Якщо особа, яка віддала речі, звинувачувала приймальника у присвоєнні частини їх, то останній міг довести свою невинність шляхом принесення присяги.
є) договір особистого найму. Він передбачав право наймача на особу наймита. Саме тому наймання на особисту службу (в тіунство та ключництво), за нормою Руської Правди, вело до холопства наймита, якщо інше не передбачалося у спеціальному договорі - «ряді».
е) договір майнового найму. Правові акти Київської держави не містять згадок про нього, але такі договори, безперечно, укладалися. Їх предметами могли бути приміщення житлового та торгівельного призначення.
Шлюбно-сімейне право. У дохристиянський період шлюбно-сімейні відносини регулювалися місцевими правовими звичаями. Так, поширеною формою шлюбу у багатьох слов’янських племен було так зване «викрадання» нареченої, та урочисте «приведення» відданиці у домівку нареченого. Автор «Повісті врем’яних літ» змальовує картину язичницького побуту східних слов’ян, дає відомості про весільний обряд у різних слов’янських племен. Стародавньою язичницькою формою шлюбного обряду було, «умикання» про що свідчить попередня угода нареченого з нареченою, а також зв’язок умикання з язичницькими святами. Наприклад, у в’ятичів, радимичів і деревлян умикання здійснювалось біля води. Відома також інша форма весільного обряду - «водіння» нареченого та нареченої навколо дуба чи верби, що мало, безсумнівно, також ритуальне значення. Ці форми язичницьких шлюбних обрядів ще довго тримались у народі, який не бажав приймати церковне «таїнство» одруження.
Багатоженство не набуло поширення на Русі, а охоплювало лише верхні прошарки панівного класу, передусім, князівське середовище. Так, до прийняття християнства у князя Володимира було п’ять дружин та 800 наложниць: 300 з них утримувалось у Вишгороді, 300 - у Білгороді, і 200 - у селищі Берестовім. Після запровадження християнства на Русі наприкінці X ст., шлюбно-сімейні стосунки стали регулюватися нормами церковного права.
Будучи монопольною юридичною установою у регулюванні шлюбно-сімейних відносин, церква закріпила за собою, насамперед, монопольне право на затвердження шлюбу. За візантійським правом встановлювався низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 років для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. У Київській Русі, як і в інших країнах середньовічного світу, одружувалися також досить рано. Відповідно до існуючих вимог канонічного права, вироблених церквою, спорідненість між бажаючими вступити до шлюбу обчислювалась колінами - кількістю родичів у генеалогічній лінії від нареченого вгору до загального предка і далі вниз до нареченої. Згідно «Статуту о брацех», до кінця X ст. дозволявся шлюб тільки між 7 та 8 колінами, тобто між четверорідними братом та сестрою. Більш близькі родичі не мали права вступати у шлюбні стосунки. Крім того, заборонялося одружуватися дітям одних батьків, та племінникам з тіткою чи дядьком. Це підтверджує стаття 16 Просторової редакції Уставу Ярослава: «Аще ближнии род поимется, митрополиту 40 гривен, а их разлучити, опитемию приимуть».
З впровадженням християнства на Русі не втратили свого значення і правові звичаї, які з часом набули юридичного оформлення у писаному праві. Так, весільному обряду на Русі передували заручини (змовини), які проводились в оселі батьків нареченої. Обов’язковою стравою на столі був сир, який виносила до столу виданиця. Угода про шлюб молодих своєрідно скріплювалася обрядом «краяння», тобто розрізання сиру на шматки. У тому разі коли шлюб не відбувався і угода була порушена з боку нареченого, він мав платити батькам нареченої грошовий штраф, який передбачався ст.35 Просторової редакції Уставу князя Ярослава:«Про девку сыр краявши, за сором ей 3 гривны, а что потеряно, тое заплати, а митрополитту 6 гривен, князь казнить».
Шлюбний зв’язок церква проголошувала непорушним. Розривання шлюбу було можливим лише у виняткових випадках і тільки після судового розгляду. Приводом для розлучення були підстави, що увійшли до ст.53 Просторової редакції Уставу Ярослава. Це такі дії дружини як: 1) неповідомлення дружиною свого чоловіка про відомий їй замах на владу та життя князя; 2) перелюбство, за яким її застав чоловік, або підтвердження послухами таких дій жінки; 3) замах на життя чоловіка або не повідомлення про підготоване вбивство; 4) спілкування дружини зі сторонніми людьми, зокрема, ночівля за межами свого дому без дозволу чоловіка; 5) відвідування жінкою без супроводження чоловіка в день чи вночі ігрищ; 6) участь у обкраданні чоловіка або самостійне викрадення його майна.
Безумовно, перелік підстав викладених у ст.53 не був вичерпним, життя створювало безліч ситуацій, через які сім’я розпадалася. Іншими приводами до розлучення були фізична нездатність чоловіка до шлюбу: «Ожели мужь на жену свою не лазить без съвета, то жена невиновата, идучи от него», а також матеріальні причини:«Яко не мочи мужю бержати жены, или жена мужа, или долг много у мужа застанеть, а порты ея грабити начнеть, или пропиваеть».У тому разі, коли чоловік приймав рішення на законних підставах розірвати шлюб і створити нову сім’ю, він мав сплатити дуже велику грошову компенсацію на користь колишньої дружини, а також стягнення (штраф) на користь церкви. Розміри цих відрахувань залежали від соціального статусу подружжя. Про це свідчить ст.4 Просторової редакції Уставу Ярослава:«Аще же пустить боярин жену великих бояр, за сором ей 300 гривен, а митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр гривна золота; а нарочитых людии 2 рубля; простои чади 12, а митрополиту 12 гривен, а князь казнить». Канонічне право перешкоджає розірванню шлюбу, як вінчаного так і не вінчаного, при чому у другому випадку штраф був меншим у два рази. Це положення зафіксовано у ст.18 Уставу Ярослава:«Аще муж розпустится с женою по своеи воли, а будеть ли венчаная, и дадять митрополиту 12 гривен, будет ли невенчаная, митрополиту 6 гривен».
Злочин та покарання у Київській Русі. У часи, що розглядаються, вже складаються окремі елементи кримінального права, і, перш за все, виникає поняття злочину.
Сучасна наука кримінального права під злочином розуміє передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність), що тягне за собою для особи, що здійснила його, покарання. На відміну від сучасного визначення, у Київській Русі під злочином розуміли дію, що заподіювала шкоду конкретній приватній особі, а не суспільству в цілому. Тому така дія називалася «образою» («обида»). Шкода могла бути фізичною, моральною або ж матеріальною.
Суб’єктами злочину могли бути феодали, вільні городяни та феодально залежні селяни. Раби (челядь та холопи) несли інакшу відповідальність. У ст.46 Просторої редакції Руської Правди зазначається: «Аже будуть холопи татие любо княжи, любо боярьстии, любо чернеч, их же князь продажею не казнить, зане суть не свободни...». З наведеної статті видно, що раб не ніс відповідальності за скоєний ним злочин перед князівським судом. Відповідав його хазяїн. Але останній вже карав винного раба так, як вважав за потрібне. Зазвичай суб’єктом злочину виступала одна особа. Якщо ж злочин скоювався кількома особами, то всі винні несли однакову відповідальність.
Статті Руської Правди визначають обставини, пом’якшуючі провину злочинця. Наприклад, до останніх належало знаходження у стані сп’яніння, роздратування тощо.
Види злочинів. Руська Правда та інші джерела Київської Русі містять згадки про кілька різновидів злочинних дій. Це - злочини проти особи, проти власності (майнові злочини), проти церкви, проти сім’ї та моральності.
А) Злочини проти особи:
* Вбивство. Підрозділялося на два різновиди:
– вбивство у сварці («в сваде»). Характеризувалося явним, відкритим його здійсненням, як правило, під впливом миттєвого збудження.
– вбивство у розбої. Визначалося за зовнішніми ознаками. Здійснювалося «безо всякыя свады» тобто без сварки. Цей вид вбивства вважався найнебезпечнішим оскільки поєднував у собі злочин проти особи та проти майна потерпілого, а також передбачав умисел.
* Завдання тілесних пошкоджень. Руська Правда передбачає кілька видів пошкоджень серед яких найтяжчим вважалося позбавлення руки, ноги, ока тощо. За поранення зброєю злочинець ніс кару менш тяжку, аніж за удари нанесені рукою, ногою, палкою та іншими предметами, оскільки вважалося, що не оголюючи зброї, особа завдає іншій ще й образи.
* Злочини проти честі особи:
– образа дією (штовхання особи до себе чи від себе, виривання волосся з бороди та вусів. Останнє вважалося надзвичайно тяжкою образою з важкими наслідками, оскільки населення Київської Русі сприймало поширене прислів’я «Обличчя - дзеркало душі» у буквальному розумінні тобто вважалося, що травмуючи обличчя потерпілого злочинець деформує і його душу).
– образа словом. Не згадується у Руській Правді, але міститься в інших пам’ятках, зокрема у церковних статутах.Так, статут князя Володимира передбачає покарання за «урікання» єретиком, звинувачення заміжніх жінок у аморальній поведінці («урекание бляднею»), звинувачення у чаклунстві («зелейничестве») тощо.
Б) Майнові злочини. Такими злочинами вважалися:
· крадіжка («татьба») тобто таємне викрадення майна, що належить іншим особам. Руська Правда визначає кваліфіковані види крадіжки - крадіжку з зачиненого приміщення. Вона каралася значно суворіше ніж проста татьба. Суворо каралася також крадіжка коня, оскільки серед населення Русі панувала думка, що добрий кінь споріднюється душею зі своїм хазяїном і його викрадення означає позбавлення хазяїна частки душі.
· неправомірне користування чужим майном. В одній з статей Руської Правди йде мова про суворе покарання за користування конем без дозволу його хазяїна.
· пошкодження та знищення чужого майна. Наприклад, за навмисне завдання зброєю поранень домашній худобі, пошкодження бортних дерев Руською Правдою передбачався значний штраф, за підпал житлових чи нежитлових приміщень передбачалася найвища міра покарання - потік та пограбування.
В) Злочини проти церкви. Покарання за цей вид злочинів передбачалося церковними статутами. Статут князя Володимира називає такі злочини, як чаклунство («ведовство»), моління коло води, у лісі (як пережиток язичництва) введення до церкви диких звірів, домашньої худоби та птиці, посічення хрестів, пограбування могил, крадіжка з церковних приміщень. За скоєння цих злочинів згідно рішень церковних судів злочинці як правило піддавалися жорстоким покаранням - калічницьким та смертній карі.
Г) Злочини проти сім’ї та моральності. У ст. 9 Уставу князя Володимира Святославовича «О десятинах, судах і людях церковних» (Оленинська редакція) визначається компетенція церкви у регулюванні шлюбно-сімейних відносин. Так, згідно цієї статті суспільно-небезпечними визнавались наступні дії: «роспуста» - розторження шлюбу, «смильное» - позашлюбний інтимний зв’язок чоловіка та жінки, «заставание» - порушення подружньої вірності доведеної свідками, «умыкание» - обрядове викрадення нареченої для весілля, «пошибание» - гвалтування, «промежи мужем и женою о животе» - суперечки між подружжям щодо майна, «или о племени в сватовстве поимутся» - порушення заборони на шлюби між близькими родичами, «урекание» - звинувачення у статевих відносинах без шлюбного оформлення, «иже отца или матерь бьют» - биття батьків, «истяжаются о задниции» - розглядання суперечок між родичами, щодо спадщини. Юридичні норми статті 9 Уставу Володимира мають подвійне значення: по-перше - матеріальне і, по-друге, процесуальне. З одного боку вони оголошують суспільно-небезпечними проступки, які не розглядалися як злочини руським звичаєвим правом, з іншого - визначають підвідомчість таких справ церковним судам.
Мета та види покарань
Під покаранням звичайно розуміються заходи державного примусу проти злочинця, які є наслідком скоєного злочину. У Київській Русі метою покарання було відшкодування збитків від заподіяної шкоди (як правило, за допомогою еквівалентної грошової компенсації). Відповідно до цього найбільш поширеною формою покарання був штраф - грошове стягнення зі злочинця. Ця форма покарання набула значного поширення, оскільки у Київській Русі панували ринкові відносини.
Руська Правда за різні злочини передбачає дві групи штрафів:
* Віра та головництво. Цей вид покарань призначався за вбивство та нанесення тяжких тілесних пошкоджень. Віра являла собою фіксоване грошове стягнення яке надходило до державної скарбниці. Фіксованість цього виду штрафу полягала у тому, що його розмір був визначеним наперед. Віра дорівнювала 40 гривням. Віра зазвичай стягувалася за вбивство вільної людини; за вбивство особи, наближеної до князя, наприклад, князівського тіуна, стягувалося дві віри (80 гривень); за вбивство вільної жінки - піввіри (20 гривень).
Руська Правда знає також «дику віру», яка стягувалася не з одного злочинця, а з общини («верві»), до якої він належав. Цей різновид віри стягувався у двох випадках:
а) якщо скоєно просте вбивство і злочинець перебуває з членами верві у круговій поруці. У цьому випадку община сплачує віру за участю самого злочинця, який виплачує відповідну частку;
б) якщо скоєно вбивство «у розбої», але община не вживає заходів для розшуку злочинця тобто покриває його і не видає. В цьому випадку сплата общиною віри розтягується на кілька років.
Головництво являло собою грошове стягнення зі злочинця на користь потерпілого або родичів вбитого, яке стягувалося одночасно з вірою. Розміри головництва не були визначені наперед і, очевидно, встановлювалися за згодою сторін.
* Продаж та урок. Продаж являла собою умовно фіксований штраф у розмірі від 3 до 12 гривень, який стягувався на користь князя. Водночас потерпілі отримували від злочинця компенсацію - урок. Як і головництво, розміри уроку визначалися за згодою сторін.
Найвищою мірою покарання за Руською Правдою був «потік та пограбування». Це покарання призначалося за найтяжчі, згідно громадської думки Київської Русі, злочини проти власності. Так каралися розбійники, підпалювачі та конокради. Названа кара передбачала вигнання з общини та конфіскацію всього майна і поширювалася не лише на злочинця, але й на членів його родини. Це дійсно було суворим покаранням, оскільки позбавлений майна та виключений з общини злочинець та члени його сім’ї, як правило, втрачали особисту свободу і потрапляли у феодальну залежність.
Окремо слід звернути увагу на такий вид кари за злочин, як кровна помста, яка не виступає як вид покарання, оскільки вона не є заходом державного примусу. Держава лише визнає кровну помсту і обмежує її застосування (визначає коло осіб, що мали право здійснити цей звичай, називає випадки, у яких можна було застосувати її тощо).
СУД ТА ПРОЦЕС
Судові органи. Розглядаючи це питання слід зазначити ряд важливих моментів:
1) У Київській Русі всі представники адміністрації були наділені судовою владою тобто адміністративні органи водночас були органами судовими.
2) У Київській Русі ще не склалася інстанційна система, тобто ще не було розподілу підсудності справ між окремими судовими органами у залежності від складності справ та їхньої специфіки. У Русі ще не існувало розподілу на суд першої інстанції; суд другої інстанції, куди подавалася б справа на апеляцію у випадку незадоволення однією з сторін рішенням суду; суд третьої інстанції, куди справа подавалася б на касацію.
· Апеляція - повторний розгляд справи за суттю.
· Касація - розгляд справи з точки зору тих формальних порушень, які були припущені судом другої інстанції.
У Київській Русі існувала лише одна інстанція. Судочинство здійснювалося або ж особисто князем, або ж тіунами, посадниками чи волостелями від імені князя. Крім князівського, існували й інші суди: боярський суд, який формувався в міру розвитку боярського землеволодіння водночас з становленням імунітету, та церковний суд, до юрисдикції якого належав широкий спектр справ про злочини проти церкви та проти сім’ї і моральності, а також злочини здійснені особами підвладними церкві.
3) Вже на перших порах організації судової діяльності з’ясувалася необхідність в особах, які б виконували допоміжні функції - доставляли злочинців до суду, іноді збирали докази, підтримували порядок та дисципліну у суді, виконували рішення суду. Такими особами стали:
· вірники - судові виконавці, які збирали грошові штрафи та передавали їх до князівської скарбниці;
· мечники, головний обов’язок яких полягав у підтримані порядку в суді;
· ябедники - посадові особи, які приймали скарги від населення та передавали їх за призначенням.
