Форми досудового процесу та судочинство

Під процесом зазвичай розуміється діяльність суду по здійсненню правосуддя. Існує також більш точний термін - судочинство. Щоправда, він є вужчим, оскільки процес починається з досудового слідства і завершується вже після судочинства стадією виконання вироку.

У добуржуазну епоху були поширені дві форми процесу: звинувачувально - змагальний та інквізиційний (розшуковий). У Київській Русі була поширена перша форма.

Звинувачувально - змагальний процес - це такий процес, який рухається ініціативою зацікавлених сторін, санкціонованих державною владою.

Процесуальна діяльність з розгляду конкретної справи складалася з кількох стадій:

1) Порушення справи у суді. У Русі справа завжди порушувалася лише проти конкретної особи.

2) Здійснення попередніх дій. За Руською Правдою існувало дві форми досудового процесу:

а) Звід - такі досудові дії, які дозволяють позивачеві відшукати належного відповідача за умови, що у розпорядженні позивача знаходиться викрадена річ. Метою зводу є зведення сумлінного набувача з винною особою. Під сумлінним набувачем слід розуміти людину, яка не знає про незаконність свого володіння. Звід складався з кількох етапів:

· Заклич, який полягав у тому, що потерпілий на торзі оголошував про свою пропажу, після чого у триденний термін сумлінний набувач повинен був повернути його річ. Якщо ж річ відшукувалася більш як через три дні після здійснення закличу, то особа, у якої вона була знайдена, визнавалася відповідачем.

· Звід у вузькому значені слова. Здійснювався якщо річ було знайдено до закінчення триденного терміну або ж коли річ знаходилася не у своєму місті чи общині, а людина, у якої річ було знайдено, не визнавала себе винною у крадіжці. Метою зводу було зведення сумлінного набувача з винною особою. Під сумлінним набувачем розумілася людина, яка не знала про незаконність свого володіння. Зазвичай звід продовжувався до третьої особи. Якщо ж винного так і не було знайдено, останній відповідач сплачував вартість речі її власникові, а сам продовжував розшук.

· Присяга. Здійснювалася сумлінним набувачем у випадку, коли останній не міг довести законність набуття речі, або якщо звід приводив за кордони держави.

б) Гоніння сліду - пошуки належного відповідача на підставі тих фізичних слідів, що залишив сам крадій, або ж та річ, яка була ним викрадена. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться і злочинець: «Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а с послухи; аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села ни дюдии, то не платити ни продажи, ни татбы.»(ст.77 Пр.Пр.).

Гоніння сліду базується на тому важливому положенні ранньофеодального суспільства, що на общину покладалося виконання поліцейських функцій. Община мала підтримувати порядок на території, яка підлягала її юрисдикції, та сприяти державним посадовим особам та позивачам у розшуку злочинця. Гоніння сліду мало наслідком для миру (общини), на території якого губилися сліди вбивці або злодія, необхідність своїми силами розшукувати злочинця. У противному разі на общину накладалася дика віра.

3) Судове розслідування. Останнє зводилося до того, що сторони надавали суду докази, а суд їх розглядав та оцінював.

В юридичній науці існує поняття «ієрархії доказів» - певної послідовності пред’явлення доказів суду в залежності від їх вагомості. Скористаємося цим методом. Суд у Київській Русі приймав такі види доказів:

а) особисте зізнання. Було найбільш вагомим доказом. Вважалося, що особа не може брати на себе відповідальність за злочин, якого вона не здійснювала.

б) «поличное» - також вважалося безумовним доказом. Під «поличным» Руська Правда розуміє наявність безпосередніх слідів злочинних дій. Стаття 29 Просторої редакції (Троїцького списку) Руської Правди наголошує: «...Аже придеть кровав муж на двор или синь, то видока ему не искати, но платити ему продажю 3 гривны...». Тобто якщо до суду з’явиться потерпілий, скривавлений або в синцях, та назве людину, що завдала йому побоїв, то особою, що скоїла злочин, буде вважатися той, на кого потерпілий вкаже.

в) показання свідків. Руська Правда визначає дві категорії свідчень:

* свідчення видоків - безпосередніх очевидців скоєння злочину;

* свідчення послухів. Послухами (від давньоруськ. «послушествовать» - присягати) називалися свідки репутації, доброї або злої слави сторони (позивача чи відповідача). Вони повинні були навести в суді приклади доброї або поганої поведінки особи і засвідчити дану характеристику присягою.

г) ордалії - «суд божий». Очевидно, що ніякого об’єктивного зв’язку між результатом ордалій та дійсним станом справ не існувало. Однак у той час ордалії вважалися досить вагомим доказом. Люди вірили у божественну волю і вважали, що вона проявляється через ордалії. Серед народу була поширена приказка: «Бог шельму метит». Види ордалій:

*  випробування водою. Руська Правда не містить опису цього виду ордалій, але можна припустити, що звинуваченого зв’язували та кидали у водоймище. Якщо він тонув, його діставали і після цього вважали невинним. Якщо ж він залишався плавати на поверхні води, це означало, що за його гріхи вода його не приймає, а значить він є винним і заслуговує на покарання.

* випробування залізом. Цей вид ордалій також не описано. Полягав він, швидше за все, в тому, що звинувачений мав потримати у руці протягом певного часу шматок розпеченого заліза, після чого рука замотувалася чистою рядниною. Через деякий час звинувачений повинен був з’явитися до суду та показати рану. Якщо рана почала загоюватися - звинувачення знімалося. У противному випадку особа вважалася винною.

* судовий поєдинок. Був поширений переважно у Новгородській землі. Після поєдинку суд не виносив ніякого рішення, а лише констатував: «Хай буде так» оскільки, на думку людей того часу, в цьому випадку суддею виступав сам бог. Вважалося, що злочинця достатньо покарано у ході самого поєдинку.

Вид ордалії визначався в залежності від вагомості злочину або ж від суми позиву.

д) присяга («рота»). За християнськими звичаями вона полягала у словесній клятві, що супроводжувалася цілуванням хреста. Цією клятвою особа звільняла себе від звинувачення

4) Виконання вироку. Здійснювалося, зазвичай, спеціальними посадовими особами - вірниками та отроками.

Важливо зазначити, що хоча у цей період державні органи не порушують судову справу, не проводять розшукових дій, однак у випадках коли зачіпалися інтереси держави, князя, органи держави беруть на себе ці функції. Таким чином, вже в Київській Русі ми зустрічаємося з елементами розшукового (інквізиційного) процесу.

 

Вплив монгольського права. Дехто з дослідників права руських земель кінця ХІ-ХІV ст. відзначає певний вплив монгольського права на правову систему, поширену в цей час у більшості удільних князівств.

Як відомо, могутня монгольська держава в виникла якраз тоді, коли Київська Русь переживала період роздробленості. Завершив процес її творення Темуджин, якого близько 1182 р. було обрано ватагом монголів з титулом «хаган» (хан).До його компетенції тоді відносилося лише виконання військово-адміністративних обов язків. Обрання його було результатом боротьби представників двох угрупувань. Перші прагнули до створення племінного союзу (на зразок конфедераціі). Де влада хана була б номінальною. А фактично все керівництво зосередили в своіх руках племінні вожді. Але спроби реалізувати цю програму мали наслідком поширення самоуправства, безкарного пограбування сусідів, викрадення худоби, вбивств тощо. Тому певна частина монголів поступилася свободою заради безпечного життя та гарантованих прав. Вони обрали ханом Темуджина та добровільно прийняли обтяжливий закон - Ясу. Показово, що й сам Темуджин, обраний ханом, вважав себе зобов’язаним нести службу, як і всі ті, хто його обрав. Про це, наприклад, свідчить звернення хана до старших родичів Алтана та Хучара, яке датується 1203 роком: «Я виголосив лише свою думку, що землі по Опону не повинні лишитися без керівника. Я переконував кожного з вас стати цим керівником, але ви відмовились. Я був цим надзвичайно засмучений... Хіба я домагався влади? Я був обраний ханом одноголосно, щоб захистити від ворожих посягань землі, зайняті нашими предками в межах трьох річок. Обраний ханом, я подумав, що зобов’язаний збагатити тих, хто був мені відданим. І все, що я набував: худобу, юрти, жінок..., все це я віддавав вам...»

Сам термін «хаган» (хан) зафіксовано в історії Східної Азії порівняно пізно - у ІІІ ст. н.е. Вперше його виявлено китайськими географами у народу тоба, або ж табагач, у значенні - військовий вождь та першосвященник. У першому тисячолітті цей титул поширюєтьсяу всій лісостеповій зоні Євразії. Так іменувалися правителі тюркютів, які дійснобули царями-жерцями; уйгурів – до прийняття ними маніхейства, що обмежувало владу хана; хозарів, доки єврейська община не перехопила ініціативу та не перетворила хана на маріонетку. Ханами були правителі аварів, болгарів, угрів і навіть русів: цей титул носили Володимир Святославович, Ярослав Мудрий і, нарешті, його онук – Олег Святославович.

Обрання Темуджина монгольським ханом викликало схвалення керівників інших племінних союзів. Так, Тогрул, хан кераїтів, дізнавшись про обрання ханом монголів Темуджина, сина його анди (товариша-побратима, що вважався таким же близьким, як і рідний брат), виявив цілковите задоволення: «Зело справедливо, що посадили на ханство сина мого Темуджина! Як можна монголам бути без хана? Не порушуйте ж цієї своєї угоди…, не обрізайте власний комір.»

На Великому курултаї у 1206 р. Темуджина було проголошено Чингіс-ханом (тобто головним ханом) всього Великого степу. Тоді ж для всіх монгольських племен його улусу було проголошено Ясу – закон, нормам якого зобов’язані були коритися всі, навіть сам хан. Її джерелами стали як норми звичаєвого права, так і норми, що були виявом ханської волі. Пізніше Яса доповнювалася та розширювалася (у 1218 р., перед війною з Хорезмійським султанатом; у1225 р., перед завоюванням Тангутського царства тощо).

Закони Чингісхана карали смертю за вбивство, подружню зраду, крадіжку, пограбування, скуповування краденого майна,переховування раба, що втік від свого господаря, чародійство, спрямоване на завдання шкоди іншій особі, триразове банкрутство (під яким розумілося неповернення боргу), неповернення зброї, випадково загубленої власником у поході чи в бою. Так же каралося й привласнення іншого майна: «Якщо хто, нападаючи чи відступаючи, загубить свій в’юк, зброю чи частину поклажі, то той, хто знаходиться позаду, повинен зійти з коня та повернути власникові те, що впало; в іншому випадку він карається на смерть.» Смертна кара чекала й на особу, яка відмовила подорожньому у їжі чи воді. Більше того, Ясою заборонялося будь-кому їсти у присутності іншого, не розділяючи з ним їжу. У спільній трапезі жоден не повинен був їсти більше за іншого. До найтяжчих злочинів прирівнювалося також ненадання допомоги бойовому товаришеві.

Якщо карою за тяжкі злочини була смерть, то за менші – застосовувалися тілесні покарання або ж заслання до віддалених місць (до Сибіру). Іноді за конокрадство та вбивство на монгола накладався штраф (причому розмір штрафу диференціювався у залежності від правового статусу особи вбитого – за мусульманина більше, ніж за китайця).

Сам Темуджин вважав проголошення Яси одним з найвизначніших своїх діянь. Незадовго до смерті він наголошував: «У степових народів, яких я підкорив своїй владі, крадіжка, пограбування, перелюбство були звичайними явищами. Син не корився батькові, чоловік не довіряв дружині, дружина не зважала на волю чоловіка, молодший не визнавав старшого, багаті не допомагали бідним, нижчі не шанували вищих і всюди панувало необмежене свавілля… Я поклав усьому цьому край та ввів законність і порядок.»

Після походу на руські князівства у 1237 – 1240 рр. орд Батия – онука Темуджина, значна частина цих земель стала схилятися до Золотої Орди. У 1243 році володимирський князь Ярослав зібрав князів на з’їзд (снем), де запропонував їм визнати золотоординського «каана» володарем та укласти союз з головою роду Борджигідів - Батиєм. На думку деяких дослідників, це визнання ні до чого не зобов’язувало – Ярослав просто не підтримав війну, яку проголосив монголам у 1245 р. на Ліонському соборі папа Інокентій ІV.Ярославів син, Олексадр (відомий під прізвиськом Невський) досяг більшого, уклавши оборонний союз з ханом Берке. Хрестового походу на землі колишньої Київської Русі не відбулося. Саме таким чином, з погляду одних вчених, Північно-Західна Русь увійшла до складу Золотої Орди (яка в свою чергу була частиною Улусу Джучиєвого), не загубивши автономії та без шкоди для своєї культури, тобто вплив іноземного (монгольського) права на правову систему цих князівств був мінімальним. Ті ж землі, які відмовились від союзу з татарами, увійшли у ХІV ст. до складу Польщі та Литви і в подальшому зазнали значних змін правової системи.

Але більшість дослідників все ж схиляється до думки про те, що в землях Південно-Східної Русі встановилося монголо-татарське іго, що призвело до певних змін у праві. Серед найпомітніших з них називають, по-перше, новий правовий (процесуальний) механізм затвердження князів на престолі – через видачу золотоординським ханом ярликів (грамот) на князювання. При цьому не враховувалися конкретні права того чи іншого претендента на престол, що призводило до численних інтриг. По-друге, монголо-татарське іго вплинуло на систему управління князівствами. Тепер за діяльністю князів наглядали ханські представники – баскаки, які регулярно надсилали до столиці Золотої Орди – Сараю - звіти про їхні політичні настрої. По-третє, іго відбилося й на податковому та фінансовому праві. Тепер збиранням данини з населення руських земель керували баскаки. Вчені нараховують до 14 різновидів ординських даней та повинностей (безпосередньо для хана, торгові збори, візничі повинності, «корм» для баскаків і т. ін.).

В цілому ж слід зазначити, що державний лад та право Південно-Східної Русі під впливом монголо-татарів суттєвих змін не зазнали. Вони й надалі лишилися переважно традиційними. Більшість колишніх правових джерел зберегли своє значення аж до другої половини ХІV століття.

 

 

Додаток №1