2020-10-10
163
Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм – це європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.
Гуманізм виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.
Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304 – 1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство. Саме слово мало впливати на людину, змінювати її свідомість.
|
|
|
Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю.
Первісна латинська форма цього поняття – studia humanitatis. У такому вигляді цей термін був власне запроваджений ренесансними гуманістами, що перефразували Цицерона, який свого часу наполягав на тому, щоб поняття «людяність» як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, мусить прищепитись і на римському ґрунті.
Значення терміну «гуманізм» в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова) полягало в: «ревному вивченні всього, що складає цілісність людського духу», оскільки humanitas означало «повноту та розділеність природи людини». Також це поняття протиставлялося «схоластичному» вивченню «божественного» (studia divina). Таке розуміння studia humanitatis вперше отримало своє обґрунтування у вигляді ідейної програми нового інтелектуального руху в творах Петрарки.
Ренесансний «гуманізм» – це не захист прав людини, а дослідження людини такою, як вона є. Гуманізм, з погляду Петрарки та інших філософів, означав перенесення людини в центр світу, першочергове вивчення саме людини. Т ермін «гуманізм» «в цьому плані є частково синонімом слова «антропоцентризм» та протистоїть терміну «теоцентризм». На противагу релігійній філософії Західної Європи гуманістична філософія ставила перед собою завдання вивчення людини з усіма її земними та не-земними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні». Серед проблем, на які звертає увагу Петрарака, неабияке місце займає тема благодійництва, надання допомоги нужденним. Він говорить про необхідність допомагати тим, поруч з ким ми живемо. Для Петрарки благодіяння не завжди має матеріальний вираз. На його думку, «душам нужденних у вищий мірі ми можемо бути корисними нашим словом». Отже, благодійництво ним тлумачиться як специфічний різновид соціально-психологічної та духовної підтримки.
|
|
|
Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці «Осінь Середньовіччя» звертає увагу на поступовість переходу від Середньовіччя до Відродження. Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою, проте багато ідей Ренесансу визрівали саме в середньовічному середовищі. Так Гейзинга пише, що «бажання прекрасного життя вважають ознакою, особливо властивою Ренесансу… Та межу між Середньовіччям і Ренесансом… проводять, як правило, надто різко. Пристрасне бажання увібрати життя в прекрасні форми, витончене мистецтво життя, мальовнича розробка життєвого ідеалу – все це набагато старше».
За Йоганом Гейзингою, багато ідеалів гуманізму розвинулися зокрема й завдяки культурі та світогляду середньовічного лицарства. Ідеї честі, гідності людини, прагнення поширювати людяність, філантропію поєднували середньовічні християнські настанови та раціоналізм Нового часу.
Так, Колюччо Салютаті стверджував, що царство милосердя і миру люди мають створити не у потойбічні, а на землі, в наполегливій праці і боротьбі. Милосердя як поклик до благодіяння міг проявлятися навіть у дрібницях, для цього треба мати волю до добра. Тільки націленість кожного до добрих справ, допомога нужденним дозволить дійти до утворення гармонійної спільноти. Салютаті наголошує на суспільній цінності благодіяння. Благо, що походить від окремих людей, їх допомога на користь нужденних у кінцевому рахунку працює на суспільне благо.
Гуманіст Леонардо Бруні визначав гуманізм так – «пізнання тих речей, які відносяться до життя та звичаїв, і які вдосконалюють та прикрашають людину». У цьому слові поєдналися «доброчесність та вченість» (virtus atque doctrina). «Доброчесність» включала душевну стриманість та доброзичливість (benignitas), що означає здатність правильно поводитися. Ця чеснота, на думку гуманістів, була невіддільною від класичної освіченості, й таким чином, виявлялася не вродженою якістю, а чимось таким, що було індивідуально досягнуте завдяки роботі над собою.
В епоху Ренесансу панувала ідея окультурення, «обробітку» душі шляхом вивчення античних авторів, здатність через гуманістичні заняття здійснити та виявити всі можливості, закладені природою в індивідуумі. Принципи служіння загальному благу, «рідній комуні» передбачали готовність жертвувати власними інтересами, діяти на користь тих, хто потребує захисту і опіки, підкоряти особисті інтереси колективним. Благодіяння тут тлумачиться як жертовне служіння громадянина, його обов’язок перед республікою заради гарантій свободи і рівності всіх перед законом.
Таким чином, в межах гуманістичного ідеалу бажання благочинності, готовність до милосердя є наслідком роботи людини над собою, це результат освіченості, цілеспрямованого виховання, усвідомленого прагнення до реалізації на практиці суспільного ідеалу.
|
|
|
Е. Гарен тлумачить ренесансний гуманізм як нове світобачення, яке привело до всебічної зміни культури та стало важливим етапом в історії та філософії, й усього мислення загалом.
Гуманістичні заняття, як правило, залишалися приватною справою гуманістів, їхнім захопленням, не будучи професією, хоча вони й приносили репутацію, а отже й подарунки від меценатів.
Ренесансні гуманісти становили собою неформальну групу однодумців, яких вирізняв від інших внутрішній зміст, а не офіційний рід діяльності. Гуманістами ставали представники цілком різних верств, станів та професій. Хоча деякі з гуманістів були членами старих цехів та корпорацій, те, що їх об'єднувало, не мало до цього стосунку: «місцем їхніх зустрічей служили заміська вілла, монастирська бібліотека, книжкова крамниця, палац правителя або просто приватний будинок, де можна було затишно порозмовляти, погортати рукописи, порозглядати античні медалі. Наслідуючи інтелектуалів античності, вони почали називати свої гуртки академіями».
М. Баткін зазначає, що, мабуть, гуманісти були першою в європейській історії інтелігенцією; інші дослідники погоджуються, що «поява тієї категорії осіб, яку згодом стали називати гуманістами, власне, поклало початок процесу виникнення в цю епоху світської інтелігенції». Об'єднуючим ознакою для гуртка гуманістів служила виключно духовна спільність, що залишалася при цьому занадто широкою та ефемерною, недоступною для матеріального закріплення; «Грань між гуманізмом як умонастроєм і як діяльністю умовна». П'єтро Паоло Верджеріо вказує, що гуманізм – це не фах, а покликання, і викриває людей, які звернулися до літератерної справи заради грошей та почестей, а не заради вченості й плекання чесноти.
Маттео Пальмері в трактаті «Про громадянське життя» запропонував ідеї, що відповідають духу часу. Фактично під назвою «публічні справи» у нього криється перелік дій, що перегукуються з сучасним розумінням благодійної діяльності. Підставою для цієї діяльності є такі чесноти, як: благорозуміння, стійкість, поміркованість, справедливість.
|
|
|
Дуже потужно гуманісти заявляють про «природний» закон, за яким на взаємодопозі, підтримці, тримаються усі соціальні зв’язки: родинні, дружні, релігійні, національні, державні та ін. Доброчинність є жертовною справою, що забезпечує суспільне благо. Пальмері писав: «Кожен має бути готовим переносити складнощі і піддавати себе небезпеці, якщо знає, що із цього витікає загальне благо і користь для держави».
Гуманісти відроджують філософію епікуреїзму, яка пропагує насолоду – але в першу чергу духовну, а не чуттєву (Козімо Раймонді, «Захист Епікура», кінець 1420-х; Лоренцо Валла, діалог «Про насолоду (Про істинне та фальшиве благо)», 1433). типова ідея Відродження – questa dolcezza del vivere («ця солодкість життя»). Найвищою насолодою є прояв любові до інших людей, здатність піклуватися про них, навіть якщо в цих пориваннях є певна користь, меркантилізм і бажання «жити для себе». Благодійність та філантропія виступають у Л. Валла як джерело особистої насолоди, як «істинне благо», що його людина може відчути від власної корисної діяльності.
Водночас існувала концепція про тісний зв'язок ідеалів споглядального життя (vita contemplativa) і життя активного (vita activa), причому останнє слід було спрямовувати на благо суспільства. Гуманісти-науковці відчували себе педагогами (П'єтро Паоло Верджеріо, Гуаріно Веронезе, Вітторіно да Фельтре) та вважали своїм головним завданням виховувати досконалу людину, яка завдяки гуманітарній освіті зможе стати ідеальним громадянином. Науки вивчаються для того, щоб зробити людей вільними.
Головним принципом всієї гуманістичної етики Ренесансу було вчення про високе призначення людини, про її гідність – dignitas. Гуманісти вважали, що людина, наділена розумом та безсмертною душею, володіє чеснотами та безмежними творчими можливостями, вільна у своїх вчинках та помислах, поставлена в центр світобудови самою природою. Це вчення ґрунтувалося на поглядах античної філософії, а також частково на середньовічній теологічній доктрині про те, що людина була створена за образом та подобою Бога. (Власне ж гуманістичне вчення було спрямоване проти християнського аскетизму з його фіксованим місцем людини в ієрархії). Якщо людина відходить від цього ідеалу, то вона потребує підтримки, допомоги, щоб повернути собі ці якості. Одним з античних джерел цієї ідеї був діалог Цицерона «Про закони».
Леон-Баттіста Альберті пише:
«Бог запровадив в людей потребу в твердому взаємному зв'язку, яка підтримує співжиття, правосуддя, справедливість, щедрість та любов, а всім цим людина може заслужити у людей подяку та похвалу, а у свого творця – благовоління та милосердя. Бог вклав ще в груди людини здатність витримувати будь-яку працю, кожне нещастя, кожен удар долі, долати всілякі труднощі, перемагати скорботу, не боятися смерті. Він дав людині міць, стійкість, твердість, силу, презирство до нікчемних дрібниць… Тому будь переконаний, що людина народжується не для того, щоб скніти в сумному існуванні в бездіяльності, але щоб працювати над великою та грандіозною справою. Цим вона може, по-перше, догодити Богові та вшанувати його і, по-друге, набути для самої себе найдосконаліших чеснот та повного щастя».
Тож, ще одне прочитання благодійності в Новий час ґрунтується на розумінні того, що людина у своїх вчинках може дорівнюватися Богові, проявляти божественні якості, може діяти «за його образом, та подобою». Якщо Бог піклується про своїх чад земних, то й людина здатна демонструвати милосердя та благовоління убогим, нужденним, бідним, тим, хто опинився в скрутній життєвій ситуації та відчуває себе беззахисним.
«Вихваляючи розум людини, гуманісти бачили в розумній людській природі образ Божий, те, чим Бог наділив людину, щоб людина удосконалювала й поліпшувала своє земне життя. Як розумна істота, людина є творцем і саме цим подібна до Бога. Тому обов'язок людини – брати участь у світі, а не йти від нього, покращувати світ, а не аскетично відсторонено дивитися на нього як на щось непотрібне для порятунку. Людина та світ прекрасні, бо створені Богом, і завдання людини – покращувати світ, роблячи його ще прекраснішим, в цьому людина є соратником Бога».
Роздуми на цю тему були улюбленим предметом гуманістів (Петрарка; Альберті, трактат «Про родину», (1433 – 1443), Манетті, трактат «Про гідність та перевагу людини», (1451 – 1452); Марсіліо Фічіно; Піко делла Мірандола, «Промова про гідність людини», ( 1486).
Усі їхні міркування були пройняті однією головною ідеєю – схилянням перед розумом та його творчої міццю. Розум – це безцінний дар природи, який відрізняє людину від усього сущого, робить її богоподібною. В мудрості та пізнанні, вірили вони, людина знаходить справжнє щастя – і в цьому полягала її справжня шляхетність.
На відміну від середньовічного та феодального ідеалу особистості (релігійного та станового), новий, гуманістичний ідеал мав чітко виражену світську та соціальну орієнтацію. Гуманісти, спираючись на спадок античності, відкидають значення походження в оцінці гідності людини, яке тепер залежить від її індивідуальних якостей.
Шляхетність (італ. virtú, лат. virtus) була головною визначальною категорією гуманістичного ідеалу особистості. Людина, наділена такою шляхетністю, називалася uomo virtuoso. Але це поняття, що традиційно перекладається українською як чеснота, шляхетність, було ще ширше: воно охоплювало ціле коло моральних норм та уявлень, до того ж, протягом XV століття набувало нових відтінків. На відміну від християнства, для якого чесноти були теологічними (віра, надія, милосердя), гуманісти спиралися на засади античної етики (стоїки, Аристотель, Цицерон).
У «Нікомаховій етиці» Аристотель розвинув думку, яку згодом повторив Цицерон, про те, що чесноти поділяються на два роди:
· моральні (мужність, щедрість, великодушність, справедливість, дружність).
· розумові (мудрість, розсудливість, здатність до науки та мистецтва).
За Аристотелем чесноти розуміються як розумне самообмеження пристрастей та потреб, як гармонія людського буття. Натомість Цицерон сформулював думку про те, що шляхетність – то вроджена властивість людини, яку та вдосконалює у своїх життєвих справах, бо людина, мовляв, «не що інше, як природа, що досягла, досконалості та була доведена до своєї вищого ступеню».
Для всіх гуманістів першої половини XV століття virtú була універсальною категорією, яка визначала найважливіші властивості людської особистості, характер та спосіб життя. Спочатку ідеал uomo virtuoso відрізнявся сильними рисами релігійно-морального стоїцизму, але потім він був пом'якшений ідеями про неподільності душі й тіла, потреб духовних та земних, життя споглядального та активного. Саме розум скеровує людину до істинної шляхетності та мудрості. Перший обов'язок людини – розвивати розум шляхом невтомного пізнання та корисної діяльності. Інші ознаки гуманістичного ідеалу, крім розуму – розсудливість, поміркованість, мужність, стійкість, терпіння, гуманність, щедрість, великодушність, скромність, сором'язливість, співчуття. Крім того, ідеальна людина – не тільки мудра та щаслива, але і діяльна. Благодіянню відводилося особливе місце серед суспільно значущих вчинків, бо це було втілення гуманістичного ідеалу на практиці. На питання Альфонса Арагонського, в чому полягає справжнє призначення людини, Манетті коротко відповів – «діяти та мислити» (agere et intelligere).
Альберті пише:
І ми скажемо так: через доброту, милосердя людина створює та зміцнює в собі справжній та нескінченний спокій та безтурботність душі, й живе сама вільною, й стільки ж, скільки для себе, корисна й для інших, задоволена своїми думками, чужа щодо всякого занепокоєння. (...) Істинне щастя – це спокій та безтурботність радісної душі, вільної та задоволеної самою собою.
Образ людини – індивідуальне втілення шляхетної та доброчесної особистості, втілився в ідеалі досконалої людини (uomo universale). Людина буде відчувати себе «мірою всіх речей» та гордо усвідомлювати свою перевагу над світом, високу гармонію свого фізичного та духовного буття.
З інших понять, важливих для світогляду гуманістів, слід відзначити:
· уявлення про співвідношення вільної волі з поняттям фортуни. На відміну від фатуму, що виражає владу над людиною якихось позаземних сил, фортуна означає соціальну необхідність, тиск обставин. «І ось відносно фортуни, наскільки б не була вона наказовою в безлічі випадків, з найбільшою силою все ж проявляє себе свобода людської волі. Якщо перед обличчям фатуму свобода людської волі залишається надприродною таємницею бога, то щодо фортуни вона в принципі в руках самої людини. Звідси дружне проголошення свободи людської волі усіма гуманістами розглянутої епохи, починаючи з Данте». Девізом людини Відродження було – Virtú vince fortuna (Шляхетність перемагає Фортуну), тобто людина своїми достоїнствами може здолати долю.
· проголошення принципової доброти людської природи і, що ще важливіше, принципової рівності всіх людей, незалежно від їхнього народження, від їхньої приналежності до того чи іншого стану.
· наголошення на органічній необхідності суспільства, соціальності для гармонійного розвитку та існування людської особистості.
Велике значення відігравала найвища репутація гуманізму. Характерною рисою епохи Відродження став високий соціальний престиж гуманістичних знань та талантів, культ культури, благочинності.
Благодіяльність, милосердя, доброчинність трактуються в контексті гуманістичного ідеалу людини з різних позицій:
- благодійність є виявом шляхетності, освіченості, добросердя;
- благодійність є проявом громадянської позиції, жертовності на користь загального суспільного блага;
- благодійність є джерелом особистої духовної насолоди від можливості допомогти іншому, долучитися до праведного способу життя;
- благодійність виступає як соратничество з Богом у допомозі нужденним, можливість зрівнятися з ним у милосерді, турботі та заступництві за ближнього.
Ідеї Відродження, яскраві здобутки гуманістичної ідеології вплинули на філософів-просветитителів. З ідеями Просвітництва, що розвинулися на підставі гуманізму, пов'язані такі визначальні для сучасного світу події, як Американська революція, Французька революція та Промислова революція. Епоха Просвітництва також відкрила нові обрії для становлення та розвитку сучасної парадигми благодійності.
