2020-10-11
183
Розвиток допомоги тяжкохворим (невиліковним) і членам їхніх родин неможливо розглядати без врахування загального контексту – розвитку системи охорони здоров’я в Україні. За оцінками різних експертів, вона перебуває у стані реформування, становлення, кризи, занепаду і т.д
Станом на початок 2013 р. на 45,5 млн. населення України стаціонарна паліативна та хоспісна допомога надавалася пацієнтам у понад 30-ти закладах: відділеннях інтенсивного сестринського догляду, хоспісних і паліативних відділеннях при деяких онкологічних центрах, диспансерах, багатопрофільних лікувальних закладах або ж у хоспісах, в яких разом розгорнуто понад 900 стаціонарних ліжок.
Сюди включені також недержавні хоспіси, створені неприбутковими (благодійними) організаціями. Відділення відкриті у обласних центрах, тому більшість людей, які мають потребу у паліативній допомозі, особливо, мешканці невеликих міст та селищ взагалі не можуть її отримати.
Одним із бар’єрів, що обмежують доступ для надання паліативної та хоспісної допомоги закладами охорони здоров’я є «традиція» надання медичної допомоги відповідно до місця проживання пацієнта.
Іншим бар’єром є обмежена матеріальна база закладів охорони здоров’я та брак механізмів покращення такої бази.
Ще одна проблема – брак кваліфікованих фахівців. За умов, з однієї сторони, браку фахівців, а з іншої – браку можливості постійно підтримувати конкурентноздібність лікаря, інформування пацієнта про стан хвороби, перспективи і т.д. задля повнішої його участі у процесі лікування при цьому вважається необов’язковим або таким, що може негативно вплинути на перебіг хвороби. У таких умовах співпраця фахівців різних дисциплін при наданні послуг задля комплексного розв’язання потреб пацієнта лишаються лише бажаними. Результатами цього є розвиток патерналістського ставлення на хворого, приділення більшої уваги саме фізичним і медичним потребам, чітка ієрархія фахівців закладів охорони здоров’я.
Одним із шляхів розвитку паліативної та хоспісної допомоги в Україні, який був би більш відповідним часові та актуальним потребам населення, може бути шлях, яким свого часу пройшла вітчизна сучасного хоспісного руху Великобританія та цілий ряд інших країн. Він полягає у створенні закладів надання допомоги невиліковно хворим на базі неприбуткових громадських, благодійних організацій, які здатні організувати комплексне забезпечення медичних, соціальних, психологічних і духовних потреб клієнтів цих закладів на основі госпрозрахунку і вилучення цих закладів з «ієрархії» загальної системи охорони здоров’я в Україні.
Нормативно-правова основа реалізації соціальної політики щодо тяжкохворих (невиліковних) в Україні.
Законодавчою базою для розвитку допомоги невиліковно хворим в нашій державі є, насамперед, Конституція України та Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».
«На останніх стадіях перебігу невиліковних захворювань пацієнтам надається паліативна допомога, яка включає комплекс заходів, спрямованих на полегшення фізичних та емоційних страждань пацієнтів, а також надання психосоціальної і моральної підтримки членам їх сімей. Паліативна допомога надається безоплатно за направленням закладу охорони здоров'я, в якому пацієнтові надавалася вторинна (спеціалізована) чи третинна (високоспеціалізована) медична допомога, з яким укладено договір про медичне обслуговування населення».
Окрім цього, звичайно, на невиліковно хворих розповсюджується дія інших положень «Основ законодавства». Так, цей документ встановлює право кожного громадянина на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів і місця лікування (ст. 6, ст. 38 Основ). Пацієнт, який досяг повноліття, також має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров'я (ст.39 Основ). Законодавчо закріплено право пацієнта, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, відмовитися від лікування (ст.43 Основ). Порядок надання паліативної допомоги та перелік медичних показань для її надання визначаються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я».
Спільно з Інститутом стратегічних досліджень МОЗ України у 2010 р. розроблено «Порядок направлення пацієнтів для надання паліативної допомоги в хоспісах та інших закладах медико-соціальної допомоги». Провідну роль у розробці та впровадженні цих документів став ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України». Документами, які регулюють більш вузькі групи населення, які мають невиліковні захворювання, є, зокрема, Закон України від 19 лютого 2009 року № 1026-VI «Про затвердження Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки»; Наказ МОЗ України від 03.07.2007 № 368 «Про затвердження Клінічного протоколу надання паліативної допомоги, симптоматичної та патогенетичної терапії хворим на ВІЛ-інфекцію/ СНІД»; Наказ МОЗ України від 27.12.2007 № 866 Про затвердження примірних положень про хоспіс та відділення паліативної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію та СНІД; Наказ МОЗ України від 11.06.2010 № 483 «Про затвердження Примірного положення про лікарню «Хоспіс» (відділення, палату паліативного лікування) для хворих на туберкульоз». Також необхідно зауважити, що існує ціла низка законодавчих і нормативно-правових актів, які регулюють питання забезпечення прав (і соціальних гарантій) інвалідів, тобто осіб з обмеженими можливостями, які в тій або іншій мірі є невиліковними, паліативними або хоспісними хворими.
