Надання паліативної допомоги в Україні та професійне вигорання персоналу

Сьогодні в Україні на обліку в онкологічних лікувально-профілактичних закладах перебуває понад 910 тисяч хворих на злоякісні новоутворення, щороку виявляється 160 тисяч нових випадків цього захворювання. За даними національних та міжнародних експертів, в Україні близько 500 тисяч хворих щороку потребують паліативної та хоспісної допомоги, зокрема, дорослих і дітей в термінальних стадіях онкологічних і серцево-судинних захворювань, СНІДу і туберкульозу, хворих з важкими травматичними і дегенеративними ураженнями головного і спинного мозку, периферичної нервової системи і опорно-рухового апарату, інвалідів та людей старечого віку, тощо.

Окрім того, члени сім’ї паліативних пацієнтів також потребують професійної допомоги.

Окрім спеціалізованої медичної допомоги, такі пацієнти та їхні близькі потребують відповідної психологічної і духовної підтримки – тобто паліативної допомоги.

У багатьох країнах підготовка кадрів для медичних закладів, у тому числі і паліативної та хоспісної допомоги, проводиться на трьох рівнях: - базовий рівень – для підготовки усіх медичних працівників; - середній рівень – для підвищення кваліфікації медиків різних спеціальностей з питань паліативної допомоги, які продовжать роботу за наявною спеціальністю; - вищій (спеціалізований) рівень – для тих, хто хоче отримати спеціалізацію і працювати в галузі паліативної та хоспісної допомоги.

В Україні існує велика потреба у підготовці кадрів для служби паліативної та хоспісної допомоги.

Робота в сфері паліативної та хоспісної допомоги постійно пов’язана з проблемами та стресами. Стреси від роботи з пацієнтами, організаційні вимоги та управління доглядом можуть привести до розвитку симптомів стресу та вигорання, які проявляються як на роботі, так і вдома. Методи управління способом життя, зміни управлінських питань та просвітні заходи можуть зменшити частоту виникнення синдрому професійного вигорання Найбільш уразливі до професійного «вигорання» лікарі, психологи і соціальні працівники, тому що, занурюючись у проблеми та хвороби своїх пацієнтів, вони ризикують виявитися залученими до них.

Професійне вигорання – психологічний синдром, який розвивається у відповідь на хронічні міжособистісні стреси на роботі. Головні виміри синдрому емоційного вигорання: виснаженість, деперсоналізація, відчуття неефективності роботи. Існує три ключових виміри: - індивідуальний: надмірне виснаження; відчуття перенапруги та вичерпання емоційних та фізичних ресурсів. - міжособистий: цинізм (чи деперсоналізація) та відстороненість від роботи.

Соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок катастрофи на ЧАЕС

 ЗУ Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи

Закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв’язання пов’язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв’язання пов’язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.

 Державна політика в галузі соціального захисту потерпілих від Чорнобильської катастрофи та створення умов проживання і праці на забруднених територіях базується на принципах:

пріоритету життя та здоров'я людей, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи, повної відповідальності держави за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

комплексного розв'язання завдань охорони здоров'я, соціальної політики і використання забруднених територій на основі державних цільових програм з цих питань та урахування інших напрямів економічної та соціальної політики, досягнень в галузі науки та охорони навколишнього середовища;

соціального захисту людей, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

використання економічних методів поліпшення життя шляхом проведення політики пільгового оподаткування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та їх об'єднань;

здійснення заходів щодо професійної переорієнтації та підвищення кваліфікації постраждалого населення;

забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об'єднань громадян, що вирішують різні проблеми соціального захисту постраждалого населення, а також співробітництва і проведення консультацій між державними органами і постраждалими (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з соціального захисту на місцевому та державному рівнях;

міжнародного співробітництва в галузях охорони здоров'я, соціального захисту, охорони праці, використання світового досвіду організації роботи з цих питань.