Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 5 страница

Безперечно, романтична лірика Афанасьєва-Чужбинського належить до найбільш чутливих мистецьких камертонів, які (це також поезія В. Забіли, А. Метлинського, М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Петренка) вловили перші порухи кардинальних змін у духовній атмосфері українського суспільства того часу (початковий етап поглиблення й розширення сфери національного самоідентифікування, черговий потужний імпульс у багатогранному розвитку культури ХІХ ст. тощо). Ця поезія, хай ще в нечітких формулах, зафіксувала народження нового типу особистості – натури тонкої й нової художньої концептованості, психологічно вразливої, національно свідомої та, відповідно, й конфлікт часу, що розгортався переважно у сфері емоційній: між цією особистістю та інертним, відсталим оточенням, яке її не розуміє і навряд чи й могло б, навіть за доброї волі, зрозуміти. Герой поезії Афанасьєва-Чужбинського – провісник нового естетичного, психологічного, духовно-культурного бачення життя, і не тільки провісник, а й один із перших утверджувачів. Водночас поезія Афанасьєва-Чужбинського у свій спосіб відбиває риси тривкого, можливо, й позачасового протистояння «я» та зовнішнього світу, їхні неусувні взаємні претензії, що склали зміст літератури нового часу, зокрема романтичної.

Михайло Петренко (1817-1862)

Донині залишаються скупими відомості про життя й творчу діяльність Михайла Петренка. Незнане його точне зображення, лише порівняно недавно краєзнавцями – земляками поета з'ясовано дату його смерті. Поза всім тим творчість М. Петренка, одного з найталановитіших українських поетів-романтиків, починаючи від відомого вірша «Дивлюсь я на небо...», що став народною піснею, належить до поетичної спадщини, яка активно функціонує й загалом не обділена увагою літературознавців, інтересом культурного читача.

Михайло Миколайович Петренко народився 1817 р. в містечку Слов'янську на Донеччині. Відомо, що 1841 р. він закінчив юридичний факультет Харківського університету, далі працював у Харкові в палаті карного суду, пізніше – секретарем Вовчанського повітового суду, насамкінець – повітовим стряпчим у місті Лебедині, де й помер 25 грудня 1862 р. (6 січня 1863 р. за новим стилем).

Безперечним є те, що під час навчання в університеті М. Петренко зблизився з гуртком, що існував у Харкові. Рік закінчення університету став і роком літературного дебюту поета: у харківському альманасі «Сніп» (1841) було видруковано його три вірші – «Дивлюсь я на небо...», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче...» та «По небу блакитнім очима блукаю...». Твори поета відразу звернули на себе увагу сучасників.

Паралельно з Т. Шевченком Петренко в ліриці розбудовує ліричне «я», намагаючись надати йому масштабних внутрішніх вимірів, робить спроби вибудови образу ліричного героя. Цим поезія Петренка відрізняється, з одного боку, від творчості О. Падальського, М. Шашкевича, В. Забіли, С. Карпенка, С. Руданського, в якій також наявне безпосереднє вираження ліричного «я», проте бракує його внутрішньої структурованості, а з іншого – від творчості А. Метлинського, М. Костомарова, Л. Боровиковського, М. Устияновича, інтенсивне й індивідуальне романтичне світовідчуття яких було висловлене переважно в позаособистісних формах, в описах та повістуваннях. Тим часом уже в перших творах Петренка описового та повістувального плану усе виразніше окреслюються обриси особи – з її індивідуальним почуттям, певною часткою інтроспекції та намаганням відверто вести мову про окремі свої переживання, селекційовані відповідно до накреслюваного автором образу героя.

І цілком літературним романтизмом за своїми мотивами, образами, версифікацією є цикли «Небо», «Слов'янськ», вірші «Як в сумерки вечірній дзвін...», «Тебе не стане в сих місцях...», четверта частина циклу «Недуг» та ін.

Вплив російської поезії на творчість М. Петренка – це переважно вплив школи російського вірша. Тим часом за своїми переживаннями й настроями Петренко є глибоко національним українським поетом. Дух європейського романтизму був своєрідним активізатором того, щоб серед широкої гами емоційних рис української душі чутливий і вдумливий поет віднайшов типово романтичне ставлення людини до дійсності, примітно забарвлене національним колоритом. Одним із досягнень українського романтизму, явищем, у якому в концентрованому вигляді передано одну з сутнісних характеристик романтичного стану особистості, є цикл М. Петренка «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю...», «По небу блакитнім очима блукаю...» «Схилившись на руку, дивлюся я...»).

У першому з віршів окреслено ті обставини життя героя, що спонукають його шукати розради у небі, мріяти про «крилля», на яких міг би сягнути «далеко за хмари, подальше од світу». У другому – з надзвичайною виразністю відтворено незрівнянний, натхненний стан злиття поетового «я» з безміром неба, розчинення – уявне, на грані реальності й марення – у ньому.

Нарешті, у третьому вірші представлено свого роду «гносеологічний» аспект все тієї ж картини задивлення в небо. Небо та його дивна, містична дія на героя постають як щось трансцендентне, як непояснима нематеріальна субстанція. В образі неба для героя віршів відкривається стихія, спорідненя з його душею. В ній він убачає підставу розв'язання всіх конфліктів, взагалі проблеми існування.

Для романтичного героя циклу притаманний космізм переживання. В узагальненому плані герой творів М. Петренка маніфестує собою могутній порив людини у безмежжя. У віршах постає як ідеал єдність індивідуального людського існування з безміром простору й часу, представленого небом. Конкретність останнього образу, подання його в різних станах (то «вечернього крайнеба», то вкритого хмарами, то блакитного) уможливлює для сприйняття героя нерозділеність реальності й уяви, фізичного об'єкта й того, що за ним відчуває зворушена, піднесена душа.

Щоправда, для віршів циклу видається зайвою причинова мотивація прагнень героя; поет намагається пояснити його потяг до трансцендентного якимсь особливим «лютим горем», якого той нібито зазнає від людей. Проекція небесного пориву на вже знайому постать сироти-бідолахи – замість віднесення цього почуття до кожного індивіда – фактично применшує смисловий масштаб творів.

Рефлексивність як ознака лірики М. Петренка не в останню чергу пояснюється й тими об'єктами, які поет обирає для опису, чи, точніше, вираження до них свого емоційного ставлення. Образ безмежного неба (а саме це є головним у циклі) сам по собі важко поділити на конкретні, зокрема пейзажні, деталі. Подібний об'єкт відображення – і в циклі «Слов'янськ» (місто, де народився поет). Ним виступає не так саме місто, як враження від пісень, що їх співають дівчата зі Слов'янська. Проте й тут поет знаходить спосіб художніх рішень. Спогад про колишнє слухання пісень і теперішніх споминів про них у природному своєму вияві небагатий на ще якогось типу відчуття, крім слухових, але й тут не забезпечений обширом мовно-лексичних відтінків. Тим часом усе це розгорнуто поетом у цілий цикл із чотирьох творів.

Поет немов розширює межі самого цього факту, враження від рідних пісень, що лунають з уст найкращих, як здається йому, дівчат, намагається конкретизувати й опредмечувати всім можливими засобами: пейзажними описами обстановок, зіставленням дії пісень на тлі інших предметів, переданням динаміки свого внурішнього стану, фіксацією настрою пісень, реального й метафоричного обширу їх звучання. Послідовне варіювання кількох мотивів (герой на чужині, туга за рідними місцями, за піснями, які над ними ширяли, тощо) дає змогу створити смислову й стильову цілісність циклу, певну художню систему, де значущі поетичні елементи взаємопідтримують один одного. У циклах «Слов'янськ» та, особливо «Небо» засвідчена така самобутня риса художнього мислення поета, як багатократне варіативне повернення до того самого предмета, своєрідна синхронічна циклічність викладу чи, в музичних термінах, лірична «фуга», ширше культивована українською поезією значно пізніше – у ХХ ст. (П. Тичина, В. Барка).

Обираючи для опису, як у згаданих двох циклах, «важкі» об'єкти й досягаючи тут виразності почуття, М. Петренко, проти сподівання, не постає в інших творах як майстер пейзажу, портрета, взагалі точного відтворення довкілля. Поза панорамним зображенням неба (зорі, сонце, місяць) предметність поезії Петренка невисока, й він тут не може дорівнятися Л. Боровиковському, А. Метлинському, О. Афанасьєву-Чужбинському.

Сягаючи загалом масштабнішого виміру, ніж герой лірики В. Забіли, бувши відкритим у своїй трансценденції безмірові універсуму та реальному просторові батьківщини, герой лірики Петренка водночас своєю істотною буттєвою характеристикою має те, що ріднить його з типовим героєм тогочасної української романтичної поезії, - відчуття сирітства, передусім у плані метафізичному («Весна», цикл «Небо»), що, втім, стосовно поета було грунтовне на дійсному факті («Батьківська могила»), відкинутість особистості за коло звичайних житейських стосунків, переживання розлуки, нещасливої закоханості.

Космізм світовідчуття героя має в поезії М. Петренка чимало шляхів виходу на внутрішньо-особистісні, «страдницькі» теми. Сиротина зі своїми земними кривдами фігурував уже в циклі «Небо», ця ж каузальна поєднаність душевної незатишності із задивленням у просторове видноколо розгорнута й в інших творах, наприклад, «Туди мої очі...». Очевидно, на рівні конструювання художнього світу, образ крайнеба в поезії М. Петренка виступав також метафорою просторової, часової, психологічної межі, за якою герой позбувався почуття незахищеності, відчуженості в реальному світі.

Цікаво, що таке бачення світу в поезії Петренка не має ознак пантеїстичних. Ні простір природи загалом, ні далечінь неба, зокрема, не виступають у його поезії синонімом Бога. Бог є у цьому контексті іншою, окремою субстанцією; так, із пошуками правди, із сумнівами при гріховність діяння герой поезії звертається до Бога, - не до неба.

Петренко – один із перших українських поетів, який здійснив спробу психологічного поглиблення любовної теми, подальшого індивідуалізованого розгортання її з того стану, в якому вона на початок 40-х років ХІХ ст. існувала в літературній традиції та народної творчості. Передусім поет емоційно підсилює й оживлює уявлення про любов як страждання, відкидаючи при цьому його стереотипні, тривіальні значення (наприклад, «солодке», приємне страждання). Любов у трактуванні поета містить у собі елемент реального душевного болю й прикрощів, проте поза цим усім розкривається в неповторній змістовності. Тему страждання від любові поет конкретизує у зіштовхуванні цього почуття з різними обставинами й ситуаціями, на змалювання його мобілізує емоційно наснажені лексичні значення та низку експресивних образів, у яких подекуди вчувається стилістика романсу.

Поет видобуває окремі ознаки психологічної деталізації у змалюванні пристрасті, туги, його лірика в цих мотивах значно чіткіша і навіть художньо – не емпірично – достовірніша, ніж композиційно переобтяжена лірика В. Забіли, і становить своєрідну паралель (за часом написання, очевидно, більш ранню) до психологічної лірики Т. Шевченка (при тому, що в ній зовсім інші настрої та мотиви). Любовна лірика М. Петренка з художнього погляду нерівна: в ній трапляються то виразні прояви літературщини, то скутість і схематизм, то надуживання риторичними прийомами; в одних випадках смуток героя (героїні) видається декоративним, вчинок його – надто умовним у контексті всього твору, в інших випадках поет віднаходить точніше відтворення стану героя через зображення його фізичних відчуттів, уявно-метафоричних учинків, як, наприклад у третьому розділі циклу «Недуг»: лише виснаження на межі сну та безсоння здатне на якийсь час заморити те «горе нескінченне», яке терпить герой.

Основою поетичного доробку М. Петренка, яка й визначає його місце в українській поезії, є медитативно-розмислова лірика, майже цілковито зосереджена на внутрішніх станах ліричного «я». Настрої туги, невтоленості, відчуженості від світу, трансценденція героя поза межі емпіричної дійсності – це ознаки психологічного романтизму, тобто романтизму у вужчому й найбільш точному значенні слова. Поза зверненням до літературних та фольклорних «загальних місць» поет намагався, в міру своїх можливостей, здійснити самобутньо-індивідуальне проникнення у внутрішній світ особистості, зокрема в моменті її романтичного поривання. Лірика поета не підтримує тенденції до деталізованого зображення предметів зовнішнього світу, як це намічалося того часу в поезії А. Метлинського, О. Афанасьєва-Чужбинського, Т. Шевченка, в бурлескних поемах, проте «загальниковість» стилю М. Петренка не більша, ніж народних пісень. Переживання його героя супроводжують, хай скупі, пейзажні описи, елементи ескізної зримості присутні в умовній, гаданій дії, здійснюється рух у напрямку розгортання, переважно в акті матеріалізації, метафори та порівняння, нарешті, окремі описи душевних станів, переважно романтичного характеру засвідчують орієнтованість поета на конкретність та психологічну точність.

Водночас стиль поета насичений і абстрактними образами-поняттями (можливо, саме ця обставина й інспірує думку про «загальниковість»). Співдіючи в ряді випадків із фольклорною образністю, з типовими романсовими мотивами, поетичне мислення Петренка у відтворенні глибоких, суто романтичних переживань вирізняється й індивідуалізованою концептуальністю, й стильовою ускладненістю.

Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907)

З літературною діяльністю Марка Вовчка пов'язано створення збірки „Народних оповідань“, що позначені надзвичайною своєрідністю й стали новим поштовхом у розвитку української прози. Вагомою є участь письменниці в російському літературному процесі, зокрема її перекладницька робота.

Особливостями життєвого шляху Марка Вовчка були активне спілкування її з багатьма відомими діячами української й світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі.

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (24) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в збіднілій дворянській сім'ї. Її діди-прадіди походили з Київщини. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Вже в той час виявилася її лінгвістична обдарованість. У зрілому віці вона вирізнялася великою начитаністю, знанням іноземних мов та літератур.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше – критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, українським фольклористом та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х – на початку 60-х років. Проживаючи в 1851-1858 роках у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу, активно займалася фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів'їв, приказок, фразеологізмів. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці.

Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок, уже як автор збірки „Народні оповідання“, потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями петербурзького журналу „Отечественные записки“ М. Некрасовим, М. Салтиковом-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв'язок із робітничим „Товариством друзів“.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою „Народні оповідання“ (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка „Рассказы из народного русского быта“), повість „Інститутка“.

У перші роки перебування за кордоном закінчено оповідання „Ледащиця“, „Пройдисвіт“, написано оповідання „Два сини“. Цей період особливо прикметний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті („Три долі“), й оповідання („Павло Чорнокил“, „Не до пари“), історичної повісті та оповідання („Кармелюк“, „Невільничка“ „Маруся“), започатковує жанр соціально-побутової казки („Дев'ять братів і десята сестриця Галя“). Частина цих творів увійшла до другої збірки „Народних оповідань“ (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: „Жили да были три сестры“, „Червонный король“, „Тюлевая баба“, „Глухой городок“. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому „Журналі виховання і розваги“ П. Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця пише художні нариси, об'єднані назвами „Листи з Парижа“ (львівський журнал „Мета“ 1863) та „Отрывки писем из Парижа“ („Санкт-Петербургские ведомости“, 1864-1866).

У 1867-1878 роках найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Вона написала або завершила російські романи „Живая душа“, „Записки причетника“, „В глуши“, повісті „Теплое гнездышко“, „Сельская идиллия“ (опубліковані в „Отечественных записках“), переклала російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та інші твори Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл „Мрачные картины“), редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“ (до участі в журналі вона залучає жінок-перекладачок).

Становлення творчих принципів, індивідуального стилю Марка Вовчка відбувалося великою мірою під впливом розповідних традицій Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, І. Тургенєва. Особливе значення для формування ідейно-естетичних поглядів письменниці мала творчість Шевченка. Вона була для неї високим зразком реалістичного зображення трагічної долі кріпаків (зокрема жінки-кріпачки), романтичного уславлення визвольної боротьби народу. Шевченко бачив у письменниці „молоду силу“, виразника нового піднесення соціального й національно-визвольного руху, „обличителя жестоких людей неситих“.

Українські оповідання та повісті Марка Вовчка – характерне явище переходу української прози від просвітницького реалізму до реалізму класичного. З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих від суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як „громадське лихо“ („Горпина“) і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи того кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском суспільного ладу, за якого селянина-трударя „одно лихо душить, а друге вже в пазури бере“ („Гайдамаки“). Письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, викладає трагічні „біографії“ селян-кріпаків (найчастіше селянок).

Порівняно з попередньою прозою, у Марка Вовчка поглиблюються викривально-аналітичні можливості реалізму, зростає соціальна загостреність критики кріпосницької дійсності, з'являється суспільно-політичний аспект художнього трактування реальних причин народного лиха. Письменниця розвиває гоголівські й шевченківські традиції сатиричного викриття духовного зубожіння, спустошеності, розкладу кріпосного панства. Аналітично осмислюючи суспільну зумовленість безлічі знаних нею життєвих прототипів, вона створює узагальнені й водночас індивідуалізовані, сатирично окреслені образи панів, які ведуть пустопорожнє життя („Козачка“, „Інститутка“, „Игрушечка“).

Якісних змін зазнає характер типізації обставин. У прозі Г. Квітки-Основ'яненка реалізувався переважно етнографічно-інформативний аспект у змалюванні життя, оточення героїв; обставини в нього виступають головним чином як деталізоване побутово-звичаєве тло, на якому розгортається дія. У Марка Вовчка зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв. Обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень. Так, у повісті „Інститутка“ соціальну й побутову атмосферу, в якій діють герої і яка зумовлює їхні настрої, переживання, прагнення та вчинки, складають типові явища: моторошна атмосфера кріпосницької неволі в поміщицькому маєтку, тяжке невільницьке становище кріпаків, чутки про катування селян у інших маєтках і втечі кріпаків, жорстокі знущання інститутки над своїми селянами, її самодурство, моральна деградація панства.

Більшість перших творів Марка Вовчка належать до реалістичного напряму. В деяких оповіданнях („Чари“, „Свекруха“, „Максим Гримач“ „Данило Гурч“) переважають риси романтизму. В найкращих творах на першому плані – зображення характерів у їх соціально-психологічній зумовленості.

Особливо високого художнього рівня досягла письменниця в жанрі оповідання-„долі“, оповідання-„біографії“, в розкритті у лапідарній формі характеру героя на значному відтинку його життя. Тяжіння Марка Вовчка до жанру оповідання-„долі“ зумовлене її увагою до теми поневірянь людини з соціальних низів, намаганням відтворити складний життєвий шлях героя.

Деякі оповідання Марка Вовчка за жанровими ознаками й поетикою, по суті, є етюдами, ескізами („Чумак“, „Горпина“, „Викуп“ тощо). Письменниця випередила жанрово-стильовий рівень тогочасної прози, засвідчила великі ідейно-художні можливості малих прозових жанрів.

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного („Козачка“, „Одарка“, „Горпина“, „Ледащиця“, „Два сини“) та баладного оповідання („Чари“, „Максим Гримач“, „Данило Гурч“), соцальної повісті („Інститутка“), психологічного оповідання й повісті („Павло Чорнокил“, „Три долі“), соціально-побутової казки („Дев'ять братів і десята сестриця Галя“), художнього нарису („Листи з Парижа“).

Спираючись на досвід Квітки-Основ'яненка й Гоголя, Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом „вживання“ в особистість оповідача-селянина. В жодному з українських реалістичних оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо; авторські ремарки й ліричні відступи цілком належать оповідачеві.

На відміну від повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка в кожному творі Марка Вовчка – свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує більшу різноманітність сприйняття й відображення життєвих явищ. В одному випадку – це оповідач-персонаж, активний учасник долі („Сестра“, „Викуп“, „Інститутка“), в іншому - оповідач-спостерігач („Козачка“, „Павло Чорнокил“, „Три долі“). Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки.

Оповідь від першої особи збільшувала можливість переконливо передавати стан внутрішнього світу героя з народу, розкривати суть народних характерів, посилювала віру читача в правдивість зображення, створювала враження правдивості розповіді, сповідальності. Вона стала важливим фактором демократизації літератури, оскільки давала змогу трактувати дійсність із позицій народу. Образ оповідача й у романтичних, і в реалістичних творах Марка Вовчка „реалістичний у своїй основі“, однак у ранніх романтичних оповіданнях „цей образ наділений і сентиментальними рисами“. Вираження великих суспільних ідей через світорозуміння оповідача в найпростіших формах, обмеженими, здавалося б, засобами народної оповіді було індивідуальною художньою особливостю Марка Вовчка.

Однак назрілі завдання виходу української літератури за межі селянської теми, розширення обсервації життя, поглиблення його сусупільної проблематики виявили також обмеженість манери селянської оповіді, художнього пізнання світу через світобачення оповідача-селянина. Виробляється об'єктивно-епічний, описовий спосіб викладу від імені автора („Чорна рада“ П. Куліша, „Люборацькі“ А. Свидницького). Звертається до нього й Марко Вовчок (романтичні твори „Максим Гримач“, „Данило Гурч“, „Кармелюк“).

Хоча до першої збірки „Народних оповідань“ увійшло лише одинадцять невеличких творів (серед них оповідання „Сестра“, „Козачка“, „Чумак“, „Одарка“, „Сон“, „Панська воля“, „Викуп“), вона справила велике враження на літературно-громадську думку реалістичним зображенням трагічної долі кріпаків, їхнього бажання вирватися з кріпацького рабства.

Суворим звинуваченням кріпацтву було одне з найкращих оповідань письменниці „Горпина“, де змальовано трагедію молодої матері, яка через деспотизм і сваволю пана втратила дитину й збожеволіла. Сюжетну основу оповідання „Одарка“ становить трагічна, типова для кріпосницького побуту історія про дівчину, яка стала жертвою панської розпусти, а потім об'єктом щоденних знущань. Нестримне прагнення селян звільнитися від кріпосної залежності показане в оповіданні „Викуп“, у драматично напруженому сюжеті оповідання „Ледащиця“.

Про згубний вплив кріпосництва на долю підневільної людини йдеться і в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка „Два сини“ (1861), де майстерно розроблено актуальну на той час тему рекрутчини, царської солдатчини. У формі тужливо-задушевної оповіді матері-вдови про долю своїх синів, яких пан віддав у рекрути й яких занапастила царська солдатчина, зображено одну з типових трагедій селянського життя, велике горе й безнадію самотньої пригніченої злиднями немічної матері. „Два сини“ – чи не найдовершеніше оповідання Марка Вовчка щодо виявлення авторського чуття композиції, майстерності оповіді від імені персонажа, чітко окресленого як народний характер. Це оповідання являє собою високий для того часу зразок розкриття засобами народної оповіді внутрішнього світу, „стану душі“ матері-страдниці. Воно звучить як глухий трагічний стогін душі замученої важкою недолею людини, як реквієм за загиблими синами й матерями-вдовами, котрі доживають свій вік, звучить так, що „морозиться кров у жилах“.

Інша група „народних оповідань“ Марка Вовчка – на родинно-побутові теми („Сестра“, „Чумак“, „Сон“). Центральна героїня оповідання „Сестра“, наділена притаманними саме українській селянці рисами лагідної вдачі, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності. Вона зворушує душевною добротою й самозреченням заради щастя іншого. В оповіданні „Чумак“ зображено сердечну драму юнака-однолюба, особисте щастя якого розбите соціальною нерівністю.

Горді, вольові, ескпресивні натури з народу, формування яких письменниця пов'язує з традиціями бурхливих і суворих часів козаччини, виступають у драматичних родинних стосунках в оповіданнях „Максим Гримач“ та „Данило Гурч“. Указуючи на соціальну зумовленість трагедій героїв, письменниця обстоює ідею не спотвореного родинним деспотизмом і майновими розрахунками родинного щастя. Ці твори, а ще більшою мірою оповідання „Чари“ та „Свекруха“ з наявними в них елементами народної фантастики, мають романтично-баладний характер. У зображенні сильних і гордих натур із народу в „баладних“ оповіданнях відчувається пошук письменницею активного позитивного героя. У ряді оповідань Марко Вовчок для контрасту з кріпосницьким „темним царством“ малює світлі, ідилічні картини щасливого життя вільних від кріпацтва людей, зокрема селян козацького стану („Козачка“, „Викуп“). В оповіданні-ідилії „Сон“ змальовано щасливе заміжжя жінки з чумаком.

У Марка Вовчка немає широкого, детального змалювання середовища. В полі зору оповідача лише окремі, але найхарактерніші деталі. Використання побутових й психологічних деталей строго підпорядковується розвиткові сюжету й характерів. Майстерність письменниці виялвяється в умінні домогтися відчуття правдивості історії, вести розповідь спокійно, ніби не дбаючи про художній ефект, щирим, довірливим тоном. Однак за цією зовнішньою спокійною, стриманою тональністю відчувається внутрішній драматизм.

Повість „Інститутка“ Марко Вовчок почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Письменниця досягла в ній класичної довершеності сюжетно-композиційної організації, гармонії змісту й форми. „Інститутка“ – найяскравіший зразок індивідуальної творчої манери Марка Вовчка як українського письменника.

У повісті зображено долю села напередодні ліквідації кріпацтва. В конкретних явищах, що відбуваються переважно в одному поміщицькому маєтку, відтворено кріпосницьку дійсність у її найтиповіших виявах. В основі сюжету – реальний соціальний конфлікт, який виявляє протиборство двох основних антагоністичних сил того часу. В загостренні соціального конфлікту повісті відтворюється процес посилення соціальних суперечностей між кріпаками, доведеними до нестерпних страждань, і поміщиками, до краю розбещеними своїм повновладдям над кріпаком.

Тврочі принципи Марка Вовчка в 60-х роках розвиваються в напрямі поглиблення писхологізації характерів. Загалом у творчій практиці письменниці відчутно виявляється активне формування в українській прозі принципу художнього психологізму. Побудова її творів у формі простонародної оповіді давала моживість розкриття „зсередини“ народної психології, внутрішнього світу трудової людини.

У творчості Марка Вовчка виявляється нова для української прози післяшевченківського періоду концепція людини, пов'язана з розвитком національної свідомості, самоусвідомлення особистості; підвищується ступінь суспільної визначеності характерів, їхньої протидії несприятливим обставинам.