Визначення основних понять: «життя», «діяльність», «людина», «праця»

Як загальне поняття життя є особливою формою існування і руху матерії, вищою, ніж фізична і хімічна форми. Ф.Енгельс визначив поняття «життя» як спосіб існування білкових тіл, суттєвим моментом якого є постійний обмін із зовнішнім середовищем, що їх оточує.

Життя (за Н.Ф. Реймерсом) — це особлива форма руху матерії зі специфічним обміном речовин, самовідновленням, систем­ним керуванням, саморозвитком, фізичною і функціональною дискретністю живих істот і їхніх суспільних конгломератів.

З цього досить складного визначення потрібно виділити головне: життя можна розглядати як послідовний, упорядкова­ний обмін речовин і енергії.

Звідси можна зробити головні висновки:

1. Оскільки життя — це упорядкований процес, то воно має свій початок і кінець.

2. Життя — це процес, тобто рух, спокій означає кінець життя.

Активність є невід'ємною властивістю живого. «Усі живі істоти повинні діяти або ж загинути. Миша повинна перебувати у стані руху, птах літати, риба плавати, і навіть рослина повинна рости» (Сельев Г. От мечты к открытию. — М., 1987. — С. 32).

Людська активність має особливість, яка відрізняє її від активності решти живих організмів та істот. Ця особливість полягає в тому, що людина не лише пристосовується до навколишнього середовища, а й трансформує його для задоволення власних потреб, активно взаємодіє з ним, завдяки чому і досягає поставленої мети, що виникла у неї внаслідок прояву певної потреби.

Як елемент природи і ланка в глобальній екологічній системі людина відчуває на собі вплив законів природного світу. Водночас завдяки своїй діяльності, яка поєднує її біологічну, соціальну та

духовно-культурну сутності, людина сама впливає на природу, змінюючи та пристосовуючи її відповідно до законів суспільного розвитку для задоволення своїх матеріальних і духовних потреб.

Отже, під життєдіяльністю людини слід розуміти властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, що оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей, суспільства і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей.

Говорячи про життя, варто розглянути і протилежне йому поняття — «смерть». Смерть — біологічне завершення життя живої істоти, припинення її життєдіяльності. Оскільки з актом народження смерть є одним з істотних визначень життя, виникає необхідність дати їй духовно-моральне осмислення. Усвідомлення кінця і єдності людського буття сприяє проясненню змісту і цінності людського життя. Усвідомлення неповторності кожної його миті здатне прояснити міру відповідальності людини за свої справи, зрозуміти, для чого природа (чи творець) створила цю конкретну людину, її призначення і ціль життя. Тому кожна людина повинна піклуватися про безпеку свого життя і життя людей, що її оточують, про своє здоров'я і довголіття, не марнуючи його. Великі мислителі за всіх часів, незалежно від своєї діяльності, представники матеріальної та духовної культури (поети, художники, музиканти, вчені, конструктори тощо) намага­лися проникнути в таємниці життя і смерті.

Наприклад, С. Єсенін як самобутній і глибокий мислитель був

переконаний: «Поету необхідно часто думати про смерть і тільки пам'ятаючи про неї, поет може особливо гостро відчувати життя».

Мета життя людини виявляється в різноманітних видах діяльності — у роботі, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяль­ності і т. ін. При цьому праця — не самоціль, а реальна основа створення об'єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розвивати свої здібності, реалізувати таланти.

За Аристотелем (384—322 рр. до н. е.), справжня мета людського життя — блаженство, яке викликається спогляданням діяльності, тобто пізнання істини є найпривабливішим з усіх видів діяльності. Діяльність розуму вирізняється значимістю і цінністю і містить у собі насолоду, яка підсилює енергію. Саме до такого життя й повинна прагнути людина.

Однак пізнання істини, крім отримання найбільшої насолоди, завжди (відповідно до правила рівноваги) супроводжується великою небезпекою для самого життя і часто закінчується трагічними наслідками (травми, аварії тощо) і навіть смертю (наприклад, Галі-лео Галілей, Джордано Бруно, Олександр Македонський та ін.).

Діяльність — це процес ставлення людини до світу. Вона поєд­нує біологічну, соціальну і духовно-культурну сутність людини. Діяльність виникає як засіб перетворення природи в предмети споживання, створення культури.

Діяльність — це процес взаємодії людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, що виникла внаслідок прояву в неї певної потреби.

Потреби — це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозабезпечення. Потреби поділяються на дві групи: первинні (природні) та набуті:

Первинні:

фізіологічні і сексуальні (потреби у їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку і відтворенні);

екзистенціальні (потреби в безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, забезпеченні роботою);

Набуті:

соціальні (у належності до колективу, групи чи співтова­риства, у спілкуванні, турботі про інших й увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

престижні (у повазі з боку інших, визнанні й високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

духовні (у самовираженні через творчість).

Діяльність людини має предметний і духовний характер.

Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. У цих предметах людина втілює своє розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Види діяльності забезпечують існування людини і її формування як особис­тості.

До видів діяльності належать: робота, гра, навчання, спілкування.

До типів діяльності належать такі, які будуються за ознаками суспільних відносин:

перетворювальна: предметна (люди — природа, матеріальні цінності);

соціальна (люди — люди, керування, творення, лікування);

духовно-пізнавальна: дослідження теоретичні, прикладні;

ціннісно-орієнтивна: пізнання світу з позицій добра і зла (мораль, ідеологія);

комунікативна (потреба в спілкуванні);

художньо-творча: пізнання світу в художніх образах;

споживча: матеріальне, духовне, споживче.

Але жоден тип діяльності не реалізується в чистому вигляді. Наприклад, робота — це і пізнання, і оцінка, і спілкування.

Кожна людина має свою ієрархію видів і типів діяльності. Вза­галі ієрархія видів і типів діяльності — це, певною мірою, прог­рама життя людини.

Людина - суб'єкт суспільно-історичного процесу розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов'язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки здатності робити знаряддя праці, що володіє члено­роздільною мовою, творчою активністю і моральною самосвідо­містю. (Фролов І. Т. //Дружба народов. - 1985. - № 4. - С. 233).

Отже, людина — це цілісна єдність фізіологічного, психічного і соціального рівнів. При цьому людський індивід — не проста арифметична сума фізіологічного, психічного і соціального, а їхня інтегральна єдність, що приводить до виникнення нової якості — особистості.

Особистість — це міра цілісності людини, що містить у собі безліч взаємозалежних характеристик і елементів.

Головною властивістю особистості є світогляд. Особливий компонент особистості — її моральність.

Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме з цього почалося будівництво людиною власного світу — соціального.

Зміст і характер людського життя визначається способом людської діяльності, головними чинниками якого є засоби вироб­ництва і спілкування.

Людина — це продукт суспільства, вона може існувати повно­цінно тільки у своєму суспільстві, суспільстві своїх друзів, рідних, однодумців, соратників тощо. З огляду на це визначають норми поведінки в суспільстві (соціумі).

Якщо тварина живе в природі, то людина — у соціумі. Соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей. Найголов­ніша відмінність між людиною і твариною полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське — суспільним чином, соціальним, як життєді­яльність. «Що таке життя, — писав К. Маркс, — якщо воно не є діяльністю?» Усе, що є в суспільстві, як і саме суспільство, — результат людської діяльності.

Однією із специфічних форм діяльності є праця. К.Маркс визначає працю як процес, що відбувається між людиною і природою. Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. У процесі праці розвиваються здібності людини, а також мислення, чуттєве сприйняття світу. У цьому розумінні цілком справедливим є твердження Ф. Енгельса, що «праця створила людину».

Праця — цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої вона впливає на природу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. А люди вступають між собою у певні виробничі відносини. Праця проявляється у кожній суспільно-економічній формації в конкретній історичній формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіоло­гічної точки зору праця — це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона необхідна і корисна для людини. І тільки в шкідливих умовах чи роботі при надмірному навантаженні сил людини в тій чи іншій формі можуть проявлятися негативні наслідки праці.

Людська праця докорінно відрізняється від «праці» тварин. Першою найголовнішою відмінністю є те, що людина використовує знаряддя праці, які виготовлені знаряддями праці. Тварина цього робити не вміє.

Друга відмінність полягає в універсальності людської праці. Тварина «працює» лише за вимогами своєї природної потреби (ластівки мостять гніздо під дахом будинку, бджоли — стільники, бобри — греблю) і не може здійснити того, що не закладено в ній природою. Людина ж — істота універсальна. Вона може побудувати і житло, і греблю. Вона перетворює природу і сама встанов­лює собі міру праці й перетворення, що докорінно відрізняє її від тварини, робить істотою суспільною.

Крім того, людина моделює майбутній результат творення в мозку, а потім завдяки праці реалізує його. Вона ставить собі мету, змінює її за своїм новим уявленням, домагається втілення її у життя. Цілеспрямованість притаманна лише людині. Жодна тварина не робить мети предметом свого роздуму. І хоча вона мислить, аналізує, робить висновки, усе-таки цілеспрямованість притаманна тільки людині.

За допомогою праці людина постійно змінює умови свого існу­вання, переробляючи їх відповідно до своїх постійно зростаючих потреб, створює світ матеріальної і духовної культур. Праця не можлива в одиничному прояві і з самого початку виступає у вигляді колективного, соціального. У соціальному аспекті праця привела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінностей орієнтації, світогляду. Змінюється психологія людини, інстинкти перетворюються у двох планах: у плані їхнього стримування, гальмування (підкорення контролю розуму) і в плані перетворення у новий якісний стан пізнавальної діяльності людини — інтуїцію. Усе це притаманне людині як соціальному суб'єкту.