Лекція 5 Розвиток психології в новий час

ПЛАН.

ТЕМА: РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В НОВИЙ ЧАС.

ЛЕКЦІЯ 4.

(4 години)

1. Загальна характеристика психології в Новий час.

2. Перші теорії Нового часу.

3. Раціоналізм у психології.

4. Сенсуалізм у психології.

Поява нових підходів до побудови науки в XV-XVI вв., зв'язаних із прагненням до раціональності й доказовості теоретичних положень, ознаменувало настання нового етапу в процесі становлення психології. Розвиток цих підходів став провідним мотивом учених, що розробляли психологічні концепції в Новий час.

Психологія в цей період, так само як і на перших етапах розвитку античної науки, зміцнила свій зв'язок з філософією. Це порозумівалося тим, що, залишаючись у рамках науки про душ (свого власного предмета), психології складніше було позбутися від схоластичних догм, відокремитися від богослов'я. Однак орієнтація на філософію в той час звужувала предмет психології, що розглядала в основному загальній закономірності розвитку психіки людини, а не живого миру в цілому. Розвиток же природознавства в той час ще не давало можливості вибудувати повноцінну концепцію психічного (особливо психіки людини) на його основі.

Однак тісний зв'язок з філософією не означав, що психологи в цей час не шукала власного предмета дослідження, конкретного визначення області своєї діяльності. Ця область розумілося насамперед як дослідження шляхів становлення в людини картини навколишнього світу й самого себе. Причому ця картина, як представлялося, повинна була бути усвідомленої. В усвідомленості душі, у розумі, слідом за психологами Середньовіччя вченим бачилася відмінність людини від інших живих істот. Taк уточнювався предмет психології, що ставала наукою про свідомість. При цьому з декількох питань, що досліджувалися психологією античності, - про пізнання, про рушійні сили й закономірності психіки, про механізми регуляції поводження - на перший план виходили саме проблеми пізнання.

Эте було пов'язане з декількома причинами. Перша, про яку говорилося вище, - прагнення довести можливості людини в збагненні істини на основі знання, а не віри. У зв'язку із цим вставали питання про етапи формування знання, його об'єктивності й співвіднесеності того образа, що вибудовує людина у своїй свідомості, з реальною картиною миру.

Обмеження предмета психології свідомістю виводило з області психічного зовнішня активність, поводження, що розглядалося психологами античності як одна зі складових щиросердечного життя. Таким чином, з дослідження на якийсь час випадали проблеми рушійних сил і регуляції зовнішньої діяльності. У той же час питання про зміст і функції свідомості підвели вчених до вивчення його ролі в людському житті, отже, і в поводженні людини. Так знову перед психологією вставала необхідність проаналізувати різницю між розумним і нерозумним (афективним) поводженням, границі волі людини.

Таким чином, аналіз становлення предмета психології в цей період дає суперечливу картину. З одного боку, методологічно психологія обмежувалася питаннями свідомості й шляхів його формування, етапів розвитку образа миру й себе. З іншого боку, вивчення змісту й функцій свідомості приводило до фактичного включення поводження, рушійних сил і регуляції не тільки внутрішньої, але й зовнішньої активності в коло дослідження провідних психологів того часу.

Це час - час розквіту механіки, появи фізики И. Ньютона, не міг не накласти відбиток і на психологію. Відмітна риса цього періоду полягає в тім, що часом не наука визначала розвиток виробництва, а, навпаки, успіхи у виробничій діяльності, особливо в області механіки, обумовлювали поява нових наукових поглядів. Так, в XVII в. затвердився новий погляд на Всесвіт, природу в цілому як гігантський механізм. Аналогічний підхід розвивався й у навчаннях про людське тіло, що бачилося своєрідної машиною-автоматом, що функціонує за принципом будь-якого механізму за строгими законами фізики. Цей новий пояснювальний принцип, що одержав назву механістичний детермінізм, саме в цей період панує в психології.

У дослідженні процесів пізнання психологи, що працювали в Новий час, виходили з різних положень. Одні вважали, що основою всіх наших знань є відчуття, інші віддавали пріоритет мисленню. Як уже говорилося, ці напрямки називаються відповідно сенсуалізм і раціоналізм. При цьому сенсуалісти розглядають процес пізнання як єдиний, виділяючи в ньому кілька щаблів - від відчуття до мислення, тобто це процес поступового сходження від часткового до загального, поступового узагальнення окремих предметів у класи й поняття на основі логіки.

Психологи-рационалисты виділяли в процесі пізнання два етапи. Перший етап, що складається з декількох щаблів, полягав, як й у сенсуалізмі, у сходженні від часткового до загального при переході від сприйняття до логічного мислення. Важливою відмінністю було те, що поняття, що формувалося таким чином, раціоналісти не вважали остаточним й, головне, об'єктивним, передавальної істотної властивості навколишнього світу. Для збагнення загального недостатньо почуттєвого досвіду, уважали вони, виділяючи ще один етап пізнання - інтуїтивне мислення, що черпає знання з розуму, миттєво актуалізуючи в ньому поняття, усвідомлюючи загальні закони й властивості предметів.

На початку Нового часу більше розповсюдженим був раціоналістичний підхід, що розроблявся такими відомими вченими, як Р. Декарт, Б. Спиноза, Г.В.Лейбниц. Багато в чому це було пов'язане з необхідністю для психології й філософії перебороти наслідки схоластики. Однак уже до середини століття бурхливий розвиток точних наук, промисловості зробило очевидної необхідність ураховувати в психології й нові вимоги, а тому все більше поширення став одержувати сенсуалізм, представлений у цей час у концепціях Д. Локка й Т. Гоббса.

Поява строго об'єктивних методів дослідження й зміна предмета психології позначилися й на розумінні новим поколінням психологів поняття «душу». Тому що в поясненні фактів психічного життя вона вже не грала колишньої ролі, те, відповідно до принципу Оккама, психологія в той час і не випробовувала потреби у використанні цього поняття у своїх дослідженнях. Однак у цьому випадку необхідно було знайти інший підхід для пояснення активності тіла, виявити нове джерело енергії для внутрішньої й зовнішньої активності. Цьому й допомогли закони механіки, відкриті сучасної для того часу фізикою, закони И. Ньютона. Саме вони й були використані Декартом для обґрунтування першої в історії психології теорії рефлексу, що згодом одержувала все більше обґрунтування у відкриттях у суміжні із психологією галузях науки й стала одним з постулатів сучасної психології.

Принцип активності, використаний Лейбницем для пояснення процесів пізнання, дозволив по-новому представити ceбе співвідношення між суб'єктивністю й істинністю, адекватністю предмету в наших поданнях про зовнішній світ. Його погляди вперше показали порочність колишніх ідей про пізнання як незалежному від емоцій і мотивів людини процесі, продемонструвавши єдність всіх сфер психічного.

Не менш важливої для психології (особливо для німецької психології) була й концепція Лейбница души-монады, у якій віндоводив, що в психіці є не тільки область свідомості, але й область несвідомого. Ці ідеї Лейбница лягли в основу наступних робіт Гартли, Гербарта й, нарешті, Фрейда, що зробило несвідоме предметом своєї глибинної психології.

Поява нових соціальних груп і народження нового суспільства вимагали перегляду не тільки наукових істин, але й моральних цінностей епохи, що йде, а отже, і розробки нової етики. Аналіз підходу до проблеми емоцій і волі людини в теоріях психологів Нового часу показує, що в рішенні цих питань вони багато в чому схилялися до позиції вчених античності, які вважали, що емоції відбивають зовнішню ситуацію (а часто й викликаються нею). Тому вони також зв'язували волю з можливістю подолання афекту й розумною регуляцією діяльності. У цьому плані обертає на себе увага позиція Декарта, що виділяв пасивні емоції (страсті), доводячи, що вони пов'язані з мисленням й є однієї з coставляющих наших понять, когнітивною оцінкою предмета або ситуації. Тобто концепція Декарта, по суті, служить підставою для наступного розвитку сучасної когнітивної теорії емоцій.

2.Уже наприкінці XVI - початку XVII в. у психологічній науці оформляються два основних підходи в теорії пізнання, пов'язані з іменами видатних мислителів - Ф. Бэкона й Р. Декарта. Перший з них став засновником емпіризму, що припускає орієнтацію на почуттєве пізнання, досвід й експеримент, другий же персоніфікував раціоналістичний підхід.

Англійський психолог, філософ і видний політичний діяч Фрэнсис Бэкон (1561-1626) належав до знатного англійського роду (його батько близько 20 років був хоронителем великої печатки Англії). Свою політичну кар'єру Бэкон почав при королеві Єлизаветі. Протягом багатьох лет він був членом парламенту, як адвокат королеви йому довелося виступити обвинувачем проти свого заступника - графа Эссекса. З доручення королеви він написав памфлет у виправдання процесу. Наступні біографи й дослідники творчості Бэкона найбільше ставили йому в провину це зрадництво, зроблене їм стосовно його єдиного друга й заступника, уважаючи його більше тяжкою провиною, чим наступні, за які він був засуджений. Недарма ім'я Фрэнсиса Бэкона часто в історії науки приводиться як приклад розбіжності таланта й моральності.

Розквіт його суспільно-політичної кар'єри пов'язаний із часом правління Якова I, коли Бэкон став лордом-канцлером, хоронителем великої печатки (1617), потім лордом - верховним канцлером і пером Англії (1618). В 1621 р. Бэкон був його викрито в тім, що приймав подарунки, що носили характер підкупу, позбавлений всіх посад і засуджений. Після швидкого звільнення, відмовившись повернутися до державної діяльності, він виїхав у Францію й повністю присвятив себе науці. Досвід громадського життя, так само як і наступного осуду, зв'язаного, на думку Бэкона, більше з підступами його політичних недругів, чим з його реальними гріхами, знайшов відбиття в багатьох його роботах. У цих роботах Бэкон сформулював основи напрямку, що одержало назву емпіризм. На відміну від сенсуалізму, з яким воно безпосередно зв'язане, в емпіризмі затверджується, що щире знання базується не тільки на почуттєвому досвіді, але й на експерименті, тобто дані наших органів почуттів повинні повнитися й перевірятися результатами експерименту, показаннями приладів.

Бэкон говорив про необхідність радикальної реформи наук й обґрунтовував це двома головними аргументами.

По-перше, ретельний аналіз історії знання, освіченості, освіти переконливо показує, уважає Бэкон, що наука займає не рядове, а особливе місце навіть серед найважливіших справ людей. Так, наприклад, великі державні діячі стародавності створенням держав й установою більше сучасних законів хоча по праву й дуже прославилися, але принесли користь тільки своїм одноплемінникам. А великі винахідники, скажемо, лука, колеса, плуга, гончарного кола й т.п. принесли користь всім людям і на все часи. Але ж винаходи неможливі без знання. Тому Бэкон і говорить, що плоди науки, подібно дарункам сонця, приносять користь всьому людському роду й вічні в часі й нескінченні в просторі. Установивши в такий спосіб місце науки в складі людських справ, Бэкон розробив ідеал науки - подання про призначення науки в житті людського роду відповідно до її сутності. Наука повинна приносити користь всім людям без винятку, збільшувати силу й могутність людини, позбавити людини від убогості, позбавлень і хвороб.

По-друге, Бэкон установлює також, що протягом всієї історії людства знання й науки виконували цю свою велику місію тільки іноді й те випадково. В основному ж науки здебільшого були й залишаються плідними в суперечках і марними в справах. Такий їхній стан Бэкон називає «дитинством науки». Грандіозна реформа, що задумав Бэкон, і була розрахована на подолання цього «дитинства науки» і на те, щоб поставити науку на те місце, що вона повинна займати відповідно до свого ідеалу. Природно, щоб перебороти безплідність науки треба встановити причини цього жалюгідного стану. Бэкон дійде висновку, що таких причин принаймні три.

Головна полягає в тому, що дотепер учені мало приділяли увагу вивченню пізнавальних здатностей людини. Тому вони не знали вірогідно, як здійснюється процес пізнання й ніяк не контролювали його. Через цього пізнання здійснювалося стихійно, поспішно, непослідовно, що й було основною причиною дитячого характеру науки. Не знаючи й не зауважуючи, що розум людини багато привносить від себе в пізнання речей, учені замість пізнання речей такими, які вони самі по собі, вигадували всілякі фантазії про їх.

Бэкон такі привнесення називав ідолами. Він виділив чотири види ідолів: ідоли роду, печери, ринку й театру. Перші два види ідолів Бэкон уважає вродженими, другі два види - придбаними. У своїх роботах учений дав докладне oписание й характеристику кожного виду.

Звідси випливає друга причина. Не знаючи як діють пізнавальні здатності людини, учені не змогли постачити їхніми належними знаряддями пізнання. Саме тому, що людина, що пізнає, не була збройна митецькими й ефективними знаряддями пізнання, воно й здійснювалося стихійно, безконтрольно й відкривало істину тільки випадково. Нарешті, третя причина була в тім, що вчені вивчали не те, що випливало вивчати в першу чергу. Всі джерела життя людина бере із природи. Тому й пізнання повинне починатися з вивчення природи, формулює вимога Бэкон.

Якщо відомі причини жалюгідного стану наук, то ясно й шлях виходу з такого положення. Простіше всього, як це очевидно, усувається третя причина. Ученим треба лише зрозуміти, що наука – достойнейший і найважливіший вид занять і що створити щиру науку можна тільки поставивши в главу кута вивчення природи. Для усунення першої й другої причин Бэкон розробляє дуже оригінальне навчання про пізнавальні здатності людини й знаряддя пізнання. Процес пізнання, пояснює Бэкон, здійснюється у два етапи. Починається він зі свідчення наших почуттів (органів відчуттів). До й без «освідомлення почуттів» пізнання природи неможливо. Другий етап - розум, - виносить судження про даних почуттів, установлюючи причини явищ.

При цьому треба враховувати, що почуття володіють двома недоліками. Насамперед вони багато чого не зауважують у явищах природи. Наприклад, через занадто більші або малі розміри, швидкості й т.п. Усувається цей недолік досить легко. Досить застосувати лінійку, ваги, мікроскоп й інші мерители. Але в почуттів є й другий, значно більше серйозний недолік. Справа в тому, що вони в принципі обманюють людину. Як виражається сам Бэкон, дають предмет не за аналогією миру, а за аналогією людини. Бэкон має на увазі, що всі так називані почуттєві якості (кольори, смаки, заходи, звуки, тактильні відчуття) не існують у самих предметах. Наприклад, звук виникає від коливань предмета, які передаються повітрям на вушну перетинку. Носам звук існує не в предметі й навіть не в юшці, а в душі людини. Так само точно кольори, теплота та інші якості. Це явище Бэкон називає «великим обманом почуттів». Позбавити почуття від цього недоліку неможливо.

Для цього треба використати спеціально придумані й добре організовані досвіди. Зміст подібних «досвідів» полягає в тому, що в ході їхнього проведення один предмет природи зіштовхується з іншим предметом природи. А вчений фіксує результат. У простому спостереженні здійснюється діалог людини й природи. А в спеціально придуманих досвідах починає звучати «монолог» самої природи. Успіх або неуспіх такого «досвіду» є практична справа. Тому «досвіди» як інструмент пізнання, уважає Бэкон, не тільки усувають «обман почуттів», але й точно відповідають головному призначенню науки - приносити користь для практики, підкоряти природу інтересам людини.

Поняття спеціально придуманих і гарне організованих досвідів як інструмента пізнання природи й джерела знання дуже важливо для розуміння навчання Бэкона. Воно становить суть бэконовского емпіризму. Бэкон не довіряє почуттям як джерелу знання. Вони завжди обманюють, констатує він. У той же час без них зрозуміти природу неможливо.

Розум, як другий і завершальний етап пізнання теж має два недоліки. Він, по-перше, швидко відривається від даних почуттів, від досвіду. А по-друге, через цього й через плененности «ідолами» привносить багато чого від себе в пізнання природи. Щоб розум займався тільки осмисленням даних почуттів й «досвідів», Бэкон рекомендує використати нову індукцію.

Новий метод індукції, розроблений Бэконом, докорінно відрізнявся від традиційної індукції, прийнятої в «старій» логіці. Індукція Бэкона припускала поступове й безперервне сходження від «відчуттів і частковостей» до загального на основі спостереження й зіставлення максимально можливої кількості фактів, як позитивних, так і негативних, що дозволяло уникнути помилкових узагальнень.

Свиття новий метод - індуктивну логіку - Бэкон розумів як знаряддя пізнання, органон (тому своя головна праця він назвав «Новий Органон»). Його значення він порівнював з можливістю застосування лінійки й циркуля для креслення рівних ліній і зроблених кіл людьми, що володіють різними здатностями. Бэкон вірив, що, озброївши людей цим методом (як циркулем і лінійкою), він дає їм однакові можливості й практично зрівнює їхнього дарування, що зробить науку доступної кожному.

Важливої для становлення об'єктивної науки стала ідея Бэкона про використання математики, що він уважав «великим додатком» до наук і розглядав як «допоміжну» дисципліну.

Сформульовані Фрэнсисом Бэконом принципи стали загальними методологічними принципами побудови науки Нового часу, у тому числі й психології. Значні зміни в психології були зв'язані й з тим, що Бэкон уперше висловив ідею можливості справді наукового дослідження людської психіки. Як прихильник теорії «подвійності істини», він визнавав дві істини - божественну й наукову, філософську.

Деїзм Бэкона проявлявся й у його поглядах на «подвійність душі». У часи Бэкона ця позиція носила прогресивний характер. Відповідно до його поглядів, існують душу боговдохновенная (розумного або раціональна) і душу почуттєва (створена). Боговдохновенную душу Бэкон залишив для вивчення богослов'ю, теології, а почуттєва душа стала предметом дослідження філософії й психології. Цим поділом Бэкон відстояв науковий підхід до дослідження психіки людини.

Почуттєва душа, по думці Бэкона, у тварин і людини загальна. Але якщо у тварин вона основна, а її органом є тіло, то в людини почуттєва душа - це орган мислячої душі. Предметом науки Бэкон уважав здатності душі, такі, як розум, уява, пам'ять, воля, потяг, афекти. Цікаво, що в основу своєї класифікації наук він поклав фундаментальні здатності людської душі - пам'ять, уява, розум, уважаючи головними науками історію, поезію й філософію. Крім здатностей душі психологія, на думку Бэкона, повинна вивчати довільні рухи, подразливість і відчуття. Таким чином, Бэкон розробив план психологічних досліджень, що знайшов своє втілення в роботах його послідовників (Гоббса, Локка).

З ім'ям Рене Декарта (1596-1650) зв'язані багато видатних відкриттів у різних галузях науки - математиці, фізиці, анатомії, біології, астрономії. Від латинізованого імені Декарта - Картезий відбувся термін картезіанство, що позначало напрямок, що сформувався під впливом його ідей.

Декарт народився у Франції 31 березня 1596 року. Він успадкував від батька невеликий стан, що дозволило йому присвятити своє життя наукам і подорожам. З 1604 по 1612 роки він навчався в єзуїтському коледжі, де одержав гарне гуманітарне й математичне утворення. Через слабке здоров'я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і дозволив йому залишатися в постелі аж до полудня - звичка, що збереглася в Декарта на все життя. Саме ці тихі ранкові годинники були для нього найбільш плідними у творчому відношенні.

Після завершення утворення Декарт вів у Парижу безтурботне життя, повну задоволень. Але зрештою такий спосіб життя став обтяжувати його, і він усамітнився для того, щоб присвятити себе математичним дослідженням. Коли йому здійснився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії й Угорщині.

Під час служби в армії Декарту один раз привидівся сон, що мав величезне значення для всього його життя. Весь день 10 листопада він провів на самоті у своїй кімнаті, міркуючи над науковими й математичними проблемами. Непомітно для себе Декарт задрімав, і йому приснилося - як він згодом розповідав, - що перед ним став якийсь «дух істини» і прийнявся дорікати його за лінощі. Цей дух повністю опанував свідомістю Декарта й переконав його в тім, що йому в житті призначено довести, що математичні принципи застосовні й при пізнанні природи й можуть принести величезну користь, надаючи науковому знанню строгість і визначеність.

Декарт прославив своє ім'я цілим рядом трактатів в області математики й філософії, і, зрештою на нього звернула увагу шведська королева Христина. Вона запросила Декарта давати їй уроки філософії. Корольова послала за ним військовий корабель, і на результаті 1649 року він ступив на землю Швеції. Однак королева Христина виявилася не занадто старанною ученицею. Вона змогла виділити для зустрічей з великим філософом лише ранні ранкові годинники - біля п'яти годин ранку. До того ж заняття проходили в погано опалювальній бібліотеці, а зима в тім році видалася надзвичайно суворої. Тендітний і хворобливий Декарт непохитно переносив ці ранні підйоми й жорстокі ранкові холоди протягом майже чотирьох місяців. Однак зрештою він занедужав запаленням легенів і вмер 11 лютого 1650 року.

Цікавим постскриптумом до смерті цієї великої людини, що віддав багато сил вивченню взаємодії душі й тіла, може послужити посмертна історія його власного тіла. Через 16 років після його смерті друзі вирішили, що тіло його повинне спочивати у Франції. Але труна, що для цієї мети був відісланий у Швецію, виявився занадто короткий. А тому шведські влади, не довго думаючи, вирішили відокремити голову Декарта від тіла й поховати неї окремо - до тієї пори, поки не будуть отримані відповідні розпорядження з Парижа.

Поки останки філософа готовили до відправлення у Францію, французький засіл у Швеції вирішив, що непогано було б йому мати що-небудь на пам'ять про великого співвітчизника. А тому він відітнув вказівний палець на правій руці Декарта. Тим часом тіло, позбавлене голови й пальця, було з великою помпою й пишними церемоніями поховане в Парижу. По закінченні декількох років один армійський офіцер викопав череп Декарта як сувенір, що потім протягом 150 років переходив від одного колекціонера до іншого, поки, нарешті, не був похований у Парижу.

Всі особисті папери й рукописні роботи Декарта були зібрані й після його смерті морем відправлені в Париж. Однак корабель затонув, не дійшовши до причалу. Паперу протягом трьох днів перебували під водою. Сімнадцять років треба було згодом для того, щоб отреставрировать їх і зробити придатними для печатки.

Якщо Бэкон основу вірогідності знання зв'язував з безпосереднім почуттєвим пізнанням, то для Декарта такою основою став розум. Прагнення зробити науку об'єктивної поєднувала позиції цих двох учених. Якщо в Бэкона можливість очищення від забобонів і помилкових істин середньовічної науки втілилася в його навчанні про «ідолів», то Декарт висунув інший методологічний принцип - сумніватися у всьому. Якщо можна сумніватися у всьому - в істинності наших почуттів, існуванні Бога, неба й т.д., не довіряти авторитетам, то єдине, що не може викликати сумніву, так це сам акт сумніву, акт мислення, що доводить існування нашого «Я», що сумнівається й мислить. Так, досліджуючи психологічні основи самосвідомості, Декарт відкрив, що твердження «Я мислю, отже, я існую» є єдиним незаперечним і достовірним. Він зробив висновок про те, що пізнання духу легше, ніж пізнання тіла й навколишнього світу, тобто немає нічого більше легкого для пізнання, чим дух. Твердження «Я мислю, отже, я існую» стало тим інтуїтивним, самоочевидним принципом, опираючись на який Декарт побудував систему своєї науки.

Декарт писав, що існують дві незалежні, самостійні субстанції - душу й тіло. Така філософська позиція одержала назву дуалізм. Основним атрибутом, або властивістю, душі він уважав мислення, а основною властивістю тіла - протяг, або поширеність. Інакше кажучи, основним інструментом пізнання, відповідно до його поглядів, є душа.

Під мисленням Декарт розумів не тільки розумові процеси, але й відчуття, подання, почуття, тобто все, що усвідомлюється людиною. Оскільки ми усвідомлюємо все, що відбувається в нас у душі, психіку Декарт ототожнював зі свідомістю. Виходить, і інтроспекцію можна розглядати як об'єктивний метод пізнання психіки, хоча її дані, як і дані органів почуттів, повинні перевірятися сумнівом. Ця точка зору затвердилася в психології на довгий час.

У змісті свідомості Декарт виділяв три види ідей, або понять, - породжені самою людиною, придбані й уроджені. Ідеї, породжені людиною, ґрунтуються на його власному досвіді і є узагальненням даних органів почуттів. Це знання, отримані досвідченим шляхом і за допомогою індукції (энумерации, як називає її Декарт. Придбані ідеї є результат навчання, спілкування з іншими людьми й читання книг. Ідеї цього роду більше повні й зроблені, чим ідеї першого виду, оскільки є узагальненням досвіду різних людей, а не однієї людини, але все-таки й з їхньою допомогою людин не в змозі пізнати сутність навколишнього світу й себе.

Тільки вроджені ідеї, що втримуються в розумі, відкривають людині істину. Ці знання настільки ясні, що відкриваються людині відразу, повністю й не мають потреби в опорі на дані органів почуттів або логічні узагальнення. Такий підхід до пpoблемме пізнання назвали, як ми пам'ятаємо, раціоналізмом, а спосіб за допомогою якого людина відкриває зміст уроджених ідей, -раціональною інтуїцією. До головних уроджених ідей, на думку Декарта, ставляться ідеї Бога, «Я» і числа.

Раціоналістична позиція Декарта проявляється й у виборі методу пізнання. Таким методом, як говорилося вище, він уважав раціональну інтуїцію, або «світло розуму».

Під інтуїцією він розумів «не хитке свідчення почуттів і не оманне судження неправильної уяви, а розуміння ясного й уважного розуму, настільки легке й виразне, що, не залишається зовсім ніякого сумніву щодо того, що ми розуміємо». Таким чином, критерій істинності інтуїтивного знання Декарт бачив у ньому самому, у його легкості й виразності що й робить його надособистісним. Декарт підкреслював, що головне - хоч один раз використати інтуїцію, а один раз придя до істини, ми й надалі її вловлюємо завжди подібним образом, різниця лише в довжині шляху, якщо істина складна. Таким чином, інтуїтивному пізнанню можна навчитися вправою, хоча є люди більше й менш обдаровані.

Поряд з раціональною інтуїцією основним методом перевірки вірогідності отриманих знань Декарт проголосив дедукцію (метод доказів від загального до частки). При цьому інтуїтивне знання, породжене природним світлом розуму, завдяки своїй простоті більш вірогідно, ніж сама дедукція. Ми можемо, наприклад, інтуїтивно миттєво осягти розумом, що трикутник обмежується трьома лініями, хоча логічний доказ цього факту зайняло б у нас тривалий період часу. Важливо пам'ятати, що не з багатозначних, а з найпростіших і доступних речей повинні виводитися найбільш таємні істини. Таким чином, головна вимога до інтуїції - знання повинні бути ясн і виразними й осягатися одночасно, а не послідовно.

Зв'язок з дедукцією потрібна була Декарту для того, щоб показати, що є багато речей, які хоча й не самоочевидні, але доступні достовірному пізнанню, якщо вони виводяться з вірних і зрозумілих принципів шляхом послідовного й ніде не переривчастого руху думки за умови інтуїтивного пізнання кожного окремого положення. При цьому в дедукції є рух, або послідовність, який немає в інтуїції, і вона не має потреби в очевидності, тобто принципи пізнаються інтуїтивно, а положення - і інтуїтивно, і за допомогою дедукції. Таким чином, порядок пізнання, на думку Декарта, - поступово зводити неясні, неясні положення до більше простого й потім, виходячи з інтуїтивного розуміння найпростіших, сходити по тимі ж щаблям до пізнання інших.

Декарт, увівши поняття інтуїції, фактично розділив її на дві частини, виділивши два види інтуїції - досвідчену й ідеальну. Цьому поділу сприяє його ідея про те, що хоча тільки один інтелект здатний пізнати істину, але він вдається до допомоги почуттів, уяви й пам'яті, щоб не залишати без уживання жодне із засобів, що перебувають у нашому розпорядженні.

Важливою заслугою Декарта стало відкриття рефлексу. Визнаючи існування двох незалежних субстанций - душі й тіла, він прийшов до висновку, що тіло не має потреби в душі як джерелі активності. У його теорії тіло мислиться як машина, що функціонує за законами механіки. Джерело руху перебуває не в душі, а в самому тілі, у його конструкції, організації, що «запускається», як кожна машина-автомат, зовнішнім поштовхом. Таким чином, відповідно до Декарту, душа наділена власною активністю, що направляє процеси мислення, пізнання, а основна функція тіла - це рух, що розглядається як рефлекс. Сам термін рефлекс у роботах Декарта відсутній, але в його описах будови й функціонування тіла чітко прочитуються основні компоненти рефлекторної дуги.

Значний вплив на створення Декартом його теорії рефлексу зробило відкриття Гарвеем процесу кровообігу. Проходження нервового імпульсу Декарт мислив за аналогією із проходженням крові по посудинах. Він уважав, що все тіло пронизане нервами, що беруть свій початок у мозку й, що йдуть до всіх частин тіла. Нерви він представляв у вигляді тонких ниточок, оточених оболонкою, як трубочкою. У цих трубочках крім ниточок утримуються «тваринні парфуми» - найбільш рухливі й легкі частки крові які отфильтровываются від інших часток у мозку (тіла, «не мають ніякої іншої властивості, крім того, що вони дуже малі й рухаються дуже швидко»). Через пори в мозку тваринні парфуми можуть переміщатися в нерви, а з них у м'язи, завдяки чому тіло здатне робити різноманітні рухи. При зовнішньому впливі на нервові закінчення натяг нитки відкриває клапани, і тварини парфуми переходять із однієї трубочки в іншу, направляючись до відповідного м'яза, роздмухують її, змушуючи коротшати й скорочуватися. Таким чином, простежуючи шлях, що проходять тваринні парфуми по нервах від рецепторів до мозку, а потім до м'язів, Декарт фактично дав опис рефлекторної дуги. Так з навчанням Декарта в психології затвердився новий вид детермінізму -механістичний детермінізм.

Рухом тваринних парфумів Декарт пояснював всю розмаїтість дій, поводження людини. Руху тваринних парфумів усередині мозку усвідомлюються душею, на його думку, як відчуття, сприйняття й подання. Зміна траєкторії руху тваринних парфумів (отже, і варіативність поводження) Декарт пояснював двома причинами - звичкою, або вправою, і впливом душі.

Обговорюючи можливість змінити плин рефлексу, тобто можливість навчання й формування бажаного поводження, Декарт використав поняття асоціація, уведене ще Аристотелем. Однак якщо в Аристотеля асоціації зв'язані насамперед з роботою органів почуттів, те Декарт поширює асоціації й на поводження, говорячи про зв'язок між двома діями або дією й образом предмета. Так, постріл, що приводить до природного руху - утекти, зникнути, може при навчанні змінити свою функцію, наприклад, у солдата стати сигналом до атаки, а в мисливського собаки - до пошуку дичини. Така зміна поводження не пов'язане із впливом души й відбувається тому, що асоціації, що виникають у результаті вправи або звички, деформують клапани (пори) мозку в результаті натягу певних «ниток». Це приводить до порушення природного руху тваринних парфумів, вони переміщаються в новому напрямку й попадають в інший м'яз, викликаючи відповідно інший рух. Описані ідеї Декарта одержали більше детальне втілення в асоціативній теорії Гартли.

Дослідження страстей було предметом останньої роботи Декарта «Страсті душі. У цій роботі Декарт прийшов до висновку про те, що існує два види страстей - активні й страдательные.

Страдательные стани або страсті в його теорії розглядаються як результат взаємодії із предметами навколишнього світу й ототожнюються з почуттєвим пізнанням. Це відчуття, сприйняття, подання, почуття, ідеї, які не виходять із самої душі, а привносяться ззовні й лише усвідомлюються нею в такому виді, тобто ці страсті душі нав'язують, вона їх не може змінити. У той же час, становлячи одну зі сторін взаємодії людини із зовнішнім миром, страсті як складова когнітивної оцінки навколишнього залежать від точності й істинності цієї оцінки. Таким чином, як говорилося вище, заставляються основи когнітивного підходу до проблеми емоцій.

Активні стани Декарт ототожнював з бажаннями, які виходять безпосередньо від нашої души й залежать тільки від її. Основне призначення або функцію страстей Декарт бачить у тім, «що вони спонукують і набудовують душу людини бажати того, до чого ці страсті підготовляють його тіло; так, почуття страху викликає бажання бігти, а почуття відваги - боротися...» Страсті «привчають душу бажати визнаного природою корисним і ніколи не міняти свого бажання...» У той же час активні страсті можуть змусити людину робити вчинки, диктуемые розумом і не пов'язані із задоволенням біологічно доцільних бажань. Таким чином, ці страсті являють собою джерело й вольового, і інстинктивного, прагнучого до самозбереження, поводження. Вони також ототожнюються людиною із прагненнями й афектами, які залежать не тільки від душі, але й від тіла й служать сполучною ланкою між ними.

Єдиним місцем, де душу з'єднується з тілом, є в концепції Декарта шишкоподібна залоза (гіпофіз). Вплив душі на протікання рефлексу полягає в тім, що своїм бажанням вона змушує коливатися залозу, направляючи переміщення тваринних парфумів так, щоб викликати потрібна дія (поводження), що відповідає цьому бажанню. Тим самим душу змінює напрямок рефлексу, роблячи поводження вольовим і цілеспрямованим.

Теорія страстей служить у Декарта мостом, що з'єднує його навчання про душ і навчання про моральність. Декарт уважав етику «найвищої й совершеннейшей наукою, що припускає повне знання інших наук й є останнім щаблем до вищої мудрості». Тому можна вважати закономірним звертання до етичної проблематики саме в його останній роботі. Виділяючи шість первинних страстей - подив, любов, ненависть, бажання, радість і сум, Декарт уважав всі інші страсті похідними від них або їхніх різновидів.

Він підкреслював, що виникнення й прояв страстей не залежать від безпосередніх вольових зусиль і бажань людини. Але душу, який би слабкої вона не була, у стані побічно вплинути на страсті. Так, щоб придушити в собі страх і виявити хоробрість, людині недостатньо мати одне тільки бажання. Але воля може стримати ті рухи тіла, які здатна викликати пристрасть (наприклад, перешкодити втечі при страху). Однак, як писав Декарт, «сили душі без пізнання істини недостатньо». Тому в проміжках між приступами страху воля й розум вживають заходів до того, щоб зрозуміти причину страху й зробити його новий приступ менш небезпечним. Замість того щоб перемагати одну пристрасть іншої, що було б тільки мнимою волею, а в дійсності означало б постійне рабство, душа повинна боротися зі страстями власною зброєю, тобто твердими правилами, заснованими на вірному розумінні добра й зла. Воля перемагає афекти ясним і виразним знанням, що показує, яке оманне значення одержують речі при жагучому порушенні, відкриваючи дійсну ціну навколишніх предметів.

3. Після Декарта раціоналістична теорія пізнання одержала подальший розвиток у концепціях Готфрида Вільгельма Лейбница й Бенедикта Спинозы. Якщо в теорії Лейбница акцент робиться на проблеми об'єктивності людського пізнання, то моральна, етична проблематика стає лейтмотивом творчості Спинозы.

Бенедикт (Барух) Спиноза (1632-1677) народився в Амстердамі в родині заможного єврейського купця. Готовлячи сина в рабини, батьки віддали його в релігійне училище, де майбутній філософ виявив видатні здатності. Не закінчивши навчання, Спиноза був змушений піти з училища й допомагати батькові у веденні торговельних справ. Після смерті батька він залишив торгівлю й почав займатися тим, що його дійсно залучало. Не вдоволений догматичними тлумаченнями Біблії й Талмуда, на яких було побудоване навчання в училище, молодий Спиноза звернувся до вивчення латині, математики, природознавства, медицини й передових філософських навчань. Найбільший вплив у цей період зробили на нього твору Декарта.

Побоюючись впливу на молодь поглядів Спинозы, що дозволяв собі критикові іудейського навчання й не дотримував релігійних обрядів, рада рабинів єврейської громади прагнув образумить парубка, піддавши його «малому відлученню», і навіть намагався підкупити його. Після невдалої спроби вбивства Спинозы керівництво громадою вдалося до крайньої мері - «великому відлученню й прокльону». В 1656 р. Спиноза був проклятий і вигнаний із громади. Після цього він якийсь час допомагав своєму вчителеві у викладацькій роботі в латинській школі, а потім, змушений покинути Амстердам, оселився в сільці біля Лейдена, де займався наукою, заробляючи засобу до існування шліфуванням лінз.

Приблизно в 1658-1660 р. Спиноза створив свій перший філософський добуток - «Короткий трактат про Бога, людину і його щастя»; у ньому втримувалися основні положення його навчання, які згодом одержали розвиток у головній праці Спинозы - «Етика». У цей же період він почав роботу над «Трактатом про вдосконалення розуму», що залишився незакінченим. Одним із двох творів Спинозы, що вийшли при його житті були «Основи філософії Декарта» (1663). В 1669 р. Спиноза переселився в Гаагу, що була в той час резиденцією нідерландського уряду. Тут він зблизився з діячами республіканської партії, насамперед з її лідером, талановитим політиком і математиком Яном де Витгом. Передбачається, що саме на його прохання Спиноза написав «Богословсько-політичний трактат» - другий й останній добуток філософа, опублікування при його житті. «Богословсько-політичний трактат» був надрукований в 1670 р. без вказівки імені автора й справжнього місця видання. У цьому трактаті Спиноза виступав на захист волі думки й права неупередженої критики біблійних писань. Його авторство незабаром розкрилося, і в 1674 р. видання й поширення трактату, що викликав обурення теологів, були заборонені, що напророкувало невдачу в спробах видання «Етики», робота над якою тривала з перервами більше 12 років і була закінчена в 1675 р.

Незважаючи на відокремлений спосіб життя, Спиноза підтримував контакти з видатними вченими свого часу - Р. Бойлем X. Гюйгенсом, листувався з Лейбницем, з яким зустрівся незадовго до своєї смерті. В 1673 р. курфюрст Карл Людвіг запропонував Спинозе місце професори в Гейдельбергском університеті, від якого вчений відмовився, віддавши перевагу звичному спокою й не бажаючи сковувати себе невизначеними границями обіцяної йому волі філософських занять. Життя Спинозы, не дуже багата зовнішніми подіями, була повна внутрішньої напруженості й боротьби - не із зовнішніми обставинами, але із самим собою й з тими постулатами, з тією ідеологією, у якій він виховувався. Він відродив в XVII в. ідеал античності - мудрість у відході від Політичної активності, у самоті й занятті науками, у міркуванні. При цьому необхідно відзначити, що якщо багато творців великих етичних концепцій (Сократ, Сенека й інші) вибудовували життя на підставі своїх наукових поглядів, те Спиноза, скоріше, навпаки, раціонально аналізував і будував свою долю, на підставі чого й розробляв свої наукові концепції. У подіях його життя, тих гоніннях, яким він піддавався за свої переконання, можливо, і криється відповідь на питання про те, чому саме він, єдиний із всіх мислителів цього часу, віддавав пріоритет не стільки питанням пізнання (хоча й вони займали значне місце в його теорії), скільки питанням етики. При цьому центральним моментом його етики була проблема волі волі, волі вибору, що стояла й перед самим ученим й яку він дозволив, виходячи зі своїх принципів розумної регуляції поводження.

Спиноза вмер у Гаазі 21 лютого 1677 р. від спадкоємної хвороби легенів. У грудні 1677 р. в Амстердамі друзі вченого видали посмертні твори Спинозы, куди ввійшли «Етика», «Політичний трактат» й ін. Уже через кілька місяців «Посмертні Твори» були заборонені й не перевидавалися до початку XIX в. Як і Декарт, Спиноза прагнув побудувати об'єктивну, достовірну науку, основу якої він бачив у математику. Він обрав геометрію з її чіткою й строгою доказовістю для обґрунтування своїх філософських і психологічних поглядів. Спиноза втілив геометричний принцип у побудові своєї головної праці - «Етики», використовуючи для викладу матеріалу прийняті в геометрії визначення, аксіоми, теореми й докази.

Переборюючи дуалізм Декарта, Спиноза затверджував існування єдиної, неподільної й вічної субстанції, Бога, або Природи, що є і єдиною реальністю. У навчанні Спинозы Бог не коштує над природою або поза нею, він розчинений у ній й ототожнюється з нею. Ці ідеї пояснюють пантеїзм Спинозы. Субстанція має нескінченне число атрибутів (властивостей або характеристик). Людський розум здатний пізнати тільки два - мислення й протяг (поширеність). Таким чином, душа й тіло, мислення й протяг розглядаються Спинозой як дві властивості єдиної й неподільної субстанції. Звідси його висновок про єдність і цілісність людини, сутностями якого є душа й тіло. При цьому монізм Спинозы зберігає ідею паралелізму, висловлену Декартом: «Ні тіло не може визначати душу до мислення, ні душу не може визначати тіло ні до руху, ні до спокою, ні до чого-небудь іншому».

Ідея єдності й цілісності субстанції стає основної в підході Спинозы до проблем пізнання. Оскільки субстанція одна, вона залишається однієї й тієї ж, чи розуміємо ми її під атрибутом мислення або під атрибутом протягу. Наприклад, коло, що існує в природі, і ідея цього кола є та сама річ, тільки виражена різними способами. Відповідно, пізнаючи природу або пізнаючи себе, ми пізнаємо ту саму зв'язок причин, той самий порядок або закон. Таким чином, формулюючи свою сьому теорему «Порядок і зв'язок ідей ті ж, що порядок і зв'язок речей», Спиноза затверджував принципову пізнаванність миру.

Сутність людської душі, по теорії Спинозы, складається саме в пізнавальній діяльності й пов'язана з наявністю душі понять, або ідей: «...ідея є перше, що становить буття людської душі». Він виділяв три види ідей, або три щаблі процесу пізнання:

- думка або уява - знання про конкретні речі, заснована на почуттєвому досвіді суб'єкта. Це ідеї неадекватні, неясн і перекручені, вони не є щирими, оскільки суб'єктивні й не відбивають внутрішню природу речі;

- розум або розум - знання, отримані на основі умовиводів, логічних міркувань. Це загальні поняття (насамперед математичні), адекватні ідеї, ясні й виразні. На цьому щаблі людська душа осягає внутрішню подібність і розходження речей;

- інтуїтивне знання - щире, об'єктивне знання про сутності речі. Це ідеї, які втримуються в розумі й відкриваються нам рефлексивно, за допомогою інтелектуальної (интеллигибельной) інтуїції.

Відповідно до поглядів Спинозы, «пізнання другого й третього
роду необхідно істинно», тільки з його допомогою ми можемо відрізнити щире від помилкового. Це адекватне пізнання розглядає речі не окремо, а в їхньому необхідному зв'язку, відкриваючи закони миру, субстанції.

Великий внесок вніс Спиноза у вивчення проблем волі волі й природи людських почуттів.

Він розглядав ненависть, гнів, заздрість й інші афекти не як недоліки, а як тяжкі, але невід'ємні властивості людської природи. Під афектами Спиноза розумів стани тіла й ідеї цих станів, які збільшують або зменшують активність людини. Він виділяв три види афектів - потяг або бажання як прояв сутності людської природи й прагнення до самозбереження. Бажання відрізняється від потяга своєю усвідомленістю: «Бажання є потяг з усвідомленням його», хоча принципової різниці між ними Спиноза не відзначав, оскільки потяг залишається тим самим, поза залежністю від того, усвідомлюється воно чи людиною ні. Другий і третій види афектів - це афекти задоволення й невдоволення (радість і сум). Задоволення збільшує здатність людини до дії, невдоволення зменшує.

Кромі цих трьох, Спиноза не визнавав інших афектів, уважаючи всі інші похідними від них.

Крім пасивних, природних страстей Спиноза виділяв афекти задоволення й бажання, пов'язані з активним станом душі, її прагненням до пізнання щирих або адекватних ідей. Оскільки обмеження здатності душі до мислення або пізнання викликає невдоволення, то пізнання як прояв активності душі зв'язано тільки з афектами задоволення й бажання.

Таким чином, результатом взаємодії людини з об'єктами навколишнього світу стають, з одного боку, знання про ці об'єкти, з іншого боку - відношення до них.

Відповідно до навчання Спинозы, людина піддається афектам, оскільки він - частина природи. Він не може не підкорятися її порядкам і законам і неспроможний перед ними. Спиноза підкреслював непереборну силу, що страсті здобувають над людьми, розкривав помилковість твердження про те, що люди самі вибирають свої страсті. Це безсилля людини перед своїми страстями Спиноза називав рабством: «...ми різним образом збуджуємося зовнішніми причинами й хвилюємося, як хвилі моря, гнані протилежними вітрами, не знаючи про наш результат і долю». Таким чином, поводження людини, по думці Спинозы, жорстко детерміновано афектами, причому ця детермінація зовнішня, а не внутрішня.

Люди усвідомлюють свої бажання, але не знають щирих причин
своїх учинків, тому, уважав Спиноза, воля волі являетется
фікцією, вимислом й як така не існує. Під волею Спиноза мав на увазі здатність душі затверджувати або заперечувати істинність або хибність чого-небудь, а не здатність бажання. Оскільки сутність душі становлять ідеї або поняття, які містять у собі твердження або заперечення, Спиноза затверджував: «Воля й розум - те саме».

Однак, заперечуючи волю волі, Спиноза затверджував можливість волі людини, зв'язуючи її з необхідністю й протиставляючи примусу, насильству. Якщо людина оточена іншими людьми й різними предметами, якщо він, взаємодіючи з ними, підданий афектам, оскільки є частиною природи й підкоряється її законам, у чому ж тоді Спиноза бачив його волю? Волю Спиноза зв'язував з безмежними можливостями людського пізнання. Пізнання причин афектів, розуміння обмеженості своєї волі роблять людини вільним. Спиноза писав, що треба «не осміювати людських учинків, не засмучуватися ними або не клясти їх, а розуміти». Так раціоналізм Спинозы привів його не до заперечення емоцій, але до спроби їхнього пояснення.

Пізнаючи свої стани, становлячи ясні й виразні ідеї своїх афектів, людина знаходить владу над ними й стає вільним, тобто Спиноза зв'язує емоції з волею, говорячи про те, що поглощенность страстями не дозволяє людині зрозуміти причини свого поводження, а тому він не вільний. У той же час усвідомлення причини страстей відкриває перед людиною границі його можливостей, показуючи, що залежить від його волі, а в чому він не вільний, але залежить від сформованих обставин.

При цьому розумне життя, життя згідно з розумом, стає синонімом доброчесного життя, тобто моральна діяльність розчиняється в діяльності пізнання, при цьому моральність випливає з людської природи, а не є продуктом волі. Таким чином, відповідно до Спинозе, моральність є внутрішня сутність людини, що випливає з його пізнавальної, розумної діяльності. Діяти по чесноті означає для Спинозы «діяти, зберігати своє існування по керівництву розуму на підставі прагнення до власної користі». Підставою моральності є прагнення до самозбереження, а тому що розум не може приписувати людині нічого противного природі, те, відповідно до природного права, все корисне дозволено.

Тому Спиноза призивав виховувати людей таким чином, щоб вони жили згідно з розумом. Ідеалом для Спинозы був мудрець, вільна людина, що досягає щиросердечного задоволення в нескінченному процесі пізнання себе, природи й речей. Цей шлях досягнення мудрості важкий, уважав Спиноза, тому він доступний тільки обраним.

Таким чином, у концепції Спинозы можна виділити три основних положення - це поняття єдиної субстанції, властивостями якої є протяг і мислення; раціоналістична віра в силу людського духу, його можливість пізнати істину; поширення механістичних принципів на духовні явища й страсті й заперечення волі волі. Ці положення, його теорія пізнання й етика вплинули на погляди інших психологів, визначивши багато положень сучасної психології емоцій.

Готфрид Вільгельм Лейбниц (1646-1716) народився в Лейпцизі, у родині професора філософії Лейпцігського університету. Утворення він одержав у Лейпцігському і Йенском університетах, де займався вивченням логіки, філософії, юриспруденції й математики. Вирослий в атмосфері наукових досліджень, Лейбниц ще в школі вирішив присвятити своє життя науці. Енциклопедичні знання, широта й різнобічність інтересів Лейбница, що визначали сферу його науково-практичної діяльності, допомогли йому зробити значні відкриття в різних галузях науки й техніки. Лейбниц був одним з авторів диференціального й інтегрального вирахування, винайшов рахункову машину, що робить складні обчислювальні дії з більшими числами, насоси для викачування води з рудників. Він займався проблемами мінералогії й геології й опублікував в 1691 р. одну з перших робіт з питань походження й еволюції Землі «Протогея». Його цікавили теорія грошей, монетні системи, питання історії, мовознавства, фізики, політики й економіки. Їм була написана перша історія брауншвейгской династії. Лейбниц був засновником і першим президентом Берлінської Академії наук, брав участь в організації подібних центрів науки в інших містах і країнах. На прохання Петра I він розробляв план створення Академії наук у Санкт-Петербурзі й становив проекти організації наукових досліджень у Росії. Багатогранність інтересів Лейбница зв'язувала його з видатними вченими, суспільними й політичними діячами Європи, з багатьма з яких він був знаком особисто. Переписка Лейбница нараховує більше 15 000 листів, адресованих приблизно 1054 особам.

Значне місце в системі його наукових інтересів займали
питання філософії й психології, насамперед теорія пізнання,
що знайшло відбиття в його працях - «Нові досвіди про людський розум» (1705), «Монадологія» (1714).

С позицій послідовного раціоналізму, опираючись на закони й методи математики, які дозволяють виділити складові одиниці й вивчити їхньої властивості, вона дав нове пояснення світобудові, психічним функціям людини, відношенню між духовним і тілесним.

Світобудова Лейбниц мислив у вигляді грандіозного механізму,
первинними елементами якого є неподільні й замкнуті в собі центри життєвих сил. Таким чином, не розділяючи положення Спинозы про єдину субстанцію, Лейбниц говорив про існування безлічі субстанций, названих їм монадами (від греч. monos - єдине). Вони є підставу віх речей, являють собою метафізичні крапки, тобто позбавлені тілесних, просторових і тимчасових властивостей. Монады створені Богом на початку миру й залишаються назавжди. Вони строго індивідуальні, тобто немає двох однакових монад. Їх головна внутрішня характеристика – діяльність. Вона розпадається на три види: перцепція (сприйняття), прагнення (перехід від одного сприйняття до іншого) і апперцепція (сприйняття сприйняття або свідомість). Залежно від цього й монады діляться на примітивні, монады-души й монады-духи. Примітивні монады мають лише неясні подання і є основою так званих «неживих речей». Монады-души мають відчуття й поданнями - це тварини. Монады-духи - це розумні істоти (люди й ангели). Як одиниці будови миру монады Лейбница аналогічні «архе» античних психологів.

Говоря про те, що вся природа - це свого роду розсип духовних одиниць, Лейбниц тим самим відкидав думка, відповідно до якої психічне є свідоме, тобто, що осягає завдяки здатності суб'єкта зосередитися на своєму «Я». Він категорично затверджував: «Переконання в тім, що в душі є лише такі сприйняття, які вона усвідомлює, є її найбільшу оману». Тим самим психічне явище і його представленість на рівні свідомості були розділені. Подання про психічний розширювалося, тому що в його сферу включалася не тільки свідомість, але й несвідоме. Ці ідеї Лейбница особливо позначилися на поданні про психіку в німецькій школі, у якій думка про існування несвідомого і його істотної ролі в духовному житті людини стала одним з постулатів.

Душу в теорії Лейбница - це теж монад, що відрізняється більше виразним сприйняттям і пам'яттю. Людська душ-монад має здатність до апперцепції, тобто має свідомість і самосвідомістю, і являє собою вищий рівень розвитку монад. Оскільки монады відрізняються друг від друга по своїх властивостях і не існує двох зовсім тотожних монад, те й душі людей відрізняються друг від друга, роблячи кожної людини унікальним і неповторним. Маючи здатність внутрішнього самовизначення, монад завжди залишається незмінною й незалежною, замкнутою одиницею, що, по визначенню Лейбница, «не має вікон». Це положення, з погляду вченого, доводило неможливість зовнішнього впливу на самовизначення людини, у тому числі й з боку іншої особи.

Разом з тим і сам Лейбниц не заперечував зв'язок монады з навколишньою дійсністю, говорячи про те, що вона являє собою «живе дзеркало Вселеної». Основою цього зв'язку є сприйняття, що активно й суб'єктивно, тому що кожної монаде властиві прагнення (активність) і індивідуальність. Одним з найважливіших відкриттів Лейбница було положення про те, що суб'єктивність пізнання є результат не пасивного засвоєння матеріалу, але активного його збагнення. Тому власна точка зору природна для людських понять і не суперечить їхній істинності, як це вважали більшість психологів, починаючи з Демокрита.

Лейбниц писав, що кожна людина сприймає навколишній світ по-своєму, виходячи зі своїх власних подань і досвіду. Не існує первинних або вторинних якостей предметів, про які говорили Демокрит й (у Новий час) Д. Локк, тому що навіть на початковій стадії пізнання людина не може пасивно сприймати сигнали навколишньої дійсності. Одержуваний у результаті такого сприйняття образ навколишнього світу необхідно містить у собі як свої власні властивості (первинні якості), так і властивості, привнесені суб'єктом (вторинні якості), і їх неможливо розмежувати. Таким чином, кожна людина створює свою картину миру, але разом з тим ці подання по суті своєї тотожні й у відбитті головних властивостей й якостей навколишньої дійсності збігаються. Лейбниц порівнював цю особливість людського пізнання зі сприйняттям міста, на який різні люди дивляться з різних крапок: «...як той самий місто, якщо дивитися на нього з різних сторін, здається зовсім іншим й як би перспективно помноженим...»; точно так само образів навколишнього світу існує стільки, скільки людей. Однак всі ці індивідуальні образи «суть тільки перспективи того самого відповідно до різним точкам зору...» Саме в цій тотожності, відповідності властивостей речей природи ідеям розуму Лейбниц бачить критерій істинності знання: «Природа единообразна в тім, що стосується суті речей, хоча й допускає різницю ступенів більших і меншого, а також ступенів досконалості». Таким чином, суб'єктивність людського пізнання, по Лейбницу, є наслідком активності й не суперечить об'єктивності отриманих знань. Це дозволило Лейбницу зробити висновок про принципову пізнаванність миру.

Монад-душ-монад має єдність і цілісністю, організувати по цьому принципі все психічне життя людини. Лейбниц описував її як безперервний процес, що охоплює свідомі й несвідоме, всі моменти якого об'єднані між собою таким чином, що нові елементи входять в органічний зв'язок з попередніми й змінюють їх. Використовуючи досягнення в області математики, Лейбниц представляв свідомість не у вигляді суми елементів, а у вигляді інтеграла. Оскільки елементи психічного життя розрізняються по ступені усвідомленості, Лейбниц виділив так називані малі перцепції, або неусвідомлювані сприйняття. Інтегруючись, ці «малі сприйняття», переходять на новий рівень психічного життя, стаючи усвідомленими. Апперцепція, або усвідомлення, стає можливої завдяки увазі й пам'яті. Таким чином, найбільшою заслугою Лейбница в області розвитку психологічного знання є розробка поняття про несвідомий. Теорія Лейбница довела, що психічні процеси протікають реально, безвідносно до їх осознаваемости суб'єктом. Важливе місце в різних теоріях про структуру свідомості зайняло надалі й уведене Лейбницем поняття про апперцепції.

Розділяючи зміст душі по ступені усвідомленості знання, Лейбниц виділив у душе-монаде три області - ясного, виразного знання, неясного знання й несвідомого. У своїх поглядах на проблеми пізнання він стояв на позиціях раціоналізму. Як і всі представники цього напрямку, Лейбниц виділяв три щаблі пізнання, або три види ідей. Перший щабель - це почуттєве пізнання або поняття, які ми утворимо на основі даних наших органів почуттів. У такий спосіб людин одержує знання про окремі якості предметів, таких, як кольори, звук, захід, смак і відчутні якості. Але дані наших органів почуттів не дають нам знання сутності пізнаваних якостей, і ми користуємося ними, «як сліпим своїм ціпком». Другий щабель - це одночасно почуттєві й умопостигаемые поняття, які відкривають зв'язки й відносини й будуються на основі узагальнень даних органів почуттів. Третій щабель - умопостигаемые поняття або знання, які виводяться з розуму й не мають потреби в опорі на почуттєве сприйняття. Це знання про загальному й необхідному. Почуттєве пізнання Лейбниц трактував як нижчий щабель і неясне знання, другий і третій щаблі дають нам ідеї зрозумілі й виразні. Він не заперечував почуттєвого пізнання як такого, але пізнання загальних і необхідних істин зв'язував саме з розумом. Лейбниц порівнював почуття з повітрям, що необхідний людині для життя, але життя є щось інше, чим повітря. Так і почуття доставляють матеріал для міркування, хоча «міркування вимагає ще іншого, ніж почуттєве».

Вищим щаблем Лейбниц уважав умопостигаемые знання й ідеї, які втримуються в області апперцепції. Вони відкриваються людині шляхом раціональної інтуїції і є найбільш достовірними, ясними й узагальненими. Розвиваючи ідея Декарта про ролі інтуїції в процесі пізнання, Лейбниц остаточно розділив її на два види, говорячи про сутнісну й досвідчену інтуїцію. Він також підкреслював, що несвідому частину душі можна пізнати тільки інтуїцією, а не логічним мисленням, що у цьому безсило.

Звертаючись до проблеми взаємозв'язку душі й тіла, Лейбниц покритикував погляди Декарта про можливості впливу душі на тіло. Лейбниц уважав, що душа й тіло досконале не залежать друг від друга й функціонують за різними законами, хоча й діють так, що створюється враження їхнього взаємозв'язку. Порозумівається це не законами природи, а божественною мудрістю. Вона виявилася в «предустановленной гармонії» між психічним і фізичним. Обидві сутності - душу й тіло - роблять свою роботу автоматично, у силу внутрішнього пристрою. Але тому що вони запущені в рух з найбільшою точністю, складається враження їхньої залежності друг від друга. Вони подібні до пари годин, які в будь-яких умовах незмінно показують те саме час, хоча й рухаються незалежно. Згодом ідея «предустановленной гармонії» одержала в психології назва психофізичний паралелізм.

Психологические погляду Лейбница стали важливою віхою в розробці багатьох проблем психології. У них постулировалась активна природа психічного, що безупинно розвивається від одного рівня до іншого; було показано складне співвідношення між свідомістю й несвідомим у динаміку психічного життя; поставлена проблема співвідношення інтелектуального й сенсорного в людському досвіді, залежності цього досвіду від його задатків, що випереджають, і перспектив їхньої реалізації в реальних обставинах, з якими зіштовхує людини життя.

4. Розвиваючи ідеї, сформульовані Ф. Бэконом, англійський учений Томас Гоббс (1588-1679) протиставляє свою теорію концепціям раціоналізму, що панує в психологічних теоріях учених Нового часу. Основні положення емпіричної психології Гоббса представлені в перших розділах його головної праці - «Левіафан» (1651), у добутках «Про громадянина» (1642), «Про тіло» (1655), «Про людину» (1658).

Переборюючи як деїзм Бэкона, так і дуалізм Декарта, Гоббс відкидав існування розумної душі як особливої нематеріальної субстанції. Відповідно до його поглядів, у світі існують лише матеріальні тіла, які рухаються за законами механіки. Значний вплив на становлення поглядів ученого зробили ідеї Галилея, з яким він був знаком особисто, а також відкриття кровообігу співвітчизником Гоббса Вільямом Гарвеем. Механістичний детермінізм Декарта в теорії Гоббса одержав своє закінчене вираження в розумінні життєдіяльності людини як процесу, у якому «серце - це пружина, нерви - нитки, а суглоби - колеса, що запускають у рух всю машину людського тіла». Гоббс пішов далі Декарта, поширивши принцип механістичного детермінізму на все психічне життя людини, що у його теорії розглядається як эпифеномен матеріального світу.

Теорія пізнання Гоббса показує, що він значно більше послідовний емпірик, чим Бэкон.

У його навчанні про пізнання виділяються наступні основні блоки:

1) рішення питання про джерело пізнання;

2) навчання про природу й пізнавальні можливості почуттєвого образа;

3) навчання про походження й роль мови в мисленні;

4) проблема істини й методу.

Починається пізнання із впливу зовнішніх тіл на органи відчуттів людини. У результаті в них виникає рух часток. Воно й сприймається людиною як образ зовнішньої речі. Образ тому по своїй природі є кажимость. Адже в сутності він - рух часток, але люди бачать саме образ, або картинку. Цілісний образ складається із частин, які у свою чергу є лише щось гадане. Це кольори, смаки, заходи, теплота, холод, обриси, взагалі, всі якості, які, уважає Гоббс, у тілах існувати не можуть.

Різні подання (образи) можуть по-різному зв'язуватися один з одним. Ці зв'язки Гоббс називає переходом думок і найважливішої з них уважає правильний хід думок - такий зв'язок подань, що коли передує необхідно викликає наступне. Важливим способом організації подань у певний зв'язок виступає образ мети. Виникнувши, він відразу приєднує до себе подання про найближчий засіб. Так вибудовується ланцюг подань. Але організовані зв'язки завжди перемішані з хаотичними й випадковими. Тому ніяке строге й точне (наукове) знання й навіть просте міркування було б неможливо, якби людина не мала у своєму розпорядженні засіб відбирати потрібні йому образи, фіксувати їх, розкладати, сполучати й т.п. У людини є такий засіб. Це- мова (мова).

Мова люди винайшли на самому початку своєї історії. Вони догадалися використати звуки голосу як мітки для запам'ятовування образів речей або необхідних, або небезпечних для них. За допомогою міток (тобто імен, слів) можна не тільки витягати з пам'яті потрібні образи, але й розташовувати їх у певній послідовності. Мітки також можна використати для повідомлення іншим своїх думок. У цьом