2014-02-02
1738
ПЛАН.
ТЕМА: РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В XVIII СТОЛІТТІ.
(4 години)
1. Загальна характеристика психології в XVIII столітті.
2. Розвиток французької психології.
3. Розвиток німецької психології.
4. Зародження й розвиток асоціативної психології.
Розвиток психології в XVIII в., на відміну від попереднього сторіччя, зв'язано більшою мірою не з раціоналізмом, але із сенсуалізмом, що, починаючи з концепції Д.Локка, здобував все більше значення не тільки для пояснення процесів пізнання, але й для загальної характеристики поводження, здатностей й особистих якостей людини.
Завдяки роботам Ф. Бэкона, Р. Декарта й інших учених до XVIII в. була доведена необхідність побудови об'єктивної науки, незалежної від віри й побудованої на розумі. У той же час швидкий розвиток промисловості, зміни, у тому числі й революційні, вимагали вивчення психологічних механізмів перебудови психіки, аналізу способів впливу на свідомість і самосвідомість людини і його можливостей пристосування до нових умов життя. Вивчення цих питань і привело до ідеї про прижиттєвий характер змісту свідомості, його зв'язку із зовнішньою ситуацією, а не із внутрішнім миром, що, так само як й уроджені ідеї, досить стабільна. Важливе місце займали також дослідження способів і границь впливу на зміст свідомості й поводження людини, у тому числі за допомогою навчання й освіченийия.
З особливою гостротою ці питання вставали перед французькою наукою, у якій соціальні проблеми, пов'язані із взаємодією старих і знову виникаючих груп (аристократії, селянства, буржуазії, ремісників), поставили наукові питання - про ролі різних факторів (біологічного й соціального) у розвитку психіки, про здатності, про вплив освіти на світогляд людини.
Інтенсивний розвиток науки в цей період привело до виникнення в суспільній свідомості ідеї прогресу, думки про те, що все у світі розвивається від простого до складного, від менш розвиненого й зробленого до усе більше розвиненому й зробленому. При цьому навіть схожі процеси не тотожні один одному, але повторюються щораз на більше високому рівні, тому що розвиток іде по спіралі. Це також переконувало психологів у прижиттєвому характері знань, що забезпечує індивідуальний і соціальний прогрес.
Особливо значимим для психології була поява в середині XVIII в. першої властиво психологічної школи - ассоцианизма, що сприяло виділенню психології в самостійну, а потім в експериментальну науку. У цей же час широке поширення одержав і сам термін «психологія», запропонований ще в 1590 р. німецьким ученим Н. Гоклениусом, але загальновідомим після виходу, що став у Європі, книг німецького психолога Х.Вольфа «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1734).
Хоча домінуючою тенденцією в психології цього періоду був механіцизм, тобто прагнення пояснити психічне життя виходячи із законів механіки, важливим моментом у розвитку психології XVIII в. стала поява перших концепцій, що зв'язують психіку з культурним або географічним середовищем.
Итальянский учений Д. Вико у своїй роботі «Підстави нової науки про загальну природу речей» (1725) писав про те, що кожне суспільство проходить послідовно через три епохи - богів, героїв і людей. Відповідно змінюються психологічні риси людей, зокрема виникає логічного мислення, що він зв'язував з розвитком торгівлі. Вико також уперше висловив ідею про існування надындивидуальной психічної структури - народного духу, що й обумовлює психологічні особливості конкретних націй.
Відомий французький просвітитель Ш. Монтеск'є в книзі «Про дух законів» (1748) також писав про те, що існує «загальний дух народу», що залежить від багатьох факторів, насамперед від географічних умов.
Німецький учений И. Гердер у роботах «Ідеї філософії в історії людства» (1789-1791) і «Про походження мови» (1770) відстоював як найважливішого фактора не клімат, а мова, говорячи про те, що етнічна своєрідність проявляється в народній поезії.
Кант у своїх лекціях по фізичній географії й антропології, повертаючись до ідеї Монтеск'є, говорив про те, що схильності людей обумовлені кліматом, у якому вони живуть, і їхніми забобонами, маючи на увазі під ними й особливості мислення.
Описані теорії вперше виводили закони психіки із зовнішньої, соціальної або природної ситуації розвитку людини, зв'язуючи зміст свідомості з новими факторами. Це дозволяло вивчати свідомість, опираючись не тільки на інтроспекцію, а надалі розробляти й нові методи об'єктивного дослідження, і нові напрямки психології - етнопсихологію, соціальну й диференціальну психологію.
Помітним явищем у розвитку емпіричного напрямку в психології стали дослідження психіки, проведені французькими вченими, яких поєднувала ідея про важливість навчання, освіти людей, завдяки чому цей напрямок і назвали освітою. Виходячи з ідеї Локка про те, що в основі всіх знань лежать відчуття, наш досвід, ці вчені вважали, що головним фактором, що впливає на розвиток психіки, є середовище. Саме середовище, тобто навчання й виховання, що одержує дитина, служить найважливішої утворюючої його долі, визначає його розумовий й особистісний розвиток, соціальний статус й успіхи. Однак вплив середовища опосередкований когнітивними процесами, тобто вплив зовнішнього миру проявляється головним чином у тім, що люди одержують різну інформацію, різне утворення, у них формуються різні здатності і як наслідок різні стилі життя. Тому через утворення й освіту можлива зміна людей, уважали ці вчені. Для цілей освіти був розроблений проект по виданню енциклопедії, у якій були б дані основи необхідних для освіченої людини знань. Підготовка цього видання проводилася під керівництвом Д.Дідро. Його й інших учених, що брали участь у цій діяльності, часто називають не тільки просвітителями, але й енциклопедистами.
У просновові їхніх психологічних концепцій лежали як погляди Локка на процес пізнання й роль відчуттів у розвитку змісту свідомості, так й ідея Декарта про рефлекс як рушійній силі поводження.
Дослідження Декарта були продовжені одним із самих яскравих учених того часу - Жюльеном Ламетри (1709-1751).
У своїй теорії Ламетри з'єднав сенсуалізм із навчанням Декарта про машинообразности поводження живих тел. Він затверджував, що поділ Декартом двох субстанций представляло не більш ніж «стилістичну хитрість», придуману для обману теологів. Ламетри під впливом своїх відкриттів і соціальної обстановки, що зложилася в передреволюційній Франції, став атеїстом і проголосив матеріалістичні принципи організації душі. Доказу матеріальності душі Ламетри знаходив насамперед під час своїх медичних спостережень за хворими людьми, а також фіксуючи свої власні відчуття під час хвороби. Так, під час сильної лихоманки він відзначав вплив припливів крові на свій щиросердечний стан і на плин розумового процесу.
Душа дійсно існує, уважав Ламетри, але її неможливо відокремити від тіла. Оскільки тіло - машина, те й людина в цілому з усіма його щиросердечними здатностями являє собою всього лише почуває, мислячий і прагнучий до насолоди автомат. Під словом «машина» Ламетри мав на увазі матеріально детерміновану систему. Розвиваючи думку про самостійний, механічний рух тіла людини, Ламетри доводив, що існує єдина субстанція - матерія, що володіє властивостями протягу, мислення й рухи. Висування ідеї про те, що рух є такою же властивістю матерії, як протяг, - більша заслуга Ламетри.
