Фонематична та фонетична транскрипції

План

1. Фонематична та фонетична транскрипції
2. Класифікація основних алофонів українських приголосних

В українській мові приголосні класифікуються за таки­ми ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації).

Узагальнюючи артикуляційні характеристики основних алофонів приголосних української мови, можна конста­тувати, що вони розрізняються (протиставляються) за такими основними ознаками:

І. За активним мовним органом:

1. Губні: /б/, /п/, /в/, /ф/,/ м/. («мавпа Буф»)

2. Передньоязикові: /д/, /д¢/, /т/, /т¢/, /з/, /з'/, /с/, /с'/,/ ц/, /ц¢/, /дз/, /дз¢/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р¢/.

3. Середньоязикові: / й /.

4. Задньоязикові: /ґ/, / к/,/ х/.

5. Глоткові (фарингальні): / г /.

II. За пасивним мовним органом губні поділяють на:

1. Губно-губні: /б/, /п/, /м/,/ в/.

2. Губно-зубна: / ф/.

III. За пасивним органом передньоязикові поділяють на:

1. Альвеолярні: /ж/, /ч/, /ш/, /р/, /р'/, /дж/.

2. Зубні: решта передньоязикових приголосних. («де ти з'їси ці лини»)

IV. За способом творення:

1. Зімкнені: /б/, /п/, /м/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /н/, /н'/, /ц/, /ц'/,/дз/, /з¢/, /дж/, /ч/, /ґ/, /к/.

2. Щілинні: /в/,/ ф/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ж/, /ш/,/ л/,/ л'/,/й /,/ г/, /х/.

3. Дрижачі: /р/, /р'/.

Зімкнені поділяють на:

1. Зімкнені чисті: /б/, /п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/,/ т¢/,/ н/,/н¢/, /ґ/, /к/.

2. Африкати: /дж/, /дз/, /дз¢/, /ц/, /ц¢/, /ч/.

Щілинні поділяють на:

1. Щілинні серединні: /ф/, /в/, /с/, /с'/, /з/, /з'/, /ж/, /ш/, /й/, /г/, /х/.

2. Щілинні бокові: /л/, /л'/

V. За участю голосу й шуму:

1. Шумні: /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т/', /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /ц/, /ц'/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, / ґ/, /г/, /х/, /к/.

2.Сонорні: /м/, /в/, /р/, /р'/, /л/, /л'/, /н/, /н¢/, /й/. («ми винили рій»)

Шумні за участю голосу й шуму поділяють на:

1. Глухі:/ п/, /ф/,/ т/,/т'/, /с/, /с',/ /ц/, /ц¢/,/ш/, /ч/, /х/, /к/. («усе це кафе «Птах і чаша»)

2. Дзвінкі: /б/,/ д/,/д¢/,/з/, /з'/ /дз/, /дз¢/, / ґ/, /г/, /дж/. («буде гоже ґедзю у джазі»)

VI. За твердістю-м'якістю:

1. Тверді: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /дз/, /ц/, /ж/, /ш/,/дж/, /ч/, /р/, / л/, /н/, /г/, /х/, к/, / ґ/.

2. М'які: /д¢/, /т'/, /з'/, /с'/, /дз¢/, /ц'/, /л'/, /н'/, /р'/,/й/.

VII. За участю носового резонатора:

1. Зімкнені неносові: /б/, /д/, /д¢/.

2. Зімкнені носові: /м/,/м¢/, /н'/.

VIII. 3а акустичним вираженням деякі приголосні поділяють на:

1. Шиплячі: /ш/, /ж/, /дж/, /ч/. («ще їжджу»)

2. Свистячі: /с/, /с¢/,/з/, /з¢/, /дз/, /дз¢/, /ц/. /ц¢/. (по-дитячому «сце їздзу»)

Класифікаційна таблиця основних алофонів українських приголосних

За участю голосу й шуму

За способом творення

За співвідношенням тону й шуму

За місцем творення

губні

язикові

глоткова (фарингальна)

губно-губні

губно-зубні

передньоязикові

середньо язикові

задньо язикові

зубні

альвео-лярні

шумні

зімкнені

зімкнені чисті

дзв. глух.

/б/ /п/

/д/ /т/

/д'/ /т'/

/ґ/ /к/

зімкнено-щілинні (африкати)

дзв. глух.

/дз/ /ц/

/дз'/ /ц'/

/дж/ /ч/

щілинні (серединні)

дзв. глух.

/ф/

/з/ /с/

/з'/ /с'/

/ж/ /ш/

/х/

/г/

сонорні

зімкнені (носові)

/м/

/н/

/н'/

щілинні

серединні

/в/

/j/

бокові

/л/

/л'/

дрижачі (вібранти)

/р/

/р'/

За наявністю або відсутністю палаталізації

тв.

тв.

тв.

м.

тв.

м.

м.

тв.

тв.

Лекція № 4

1. Фонематична та фонетична транскрипції: історичний дискурс.

2. Фонетичний алфавіт. Особливості фонематичної транскрипції.

3. Основні фонетичні одиниці мовлення.

Графічні й орфографічні системи, якими користуються в наш час розвинені літературні мови з давньою писемною традицією, значно розходяться з їх фонологічними системами. Якщо, наприклад, фонологічна система сучасної української літературної мови складається з 6 голосних і 32 приголосних фонем, то для їх вираження в українському алфавіті існує 32 букви — 10 для голосних та 21 для приголосних, і крім того, ще так званий м'який знак. Ннемає в ньому окремих літер для позначення м'яких приголосних фонем, за винятком |й|, і для кількох твердих. По-різному передаються в українському письмі деякі голосні фонеми. Окремі літери завжди позначають сполучення двох фонем, тоді як одна фонема може передаватися сполученням двох або навіть трьох знаків (пор. дзьоб); різні фонеми в українській графіці можуть позначатися однією буквою і т. д.

Подібне становище спостерігається і в інших мовах. Тому в таких випадках, коли необхідно в письмовій формі більш точно передати звуковий склад слів чи більших текстів, уже здавна застосовується спеціальний спосіб запису — фонетична транскрипція.

Різні системи фонетичної транскрипції відомі ще з XVI ст. їх авторами були француз Мегре (1545), англійці Сміт (1568), Гарт (1569) і Буллокар (1580). Пізніше інші вчені складали та вживали свої системи, що в основному зводились до двох типів: одні приймали за основу латинський алфавіт, позначаючи різні звукові відтінки за допомогою незначних модифікацій його літер та вживаючи діакритичні значки, другі ставали на шлях творення зовсім нових знаків для вираження різних звуків.

У другій половині XIX та в першій половині XX ст. появляється цілий ряд систем фонетичної транскрипції, запропонованих різними дослідниками фонетики. Так, ще в 1855 р. німецький археолог та історик Ріхард Лепсіус, що займався дослідженням старовинних текстів — єгипетських, оскійських та умбрійських, склав свою систему фонетичної транскрипції, у якій за допомогою різних діакритичних значків виражалися такі відтінки вимови звуків, як довгота, короткість, лабіалізація, напруженість, носове забарвлення чи нескладотворчість голосних, пом'якшення, аспірація, какумінальність, апікальність приголосних тощо.

У 1886 р. створено Міжнародну фонетичну асоціацію, яка в 1888 р. виробила принципи фонетичної транскрипції, що потім застосовувалася в органі асоціації — журналі “Le Maitre Phonetique”. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювано новими знаками й діакритичними значками (зокрема в 1925, 1947 і 1951 pp.), щоб надати їй універсального характеру.

Намагаючися створити якнайбільш універсальну систему транскрипції, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щораз збільшували кількість уживаних знаків; так, наприклад, англійський фонетист Генрі Світ застосовував аж 109 зовсім нових “букв”. Але й така велика кількість знаків не могла виразити всіх звукових відтінків, що зустрічаються в різних мовах світу. Тому фонетисти шукали ще інакшого розв'язання поставленого завдання. Датський мовознавець Отто Єсперсен придумав оригінальну так звану анальфабетичну систему транскрипції, в якій кожний звук виражався символічною формулою, що за допомогою літер грецького й латинського алфавіту та цифр точно описувала місце і спосіб його артикуляції. Перша грецька буква в нього позначає рухомий орган мови, латинська — нерухомий (місце артикуляції), цифра — форму отвору для проходу повітряного струменя і т. д.

Доповнену й уточнену систему анальфабетичних знаків Єсперсена при описі українських приголосних застосовував І. Зілинський.

Нині в мовознавчих працях уживаються різні системи фонетичної транскрипції. Навіть у тих системах, що спираються на МФА, є серйозні розходження. Польський мовознавець В. Яссем виділяє аж п'ять різновидів міжнародної транскрипції, які застосовуються при дослідженні фонетики англійської мови, і подає для порівняння один англійський текст у цих п'ятьох варіантах фонетичної транскрипції⁷.

Немає в наш час єдиної загальноприйнятої системи транскрипції також і в російському мовознавстві. Окремі автори користуються різними системами, побудованими на основі латинської або російської графіки, з більшою чи меншою кількістю додаткових букв і діакритичних значків. На думку Л. Р. Зіндера, такий різнобій має три причини: 1) відсутність загальноприйнятої класифікації мовних звуків, яка становить основу транскрипції; 2) нерозрізнювання двох основних типів наукової транскрипції — фонетичної й фонематичної; 3) інерція звички, що склалася під впливом школи і традиції.

В українській мовознавчій літературі також уживались і тепер вживаються різні системи фонетичної транскрипції. О. Брок та І. Зілинський у своїх працях застосовували транскрипцію, побудовану на основі латинської графіки з використанням великої кількості діакритичних значків, а також деяких літер грецького та українського алфавіту. На основі української азбуки побудовано докладно розроблену систему фонетичної транскрипції, застосовану в академічному “Курсі сучасної української літературної мови” за ред. Л. А. Булаховського (автор розділу “Фонетика” та системи транскрипції — М. Ф. Наконечний). Як і його попередники, автор також уживає багато надрядкових та інших діакритичних значків і деякі латинські та грецькі букви.

На основі системи М..Ф. Наконечного, з деякими змінами, збудовані транскрипції авторів підручників для вищої школи М. А. Жовтобрюха та М. П. Івченко, а також інших українських мовознавців, в тому числі й дослідників українських діалектів.

З метою усунення різнобою між системами транскрипції, що їх уживають різні радянські мовознавці, при Інституті мовознавства АН СРСР була створена в травні 1959 р. спеціальна комісія, яка має виробити уніфіковану фонетичну транскрипцію для всіх мов народів Радянського Союзу у двох варіантах — на основі російського та на основі латинського алфавітів. Комісія видала кілька проектів транскрипції для мов різного структурного типу.

У 1962 р. при Інституті мовознавства АН УРСР теж була створена спеціальна Республіканська комісія у справі транскрипції. Вона виробила принципи, що на них має грунтуватися фонетична і фонематична транскрипція української мови, й конкретні рекомендації їх реалізації.

Завдання фонетичної транскрипції – по змозі якнайточніше передати всі відтінки вимови звуків у записуваному тексті. Але з появою та розвитком фонології як науки про функціональні одиниці звукової системи мови виникла потреба також у новому типі наукової транскрипції, який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях. Уже в 70-х роках XIX ст. англійський фонетист Генрі Світ опрацював дві системи транскрипції; одна з них, яку він назвав “широкою”, мала позначати тільки “ширші дистинктивні звуки”, тобто такі, що виконують смислорозрізнювальну функцію, а друга, “вузька”, яка повинна була докладно відображати всякі відтінки вимови звуків. Потребу двох систем транскрипції — однієї для позначування мовних звуків і другої — для фонем висував також І. Бодуен де Куртене.

Пізніше його учень Л. В. Щерба виразно протиставляв ці два типи наукової транскрипції. У книзі “Фонетика французского языка” (1937) він писав: “Запис мовлення за допомогою фонетичного алфавіту на основі суворо проведеного звукового принципу називається транскрипцією. При цьому, якщо ми будемо записувати тільки фонеми.., то одержимо фонологічну, або фонематичну транскрипцію. Коли ж ми будемо записувати й усі відтінки, в яких фонема існує в мові, то одержимо фонетичну транскрипцію”.

Деякі фонетисти вживають аж три типи транскрипції. Так, Р. І. Аванесов пропонує такі різновиди науково-лінгвістичної транскрипції:
1) фонетичну, 2) словофонематичну і 3) морфофонематичну. Їх завдання він формулює так:

– фонетична транскрипція повинна позначати на письмі найкоротші звукові одиниці мови в усьому багатстві їх фізіолого-акустичних властивостей. Вона цілком емпірична, не зв'язана із структурою мови і тільки “фотографує” реальну вимову;

– словофонематична транскрипція передає на письмі звукову оболонку конкретного мовного факту, тобто слова в певній формі,. частково “роздягаючи”, звільнюючи звукові одиниці від усього “зовнішнього”, зумовленого позицією та фонетичним оточенням, а залишаючи все “внутрішнє”, тобто самостійне й функціонально значуще;

– морфофонематична транскрипція цілком звільнює звукові одиниці від усього позиційно, фонетичне зумовленого не лише в слові, але й у кожній морфемі, вказуючи тільки на ті їх сторони, котрі істотні, самостійні, функціонально значущі в сильній позиції, тобто в позиції максимальної диференціації.

Система транскрипції Р. І. Аванесова дуже складна й не зовсім послідовна. У ній використовується велика кількість діакритичних значків, спеціальних знаків для вираження деяких звуків, латинські та грецькі букви, а крім того, ще й цифрові показники. Тому інші російські мовознавці застосовують простіші системи фонетичної транскрипції.

Для української мови, з її значно слабшим наголосом, рівномірнішим розподілом видихової й артикуляційної енергії між наголошеними та ненаголошеними складами і майже повною відсутістю редукції голосних, з одного боку, та схильністю до зберігання дзвінкості приголосних у так званих слабких позиціях, з другого — відпадає проблема (спірна навіть для російської мови) потреби розрізнення трьох видів науково-лінгвістичної транскрипції. Але не може бути жодного сумніву в необхідності застосовувати в ній два основні типи — фонетичну й фонематичну транскрипцію.

Ці два різновиди наукової транскрипції відрізняються один від одного принципіально — своїм завданням і характером. Коли фонетична транскрипція повинна з максимально можливою докладністю графічно фіксувати мовні звуки як реальні факти, явища акустично-артикуляційні, тобто фізичні й біологічні (фізіологічні), доступні для безпосереднього спостереження та для дослідження за допомогою різних приладів, то фонематична транскрипція має інше завдання: вона повинна позначати лише фонеми — структурні одиниці звукової системи певної мови, що встановлюються шляхом лінгвістичного аналізу.

Розрізнювання цих двох типів науково-лінгвістичної транскрипції увійшло вже в найголовніші підручники з російської мови та загального мовознавства. В українській мовознавчій літературі принцип фонематичної транскрипції вперше сформулював О.Н. Синявський у праці, завданням якої було встановити систему фонем сучасної української літературної мови та дослідити частоту їх вживання в творах українських письменників на протязі століття — від Григорія Квітки-Основ'яненка до Павла Тичини, а також у мові української преси. “Поставивши собі завдання визначити фонеми української літературної мови на вказаному матеріалі, — писав автор, — я насамперед повинен був транскрибувати вибрані мовні проби так, щоб у цій транскрипції були означені всі фонеми, і тільки фонеми, отже, означуючи певні звукові відтінки знаками найближчих фонем”.

Отже, транскрипція О. Н. Синявського в принципі мала бути чисто фонематична. Але через досить своєрідне розуміння поняття фонеми та системи фонем української літературної мови, а також з причин чисто технічних автор фактично відходить від цього принципу й подає свої приклади не в фонематичній, а в недосконалій фонетичній транскрипції.

Пізніше в українських мовознавчих працях зустрічаємо лише окремі згадки про фонематичну (фонологічну) транскрипцію, а практично в них застосовується тільки фонетична. Проте фонетична транскрипція задовольняла авторів українських мовознавчих праць і підручників для вищої школи лише доти, доки вони давали опис звукового складу української мови тільки в фонетичному плані. Коли ж з'ясувалася потреба подати характеристику системи фонем сучасної української літературної мови з фонологічних позицій, розмежовуючи фонеми як одиниці цієї системи та варіанти як різні відтінки їх звукових реалізацій, коли треба було відрізняти фонематичний аналіз від фонетичного, тоді і в українському мовознавстві було поставлено питання про два типи науково-лінгвістичної транскрипції й появилися перші праці, в яких практично застосовуються дві транскрипції — фонетична й фонематична. З уваги на принципи їх побудови можна сказати, що це фактично одна система транскрипції у двох варіантах, які застосовуються відповідно до потреби в кожному випадку.

Фонематична транскрипція – передавання на письмі фонемного складу слів і текстів без відтворення їх реального звучання. Фонематичну транскрипцію використовують для встановлення фонемного складу слів і морфем, для виявлення засобів їх розрізнення й розпізнавання, а також для зіставлення фонологічних систем різних мов. Завдання фонематичної транскрипції – позначати лише фонеми – структурні одиниці звукової системи певної мови, що встановлюється шляхом лінгвістичного аналізу.

Зафіксувати правильну вимову на письмі дає змогу фонетична транскрипція. Фонетична транскрипція – фіксація особливостей звучання певних звуків, слів та їх сполучень. Завдання фонетичної транскрипції – якнайточніше передати всі відтінки вимови у записуваному тексті.

Рідше вживана морфологічна транскрипція (позначувана { } або < >) використовується, щоб виділити морфеми, ігноруючи ті чергування звуків, що відбуваються автоматично, наприклад, основа слова палець —пальця транслітерується як <пал'≠ц' — >, бо е з'являється автоматично, коли після ц’ нема голосного, а пом'якшення л зникає автоматично перед е.