Діяльність митрополита Іларіона як просвітника, діяча культури

Іларіон – видатний соратник Ярослава Мудрого, перший вітчизняний митрополит. Відомо, що він народився в кінці Х ст. і походив із знатного київського роду. Юнаком він потрапив до школи при Десятинній церкві. Товаришував із Ярославом. Продовжував навчання у Константинополі.

Своє знамените “Слово про Закон і Благодать” Іларіон виголосив у присутності Ярослава на Кіріо-Пасху (коли співпадали свято Благовіщення та Пасхи) весною 1022 р. “Слово...” можна вважати програмним документом правління Ярослава Мудрого. В ньому Іларіон прославляє князя Володимира за прийняття християнства. Іларіон підкреслює вільний від зовнішнього тиску вибір віри Володимиром, якого слід вважати “рівноапостольним”. Ярослав – продовжувач справи батька. Іларіон називає Ярослава “новим Соломоном”, а Володимира – “новим Давидом”.

Іларіон став центральною постаттю заснованої при Софійському соборі своєрідної академії, яка розгорнула широку просвітницьку та наукову роботу. Він керував бібліотекою і працею перекладачів та переписувачів. Його перу належить найдавніший літописний звід та інші твори, переважно богословського змісту. Найбільш відомі “Молитва”, “Сповідання віри”, “Слово про обновлення Десятинної церкви”.

З ім’ям Іларіона пов’язують виникнення Києво-Печерського монастиря. Коли він був пресвітером у Берестові, то часто усамітнювався на живописному березі Дніпра. Там він викопав невеличку печерку для молитов. Коли Іларіон став митрополитом, цю печерку зайняв духовно близький йому Антоній. Невдовзі навколо Антонія “згуртувалася невеличка братія”. Так постало монаше життя на Печерську. Помер Іларіон 1088 р., маючи сто літ.

Роль Іларіона у становленні духовної культури Київської Русі величезна. Він першим обґрунтував і подав в образній формі історичну подію – прийняття християнства на Русі. Його перший літописний звід став базовим історичним текстом давньоруської історії. Його метафора, порівняння Володимира з Давидом, а Ярослава з Самсоном, актуальна і сьогодні, коли ми через тисячоліття оцінюємо їх роль у нашій історії. Важливий і духовний образ Іларіона, який дозволив йому протягом довгого життя відігравати суспільну і державну роль в житті Київської Русі.

Писемність, літописи, література та книжна справа у Київській Русі

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі значно передувало офіційному введенню християнства (див. попередню тему).

Особливий інтерес становить так звана “слов’янська абетка”, виявлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов’янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення цієї знахідки – невдала спроба відтворити кириличний алфавіт – не можна вважати коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, то це не кирилівський алфавіт, який має 43 літери. Не може він вважатися і азбукою із 38 літер, про яку згадує чорноризець Храбр. На думку С.Висоцького, “софійська” азбука відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови. Не виключення, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда та Діра.

Великий додатковий матеріал для уявлення про характер і рівень писемності на Русі дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це – шиферні прясла, керамічний та металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують приналежність або ім’я господаря речі: “княжна”, “спасова”, “княжо есть”, “Мстиславця корчага”, “Невесточ”, “Гаврило”, “Молодило”, “Янка вдала пряслень Жирці”, “Гороуща”; містять побажання – “Благодатніша плона корчага сия”; засвідчують ім’я майстрів – “Максим”, “Людота”, “Константин”.

Визначним пам’ятником писемності є знайдені у Новгороді та деяких інших давньоруських містах берестяні грамоти. Це здебільшого переписка городян про різні господарські справи: купівлю землі, готовність до сівби, боргові зобов’язання лихварям, духівниці на випадок смерті тощо. Берестяні грамоти писалися чоловіками, жінками і дітьми.

Своєрідною компенсацією “берестяних” грамот в Південній Русі є давньоруські написи ХІ–ХІІІ ст., зроблені прихожанами і крилошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх у Софійському соборі Києва. Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього заснування і побудови собору. Під 1054 р. повідомляється про смерть “царя нашого” Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом подає нам його учасників – князя київського Святополка Ізяславовича, князя переяславського Володимира Мономаха і Олега Святославовича – князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис сповіщає про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Не виключено, що ця купівля стосується легендарного співця Бояна, про якого згадує “Слово о полку Ігоревім”. Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубецького монастиря – “господи, помози рабу своему Стефану, грешившему паче всъх и дълом, и помышлением”, – очевидно, пов’язаний з ігуменом Печерського монастиря, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.

Серед авторів графіті – представники різних верств населення міста. Тут і особи князівської адміністрації: соцький-боярин Ставр Городятинич, княжий мечник Василь, отроки і писці-професіонали – Іван, дяк Давидів та Лука, дяк з м. Турова, залежні люди – прощеник Михаль. Багато написів зроблено ченцями, попами, купцями. Серед авторів графіті є не тільки кияни, а й жителі давньоруських міст Білгорода, Білої Вежі (Остерської), Турова, Полоцька, Чернігова. Графіті виявлені також у Новгороді, Старій Ладозі, Смоленську, Чернігові.

Літописання на Русі виникло рано. Б.Рибаков та інші дослідники відносять першопочатки історичної писемності до часів князя Аскольда, а саме до 60 – 80-х років ІХ ст. Виділяється так званий “Літопис Аскольда”, сліди якого збереглися в Нікейському літописному зводі ХVІ ст. Систематичне літописання за Аскольда не велося.

Більше є підстав відносити літописну традицію в Х ст. Тоді був створений історичний твір, який підводив підсумки діяльності Володимира Святославовича і його попередників. Не виключено, що створювався він при Десятинній церкві, а його автором був Анастас Корсунянин.

О.Шахматов виділив літописний звід 1039 р., написаний при Софійському соборі в Києві, що згодом одержав назву найдавнішого Київського зводу. Закінчувався він статтею, в якій вміщена позвала будівничим і просвітителям та великому князю Ярославу Мудрому.

У 70 – 80-х рр. ХІ ст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також до Києво-Печсрського монастиря, де в 1078 р. створюється ігуменом Никоном самостійний літописний звід.

На початку ХІІ ст. в Києво-Печерському монастирі створився літописний звід, названий його автором св. Нестором “Повістю минулих літ” і написаний у 1113 р. “Повість” збереглася у багатьох списках. Найстаріші – це Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (перша чверть ХV). “Повість” відома нам у трьох головних редакціях. У кожній з них помітне різне ставлення до політики окремих князів – старших Ярославовичів та їхніх синів. Перша редакція була зроблена бл. 1113 р. для висвітлення політики київського князя Святополка Ізяславовича. За традицією її упорядником вважають Нестора. Друга редакція виникла в Києво-Видубецькому монастирі, заснованому сином Ярослава Всеволодом. Її упорядником став ігумен монастиря Сильвестр (закінчив роботу у 1116 р.). Він висуває на перше місце сина Всеволода Володимира Мономаха, який вороже ставився до політики Святополка. Третя редакція датується 1118 р. Вона теж, як гадають, виникла у Видубецькому монастирі і відбивала прихильне ставлення автора до Володимира Мономаха.

“Повість” була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її переважно місцевим матеріалом. Так, у ХІІ–ХІІІ ст. виникли літописи Переяслава-Південного, Чернігівський, Володимирський (три зводи), Ростовський, Переяслав-Суздальський.

У вступі до “Повісті” Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тогочасного світу, створив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів, рішуче засудив міжкнязівські усобиці. Вражає широка ерудованість Нестора. Він постійно звертається не тільки до Біблії, а й до численних візантійських хронік. Помітний вплив на Нестора здійснила візантійська хроніка Х ст. Георгія Амартола.

До продовження “Повісті” належать і Київський літопис (від 1111 р. до 1200 р.). В так званому Іпатіївському списку (від назви Костромського Іпатіївського монастиря, де його знайдено) він розміщений за “Повістю”.

На думку дослідників, Київський літопис – це зведення трьох літописів – Київського, Чернігівського, Переяславського, зроблене у Києві у Видубецькому монастирі близько 1200 р.

На противагу “Повісті” укладачі Київського літопису на перше місце висували місцеві інтереси. Багато місця в літописі займає уславлення князів, зокрема, князя Рюрика Ростиславовича, покровителя Видубецького монастиря. Значну частину Київського літопису займає оповідання про боротьбу за київський престол Ізяслава Мстиславича. У літописі розповідається про набожність і щедрість князів, що відображалося в пожертвуваннях на будівництво церков і монастирів. Більшість з них турбувалися про “руську землю”, про захист її від половецьких нападів.

У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. Тут складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького. Літопис присвячений подіям у Галицькій та Волинській землях з 1201 по 1292 роки. Текст його за змістом має дві частини: літопис Галицький (1210–1261) і літопис Волинський (1262–1291).

На перших сторінках Галицького літопису вміщено згадку про смерть Романа у 1205 р., похвалу його пращурові Володимиру Мономаху. Далі викладено історію Галичини за Данила та Василька – синів Романа. Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду, з хроніками Іоанна Малали та Георгія Амартола, з «Повістю о розоренії Ієрусалима» Йосифа Флавія, з повістю «Олександрія». В одному із оповідань він посилається на Гомера.

В літописі надано перевагу світським інтересам над церковними; автор розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Значну увагу автор проділяє воєнним подіям. Манера викладу дозволяє зробити висновок, що автором літопису був світський діяч, можливо, князівський дружинник.

Друга частина літопису починається з 1226 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. Володимир – розумний, справедливий і добрий правитель, не лише хоробрий воїн і мислитель, але й великий книголюб і філософ.

Виникнення і розквіт давньоруської літератури тісно пов'язаний з усною творчістю – фольклором. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов’ян існувала усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні і ліричні пісні. Пізніше особливе поширилися епічні пісні-билини. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найранішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитович, Альоша Попович. Популярний герой народного епосу – селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалися велич селянської праці. Найбільш відомі билини: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня та Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарин-Змій», «Ілля Муромець і Каїн-цар».

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих із Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури стало перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури. До перекладної літератури входили: богослужебні книги – Святе Письмо, Тріоди, Октоїхи, Мінеї, Требники; житія святих – агіографи; патерики – збірники коротких оповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу «Шестодневу»; історичні хроніки; гомілетика – урочисті «слова» на церковні свята. Вчені підрахували, що в 10000 церков і монастирів, які діяли на Русі з кінця Х до початку ХІІІ ст., знаходилося близько 85000 примірників та оригінальних книг.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі біла Біблія, особливо Новий Заповіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів», «Послання апостолів»), Псалтир, Пятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складає тетра-Євангеліє. Перший руський список був виконаний дяком Григорієм у 1056– 1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва – «Остромирове Євангеліє». Це велика, з художнім смаком оздоблена літургійна книга. Текст її написано на пергаменті крупним уставом у два стовпчики. На трьох аркушах вміщені мініатюри, які за технікою виконання нагадують давньоруські емалі. Вони зображають євангелістів Іоанна, Луку, Марка. Текст прикрашено художніми заставками, що подібні до фрагментів Софійського собору у Києві, та великими початковими буквами-ініціалами.

У ХІ ст. з’явилися книги для світського читання з текстами повчального характеру, так звані «Ізборники». Найдавнішими є «Ізборник Свяслава», укладений 1073 та 1076 рр. Перший з них – збірник творів різних грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Більшу частину книги займають так звані Анастасієві відповіді, в яких пояснюється приклади поведінки людини за різних побутових обставин. Статті Євсея про назви місяців у різних народів; Георгія Херовоска «О образех» – міркування про поетичні тропи та фігури. В «Ізборнику» поданий перший «Індекс книг істинних і хибних». В «Ізборнику» є малюнок-мініатюра замовника Святослава Ярославовича з родиною.

Другий «Ізборник» 1076 р. починається «Словом некого калугера (ченця. – В.Р.) о четьи книг», в якому говориться про користь освіти. Збірник містить дидактичні статті «Наказаніє багатим», «Слово некого отца к сину своему…», згадується автор «Ізборника» «грішний Іоанн».

З пам’яток книжного письма ХІ ст. можна назвати «Архангельське Євангеліє» 1092 р., а також Мінеї 1095, 1096, 1097 рр.

Значно більше збереглося писемних книжок ХІІ ст. Серед них головне місце посідає розкішно оздоблене Мстиславове Євангеліє (бл. 1115). Книга написана у два стовпчики уставом на 213 сторінках. Початкові рядки тексту писані розчином золота. Вони прикрашені великими ініціалами та художніми заставками, розмальованими фарбами й золотом. На окремих аркушах зображено традиційних євангелістів. В приписці до книги зазначається, що текст переписаний поповичем Олексою, а писав золотом інший майстер – Жаден.

Юр’ївське Євангеліє (1119–1128). У ньому також багато заставок, ініціалів у вигляді зображення звірів, птиць, людських постатей, рослинного плетива. Ці малюнки мають безпосередній зв'язок із давньоруським фольклором.

Іншим важливим джерелом давньоруської християнської філософсько-літературної думки була партистична література – твори «отців церкви» Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, Єфрема Сиріна та інших.

Поряд з церковними перекладалися і світська література, історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Це – «Хроніка Георгія Амартола», «Християнська топографія» Кузьми Індикоповлова», «Повість про Акира Премудрого», «Шестиднев» Іоанна тощо.

Оригінальних літературних пам’яток ХІ та ХІІ ст. збереглося порівняно мало. Це поодинокі твори, що випадково вціліли від пожеж, ворожих погромів, плину часу. Найбільш визначні з них «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін.

Одним із найбільш оригінальних давньоруських творів ХІ ст. є «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, написане між 1037 і 1051 рр. Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання – довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення давньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром.

Наприкінці ХІ ст. Нестор написав «Чтеніе о житії і о погублені … Бориса і Гліба». Це агіографічний твір, в якому розповідається про життя князів Бориса і Гліба, вбитих за наказом Святополка Володимировича під час боротьби за князівський престол. В іншому творі «Житіє Феодосія Печерського» яскраво відобразив монастирський побут кінця ХІ ст.

На початку ХІІ ст. на Русі з’явилися твори мандрівників-прочан. Подорожі на прощу, до святих місць у Палестину, набули у ХІІ ст. значного поширення. Одним із таких прочан був ігумен Даниїл – можливо, виходець із Чернігівської землі. Він відвідав святі місця, прожив там два роки й залишив ґрунтовний опис всього, що побачив у «Ходінні Даниїла».

1115 р. минуло 100 років з дня смерті Бориса і Гліба. У зв’язку з цим, вірогідно, з’явився твір «Сказання про Бориса і Гліба», автором якого був, можливо, Лазар з міста Вишгорода.

Цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку ХІІ ст. У «Повчанні» можна виділити три частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. У другій частині говорить про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати насмерть. В третій частині Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки із свого життя, з яких вийшов цілий і здоровий. Причиною того є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається.

Багатством художніх прийомів відзначаються твори Кирила Туровського. Судячи з його «Притчі про людську душу і телеса», він брав участь у боротьбі проти Андрія Боголюбського.

Справжнім витвором літератури ХІІ ст. є «Слово о полку Ігоревім», створений невідомим автором близько 11187 р. За своїм художнім рівнем твір не має аналогів у візантійській та європейських літературах. «Слово» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р.

На початку ХІІІ ст. склався «Києво-Печерський патерик» – збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря. У ньому містяться уривки з «Повісті временних літ», розповіді Нестора про печерських монахів, мощі яких зберігаються у Дальніх та Ближніх печерах.

Переписування й переклади книг, поставлені Ярославом Мудрим на рівень державної справи, дуже скоро привели до заснування при митрополії в Києві першої відомої на Русі бібліотеки, правильніше книгосховища, про яке згадує літопис під 1037 р. У книгосховищі зберігалися, головним чином, літургійні книги, а також книги світського читання, державні документи. Син Ярослава Мудрого Святослав наповнив книгами кліті своїх князівських палат.

Дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої ввійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею – ченцем монастиря. Серед цих книг були також написані іноземними мовами. Про це свідчить повідомлення «Києво-Печерського патерика» про ченця Микиту, який читав латинські, грецькі та давньоєврейські книги. Багато книг мав учень Феодосія Печерського Григорій.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри.