Тема № 3. Економіка знань

1. Економіка знань: сутність, умови формування, основні риси.

2. Конкурентоспроможність робочої сили і складові її формування в умовах переходу до економіки знань.

3. Освіта в економіці знань. Зарубіжний досвід економічної забезпечення освіти та перспективи його застосування в Україні.

Питання 1.

У кінці XX ст. умови розвитку значно змінилися, ступінь багатства і процвітанія країн все в більшій мірі залежить від спроможності та використання знання, ідей, іновацій та нових технологій. Теоретично будь-яку економіку, що розвивається, можна зважати економікою, яка ґрунтується на знаннях, або, простіше, - економікою знань. У Світовому звіті про конкурентоспроможність – документ Світового економічного форуму у Давосі – відзначається, що динамічно демонструють незаперечні переваги країни, що базують свій розвиток на інтенсивному створенні та впровадженні нових знань.

Світовий банк, Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і інші міжнародні організації почали активно досліджувати основні риси економіки знань з 1996 р., дедалі більше пов’язуючи ці процеси з факторами міжнародної конкурентоспроможності країн.

Економіка знань – це економіка, що заохочує організації та людей пізнавати створювати, розповсюджувати й використовувати знання більш ефективно для інтенсивного економічного і соціального розвитку.

Це економіка, що покладається більше на використання ідей, ніж фізичних здібностей, застосування нових технологій, ніж перероблення сировини та експлуатації дешевої робочої сили.

Об’єктивні умови становлення економіки знань:

1) загострення конкуренції між країнами за ринки збуту та прибутки. До загострення конкуренції привело глобалізація, розширення міжнародної торгівлі, потоків прямих інвестицій, вичерпання природних ресурсів;

2) конкурентні переваги, а отже і збільшення ринків збуту і прибутків, все більше залежать від ефективності і впровадження нових технологій, високотехнологічної продукції і послуг з високою інтенсивністю використання знань, а необмежених природних ресурсів;

3) поширення інформаційних технологій і комп‘ютеризації. Зміна світу з появою Інтернета, вибух мобільних засобів комуніквцій забезпечують необмежені можливості для створення і розповсюдження нових знань;

4) скорочення життєвого циколу продутів, що вимагає прискорення інноваційного процесу, тісніших зв’язків підприємств з дослідними інститутами і постійного навчання.

Характерні риси економіки знань:

1.Інтелект – головний ресурс, рушійна сила розвитку;

2. Базис стабільного зростання – інновації, тобто нові продукти, послуги, технологічні процеси.

3.Постійний обмін знаннями між виробниками, підприємцями, дослідними інститутами та університетами.

4. Якісна і безперервна(навчання протягом життя) освіта. Досвід розвинутих країн доводить, що стара філософія освіти вичерпала себе – сьогодні освіта вже не є підготовкою до життя, як було 40 – 50 р. тому, а власне способом життя. Людина постійно повинна вчитися і саме навчання протягом життя стає формою захисту особистості проти невизначеності та нерербачуваності у сучасному світі.

5. 5. Розвиток малого і середнього бізнесу, які є провідниками технічних та організаційних інновацій, що трансформуються у підвищення продуктивності праці.

Важливо, що концепція економіки знань постійно підтримується Світовим банком, ОЕСР з урахуванням досвіду інших країн. Перший Форум з економіки знань відбувся у лютому 2002 р. у Парижі під назвою “ Розбудова економіки знань – можливості і виклики для країн – претендентів на вступ в ЄС”. Другий Форум з економіки знань відбувся у Хельсінкі у березні 2003 р. був присвячений впровадженню стратегій економіки знань у країнах Центральної і Східної Європи.. Суттєвий внесок в економіку знань вніс Саміт Ради Європи (березень 2000 р.), який серед стратегічних цілей розвитку ЄС до 2010 р. визначив перехід до цифролвої економіки та суспільства, що грунтується на знаннях.

Суспільство засноване на знаннях в наукових колах називається К-суспільство. Для визначення кількісної і якісної характеристики суспільства знань використавують індекс К – суспільства (І_к), розроблений ООН і застосовується до членів ООН. Цей індекс є синтетичним і визначається трьома головними вимірами:

1) індекс інтелектуальних активів суспільства (І_іа) – формується з урахуванням повного терміну шкільного навчання в країні, кількість молоді до 15 років, що отримує освіту; рівень надання інформації населенню за допомогою інформаційно –комунікаційних технологій(Інтернет, газети, журнали, телефонний зв’язок);

2) індекс перспективного розвитку суспільства (І_пр) визначається витратами держави на охорону здоров’я; на дослдження та інноваційний розвиток; зменшення витрат на оборону країни; кількість дітей на 1 учителя у начальній школі; рівень свободи і корупції;

3) Індекс якості розвитку суспільства (І _яр) – характеризує якість і безпеку життя з урахуванням таких факторів як рівень дитячої смертності, нерівність в розподілі, співвідношення захищеної в екологічному відношенні території до загальної теритроії країни, кількість викидів вуглекислого газу на душу населення.

За даними ООН, на кінець 2005 року визначилися 45 кращих країн світу із 191 країн- членів ООН. Найбільший рейтинг мають Швеція, Данія, Норвегія, Швейцарія, Фінляндія. США у цьому списку займають 12 місце,Японія – 6, Німеччина – 7, Уцкраїна 45. Росія і Китай у число 45 не попали.

Але слабкі місця України в економіці знань не повинні сприйматися песимістично. Уже той факт, що Україна посідає 40 місце серед 191 країни має спонукати на активні дії, тим більше, що ця мета ніколи не ставилася державою) 82 місце із 104 країн світу по важливості для уряду цього напрямку). Україна уже практично вичерпала себе як країна – постачальник дешевої робочої сили з перевагою низькотехноглогічною, енергозатратною промисловістю.

Питання 2.

Науково – технічний прогрес як один із головних факторів сучасного економічного розвитку, фундамент економіки знань – передбачає, як найважливішу умову, кардинальне вдосконалення робочої сили. Жодна країна не відчуває значних проблем дефіциту працівників. Навпаки, скрізь спостерігається певний рівень безробіття, водночас постійно є вакантні робочі місця, включаючи привабливі та преспективні. Наявність цих вакансій свідчить про те, що бракує якісної робочої сили, конкурентоспроможної на ринку праці. Працівник з вищою конкурентоспроможністю має кращі шанси сприятливого росту кар’єри, оскільки саме йому надають переваги. Отже, якщо хочеш мати кар’єру – думай про конкурентоспроможність своєї робочої сили.

Конкурентоспроможність – це здатність суб’єкта змагатися і вигравати за рахунок притаманних цьому суб’єктові рис. Конкурентні переваги здобувають двома способами: 1) забезпечення вищої якості товару цієї ж цінової категорії; 2) зменшення ціни товару нижче, ніж в інших товарів тієї ж якості. За аналогією, конкурентоспроможність робочої сили можна визначити таким же чином.. Проте зауважим, що вибір товару за показником низької ціни може здійснюватися лише в короткостроковому періоді, оскільки у довгостроковому періоді ціни на товари однієї якості мають тенденцію до вимірювання. Конкурентоспроможність – це категорія, яка цікавить, насамперед, роботодавця (підприємства, організації) і саме від його оцінки конкурентоспроможності залежить становище працівника на ринку праці. Треба відзначити, що показники конкурентоспроможності робочої сили можуть дуже швидко змінюватися.

Отже, конкурентоспроможність робочої сили є функцією від якості робочої сили і ціни. Основна увага у визначенні конкурентоспроможності має бути зосереджена на якості працівника. Але для підприємства слід оцінювати також і всі витрати пов’язані із залученням, розвитком та використанням цього працівника на підприємстві. Конкурентоспроможність визначається на етапі прийому на роботу і в процесі діяльності.

Якість робочої сили – це сукупність людських характеристик, що проявляються в процесі праці і включають кваліфікацію й особисті та ділові риси працівника. Якісні показники конкурентоспроможності робочої сили поділяються на дві групи: об'єктивні і суб’єктивні. До об’єктивних характеристик належить: 1) кваліфікація працівника:а) професійні знання за даною посадою; б) кваліфікація у суміжних сферах діяльності; 2) Освіта а(освіта за спеціальністю; б) оцінка загальних знань; 3) досвід роботи як за посадою, так і в суміжних сферах діяльності; 4) стаж роботи; 5) здоров’я (фізичне, психічне); 6) продуктивність праці; 7) внесок працівника у результати діяльності організації.

Суб’єктивні характеристики: 1) риси характеру (працелюбність і працездатність, амбітність, урівноваженість, оптимізм, ініціативність, творчість, поведінка у конфліктних ситуаціях); 2) здатність до навчання, розширення знань і підвищення кваліфікації оцінюється через: а) бажання позширювати знання та підвищувати кваліфікацію; б) розумові здібності, які обумовлюють ефективність навчання (засвоєння знань у часі, стійкість отриманої інформації і навичків); 3) ставлення до роботи: а) психологічне ставлення (прихильність, лояльність); б) частота зміни роботи.

Цінові характеристики конкурентоспроможності робочої сили включають витрати на персонал: 1) заробітна плата(розмір початкової заробітної на даній посаді, приведений за місяць); 2) витрати пов’язані з прийомом працівника на роботу (обсяг одноразових витрат); 3) витрати пов’язані з адаптацією, парекваліфікацією, підвищенням кваліфікації.

Більш детально про конкурентоспроможність робочої сили: Грішнова О.А. Людський капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки. _ К.: Знання, 2001. С. 89 – 100.

Питання 3.

Освіта і професійна підготовка є фундаментом людського розвитку і прогресу суспільства. Ці складові забезпечують розвиток особистості, інтелектуального, духовного і виробничого потенціалу суспільства. Розвиток держави, структурні перетворення на мікро- і макроекономічному рівні мають гармонічно поєднуватися з реформою освіти та професійної підготовки, щоб задовольнити потреби і прагнення людей, особливо молоді, сформувати нову систему цінностей, відповідати запитам людства щодо змін у сфері прикладання праці як у громадському, так і в приватному секторах. З огляду на надзвичайно велике значення освіти та професійної підготовки в розвитку людських ресурсів, визнання їх високими цінностями людини і суспільства у 1975 р. Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про розвиток людських ресурсів.

Нині освіта розглядається як одна з основних цінностей, без якої неможливий подальший розвиток суспільства. Освіта – це цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином установлених державою освітніх рівнів.

Розвиток освіти є основним чинником поліпшення кадрового потенціалу, переходу до повної зайнятості, зростання на цій основі продуктивності праці та підвищення особистих прибутків населення й добробуту країни. По-перше, рівень освіти впливає на тривалість трудової діяльності. Як свідчать дослідження країн ОЕСР, серед населення віком 25-64 роки передбачувана тривалість трудової діяльності людей із вищою освітою на 5,6 років перевищувала відповідний показник для населення із незакінченою середньою освітою. Ще більшою ця різниця була в центральноєвропейських державах із транзитивною економікою: 13,1 років – в Угорщині, 10,8 – у Чехії, 8,8 – у Польщі.

По-друге, освітній рівень визначає величину фінансових доходів. У країнах ОЕСР жителі з вищою освітою віком 30-44 роки у середньому заробляють на 60% більше, ніж жителі з повною середньою та на 85% – із неповною середньою освітою. У цьому контексті зниження освітнього потенціалу країни підвищує ймовірність появи феномену так званої “успадкованої бідності”, що виявляється через наявність взаємозв’язку між рівнем освіти батьків, добробутом сім’ї та успішністю дітей. Так, діти малоосвічених батьків, як правило, навчаються меншу кількість років, не присвячують додатковий час продовженню своєї освіти у дорослому житті, внаслідок чого їхні родини і надалі зберігатимуть маргінальний економічний статус, а суспільство може постати перед соціальними катаклізмами.

По-третє, рівень освіти впливає на можливість професійного самовдосконалення. Освіченіші люди мають більше шансів додаткового навчання за кошти своїх роботодавців. Останні, у свою чергу, заохочують підвищення кваліфікації або одержання другої освіти вищою заробітною платою.

Таким чином, система освіти збагачує людей знаннями, забезпечує загальну і професійну підготовку висококваліфікованих кадрів, перетворення інтелектуального потенціалу в інтелектуальний капітал. Але і цим роль освіти не обмежується. Освіта визначає місце людини у структурі суспільства, вхід людини у певну соціальну групу. Адже освіта забезпечує професійну підготовку, характер діяльності людини, спосіб її життя, тобто визначає культуру спілкування, її комунікації. У сучасних умовах професійна перепідготовка, підвищення кваліфікації людини триває протягом життя, тому освіта є потужним фактором розвитку економіки і суспільства в цілому. Розвинуті країни надають освіті виключного не лише національного, а й світового значення. Вони розробляють і широко впроваджують освітянські проекти з поглядом у майбутнє.

Крім прямого існує й побічний ефект вкладень в освіту через різноманітні культурні, соціальні, психологічні та інші позитивні результати. З підвищенням освітнього і культурного рівня активізується територіальна й професійна мобільність; підвищується ефективність споживчої діяльності (освічені люди першими реагують на появу нових товарів, раціональніше будують свій бюджет); відкривається доступ до нових культурних цінностей, змістовнішим і різноманітнішим стає їхній відпочинок; ефективніше планується сім’я та ін. Освіта є формою відтворення ціннісно-нормативних засад, основним соціальним інститутом, який регламентує життєвий шлях індивіда, трансмісію знань. Таким чином, перелічені фактори важко піддаються грошовому вираженню і мають соціальну спрямованість, а ефективність освіти прямо пропорційна поліпшенню якості життя й обернено пропорційна духовному збідненню і рівню злочинності в країні.

У глобальному масштабі підвищення економічної ролі освіти зумовлене переходом людства на постіндустріальну стадію розвитку, яка, на відміну від індустріального виробництва, значною мірою ґрунтується на інтелектуальній власності та визначається станом науково-освітнього потенціалу нації. З огляду на це наука, що продукує нові знання, та освіта, що олюднює знання і формує індивідуальність особистості, стають найпріоритетнішими галузями економіки. Тільки країна, спроможна забезпечити їх випереджаючий розвиток, зможе претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві, а її економіка – бути конкурентоспроможною.

Вчені неоднорозово зверталися і звертаюьтся до питання вимірювання економічної ефективності освіти. Дослідження економічної ефективності освіти зарубіжними вченими можна поділити на три групи.

1. Вимірювання кореляційного зв’язку між рівнем освіти і приростом національного доходу (зв’язок між приростом робочої сили з вищою освітою і зростанням національного доходу).

2. Встановлення міри впливу освіти на розміри національного доходу: внесок освіти в економічне зростання визначається як частина національного доходу, витрачена на освіту у поточному році помножена на норму ефективності вкладень у людський капітал. Використовуючи цю методологію американський економіст Солоу визначив, що за рахунок вкладень в освіту національний дохід США зростає на 13%.

З. Вплив освіти на якість робочої сили, що впливає на рівень заробітної плати і національний дохід. За цим методом були проведені розрахунки для різних країн і виявлено, що щорічний внесок освіти в економічне зростання становить у ФРН – 2%; Японії - 3,3%; Франції – 6%4 Італії –7%; Великобританії - 12%.

Таким чином, розвиток освіти є абсолютно необхідною умовою розв’язання багатьох економічних і соціальних проблем. І для окремої людини, і для держави освіта перетворилася в реальну економічну необхідність. Не маючи належної підготовки, людина може взагалі не реалізуватися в трудовій сфері, не знайти ніякої роботи і це негативно відіб’ється не лише на її способі життя, а завдасть економічних і соціальних втрат суспільству.

І зарубіжний досвід економічного забезпечення освіти є цікавим і прикладним для України.У країнах з розвинутою економікою витрати держави на освіту значні і постійно зростають. Держава виходить із того факту, що чим краща освітні підготовка робочої сили, тим значніша її роль у виробництві, тим менше в країні соціальних проблем, пов’язаних із безробіттям і бідністю, злочинністю тощо. Щодо отримання вищої освіти західноєвропейські країни можна умовно поділити на три групи: 1) країни, в яких навчання в університетах залишилося практично безплатним (ФРН, Австрія, Фінляндія, Греція Норвегія, Швеція); 2) країни з невисокою платою за навчання(Франція); 3) країни з високою платою за навчання(Бельгія, Іспанія,Ірландія,Італія, Нідерланди, Швейцарія)[2, 8].

У різних країнах неоднакове також співвідношення державного й приватного фінансуваня вищої освіти. У ФРН, Австрії, Італії частка державного фінансування у витратах на вищу освіту становить майже 90%, у Португалії і Фінляндії- приблизно 80%, у Канаді – 73%, у Великобританії, Данії, Швеції – близько 2/3 [2,7-8].

Державний бюджет залишається важливим джерелом фінансування вищої освіти в США, На кінець 90-х років бюджетне фінансування вищої освіти покривало 42,5 % загальних витрат навчальних закладів, у тому числі 12,4 % за рахунок федерального бюджету, 27,5 – за рахунок бюджетів штатів, 2,6 – за рахунок місцевих бюджетів. Державні навчальні заклади отримують від адміністрації штату до 50 % фінансових надходжень, приватні вузи – до 1%. У багатьох штатах приватні вузи не мають ніякої фінансової підтримки[2,128].

Державне фінансування освіти здійснюється, як, правило, з метою забезпечення рівності можливостей доступу до вищої освіти для людей з різними рівнями доходів, а також для стимулювання попиту на вищу освіту як суспільне значиме благо. Але серед вчених питання про вплив державного субсидування освіти на освітній рівень у країні визиває дискусії.

Для зменшення витрат студентів на оплату навчання в розвинутих країнах використовують знижки (надають самі навчальні заклади) та гранти (одержують вузи з державних чи інших джерел для покриття частини вартості навчання студентів). Знижки відносно невеликі в державних навчальних закладах, але досить суттєві в приватному секторі(24-33% плати за навчання в престижних університетах). Державна допомога студентам у таких університетах відіграє менше значення, ніж використання власних ресурсів з цією метою.

Приватний сектор вищої освіти у розвинутих країнах теж неоднорідний. У найзагальнішому вигляді його можна поділити на два дуже різні сегменти: 1) високопрестижні (елітні) університети; 2) дешевші і доступніші навчальні заклади. Другі найчастіше конкурують з державними закладами і це змушує їх стримувати зростання плати за навчання. Елітні ж навчальні заклади є дуже дорогі і конкурують лише між собою. Конкуренція за якість освіти змушує їх збільшувати ціни освітніх послуг та норми витрат (як поточних, так і капітальних) швидкими темпами в умовах стійкого попиту останніх років на елітну вищу освіту. Одночасно з швидким зростанням плати за навчання зростає фінансова допомога студентам у формі знижок або кредитів при оплаті. Ціни знижуються для порівняно менш забезпечених студентів та для талановитих, кого університет особливо бажає залучити на навчання.

Важливе джерело доходів навчальних закладів- це плата за навчання, що надходить від студентів. Виручені суми мають залишатися у вищому навчальному закладі, і не викоритовуватися з іншою метою. Треба внести чітку ясність, чому зростає оплата. Важливою ознакою елітності університетів є саме можливість встановлювати вищу оплату за навчання.

Одним з найпоширеніших методів фінансування вищої освіти в розвинутих країнах є кредитування студентів. Пропонуються найрозманітніші варіанти кредитів – від таких, що лише частково покривають витрати на оплату навчання, аж до таких, що враховують і повну оплату навчання й утримання студентів, або навіть “втрачені заробітки. Варіанти погашення кредитів теж можуть бути різними: безпроцентні щорічні виплати обумовленої суми аж до погашення всього займу або поступова виплати всієї суми та процентів, встановлених на довготривалі державні позики, або інші.

Крім державного кредитування студентів, можливе також надання кредитів приватними банками на взаємовигідних умовах. Однак для поширення такого кредитування потрібні вагомі гарантії повернення кредитів. Заслуговує на увагу надання кредиту на навчання студентами самим навчальним закладом. Саме він може найточніше і найоперативніше оцінити здібності і старанність студента та їхні шанси на успішну професійну кар’єру, а отже, свої шанси на повернення кредиту. У світі напрвцьовані певні схеми надання кредитів, які передбачають повернення боргу з урахування майбутніх доходів випускників.

Закордонний досвід свідчить, що значна увага приділяється підвищенню кваліфікації на виробництві. Так чотирирічна перерва в роботі призводить майже до повної втрати людиною професійних навичок, а відсутність належного рівня кваліфікації – до хронічного дефіциту кваліфікованих кадрів на більшості підприємствах. За данними 2003 року періодичність підвищення кваліфікації в Україні в середньому становила 13 років, тим часом як у країнах Західної Європи, США та Японії – від 2 до 5 років. В Англії, приміром, у 2003 році навчалися нових професій та підвищували кваліфікацію близько 53% найманих працівників.

. Велике значення має професійна підготовка на підприємствах, набуття виобничого досвіду, коли відбувається пошук першої роботи, для запобіганню безробыття серед молоді. З метою пом'якшення соціального напруження в молодіжному середовищі та створення можливості примноження людського капіталу в розвинутих країнах використовують різноманітні методи. Наприклад, у Франції використовується система професійного навчання, у Німеччині – система учнівства. У США виникла так звана концепція підготовки до трудового, життя поликана забезпечити безболісний перехід учня із школи у світ праці. Це багатоступенева програма, що охоплює всі рівні шкільної освіти: від знайомства зі світом професій у молодших класах до оволодіння основами двох - трьох спеціальностей – у старших. У Японії на відміну від інших крїн у межах загальної стратегії “довічного найму” основною формою професійної освіти є підготовка працівників безпосередньо на підприємстві.

У сучасних умовах закордоном реалізується динстанційна освіта. Одним із таких прикладів є Британський відкритий університет, який шляхом динстанційної освіти навчає своїх студентів у багатьох країнах світу й користується великою популярністю. Ці технології є придатними для використання в корпоративних ВНЗ з метою отримання нової спеціальності чи підвищення кваліфікації. Актуальність останніх пояснюється тим, що: по-перше, що прогнозується постійне зростання працівникіа з вищою освітою, для яких необхідно створювати заклади для підвищення їхньої кваліфікації чи перенавчання. Суто академічні заклади, як свідчить світовий досвід, не завжди цілком відповідають вимогам роботодавця; по- друге, мають бути заклади, які б були придатні “ навчити дорослих”.

Тема 4. Теорія людського капіталу як прояв соціалізації сучасної економіки.

1. Сутність концепції людського капіталу.

2. Формування людського капіталу, його специфіка в Україні

3. Ефективність вкладів у людський капітал

Питання 1.

В історії економічної думки останніх десятиріч однією з найважливіших подій стало створення теорії людського капіталу. Значний вплив цієї теорії на розвиток економіки і науки інколи порівнюють з революцією в економічнй думці.

Поняття людський капітал увійшло в науку на початку 60-х років в західній економічній літературі, і пов’язані з іменами відомих американських економістів: Теодора Шульца, Г.Беккера, Л.Тороу, Я.Мінсера і т.д.

Причини формування теорії людського капіталу:

1) у закономірності розвитку сучасної науки, яка виявляється у концентрації уваги вчених на дослідженні проблем людини;

2) найефективніший спосіб економічного зростання – активізація творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили.

У наш час дана теорія займає значне місце у структурі світових економічних знань, її присвячується багато науково - дослідницьких робіт, вона є обов’язковим предметом вивчення на економічних факультетах коледжів та університетів зарубіжних країн.

Людський капітал – це економічна категорія, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій людей, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і впливають на зростання доходів (заробітної плати) своїх власників та національного доходу.

Характерні риси людського капіталу:

1) сформований і розвинутий в результаті інвестицій, накопичений певний запас продуктивних здібностей (здоров’я, знань, навичок, мотивації);

2) цей запас продуктивних здібностей безумовно належить людині і не відділений від неї;

3) цей запас продуктивних здібностей доцільно використовується і сприяє збільшенню продуктивності праці;

4) використання людського капіталу приводить до збільшення доходів його власників і національного доходу;

5) збільшення доходів стимулює подальші інвестиції в людський капітал, що сприяє подальшому зростанню заробітків.

Людський капітал розрізнюється за такими рівнями:

1) особистісний – це продуктивні характеристики людини завдяки яких вона надає цінні послуги іншим людям і отримує доход. На цьому рівні людський капітал можна порівняти з іншими видами власності (майно, гроші);

2) на мікроекономічному рівні – сукупна кваліфікація і продуктивні здібності всіх працівників підприємства, здобутки в організації праці і розвитку персоналу. Їх реалізація збільшує прибуток підприємства;

3) на макрорівні – людський капітал це накопичені вкладення країни в освіту, охорону здоров’я, професійну підготовку – що є частиною національного багатства і приймає участь у створенні ВВП, у забезпеченні конкурентних переваг країни на зовнішніх ринках

Спільне між людським і фізичним (речовим капіталом):

1) є чинниками економічного зростання;

2) створюються і накопичуються завдяки інвестиціям. Хотя формування людського капіталу потребує доброї волі і чимало зусиль самого об’єкта;

3) приносять доходи своїм власникам;

4) економічна мотивація вкладень в людський і речовий капітал однакове – отримання прибутку, тобто прийняття рішень про інвестування в будь-який із видів капіталу і наслідки цього аналізуються однаково.

Різниці

Фізичний юдський

1. Створення і функціонування Необхідні безпосередня праця

можливе без участі і людини

присутності власника

2. Збільшення і використання контролює:

менеджер сама людина і важливим є

елемент мотивації для ………

використання, інвестування

3. Вкладення в людський капітал дають значний за обсягом і тривалий за часом економічний і соціальний ефект

Складові людського капіталу

1. Знання і продуктивні здібності: загальна середня освіта, професійна підготовка (професійно-технічні навчальні заклади, вузи), професійна підготовка на виробництві, підвищення кваліфікації на виробництві; здобуття професійного досвіду і навичок на виробництві; самоосвіта, неформальна освіта.

2. Здоров’я: охорона здоров’я, стан навколишнього середовища, спосіб життя.

3. Мотивація: система матеріального і морального стимулювання; сформовані потреби і цінності.

4. Мобільність: рівень і якість професійної підготовки; конкурентоспроможність робочої сили.

Витрати спрямовані на покращення цих характеристик з повним правом можна назвати інвестиціями в людський капітал. Інвестиції в людський капітал за визначенням К.Р.Макконнела і С.Л.Брю, являють собою «будь-яку дію, яка підвищує кваліфікацію і здібності і, тим самим, продуктивність праці працівника. Витрати, які сприяють підвищенню чиєїсь продуктивності, можна розглядати як інвестиції, оскільки поточні витрати здійснюються з тим розрахунком, що їх буде багаторазово компенсовано зростаючим потоком у майбутньому “(“Экономикс”, т.2 с 400)

Формування людського капіталу – це створення продуктивних здібностей людини за допомогою інвестицій у конкретні процеси її життєдіяльності. Інвестування здійснюється двояко:

1) як вкладення коштів і ресурсів

2) як витрати часу і сили.

Інвестування – це передумова (важлива) виробництва людського капіталу, але це не саме виробництво, яке здійснюється в процесі активної діяльності людини, в якій майбутній власник цього капіталу практично завжди виступає і об’єктом, і суб’єктом і результатом впливу.

Джерела інвестицій у людського капіталу

- державний бюджет – кошти;

- регіональний бюджет – кошти;

- громадянські фонди – кошти;

- підприємства (в т. ч. освітні заклади) – кошти і час

- сім’я – кошти і час

- особа – кошти і час

Чинники формування і розвитку людського капіталу:

1) демографічні: народжуваність; смертність; статево-вікова структура населення; міграція.

2) соціально-економічні: рівень ВВП на душу населення; доходи населення; споживання; рівень життя; рівень захворюваності; розвиток соціальної інфраструктури;

3) виробничі: ринок праці (попит на робочу силу); умови використання робочої сили; підвищення кваліфікації; соціальний розвиток персоналу

4) інституціональні: закони і законодавчі акти, які регулюють права людини, людський розвиток і соціально-трудову сферу; державна соціальна політика; забезпеченість рівних прав і можливостей, усунення дискримінації;

5) соціально-ментальні: домінуючі соціальні цінності та норми поведінки; соціальна цінність знань; спрямованість до самореалізації, визнання.

Інвестиції в людський капітал можна класифікувати за такими групами:

- первинна освіта (дошкільна, початкова середня, професіонально-технічна, вища);

- охорона здоров’я в широкому розумінні (витрати, які сприяють продовження тривалості життя, зміцнення імунітету; фізичної та психічної сили, витривалості людей);

- освіта дорослих (навчання і підвищення кваліфікації на виробництві, самовдосконалення, додаткова освіта);

- виховні гуманітарні складові людського капіталу (вміння підтримувати нормальні стосунки, налагоджувати ділові контакти, політичну і соціальну лояльність, відповідність людини, її корпоративність, моральність, цінність орієнтації);

- посилення мотивації праці до підвищення якості своєї праці;

- міграція працівників та їх сімей з метою поліпшення умов працевлаштування, сприяє переміщенню робочої сили на підприємства і в регіони, де краще оплачується праця, де людський капітал використовується продуктивніше, а ціна за його послуги вища;

- пошук економічно важливої інформації.