Кризис культуры и его духовная причина

Наша культура переживает тяжелый кризис. Роковым для нашей культуры является то, что ее материальная сторона развилась намного сильнее, чем духовная. Равновесие ее на­рушено. Под воздействием открытий, которые в невиданной ранее степени ставят нам на службу силы природы, условия жизни индиви­дов, общественных групп и государств подверглись радикальному преобразованию. Наши познания обогатились, а возможности воз­росли в масштабах, которые ранее вряд ли могли бы считаться мыс­лимыми. Благодаря этому перед нами открылись перспективы обес­печить в некоторых отношениях намного лучшие, по сравнению с прежними, условия существования человека. Восторгаясь успехами науки и практики, мы, – увы! – пришли к ошибочной концепции культуры. Мы переоцениваем ее материальные достижения и не при­знаем значения духовного начала в той мере, в какой следовало бы. Но вот мы сталкиваемся с фактами, и они все больше заставляют нас задумываться. Беспощадно суровым языком они говорят нам, что культура, развивающая лишь материальную сторону без соответству­ющего прогресса духовного, подобна кораблю, который, лишившись рулевого управления, теряет маневренность и неудержимо мчится на­встречу катастрофе.

Главное в культуре – не материальные достижения, а то, что инди­виды постигают идеалы совершенствования человека и улучшения социально-политических условий жизни народов и всего человечест­ва и в своих взглядах постоянно руководствуются этими идеалами. Лишь в том случае, если индивиды в качестве духовных сил будут ра­ботать над совершенствованием самих себя и общества, окажется воз­можным решить порождаемые действительностью проблемы и обес­печить благотворный во всех отношениях всеобщий прогресс. Будут ли материальные достижения несколько большими или несколько меньшими, не является для культуры решающим. Ее судьба определя­ется тем, в какой мере убеждения людей сохранят власть над фактами. Результат плавания зависит не от того, быстрее или медленнее про­двигается корабль, идет ли он под парусами или приводится в движе­ние паром, а от того, будет ли правильным его курс и исправным его рулевое управление.

В наиболее общем виде угроза культуре, таящаяся в материальных достижениях, состоит в том, что массы людей в результате коренного преобразования условий их жизни из свободных превращаются в не­свободных. Те, кто обрабатывал свою землю, становятся рабочими, обслуживающими машины на крупных предприятиях; ремесленники и люди делового мира превращаются в служащих. Все они утрачива­ют элементарную свободу человека, живущего в собственном доме и непосредственно связанного с кормилицей землей. Кроме того, в но­вых условиях им больше не присуще живое, несокрушимое сознание ответственности людей, занимающихся самостоятельным трудом. Следовательно, условия их существования противоестественны. Те­перь они ведут борьбу за существование, будучи лишены более или менее нормальных условий, когда каждый, идет ли речь о борьбе с природой или о конкуренции людей, может пробить себе дорогу бла­годаря своим способностям. Напротив, они считают, что необходимо объединиться и образовать таким образом силу, способную добиться лучших условий существования. В итоге складывается психология не­свободных людей, в которой идеалы культуры уже не выступают в необходимой чистоте, а искажаются интересами борьбы.

Наша ду­ховная несамостоятельность увеличивается в той же мере, что и мате­риальная. На каждом шагу мы попадаем в самые различные формы зависимости, равных которым по всеобъемлемости и силе люди раньше не знали. Непрерывно совершенствующиеся экономические, социальные и политические организации все больше подчиняют нас своей власти. Постоянно укрепляющее свою организацию государст­во все более решительно и всеобъемлюще повелевает нами. Таким образом, наше личное бытие во всех отношениях принижено. Быть личностью становится для нас все труднее.

Именно успехи материальной культуры столь неверо­ятно обостряют социальные и политические проблемы. Машина и мировая торговля явились в ко­нечном счете именно теми факторами, которые привели к мировой войне. Изобретения же, давшие в наши руки столь огромную разру­шительную силу, сделали войну настолько опустошительной, что и побежденный, и победитель оказались ввергнутыми ею в состояние разрухи на многие, не поддающиеся точному исчислению годы. Следовательно, материальные достижения – это еще не культура, они становятся ею лишь в той мере, в какой их удается поставить на службу идее совершенствования индивида и общества. Мы же, ослеп­ленные успехами теоретического познания и практики, не задумыва­лись над тем, на какой опасный путь вступили, игнорируя духовную сущность культуры, наслаждались чувством наивного удовлетворения нашими грандиозными материальными достижениями и пришли в ре­зультате к невероятно выхолощенной концепции культуры.

Культура – совокупность прогресса человека и человечества во всех областях и направлениях при условии, что этот прогресс служит духовному совершенствованию индивида как прогрессу прогрессов. Стремление к прогрессу во всех областях и направлениях человек черпает в оптимистическом мировоззрении, которое утверждает мир и жизнь как нечто само по себе ценное и побуждает поэтому отно­ситься к бытию как к высшему благу. Только миро- и жизнеутверждающее, то есть оптимистическое ми­ровоззрение, способно побудить человека к действию во имя культу­ры, и только этическое мировоззрение обладает силой удержать че­ловека в этом действии, заставив его пренебречь эгоистическими ин­тересами и постоянно ориентируя его на духовное и нравственное со­вершенствование индивида как на решающую цель культуры. Следо­вательно, только единство миро- и жизнеутверждения и этики спо­собно дать идеалы подлинной, совершенной культуры и побудить взяться за их осуществление.

Не подлежит никакому сомне­нию. что мы утратили необходимые для культуры этические принци­пы.

Этика заключается в том, что я испытываю побуждение выказывать равное благоговение перед жизнью как по отношению к моей воле к жизни, так и по отношению к любой другой. В этом и состоит основной принцип нравственного. Добро – то, что служит сохранению и развитию жизни, зло есть то, что уничтожает жизнь или препятствует ей.

Единственно возможный основной принцип нравственного означает не только упорядочение и углубление существующих взгля­дов на добро и зло, но и их расширение. Поистине нравственен человек только тогда, когда он повинуется внутреннему побуждению помогать любой жизни, которой он может помочь, и удерживается от то­го, чтобы причинить живому какой-либо вред. Он не спрашивает, на­сколько та или иная жизнь заслуживает его усилий, он не спрашивает также, может ли она и в какой степени ощутить его доброту. Для не­го священна жизнь как таковая. Он не сорвет листочка с дерева, не сломает ни одного цветка и не раздавит ни одно насекомое. Когда ле­том он работает ночью при лампе, то предпочитает закрыть окно и сидеть в духоте, чтобы не увидеть ни одной бабочки, упавшей с обо­жженными крыльями на его стол.

Этика есть безграничная ответственность за все, что живет. Швейцер А. Культура и этика. М., 1973. С.97-105, 304-326.

Макс Шелер (1874-1928) - німецький філософ, один з основоположників філософської антропології. Вчився в університетах Йєни, Мюнхена, Берліна. Його філософські погляди формувались під впливом ідей неокантіанства, «філософії життя», феноменології. В 1900-1906 роках Шелер - приват-доцент в Йєнському університеті, з 1919-го - директор Кельнського дослідницького інституту соціальних наук, професор філософії і соціології Кельнського університету.

Центральна проблема його філософських досліджень - тема людини. Згідно з Шелером, філософська антропологія покликана відповісти на питання: «Що є людина і яке метафізичне місце вона посідає у загальній сукупності буття, світу і Бога». В ранніх роботах людина тлумачиться ним в її богоподібності. Пізніше він починає розглядати людину вже у тісному зв’язку і у співставленні з тваринами на основі конкретних даних сучасної йому біологічної і психологічної науки. Проте дуалізм шелерівської антропології зберігається завжди.

Пізня і головна антропологічна робота Шелера «Положение человека в Космосе» (1928). В ній він обґрунтовує своє початкове положення про божественно-духовну сутність людини у зміненій деталізованій формі шляхом протиставлення людини тварині. В основі всього живого Шелер виділяє так званий чуттєвий порив - чисте устремління назовні, рух органічного тіла до чогось невизначеного. Являючи собою сутність рослинного, вегетативного життя, чуттєвий порив, згідно з Шелером, пронизує всю сферу органічного аж до людини, котра включає в себе всі сутнісні ступені буття, в котрій вся природа виступає в концентрованій єдності її буття.

В якості найвищої форми психічного життя Шелер виділяє так званий практичний інтелект, пов’язаний зі здатністю до вибору, дії, заснованої на виборі. Спираючись на результати дослідів В.Келера з людиноподібними мавпами, Шелер приходить до визнання у вищих тварин найпростіших форм інтелектуальної діяльності, так званого розсудочного, практико-технологічного мислення. У галузі практичного інтелекту, на думку Шелера, відмінності людини від тварини носять не якісний, а кількісний характер.

Однак не інтелектуальна діяльність, на думку філософа, визначає сутність людини. «Новий принцип, що характеризує людину, - пише він, - знаходиться за межами всього того, що ми можемо в широкому смислі назвати життям». Для позначення цього принципу, що виражає справжню, надвітальну і антивітальну сутність людини, Шелер обирає слово «дух». «Дух», поряд з людською здатністю мислити, включає також уміння споглядати першофеномени, абсолютні та вічні сутності і цінності, здатність спілкуватися з вищим світом, а також такі прояви людини як доброта, любов, розкаяння, благоговіння, подив, блаженство, відчай, вільний волевияв та ін. Центром усіх цих проявів людини, в котрому дух проявляє себе, він називає людську особистість.

Дух, згідно з Шелером, здатний пізнавати предмети світу в їхньому власному бутті не заради утилітарних цілей і не під тиском інстинктивних потреб, а заради самих речей. Дистанційоване ставлення до нього і світу в цілому - виключна здатність людини. Будучи духовною істотою, вона вільна від вітальної залежності і відкрита світу. В цьому кардинальна відмінність людини від тварини. Дух постає як щось протилежне життю, як здатність до споглядання вічних, абсолютних цінностей. Людина, згідно з Шелером, є духовна істота, що не приймає дійсність саму по собі. Вона є «великим протестантом», уміє сказати дійсності «ні», істотою, що не є світом, але володіє ним. На цій силі духу і базується вся метафізика людини. Людське і духовне, особистісне утверджується на противагу реальності - у духовній творчості, породженням якої є культура. Дух - це центр її пізнавальної і практичної діяльності. Але цей центр не є частиною реального світу, він виникає з якихось метафізичних основ буття. Отже, Шелер утверджує свою основну тезу про духовну природу людини, котра була початковою і апріорною установкою його філософської антропології, породженою традиційно-християнським розумінням людини як образу і подоби Бога.

Дух та інстинктивні пориви - ось два основних начала, що живуть у людині. Дух покликаний спрямовувати ці пориви, надавати їм певних форм. Людина постає точкою всезагального космічного процесу, в якому відбувається протиборство «духу» і «життєвого пориву». Ідеї і цінності, котрим слідує «дух» - ідеальні чинники життя. «Дух» створює увесь реальний зміст культури, однак у нього не вистачає сил для його здійснення в реальності. Якщо «дух» могутній в царстві ідей, то він демонструє свою слабкість у царині реального. У світі панують інстинкти - самозбереження, розмноження тощо. Лише там, де ідеї поєднуються з інстинктивними устремліннями, підкріплюються ними - там вони набувають характеру творчої історичної сили. Звідси випливає основна мета і задача людства - досягнення тимчасової, нехай відносної гармонії цих двох сил при визначальній ролі духовного начала.

Образ такої єдності представлений у Шелера у «вселюдині». Це - людина великих суперечностей і внутрішньої напруги, людина невгамовної чуттєвості і високої духовності, глибокої прихильності до цінностей ідеального світу, людина, що прагне втілити в собі гармонійну єдність двох протилежних світових начал. Це, звичайно, ідеальний образ, у дійсності він ніколи не досягається і не буде досягнутий повною мірою. Образ «вселюдини» лише вказує напрямок, в якому слід удосконалюватися і діяти реальній людині. У цьому розвитку, на цьому шляху самовдосконалення реалізуються людина і Бог одночасно.