Практична робота № 7. Профілактична бесіда

Мета роботи: закріпити теоретичні знання з теми «Сутність та зміст соціальної профілактики»; формувати практичні навички організації профілактичної роботи.

Практичне завдання:

Розробіть план бесіди на тему «Профілактика алкоголізму серед неповнолітніх».

Методичні рекомендації:

Бесіда — обмін інформа­цією (ведучий — аудиторія).

Бесіда (як метод профілактики) — обговорення з групою певної проблеми з метою виявлення, формування або корекції позиції членів групи щодо неї.

Позитивні можливості бе­сіди:

· активізується мислення;

· залучає до обговорення власний досвід аудиторії;

· підвищує зацікавленість аудиторії.

Недоліки бесіди:

· залишається суто інформаційним методом, не формує позитивної поведінки;

· може перерости в супе­речку;

· вимагає певного рівня попередньої обізнаності аудиторії щодо проблеми.

Умови використання:

· як основний метод інформаційної інтервенції використовується для корекції поглядів і формування переконань щодо проблеми при роботі з групами, в яких існують різні точки зору щодо проблеми.

Методичні рекомендації щодо підготовки та проведення профілактичної бесіди в групі

1. Попереднє вивчення поглядів цільової групи

· Проведення опитування (анкетування, тестування) учасників групи, яка залучається до профілактичних заходів, спрямоване на виявлення їх обізнаності щодо предмета профілактичної інтервенції, їх уявлень та ставлення щодо проблеми, що розглядатиметься;

· Бесіда проводиться у випадках, коли дослідження виявило, що цільова група в цілому володіє інформацією щодо проблеми, проте в її середовищі поширені некоректні, помилкові уявлення, її члени дотримуються різних думок щодо проблеми.

2. Визначення змісту бесіди та підготовка матеріалу, що обговорюватиметься

· На основі попереднього дослідження виявляються питання, щодо яких серед учасників поширені помилкові уявлення або спостерігається розбіжність думок. Саме ці питання стають основою для обговорення;

· Визначається інформація, яка може змінити некоректні уявлення, переконати учасників бесіди. Готується відповідна аргументація;

· Аргументами можуть бути фактичні дані (статистика, результати наукових досліджень тощо), думки вчених, авторитетних осіб.

3. Визначення структури бесіди та ключових запитань

· Бесіда проводиться на основі сценарію, що складається з ключових запитань для обговорення та тез інформаційних повідомлень ведучого;

· Загальна логіка бесіди може бути подібною до логіки подання лекційного матеріалу. Проте необов’язково детально зупинятись на питаннях, на які аудиторія дає правильні відповіді. Кожне наступне запитання має логічно витікати з результатів обговорення попереднього;

· Варто передбачити можливі відповіді учасників на ключові запитання. Оскільки процес обговорення запитань є певною мірою стихійним, необхідно передбачити різні шляхи розвитку бесіди. Бажано передбачити можливість обговорення запитань, які виникають безпосередньо під час бесіди.

4. Визначення технік і прийомів проведення бесіди.

· Обговорення запитань як правило здійснюється за такою схемою: постановка ведучим запитання — відповіді учасників — коментар ведучого, контраргументацію — висновок — наступне запитання.

· Під час проведення бесіди ведучий може використовувати прийоми простої, евристичної та сократичної бесіди. Проста бесіда побудована на запитаннях, відповіді на які вже відомі принаймні декому з присутніх. При евристичній бесіді аудиторії задаються проблемні запитання, відповіді на які необхідно знайти в процесі обговорення. Сократична бесіда передбачає постановку ведучим запитань, на які він очікує отримати неправильні відповіді; такі відповіді заперечуються ведучим, і аудиторії пропонується надати іншу відповідь, у разі необхідності ставляться уточнюючі запитання.

· Інформаційні повідомлення надаються ведучим тоді, коли потреба в них виникає під час обговорення.

5. Організація бесіди та залучення аудиторії

· Визначення часу та місця проведення бесіди, залучення учасників подібне до вирішення відповідних завдань організації лекції;

· Місця для учасників бесіди бажано розмістити колом, усунути предмети, що заважатимуть спілкуванню учасників (столи, кафедру тощо);

· Оптимальна кількість учасників бесіди — до 20 осіб.

6. Проведення бесіди

Профілактична бесіда, як правило, складається з таких етапів:

1. Встановлення контакту з аудиторією;

2. Пропозиція учасникам теми та питань, що обговорюватимуться;

3. Обговорення питань бесіди;

4. Формулювання ведучим загальних висновків і завершення бесіди.

5. Оцінка ефективності бесіди

Рекомендована література:

1. Георгі М. К., Сінюгін В. Г., Халін А. І. Діяльність класного керівника щодо психолого-педагогічної профілактики вживання наркогенних засобів [Текст] // Практична психологія та соціальна робота. — 2002. — № 9-10. — С. 39-56.

2. Лях В. В. Стратегії та моделі профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі [Електронний ресурс] // Наукові праці Донецького національного технічного університету. — Режим доступу: https://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Npdntu/pps/2009_3/ljax2.pdf

3. Практичний досвід роботи спеціалістів спеціалізованих служб та партнерських організацій Київського міського центру соціальних служб для молоді [Текст] / Упорядник К. С. Шендеровський. — К.: ДЦССМ, 2003. — 384 с. [с. 101-108, 113-115]

4. Профілактика ВІЛ/СНІДу та ризикованої поведінки серед вихованців притулків для неповнолітніх [Текст]: Збірка інформаційних, методичних, ілюстративних матеріалів для спеціалістів / За заг. ред. Т. В. Журавель, Т. Л. Лях; Авт.-упор.: Безпалько О. В., Виноградова О. А., Журавель Т. В., Лозован О. М., Лютий В. П., Лях Т. Л. — К.: «Версо-04», 2004. — 120 с. [с. 6-8, 39-46, 49-54]

5. Соціальна робота в Україні: теорія та практика: посібник для підвищення кваліфікації працівників соціальних служб для молоді [Текст]. 4-а частина / За ред. доц. А. Я. Ходорчук — К: ДЦССМ, 2003. — 272 с. [с. 33-34, 255]

6. Стойка О. О., Рогожева А. О., Цисар І. Л. Програма тренінгів з формування здорового способу життя [Текст] // Соціальний працівник. — 2008. — № 15. — С. 2-11.

7. Стойка О. О., Рогожева А. О., Цісар І. В. Здоровий спосіб життя: Освітньо-профілактична робота в молодіжному середовищі [Текст] // Соціальний працівник. — 2006. — № 4. — С. 2-32.

Практична робота № 8. Програма адаптації людини похилого
віку до умов перебування в інтернатному закладі

Мета роботи: закріпити теоретичні знання з тем «Сутність соціальної адаптації» та «Технології соціальної роботи по регулюванню адаптивних процесів»; формувати навички планування соціальної роботи по регулюванню адаптивних процесів.

Практичне завдання:

Розробіть програму адаптації людини похилого віку до умов перебування в інтернатному закладі.

Методичні рекомендації:

Технології адаптації — технології, що забезпечують відтво­рення процесів включення особистості в групи, колективи, в нові умови соціального середовища, діяльності, відносин.

Система методів соціальної адаптації включає в себе такі методи, що застосовуються при реалізації інших функціональ­них процедур технологій соціальної роботи. У ході адаптації може бути використаний універсальний метод інформаційно-консультативної бесіди, метод підтримки і стимулювання но­вих навичок, моделей поведінки, що використовуються в соц­іальній профілактиці. Застосовуються також адаптаційні тренінги, персональний соціальний патронаж та ін.

В практиці соціальної роботи технологія регулювання адаптаційними процесами набуває особливої значимості в стаціонарних соціальних закладах для дітей і дорослих, в тому числі в будинках-інтернатах для пристарілих.

Однією з найважливіших функцій сучасних будинків-інтернатів, яка надала нового змісту цим закладам стала соціальна адаптація і реабілітація.

Відомо, що людям похилого віку притаманні фізіологічні зміни. На старість виникають зміни психіки, які проявляються на різних рівнях, окрім деяких особистісних змін (скупість, підозрілість, недовірливість, нетерпимість, вразливість тощо), пов’язаних з процесом старіння, можливі трансформації психічних функцій, в тому числі порушення пам’яті, уваги, емоційної сфери, психомоторної діяльності, орієнтації в цілому — порушення адаптивних механізмів.

Послаблення здатності до адаптації, властиве похилому віку, виявляється при зміні місця проживання, звичного оточення, при необхідності спілкуватися в незвичній обстановці тощо. При цьому виникають реакції дезадаптації, які мають різний ступінь вираження — від особистісних, до клінічно окреслених.

Наприклад, різним формам розвитку дезадаптації людей похилого віку у будинках-інтернатах протиставляється група альтернативних факторів, певна технологія соціальної адаптації: заходи з профілактики упередженості, негативного ставлення до певних установ тощо.

Існує розроблена процедура відвідання потенційними клієнтами, членами їх родини, опікунами резидентного закладу для ознайомлення, перед тим як прийняти остаточне рішення щодо переходу до нього клієнта. Необхідно запобігати незапланованих переходів до резидентних закладів, якщо це можливо.

Ознайомлювальний візит має тривати мінімум половину для (бажано, щоб відвідувачі могли переночувати у закладі). Під час візитів відвідувачі мають можливість:

· зустрітися з клієнтами закладу;

· зустрітися з персоналом закладу (якщо необхідно, члени сім’ї потенційного клієнта не беруть участь в цій зустрічі);

· побачити кімнату, в якій вони будуть жити, та ознайомитися з місцями загального користування і територією закладу;

· скуштувати їжу, яка пропонується у закладі;

· обговорити, яким чином заклад може задовольнити їх потреби;

· ознайомитися з документацією закладу.

Клієнти, які отримують послуги довгострокового інституційного догляду, проходять тримісячний «адаптаційний термін», після завершення якого відбувається обговорення «сумісності» клієнта і закладу.

Терміновий перехід до резидентного закладу не означає необхідності залишатися у цьому закладі.

Клієнти, які потрапляють туди у стані кризи, мають пройти оцінювання та мають право на перехід до іншого резидентного закладу, у разі необхідності, або повернення додому.

У таких випадках персонал закладу зобов’язаний надати клієнту інформацію щодо усіх правил, вимог та процедур у закладі протягом 48 годин.

Результати ознайомлювальних візитів мають бути задокументовані та беруться до уваги в процесі прийняття остаточного рішення про прийняття клієнта до резидентного закладу.

Під час проходження клієнтом «адаптаційного терміну» перебування в закладі стаціонарного типу (3–4 тижні перебування) проводиться комплексне оцінювання його потреб.

Керівництво стаціонарного закладу забезпечує здійснювання оцінювання персоналом (соціальними працівниками чи членами мультидисциплінарної команди), який отримав відповідну кваліфікацію, у тому числі необхідні навички спілкування, що забезпечить повноцінну участь у цьому процесі клієнтів, а також членів їх родин,опікунів. У разі необхідності залучається незалежний адвокат.

Оцінювання потреб повинно включати частково або повністю наступне:

· Дані про клієнта: ПІП, вік, стать, сімейний стан, домашня адреса, мова для спілкування, освіта, професія, зайнятість, інвалідність, група, дата звернення до стаціонарного закладу.

· Основна проблема клієнта та причини звернення, результати ознайомчого візиту (якщо мав місце).

· Відомості про життя клієнта:

- Соціальний статус клієнта.

- Емоційно-психологічний стан клієнта.

- Фізичний стан/здоров’я та потреба в оздоровчих заходах, лікуванні.

- Житлові умови, помешкання (сумісність з іншими клієнтами, які перебувають у закладі).

- Професійна та фінансова ситуація.

- Стиль життя та соціальна стабільність (інтереси, уподобання).

- Релігійність, конфесійна приналежність.

- Причетність значущих для клієнта людей, їх залученість до розв’язання проблем.

- Особиста безпека.

- Правова ситуація.

- Потреби в залученні додаткових спеціалістів.

- Врахування ризиків (включно з оцінкою схильності до насильства чи створення ризику, небезпеки для себе й інших, можливість вести максимально самостійний спосіб життя).

Загальні враження про клієнта. Рекомендації спеціаліста з оцінювання, інших фахівців.

За результатами проведеного оцінювання соціальний працівник (члени мультидисциплінарної команди) разом з клієнтом, за потреби з членами його родини/опікуном, складають індивідуальний план догляду.

Будь-які обмеження щодо вибору або свободи пересування, як наслідок переходу клієнта до стаціонарного закладу, обговорюються з клієнтом та членами його родини/опікуном і зазначаються в індивідуальному плані догляду.

Діяльність соціального працівника, вибору ним відповідної технології залежить від етапу «проходження» соціально-психологічної адаптації осіб похилого віку в будинку інтернаті. В основному це три етапи, які передбачають певну технологічність в роботі:

1. Перебування в приймально-карантинному відділенні. На даному етапі можна виділити наступні функції соціального працівника: роз’яснити цілі і завдання закладу, ознайомити з розпорядком дня, розміщенням служб допомоги і адміністрації. При цьому можуть використовуватися різноманітні методи: бесіда, консультування, розповідь про дозвілля і побут закладу (у формі стендів, альбомів, за допомогою різних технічних засобів тощо) — все це повинно сприяти адаптації, знизити невпевненість, тривожність клієнта. В цей період важко встановити причину вступу до будинку-інтернату. Як правило (біля 40% випадків) причиною є конфліктна ситуація в сім’ї, що ускладнює емоційно-психологічну адаптацію людей похилого віку, сприяє довготривалому збереженню негативних емоційних реакцій і, в зв’язку з цим, потребує активного втручання соціального працівника в адаптаційний процес.

2. Розміщення для проживання в будинку-інтернаті. Після двотижневого перебування в приймально-карантинному відділенні, клієнти переводяться у відділення на постійне місце проживання. Цей етап характеризується додатковими емоційними навантаженнями для людини. Перед нею постає проблема вимушеної адаптації до нових умов з довготривалою перспективою. Успіх соціально-психологічної адаптації залежить від багатьох факторів: підбору кімнати, сусідів, психологічного клімату, традицій тощо. Для того, щоб допомогти клієнту адаптуватися в нових умовах, соціальному працівнику необхідні дані про особливості характеру цієї людини похилого віку, нахилах і інтересах, установках і звичках. Соціальний працівник може і повинен також навчити індивіда спілкуванню, співчуттю, усвідомленню ситуації спільного проживання тощо.

3. Третій тривалий етап — проживання людини похилого віку в будинку-інтернаті перші шість місяців. Тут постає проблема остаточного вирішення: залишитися в будинку-інтернаті на постійне проживання, чи повернутися в попередні, звичні домашні умови. В цей період виникає критична оцінка як соціально-побутових умов, так і своїх можливостей для адаптації до них. Одним з ефективних методів є так звана “терапія середовища”, тобто створення сприятливого психологічного мікроклімату. Цей процес здійснюється спільно з медичними працівниками, культпрацівниками і бібліотекарями, а також за допомогою методів трудотерапії тощо. Звичайно, після цього етапу робота з адаптації не припиняється, так як і після закінчення шестимісячного строку перебування проблеми залишаються.

Тут дуже важливо поєднувати як індивідуальні так і групові методи впливу. В багатьох будинках-інтернатах розробляються, наприклад, «індивідуальні програми соціальної адаптації людини похилого віку, яка проживає у будинку-інтернаті». Сюди включаються: трудова діяльність, суспільна зайнятість, дозвілля, спілкування, самообслуговування. В цій програмі вказуються строки, передбачаються відповідальні за її виконання, відстежується ефективність різних видів зайнятості в процесі адаптації.

В цілому для роботи з людьми похилого віку соціальний працівник повинен здійснювати контакти з лікарем і медичним персоналом, використовувати дані з історії хвороби, про минуле життя, ознайомитися зі станом здоров’я клієнта, його можливостями по пересуванню, здатністю до самообслуговування.

Рекомендована література:

1. Державні мінімальні стандарти якості соціальних послуг інституційного догляду (проект) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.britishcouncil.org/lk/ukraine-society-tacis-residential-care-standards-draft.pdf [с. 17]

2. Технология социальной работы [Текст]: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под редакцией И. Г. Зайнышева. — Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. — 240 с. [с. 54-58]