Форми інтертекстуальності

Література віддавна вживає різноманітні інтертекстуальні форми для самоокреслення в контексті літературної традиції та збагачення семантики тексту. Усі їх можна вважати похідними від цитати.

Цитата (нім. Zitat, від лат. cito - викликаю, проголошую, називаю) - це більш чи менш дослівно наведений у тексті уривок з претексту, яким може бути висловлювання іншого мовця або попереднє висловлювання автора цього ж тексту (автоцитата). У літературних творах цитати бувають передтекстовими (епіграф), внутрішньотекстовими (цитування мовлення персонажів у авторській мові) і міжтекстовими - чужими висловлюваннями, які вводяться з посиланнями на джерело (явна цитата), або ж - частіше - без посилань (прихована цитата), у зумисне зміненій формі (невласне пряма мова, парафраза, алюзія, ремінісценція, стилізація, травестія, пародія) і виконують інтертекстуальну функцію (збагачення семантики тексту відлунням інших текстів, стилів, жанрів).

Як приклад прихованої цитати Ю. Шерех відзначив у поетичних рядках В. Стуса «І золотої й дорогої / нам стане думи на віки...» відлуння Шевченкової поезії «І золотої й дорогої / Мені, щоб знали ви, не жаль / Моєї долі молодої».

Топос (грец. topos – місце) – тематична категорія, що означає повторювані тематичні елементи. З античних часів топос відомий як готова риторична формула, схема побудови думки, стереотип метафоричного висловлювання ( „ весь світ – театр”). Топоси широко застосовувала антична риторика, допомагаючи авторові листа чи промови відшукати для певної теми відповідні загальні поняття, готові схеми, стійкі звороти, які б служили непрямою, образною аргументацією для переконання сприймача. Скажімо, топос «усі люди смертні» передбачав абстраговані розмірковування, доречні для укладання промови з приводу чиєїсь смерті, а топос «світ - це театр» можна було використовувати для підтвердження ілюзорності і суєтності мирських цінностей.

До специфічних тематично-фабульних «топосів» належать традиційні сюжети та образи: архетипні взірці, міфологічні мотиви, «вічні образи», мандрівні сюжети. «Вічні образи» Прометея, Дон Жуана, Дон Кіхота, Галілея, що мігрують творами різних часів і літератур, - це персонажі, в які кожна епоха й окремі людські спільноти вкладають свій зміст.

Алюзія (лат. allusio – жарт, натяк) – риторична фігура, яка містить інтертекстуальний натяк на загальновідомий історичний факт, міфологічний сюжет чи літературний образ, відсилаючи читача до відповідного зовнішнього контексту. Наприклад, у «Слові про рідну матір» Максима Рильського - і заголовок поеми, і її текст (наприклад, рядки «Лисиці брешуть на щити / і кличе Див поверху древа») підкреслюють ідею захисту батьківщини, що йде від «Слова о полку Ігоревім», і включають цю тисячолітню традицію в поему М. Рильського, що була створена на початку Другої світової війни. Численні натяки на шекспірівські сюжети й ситуації, відсилання до «Гамлета», постійний творчий перегук з іншими творами Шекспіра дослідники помічають у романістиці Айріс Мердок. Зокрема, роман «Чорний принц» містить багатющі шекспірівські алюзії, твір наскрізь пронизаний символічним образом Гамлета. Асоціації виникають вже із самої назви роману. Заголовок «Чорний принц» - метафоричний, він асоціюється з образом принца данського як великим символом справжнього мистецтва і глибокого страждання.

До алюзії близькі такі інтертекстуальні форми, як ремінісценція, наслідування, стилізація, травестія.

Ремінісценція (лат. reminiscentia – спогад) – неявна цитата (цитата без лапок), що відсилає до раніше прочитаного мистецького твору. Від алюзії вона відрізняється неусвідомленістю відгомону у творі автора текстів інших письменників.

Іронічне забарвлення простежується у ремінісцентному зв´язку між життєрадісним гімном сонцеві у новелі «Intermezzo» Михайла Коцюбинського («Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів...») і прокляттям сонцеві у новелі «На селі» Валер´яна Підмогильного («Я ненавиджу тебе, пекуче сонце! Ти теплом своїм маниш до себе людей...»). Ремінісценціями є згадки про твори, наприклад у «Євгенії Онєгіні» О. Пушкіна оживають Данте, Шекспір, Байрон, Баратинський. Й. Бродський трансформує текст О. Пушкіна «Я Вас любил», щоб висловити свій погляд на світ і кохання:

Я вас любил. Любовь еще (возможно

Что просто боль) сверлит мои мозги.

Все разлетелось к черту на куски.

Я застрелиться пробо вал, но сложно

С оружием…

У шостому вірші циклу «Двадцать сонетов к Марии Стюарт» вын пише:

Я вас любил, так сильно, безнадежно,

Как дай вам бог другими – но не даст!

У ремінісценції, як бачимо, можна знайти ознаки новаторства, відображення діалогу з попередньою художньою культурою.

Авторемінісценція – цитування самого себе з метою підсилення певної думки (Т. Шевченко «І день іде, і ніч іде»).

Парафраза - переказ чужих думок своїми словами. Парафразою називають і переробку великих творів (як-от роман Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель» в адаптації Ірини Стешенко), і мистецький образ іншого літературного образу, як-от парафраза творів Шевченка у поемі Андрія Малишка «Прометей»:

І вже бреде сліпий кобзар, Вже Гонта кличе на пожар, Кавказькі гори, в млу повиті, Важкою кровію политі, Шпилями зводяться до хмар.

Поетичною парафразою верлібрового пророцтва Ісаї є відомий твір Т. Шевченка «Ісаія. Глава 35», що його сам автор визначив як «подражаніє», тобто «наслідування».

Стилізація - це своєрідна форма мовностильової алюзії, бо творить стиль поетичного висловлювання на взірець іншого відомого тексту чи знаної стильової традиції, маючи на меті певну естетичну експресію. Майстерні зразки відтворення народнопісенної манери бачимо в поезії Роберта Бернса («Моя любов - рожевий квіт»), Тараса Шевченка («Ой одна я, одна...»), Івана Франка («Червона калино, чого в лузі гнешся...»), що відтворюють народнопісенну манеру.

На відміну від стилізації, у таких різновидах наслідування, як пародія, травестія, тематичний і стилістичний плани зумисне зміщені задля комічного, сатиричного, карикатурного чи гротескного висвітлення рис віддзеркалюваного твору.

Пародія (грец. Parodia – жартівлива переробка) – різновид парафрази, що виконує гумористичну чи сатиричну функції, створюючи комічний образ твору, гіперболізовану імітацію його стилю. Також у пародії трагічне перетворюється на комічне, а поважне, піднесене баналізується. Майстерне застосування пародійного зображення, нерідко поєднаного з гротеском і абсурдом, практикують новочасні письменники (Сервантес («Дон Кіхот» - пародія на лицарські романи), Свіфт, Вольтер), модерністи (Джеймс Джойс, Ежен Ионеско, Вітольд Ґомбрович) і постмодерні митці (Умберто Еко, Мілан Кундера, Юрій Андрухович).

У постмодернізмі різні форми наслідування, зокрема пародійність, стали не просто засобом, а однією із засад поетики й мистецької ідеології. Згадаймо поезію Віктора Неборака «Мені тридцятий рік минав, очима я сідниці пас...».

Травестія - перенесення героїв і сюжетів у невластиву для них обстановку для створення комічного ефекту. Перелицювання твору із героїчним змістом на «сміховий» лад має давню історію. Оригінальною - в рамках світової літератури - травестією стала «Енеїда» Івана Котляревського. Тут сплутано історичні епохи (Античність і XVIII ст.), перемішено геіографічні простори (води й береги Середземномор´я і українські степи й хутори; Карфаген і Полтава, Сицилія і Київ...). Бурлескно-травестійна логіка цього твору має на меті очуднити образ, викликати комічне враження.

Поряд із традиційними, щоправда, значно видозміненими, інтертекстуальними формами (пародія, переробка) постмодернізм плекає такі засоби змішування, як монтаж, колаж тощо.

З кінематографічного арсеналу прийшов у літературу термін монтаж (франц. montage - збирання), який означає добір і зведення в єдине ціле окремих сцен та епізодів, які зберігають свою фрагментарність. Провідним він став у творчій практиці авангардистів, За принципом монтажу поєднано епізоди різних сюжетних ліній у романах «Майстер і Марґарита» (1928-1940) Михаїла Булґакова, «Диво» (1968) Павла Загребельного.

Термін колаж (франц. collage - наклеювання) запозичено зі словника образотворчого мистецтва на означення твору, що складений («склеєний») з різнорідних фрагментів інших текстів, справжніх або імітованих документів, а також алюзій, цитат тощо. Колажна техніка змішування різнорідних цитат і ремінісценцій притаманна творчості Ґійома Аполлінера («Каліґрами», 1918), сюрреалістів (поети Луї Араґон, Поль Елюар, маляри Пікассо, Сальвадор Далі).

Найвідоміший приклад колажу – роман „На ваш розсуд” американського письменника Р. Федермана з ненумерованими сторінками, де за принципом візуальної поезії хрестоподібно відтворено прізвище Ж. Дерріда. Елементи колажної поетики в романах Богдана Бойчука „Над сакральним озером” (2004) і Марини Гримич „Фріда” (2008). В обох романах розгортаються мотиви лабіринту, двійництва, міфологеми сакралізованого озера в Б. Бойчука й Світового Дерева в М. Гримич. Героїня роману „Фріда” відчуває себе міфологічним деревом, чиє коріння всотало мудрість і культуру різних народів: „Їй снилися класичні архетипальні сни. Ось вона стоїть на високій горі, і є водночас деревом і розп’яттям”.

Гіпертекст - це здобуток постмодернізму, це система текстів, сконструйованих за взірцем словника чи енциклопедії, де кожна стаття відсилає до інших статей, і читати їх можна у довільній, нелінійній послідовності, в різних напрямах. За таким принципом побудовано роман «На ваш розсуд» (1976) американця Раймонда Федермана, незброшуровані і ненумеровані сторінки якого читач може укладати на власний розсуд, читати з будь-якого місця. Отже, таким гнучким пристосуванням, як гіпертекст, можна маніпулювати, як забажаєш.

Сьогоднішніми гіпертекстами є комп'ютерна література, яку можна читати лише на моніторі: натискаючи одну клавішу, переносишся у передісторію героя, натискаючи іншу — змінюєш поганий кінець на добрий.

Постмодерні теоретики Ролан Барт, Мішель Фуко, Умберто Еко, Жак Дерріда та їхні послідовники витлумачили світ сучасної культури як загальний, всеохопний інтертекст, а окремий текст - як мереживо, зіткане з попередніх текстів - символів, мотивів, міфем, образів, знаків, фразем, афоризмів. За такого розуміння інтертекстуальні відношення, очевидно, втрачають статус закономірності, бо означують всього лишень співвідносність тексту з численними іншими текстами.

Теми і питання, винесені на самостійне опрацювання студентів

№ теми	Зміст самостійної роботи	Кіль- кість годин
1.	Порівняльне літературознавство як наука 1. Взаємини порівняльного літературознавства з суміжними галузями.
2.	Еволюційні етапи порівняльного літературознавства 1.Історія виникнення порівняльних літературознавчих студій та розвиток компаративної методології (Міфологічна школа. Теорія наслідування. Антропологічна теорія. Культурно-історична школа. 2. Методологічні пошуки компаративістики XX століття (марксистська течія, радянське літературознавство, структуральна критика (структуралізм), феноменологія і рецептивна естетика). 3. Розвиток порівняльних студій в Україні. Компаративні зацікавлення Івана Франка. Найвідоміші сучасні компаративісти.
3.	Переклад як форма між літературних взаємин 1. Пантелеймон Куліш – перекладач. 2. Іван Франко – перекладач. 3. А. Кримський – поліглот світового класу. 4. М. Рильський – перекладач. 5. Переклади М. Зерова. 6. Перекладацька діяльність М. Лукаша та Г. Кочура.
4.	Порівняльно-типологічний (зіставний) підхід до літератури 1. Порівняльна поетика. 2. Синхроністична типологія. 3. Діахронічні аспекти типології. 4. Теоретична та історична типологія.
5.	Компаративна генологія 1. Аристотелівська „родова” тріада, міжродові форми літератури. 2. Поняття про генологію. 3. Трансформації і диференціації жанрів у національних літературах. 4. Жанрова дифузія. 5. Теорія родинної подібності і теорія прототипів. 6. Жанрові системи в порівняльному плані.Діахронічний і синхронічний аспекти. Теоретична та історична генологія.
6.	Рівень літературних стилів і напрямів 1. Розрізнення понять стиль – напрям – течія – школа. Типологія стильового напряму. 2. Циклічні та лінійні концепції стилю. „Хвильова теорія” стилів Д. Чижевського. 3. Історична зміна стилів у трактуванні російських формалістів (В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов). Принцип одивнення. 4. Порівняльна типологія стилів. 5. Інтерпретація та реінтерпретація стилю.
7.	Концепція інтертекстуальності в компаративістиці 1. Становлення категорії інтертекстуальності. 2. Інтертекстуальність та її фольклористичні обрії
8.	Міждисциплінарні підходи до літератури 1. Компаративістика на міждисциплінарному перехресті 2. Види міждисциплінарної співпраці в літературознавстві. 3. Поняття інтермедіальності. 4. Література в системі мистецтв як проблема порівняльного літературознавства. 5. Мистецтво серед інших сфер духовної культури. 6. Культуральні студії. 7. Національні літератури та їхні міжнаціональні контексти
9.	Культурологічна проблематика постколоніальних студій 1. Феномен постколоніального письменства. 2. Канон постколоніальних студій. 3. Розмежування дискурсів. 4. Міленарні міфи і постколоніальна реальність.
10.	Літературна етноімагологія 1. Національний характер і національний образ світу. 2. Поняття про подорожню літературу. 3. Естетизація екзотичного. 4. Україна в рецепції Заходу і Сходу.
11.	Підготувати реферат на одну з тем: 1. Середньовічна легенда про Дон Жуана в літературах наступних епох. 2. Розвиток сюжету про доктора Фауста в європейських літературах. 3. Образ Прометея в художній літературі. 4. Героїчна постать в художній літературі: образ І. Мазепи в європейській літературі ХІХ – ХХ ст. 5. «Міщанин-шляхтич» Мольєра і «Мина Мазайло» М. Куліша у контексті загальнолюдських проблем. 6. Проблема призначення жінки у драмі «Ляльковий дім» І. Ібсена та повісті «Людина» О. Кобилянської. 7. Потойбіччя у поемах Гомера, Вергілія і Данте. 8. Образ скнари у світовій літературі. 9. Тема сім’ї, подружніх стосунків у романі «Анна Кареніна» Л. Толстого та драмі «Украдене щастя» І. Франка. 10. Спільне та відмінне у відтворенні міфології та розкритті теми кохання у повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського та романі «Пан» К. Гамсуна.
Всього