double arrow

Лекція 6. Розвиток усної народної творчості та літератури на українських землях

3

1. Розвиток усної народної творчості на території України.

2. Розвиток літератури на українських землях від часів Київської Русі до кінця ХУІІІ ст.

3. Особливості української літератури в ХІХ ст.

4. Розвиток української літератури в ХХ ст.: основні напрями, течії, проблеми, особливості.

5. Українська література доби незалежності.

1.Розвиток усної народної творчості на українських землях

Важливою складовою історії української культури є фольклористика. Відомо, що фольклор виник разом із мовою. Саме у процесі продуктивного розвитку мови і викристалізовувався фольклор.

Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.




Слово для наших предків мало й магічну силу. За його допомогою, вірили вони, можна домогтися щасливого полювання, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали беззахисну перед силами природи людину на кожному кроці.

Значний період в історії людства взагалі та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Це період анімістичних (коли душею наділяються не тільки люди, тварини, а й рослини, предмети неживої природи), антропоморфних (коли людськими властивостями наділяються тварини, рослини, у людській подобі уявляються боги тощо) вірувань, що склали основу як первісних релігій, так і сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно-обрядової поезії. Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творцями та носіями фольклору як художні образи і символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали, уявлення про добро і зло, ставлення до навколишньої дійсності.

Перші писемні пам'ятки східних слов'ян не лише зафіксували високо розвинуту міфологічну традицію Київської Русі, а й самі значною мірою збагатилися за рахунок цієї традиції, стали її органічнішим продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київської Русі за усними джерелами, у яких народні герої - Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михайлик, Микула Селянинович та ворожі їм сили - Соловей Розбійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій - ще не стали казковими персонажами. Разом з тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу - бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі - Перуна, вогню - Сварожича, худоби - Велеса (Волоса), вітру - Стрибога, зими - Коляди, Марени, весни - Ярила, літа - Купала та ін.



Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання) Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні казки.

2. . Розвиток літератури на українських землях від часів Київської Русі до кінця ХУІІІ ст

Літописання на Русі виникло рано. Дослідники відносять першопочатки нашої історичної писемності до 60-80 х рр. ІХ ст., тобто до часів князя Аскольда. Виділяється так званий Літопис Аскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі ХVI ст. .Однак систематичне літописання за Аскольда ще не велося, може йтися лише про одинокі записи.



Перший літописний звід був укладений близько 996 р.в Десятинній церкві Анастасом Корсуняніном. Він зробив спробу узагальнення історії Київської Русі впродовж 150 років і підбив підсумки діяльності Володимира Святославича і його попередників.

Наступний етап літописаня пов'язаний із Софійським собором. Віділяють так званий найдавніший літописний звід 1039 р.

У 70-80 х рр..ХІ ст.. літописання ведеться в Десятинній церкві, а також Києво-Печерському монастирі, де створюється самостійний літописний звід.(створений ігуменом Ніконом). На початку ХІІ ст.в Киево-Печерському монастирі створюється літописний звід, названий його автором Нестором «Повістю минух літ.»

Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимир- Волинському, та ін.

Поряд із традиційними з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи князів.

Поряд з історичною писемністю у Київській Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природнім підґрунтям її була усна народна творчість. Особливе місце серед перекладної літератури належить апокрифам (від грецького - таємничий, прихований) - твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

До найраніших видів церковної оригінальної літератури належать проповіді священиків( поучення, послання, слова). Видатними майстрами урочистого красномовства були Іларіон(ХIcт. «Слово про закон і благодать»), Клим Смолятич ( «Послання до Фоми пресвітера»,)Кирило Туровський(ХII cт., «Притча про людську душу і тіло»)

Користувалась популярністю Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів - святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Переклади творів житійної літератури на Русі з'явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освящешюго, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоана Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

В ХI-ХII укладалися оригінальні житія перших східнослов’янських святих-«Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського»та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. раіег - отець). Укладалися вони не за календарем., а за так званим топогра фічним принципом. Це - оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Сипаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та інших патериків. Найпопулярнішими на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється. З'являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав власний, своєрідний Київський літописний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису - звід Данила Галицького, доведений до 1260 р.

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка «Слово о погибели русской земли», написана приблизно у 40-ірр.ХШ ст.у зв’язку з монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі ,так і у зв’язку зі «Словом о полку Ігоревім». Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI - початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної література- унікальний жанр українського писемництва. Пись­менників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистопського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога". Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й реформаційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний потреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гу­маністичне спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцішіе" (1646) утверджується ідея земного буття людини. Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідомлення важливості, власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI –на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу. Література означеного періоду була різножанровою і тематично різноманітною.

Ще протягом усього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідпицькою прозою. Проповіді, "слова", "казання", "поученій" Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Радивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Лєванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-том-на "Книга житій святих" Д. Туптала.

У другій пол. ХVII- ХVIIІст. Значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішньої європейської літературної течії- бароко.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи - ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, тощо. Поезія була елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання - а водночас і пародій на духовний вірш, і травостій.

Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші.

Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Вірші - послангої, панегірики - то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латино польська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Помітний слід в українській культури залишили відомі політичні та церковні діячі, письменники-полемісти XVII ст. Інокентій Гізель, Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський.

Новим жанром в літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII - XVIIІ ст..

Представлений цей жанр визначними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Григорієм Кониським

На другу половину XVII - першу половину XVIIІ ст. припадає розквіт жанру історично- мемуарної прози. Серед історичних творів XVIIІ ст.. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи: «Літопис Самовидця» створений невідомим автором на поч. XVIIІ ст. і охоплює події в історії України від 1648-1702 р., Літопис Григорія Граб’янки, що розповідає історію України з найдавніших часів до 1709 р. Головну увагу автор приділяє історії козацтва та Національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького., та Літопис Самійла Величко автора першого систематичного викладу історії української козацької держави.

Другу половина XVIIІ ст. ознаменувалася появою видатного історичного та літературного твору – «Історії Русів».Автор не відомий ,хоча авторство приписувалось багатьом особам.(Г.Конинський, Г.Полетика, та ін) У праці подана картина історичного розвитку України з найдавніших до 1769 р.

Видатним культурним явищем України другої половини XVIIІ ст. є творчість Г.Сковороди. Філософські погляди Г.Сковороди уславлення ідей гуманізму, правди, кращих душевних поривів - відображають в його літературних творах. У 1994 році вперше здійснено видання всіх творів Сковороди в перекладі сучасною українською мовою.(Сад божественных песен, Басни харьковские та ін.) Літературна діяльність Г.Сковороди відіграла важливу роль у розвитку демократичної суспільно-політичної думки, культури й літератури в Україні. Він був своєрідним літературним наставником видатних українських письменників. І.Котляревського і Т.Шевченка.

Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попередником нової української літератури, зачинателем якого став Іван Петрович Котляревський. Енеїда І.Котляревського дала початок новій українській літературі. В Енеїді розкрито суспільні суперечності, критикується кріпацтво показано недосконалі людські характери. Цей твір започаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови,сформованої на народній основі.

Значний внесок у розвиток української культури зробив український письменик, громадьсько-політичний діяч кінця XVIIІ ст.- поч.ХІІ ст. Василь Васильвич Капніст. Найбільш яскравим підтвердженням цього стала «Ода на рабство»(1738).Автор різко виступає протии закріпачення українських селян.Та найбільшого визнання і всесівтньоїслави Василь Капніст здобув через свій єдиний драматичний твір «Ябеда»(1798р.)У пьєсі автор викрив вади російського судочинства.



3




Сейчас читают про: