Свята ранньокласового суспільства

Внаслідок боротьби між номами утворювалися великі об’єднання, які очолював правитель нома-переможця. Наприкінці IV тис. до н.е. в Єгипті існували два таких утворення – держави Верхній Єгипет
(на півдні) і Нижній Єгипет (дельта Нілу). Правителі Верхнього та Нижнього Єгипту мали збройні загони.

Об’єднання Єгипту в єдину державу відбулося ІІІ тис. до н.е.. На початку ІІІ тис. до н. е. між Верхнім та Нижнім Єгиптом тривало протистояння. Жорстока боротьба закінчилася перемогою правителя Верхнього Єгипту Міни. Він став засновником першої династії єгипетських царів і першої загальнодержавної столиці, яку єгиптяни назвали Хет-ка-Птах (у перекладі означає «Храм душі птаха»), а греки – Мемфіс («Білі стіни»). Розквіту своєї могутності єгипетська держава досягла за фараона Тутмоса ІІІ ()

Загалом, історія Єгипту поділяється на три періоди: Древнє (2800-2250 рр. до н.е.), Середнє (2050-1750 рр. до н.е.) і Нове царства (1580-1085 рр. до н.е.).

Єгипет завжди управлявся абсолютним монархом, або фараоном[2]. Фараон не був лише правителем усієї держави – у єгиптян він вшановувався так само, як бог. Вельможі, які оточували фараона, були його родичами. Всього в історії стародавнього Єгипту, за підрахунками жерця Манефона з Себенніта[3], була 31 династія, першу з яких заснував цар Нармера, якого дехто з вчених ототожнює з міфічним царем Менесом [[2]]. Його зусиллями було об’єднані Північне і Південне царства. Єгипетські династії завершили своє царювання у 332 році до н.е., коли над ними одержав перемогу Александр Великий.

Древнє царство – епоха найвищого розквіту в історії Єгипту і могутні фараони були вже не просто боготвореними царями – вони вважались рівними богам. Єгиптяни вірили, що їхні царі мають божественне походження. У давніші часи першим фараоном вважали бога Гора, що зійшов на землю. Пізніше фараона стали величати сином бога Амона-Ра. Тобто, фараон – це фактично живий бог, який після земної смерті мав приєднатися до інших божеств. Він носив титул Сина Сонця і був втіленням релігійної, політичної і воєнної влади в Єгипті. Фараон був також верховним жерцем. Як втілення божественної сили, фараон благословляв усі важливі події. Лише він ухвалював рішення розпочати війну, побудувати зрошувальну споруду чи палац тощо. Тільки він мав право командувати військом. Також він брав участь у святкових ритуалах перед початком розливу Нілу, кидаючи у воду папірус з «наказом» річці розпочати розлив. Саме фараон розпочинав святкову оранку, зрізав перший сніп. Божественну силу фараона втілював сфінкс – статуя лева з головою фараона.

Як вже зазначалось, територія Єгипту поділялась на кілька десятків округів – номів, їх було понад 40. Ном охоплював місто з навколишніми селами і полями. На чолі ному стояв номарх – намісник царя.

Єгипетське суспільство було чітко структурованим і поділялось на стани. Безправний стан, який розглядався як власність господарів, «живі мертві» – раби. Давній Єгипет уславили вироби ремісників: каменотесів, будівничих, різьбярів, ювелірів, мідників, ковалів – стану вільних робітників, людей, які виготовляли вироби на продаж. Сільське господарство розвивалось завдяки праці сільськогосподарських робітників, а поступово із збільшенням кількості невільників – завдяки рабській праці. Вище від них стояли місцеві чиновники – стан освічених людей, які працювали при храмах та палацах: писарі, рахівники, контролери. Вони працювали в господарствах знаті. На цьому щаблі також перебували служителі храмів, скульптори, архітектори, художники й лікарі. Ця група людей становила середній прошарок єгипетського суспільства. Найбільш привілейований стан, який був наближений до фараона – вельможі. Крім вельмож до верхівки належали, також жерці та державні чиновники. Серед державних чиновників виділялися візир (чаті) та начальник війська, на яких тримався центральний апарат управління державою. Найбільш шанованими можновладцями були служителі храмів – жерці, оскільки їм довірялась божественна служба – стан, який відповідав за правильне проведення релігійних ритуалів та уславлення богів. Багаті і впливові, вони звільнялись від податків і утримувались за рахунок храмів.

Єгиптяни створили чисельний пантеон богів. Споконвіку кожен народ, що жив у долині Нілу, мав свої вірування й поклонявся багатьом різним богам. Давні вірування збереглися до часів виникнення держави. Натомість, жерці кожного з богів прагнули до певної самостійності і служили переважно своєму божеству[4]. Верховним жерцем був сам фараон. Він призначав верховних жерців храмів.

Коли фараон помирав, його піддані мали дбати про безсмертя душі свого володаря. Згідно з віруваннями стародавніх єгиптян, душа людини може жити доти, доки в неї є куди повернутися. Отож, єгиптяни прагнули якнайдовше зберегти тіло небіжчика. А для загробного життя фараона будували гробниці і піраміди. Натомість, піраміди сконцентровані в долині Нілу від Каїру до Фаюма, усього їх налічують 67. Хоча останні сенсаційні дослідження з використанням надсучасних потужних космічних дослідницьких технологій засвідчують наявність ще ….. не розкопаних пірамід. Вважається, що першим фараоном, який збудував піраміду, був Джосер (правив у 2609–2590 рр. до н.е.). найвідомішою є піраміда Хеопса (Хуфу) в Гізі[5]. Загалом же, Великі піраміди у Гізі стали одним із семи чудес світу.

Єгипетські жерці по-різному уявляли створення світу. Так, жерці міста Геліополя вважали, що спочатку існував водяний простір. З нього постав бог Сонця Атум (пізніше його назвали богом Ра). Бог Атум-Ра створив першу пару богів – Шу (повітря) та його дружину Тефнут (вологу). Від них народився бог Землі Геб і богиня неба Нут. Вони ж породили Озіріса та Ізіду, Сета та Нефтіду. Ці найдавніші божества, на думку геліопольських жерців, утворювали божественну дев’ятку. Жерці Мемфіса головним богом вважали бога Птаха, який створив світ, богів та людей. Бог створив світ своїм словом, називаючи речі і живих істот.

Те, що в стародавньому Єгипті був театр, часто заперечується. Але якщо театр на Заході привертав увагу глядачів як театр-видовище, то в країнах Сходу драма виступає як процес соціального розвитку. Стосовно нього частіше застосовуються такі терміни, як ритуальна драма, церемоніальна драма, святкова драма, танець-драма, які більше відносять до категорії культу, ритуалу, танцю, видовища, пластичних мистецтв, музики або риторики. Релігійні драми переповідали міфи, в яких йшлося про життя богів, створення світу та держави.

Єгиптяни вшановували богів, будуючи храми. Служителі храмів – жерці – проводили ритуальні дійства. На честь богів відбувалися свята. Матеріалізованим втіленням божества на святі були статуї богів. Їх переносили з міста в місто, щоб бог одного міста міг зустрітися з богом-дружиною або богом сином. Такі свята мали характер масової народної релігійної процесії, протягом якої на зупинках розігрувалися драматичні дійства.

Виконавці драматичних вистав – релігійних містерій – були членами храмової еліти, яка була на службі у фараона. О.Ю. Клековкін з приводу давньоєгипетських містерій зазначає: «Вже в перших єгипетських містеріях визначилися основні риси видовищ, які заклали основи мистецтва маніпулювання масами: неодмінною і найважливішою складовою частиною містерій завжди була тріумфальна процесія, в якій цар виконує роль головного бога. Саме ця частина виявляє найістотніший політичний жест великої містерії — ототожнення царя з богом, обожнення влади, оспівування земної влади як представництва бога на землі. Таким чином, уже в єгипетській містерії виявляється конституційна ознака жанру, котра визначатиметься й надалі неповторним, притаманною лише масовому різновидові містерії подвійністю ролей замовника, героя і глядача: фараон виступає одночасно у ролі замовника, героя, виконавця і – глядача, схвалюючи якого, підлеглі звітують про свою любов, покірність і прагнення виконувати його бажання. Відтак відбувається складний “сакральний обмін” між учасниками цього дійства» [[3]].

Обов’язковим елементом костюмування були маски тварин. Так, у головного виконавця, що представляв бога Тота, повинна була бути голова і зображенням ібіса, супутники Вепуата ("відкриваючого шлях") повинні були носити шоломи з масками шакалів, а Гор (Хор) та його супутники були сокологолові (див. мал. 2)

Подібні маски володіли декількома рівнями референції: маска шакала, наприклад, говорила про політичний союз Верхнього й Нижнього Єгипту, представляла божества південного міста Нехен, нагадувала про похоронні містерії, персоніфікувала бога бальзамування Анубіса.

Алюзорність[6] вистав зумовлювалась тим, що виконавці і глядачі мали загальні вірування. Підтвердженням цьому можуть слугувати збереженні святкові сценарії. Так на віруваннях будуються сорок шість сцен, виконаних під час ювілею Сенусерта ІІ (бл. 1918-1875 р. до н.е.) і відображених в 138 вертикальних колонках і тридцяти одному малюнку на папірусі, знайденому в Раммесеумі в 1896 р. Кожна сцена із цього "блокнота постановника" складається з опису дії або ряду дій, міфологічного пояснення й короткого діалогу між двома або більше персонажами, поряд із вказівками, що стосуються другорядних ролей, використання пісень і танцю, реквізиту, необхідного для постановки сцени й – при необхідності – конкретного місця вистави. В цій драмі реставрувалися міфологічні сюжети, які покликані були підтверджувати права фараона на престол і прославляти його діяльність з посиланням на його божественне походження.

За легендою, бог Сетх убив свого брата Озіріса і розрізав його тіло на багато частин – на тринадцять за словами одних, не менше ніж на сорок дві, за твердженням інших, і розкидав їх пор всіх провінціях Єгипту. Богині Ісіді, дружині убитого, вдалося зібрати всі частини в Осійреоні Абідоса … всі, крім фалоса, який проковтнула риба в озері Мензалех. Ісіда силою любові воскресила чоловіка: його очі відкрились і випустили промені світла, які дозволили запліднити Ісіду і народити сина – Гора (Хора). Давньоєгипетські джерела зазначають – «…Залишатися з живими після своєї смерті Озіріс уже не міг. Він пішов у підземне царство і став там правити. Щоночі він зустрічається з Ра, коли човен бога Сонця повертається із заходу та схід. Простий смертний з’являється перед Озірісом тільки одного разу – коли після смерті суворий, але справедливий суд визначає йому гідну міру покарання або пошани в царстві мертвих».

Таким чином, вважалося, що після смерті душа людини проходить перед царем мертвих Озірісом і звітує про своє земне життя. Бог мудрості Тот та богиня правосуддя Маат перевіряли правдивість слів небіжчика та зважували його серце, бо саме в серці, на думку єгиптян, знаходиться розум людини. Якщо мертвий чинив погані справи, його кидали у пащу чудовиська, а якщо – праведні, то людина потрапляла на поля Іалу – край, де не треба важко працювати, бо там поля вже забудовані каналами й дамбами і земля сама родить усе необхідне.

В святилищі Озіріса в Абідосі зберігалась найважливіша реліквія бога – його голова. Абідос – назва, яку дали греки стародавньому місту Тасу – колисці стародавніх династій, де процвітав колись культ Озіріса. Кожен єгиптянин раз в житті має здійснити туди паломництво.

Отже, таким чином Озіріс, розчленований своїм братом Сетхом, передав свій божественний статус своєму сину Гору (Хору). Фараон, у ролі Гора (Хора) перемагає Сетха і відвойовує "око сили", забезпечуючи при цьому наступність світового порядку завдяки похованню Озіріса, свого забальзамованого пращура.

У цілісному вигляді давньоєгипетські міфи і втілені і них вірування не збереглися, але численні пам’ятки, величні храми та будівні, присвячені єгипетським божествам, дали змогу вченим реконструювати світогляд і культуру давніх єгиптян.

В Древньому Єгипті втіленням театрального дійства було свято. Публічні свята згадуються в написах починаючи з епохи Четвертої Династії (бл. 2600 р. до н.е.). Статуї богів виносили із храмів, процесія йшла через все місто за його межі й поверталася назад. Музика й танець були невід'ємним елементом дійства, як і драматична гра.

Ця подорож, як й епізоди, що виконувались дорогою, відображали діяння богів і розтягувалася на кілька днів. Ми одержуємо деяку уяву про подібну виставу в Абідосі з автобіографії фараона Іхернофрета (бл. 1820 р. до н.е.): «Я виступав як "улюблений син" Осиріса... Я очолив ходу Вепуата, що виступив з бажанням помститись за батька. Я вбив ворогів Озіріса. Я очолив Великий Хід, що ступав по стопах бога. Я спустив човен бога на воду, і Тот повів нас...»[4]

Кожна сцена містерії дискретна, і хоча зі сцени в сцену виникає безліч повторів і варіантів тем, розвитку дії майже немає. Діалоги рясно пересипані грою слів, що підсилюють асоціації, які повинні були виникати в глядачів в результаті перегляду конкретних моментів й у конкретних місцях маршруту. Здається, що будь-який символ, жест, звук й уособлення створювалися для того, щоб викликати у свідомості спостерігача систему асоціацій, алюзій, так щоб кожен епізод підсилював загальне враження. Паплюження злаків викликає в пам'яті розчленовування Сетом Озіріса, що в свою чергу має асоціюватись з розбратом між Верхнім і Нижнім Єгиптом, братовбивчою міжусобицею й вічною безплідністю пустелі. Човен фараона на життєдайному Нилі нагадує про небесний човен й одночасно про корабель смерті, керований місячним богом Тотом.

Безперервність і виразність традицій залежали від сукупності соціальних, релігійних і політичних відносин, які втілювалися, підтримувалися й навіть навіювались цими святковими виставами.

Місто Едфуввійшло в єгипетську історію завдяки своєму храму, що зберігся краще інших храмів Єгипту. Храм присвячений богу Гору (Хору) було споруджено, як це часто буває, на місці більш древнього храму. За своїми розмірами це другий після Карнакського храм Єгипту.

Найповніший текст єгипетської святкової драми разом із супровідними до нього малюнками знаходиться на стінах храму часів Птолемеїв (ІV ст. до н.е.) в Едфу. Хоча це пізніший запис, що відноситься приблизно до 110 р. до н.е., він має відношення до вистави, що виконувалося щорічно протягом більш ніж тисячі років. У ній також переважають алюзії й багата референція. Однак описова частина, діалог і пантоміма розроблено більш послідовно, ніж у будь-якому іншому зі збережених текстів. Вистава структурується за допомогою подвоєння й повторів, щоб підсилити ефект участі глядачів.

Наприклад, глядачі повинні були протягом повторюваних сцен, що зображали Гора (Хора), що здобуває перемогу над Сетом, простромлюючи гіпопотама, через регулярні проміжки часу викрикувати: "Тримайся, Гор, тримайся!" У кожній із цих сцен Гор (Хор) одночасно з’являється на двох човнах, символізуючи Верхній і Нижній Єгипет, із двома гарпунами й бореться за підтримання порядку – боротьба, у якій разом з ним беруть участь глядачі.

Оскільки давньоєгипетський театр був укорінений у культовій практиці й виставах жрецької еліти, його відрізняє сталість форм і змісту, що збереглися протягом тисячоріччя, – нечисленність тем, символів і персонажів. Ідеологічна функція була в ньому домінуючою.

Наші знання про цю святково-театральну практику Єгипту фрагментарні. Проте, можна стверджувати, що вона була частиною державотворчої системи, що допомагала контролювати почуття, формувати цінності й інтегрувати їх у вірування громади, що створювались поколіннями.

У храмах не лише поклонялися богам. Єгипетські жерці були хранителями наукових знань, народних традицій і культури, зокрема міфології і пов’язаних з нею релігійних свят. Тогочасні міфи про появу землі та богів, про річку Ніл, небесні світила, зорі були втіленням світогляду єгиптян. Давньоєгипетський ритуальний театр дає змогу сприймати життєвий простір не просто як фізичне середовище, де розвертаються нереальні події, – а як поступове знімання космічної оболонки, в якій у відчутті страху існує людина. І ця спроба підкорити собі безмежність простору перетворює кожне явище ритуального театру в приклад існування людини в космосі. Адже ж, за віруваннями єгиптян, двійник померлої людини «живе» спочатку в мумії, яку кладуть у саркофаг, коли ж мумія зітліє, душа оселяється у статуї, останній притулок для душі – ім’я небіжчика. Потім вона стає зіркою на небі.

На схід від Єгипту, культура якого залишила людству винайдений ними папірус, монументальну кам’яну архітектуру, піраміди – одне з небагатьох чудес світу, що збереглося до наших днів, – в межиріччі Тигру і Євфрату виник ряд державних утворень: Шумер, Вавилон і Ассирія, яка також дала одне з семи чудес світу, що дійшло до наших днів, – висячі сади Семіраміди.

Вавилонсько-ассірійська культура – культура давніх народів Месопотамії – існувала в VІ-І тис. до н.е. і була результатом творчої діяльності і взаємного збагачення народів шумеро-аккадського, вавилонського і ассірійського суспільств. Після падіння царства Шумеру й Аккаду Дворіччя занепадає. Невеликі міста постійно воювали між собою, залучаючи найманців. Здебільшого це були загони скотарів амореїв.

Близько 1894 р. до н.е. один з аморейських вождів створив державу зі столицею у Вавилоні. Державний лад Вавилону відрізнявся від древньоєгипетського меншим значенням жерців як апарату управління господарством. Тут не склалася кастова організація жерців.

В умовах безперервних воєн до влади у Вавилоні прийшов новий цар Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Він був мудрим правителем. За десять років він підкорив собі все Нижнє й частину Верхнього Межиріччя. Саме його правління ознаменувалось першим відомим історії збірником законів. 282 статті законів збереглися до нашого часу. Вони є важливим джерелом, яке дозволяє нам дізнатися про життя вавилонян – політичний, економічний устрій, відносини між класами, головні інтереси, стан торгівлі тощо. Допомагають в цьому і розкопки.

Створення зводу законів царя Хаммурапі стало ланкою подій в історії держав Передньої Азії. За нею слідує розквіт міст-держав Дворіччя, що розташувались на рівнині між річками Тигром і Євфратом, та утворення Ассірійської імперії. Ассирійська держава у ІХ–VІІ ст. до н.е. вела загарбницьку політику, з метою завоювань ассірійці вперше використали залізо для виготовлення зброї. Військо було чисельним, організованим, складалося з професійних воїнів. Тому Ассирія перемогла всіх своїх сусідів – ассірійцями були завойовані держави Урарту, Сирія, Фінікія, Вавилонське та Ізраїльське царства.

У 1846 році англієць А.Г.Лейярд[7] від­крив давню Ніневію – столицю Ассирії, а згодом його співробітник археолог О. Рассам, продовжуючи пошуки, відкопав справжню перлину древньої епохи – клинописну[8] бібліотеку царя Ассирії Ашшурбанапала (668-635 рр. до н.е.) – найдавнішу відому бібліотеку. Спочатку він знайшов помпезний палац із Левовою залою, і в ній знаходилась більша частина книгосховища. Пожежа не сильно пошкодила зібрання – глиняні таблички рухнули у підвал і пролежали там 25 віків. Вогонь, запікши глину, навіть сприяв їх збереженню. Дійсно, правий М. Булгаков – «рукописи не горять».

Цар Ашшурбаніпал дві з половиною тисячі років тому зібрав у своїй столиці Ніневії цю бібліотеку, розсилаючи в різні міста досвідчених писців, які розшукували стародавні книжки і знімали з них копії, збері­гаючи на їх «сторінках» майже все, чим була багата культура давніх царств того часу. До нас дійшло майже 30 000 табличок – «глиняних книг», – а скільки їх зруйнував час? Текст однієї з табличок дає підстави припускати, що бібліотека царського палацу була публічною.

На декількох табличках збереглася оповідь про святкування в Ассирії Нового року. Відзначали Новий рік в Ста­родавній Ассирії у се­редині вересня і присвячували бо­гові Ашшурові — богу війни, головному божеству древніх ассірійців; верховним жерцем Ашшура був сам цар Ассирії. Сусіди-вавілоняни святкува­ли Новий рік навесні і присвячували його теж своєму го­ловному богові – Мардукові.Загалом, вавилоняни запозичили у своє віросповідання шумерських богів. Так найшановнішим богом вавилонського пантеону був Мардук – творець світу та людей. Шумерський міф розповідає: «Мардук урятував світ від морського чудовиська Тіамат… Із однієї половини тіла Тіаматстворив землю, схожу на півкруглу чашу… З іншої половини тіла Тіамат Мардук створив небесне склепіння та прикрасив його сузір’ями. Освітлювати світ Мардук покликав двох богів: Уту – Сонце і Сіна – Місяць…» У Біблії Мардук згадується, як Меродах, а греки ототожнювали його з Зевсом, римляни з Юпітером – царем богів, богом грому і блискавки. Після завоювання Вавилону ассірійцями войовничий цар Синахериб (705-681 рр. до н.е.) намагався заборонити святкування Нового року у Вавилоні. Згодом же самим ассірійцям припало до душі святкувати Новий рік по-вавилонськи.

Святкування тривало дванадцять днів, які вважалися священними: не дозволялося вершити будь-який суд, навіть карати дітей або рабів, не можна було працювати, і раб у ці дні ставав господарем (аналогічну традицію ми будемо простежувати і у Стародавньому Римі). Розпочинався Новий рік першого квітня, коли, на думку вавілонян, проявлялася влада світлого бога Мардука і нові животворні си­ли природи перемагали смерть.

Протягом перших чотирьох днів виконувались дра­ми і містерії, на площах та у храмах читали­ся поеми, вірші, розповідалися міфи й леген­ди. В ніч з четвертого на п’ятий день читали міф про створення світу: «У час хаосу, коли усе було темрявою та водою, царювала богиня-чудовисько Тіамат. Але потім прийшли світлі боги, відокремили воду від суходолу, повітря від вогню і ство­рили світ. Проте, щороку всі чудовиська хаосу на чолі з Тіамат намагалися зруйну­вати світ, знову залити його водою і знищи­ти світлих богів. Тоді ці боги звернулися по допомогу до Мардука.

Щоб розправитися з Тіамат, Мардук послав до її пащі вісім сильних вітрів, а коли вона задихнулася, – простромив списом і розрубав навпіл. Однією половиною її тіла він відокремив нижні води від верхніх, а з другої половини створив землю у вигляді напівкруглої чаші. На землі Мардук розвів тварин, посіяв трави та посадив дерева, а потім заселив її людьми» [[5], с. 16].

Так Мардук став переможцем і творцем світу, отримавши верховну владу над богами і людьми. Саме на ознаменування цієї події кожен рік п’ятого квітня з храму Езіда до храму Есагіла у Вавилонівирушала святкова процесія. Учасники ходи несли великий корабель, на якому бог Мар­дук перепливав Світовий океан. Потім цей корабель ставили на колеса, і він їхав свят­ковою дорогою до головного святилища міста Вавилона. Цей візок-корабель називався «кар­навалом» (car naval). У цей день у Стародавній Ассирії та стародавньому Вавилоні розігрувалися містеріїз життя бога Мардука. Найпоширені­ша з них розповідала про те, як темні сили захопили бога і заточили його у підземне царство всередині гори. Тут його допитува­ні, катували, кров заливала його обличчя та шати. Занепокоєна відсутністю чоловіка богиня Сарпанітум вирушила на його пошу­ки. Після довгих блукань вона знайшла підземелля, де утримували Мардука та звільнила його. Висловлюючи свій смуток за Мардуком, глядачі плакали і лементували [Я пізнаю світ].

«На шостий день всі учасники свята приїжджали до великих міст, аби прилучитися до урочистостей сьомого дня, присвячених радості з приводу звільнення Мардука з полону темних сил. Прості люди у цей день забивали безліч свиней, що були у вавілонян та ассірійців символом ворожих сил.

Ніч на восьмий день звичайно присвя­чували ворожінню аби дізна­тися про свою долю у наступному році. Запрошували до­дому різних ворожби­тів, чаклунів, магів і віщунів.

Восьмий день ознаменовувався жертвопринесенням вівці, яка була земним втіленням злого чудовиська Кінгу, яке супроводжувалось хвалебними гімнами Марчукові у виконанні жерців.

Зі сховища храму Есагіла жерці вилучали золоту статую Мардука, його трон і виносили їх, разом зі статуями інших богів, на вулицю. Після цьо­го статуї бога та його дружини ставили на розкішні золоті човни і несли до іншого храму – «Палати долі», – куди на той час прибував і цар Ассирії.

На дев'ятий день свята статую перено­сили до головного храму Вавилона «Біт-Акі-то» – Жертовного дому. Тут вона стояла два дні, і люди зносили до неї свої жертовні дари. Тут же на десятий день урочистостей святкувалася перемога Мардука над Тіамат.

Ніч з десятого на одинадцяте знову при­свячувалася ворожінню. В цю ніч бог Мардук сідав біля золотого столу на «місце ми­лосердя», а решта богів збиралися перед ним і чекали, яку долю він їм напророкує.

Вранці статуя Мардука вирушала у зво­ротному напрямку: спочатку до «Палати до­лі», потім до храму Есагіла, а звідти на корабель, що плив каналом до Євфрату.

Уздовж каналу проходила священна ву­лиця Айібуршабу, якою йшли всі учасники процесії: жерці всіх рангів, заклинателі, тлумачі снів, а також гості, що приїхали на урочистості, та прості мешканці Вавилона. На березі Євфрату всі зупинялися і чекали, коли прибуде у човні син Мардука – бог Набо. Після цього вся процесія знову повер­талася до храму Есагіла, куди повинні були внести статую Мардука.

Ассирійський цар намагався увійти до храму, та верховний жрець заступав йому дорогу, забирав у нього корону та скіпетр і клав їх на циновку перед богом. Царя, що стояв перед святилищем, верховний жрець бив і шмагав батогом. Після цього ассірійського володаря вводили до святилища Мардука, де він звертався до бога з молитовною обіцянкою бути слухняним.

Верховний жрець обіцяв йому допомо­гу бога Мардука та збільшення його царської влади. Лише тоді царю повертали корону та скіпетр, а сам він торкався рук Мардука, тим самим одержуючи від бога благословення на царювання. Якщо ж він цього не робив, то цілий рік його називали не царем, а намісником.

Минули тисячоліття від часу святкуван­ня в Ассирії першого Нового року. Але й сьогодні в обрядах нащадків ассирійського народу можна побачити риси цього стародав­нього свята. І сьогодні у весняний місяць нісан влаштовуються карнавали, учасники яких одягнені, як і їхні далекі предки. Зви­чайно, чимало дій втратили свій первісний сенс, але ті міфи, що їм колись вірили, живуть і зараз як чарівні казки» [Я пізнаю світ].

Отже, вавилоняни поряд із вагомим внеском у світову культуру – вони поділили коло на 360 градусів, годину на 60 хвилин, а кожну з них – на 60 секунд, навчилися передбачати сонячні і місячні затемнення, створили календар, визначили «пояс зодіаку» – 12 сузір’їв, за якими Сонце рухається колом протягом року – узаконили та систематизували традиції святкування організованих масових релігійних свят як загальнодержавних.

Географічно на північний захід від Межиріччя вузькою територією між Середземним морем і Ліванськими горами, між Сінаєм і Йорданом пролягла Палестина, маленька земля, яка зіграла визначну роль у розвитку світової історії і культури. Найбільша пам’ятка світового значення, шедевр культури древньої Палестини – Біблія, яка складається зі Старого Заповіту і Нового Заповіту. Народи сусідніх країн – Сирії, Фінікії та Палестини – були споріднені зі стародавніми іудеями, тобто були семітами.

Палестинська культура зазнала значного впливу Стародавнього Єгипту в наслідок загарбання її територій, звільнення яких коштувало іудейському народу значних зусиль і жертв. Катастрофічні наслідки мало ассірійське вторгнення, а також перське панування. Згодом Палестина увійшла до складу елліністичної імперії Селевкідів, а пізніше стала римською провінцією – Іудеєю.

Неможливо переоцінити той величезний вплив, який здійснила близькосхідна і, насамперед, палестинська культурна традиція на культури Європи і всього людства – вона дала людству християнство. Всі християнські свята – і католицькі, і православні – виходять з біблійних канонів[9].

Колискою європейської цивілізації цілком справедливо вважається Стародавня Греція. Запозичивши досягнення попередній цивілізацій – від єгиптян і вавілонян – математичні відкриття, фінікійців – алфавіт[10], єгиптян – сонячний календар, – греки критично їх переробили і підняли на вищий науково-практичний рівень. Деякі божества і релігійні обряди, а також фресковий живопису палацах, водопровід і каналізація, фасони жіночого одягу, лінійне складове письмо еллінська цивілізація запозичила в свого попередника – Крито-Мікенської.

Вже в ІІІ тис. до н.е. на одному з островів грецького архіпелагу – на острові Крит – виникла висока культура, які стала найдавнішим осередком цивілізації в Європі. Критську цивілізацію (вона охоплює приблизно 600 років – 2000–1500 р. до н.е.) називають палацовою, бо саме царські палаци уособлювали державу. Вони були не лише резиденцією володарів, а й осередками господарського життя і місцем здійснення релігійних культів. Саме на Криті археологами відкриті перші в історії людства споруди, призначені для народних свят і змагань-вистав. Свята супроводжувалися урочистими процесіями, піснями, танцями, спортивними і іншими змаганнями, носили вони аграрний характер – присвячувались плодючості землі – і, натомість, відображали психологію землеробських народів. На Криті існував релігійний культ бого-бика, який знайшов своє відображення на знаменитих фресках «ігор з биками». У стародавніх греків існувала ціла система обрядів, що спонукали забезпечити успішне завершення початої справи, вмилостивити богів, що розпоряджаються силами природи.

Особливого значення для розвитку театрального мистецтва в Древній Греції набули спів і колективні трудові й обрядові танці. Саме з обрядових ігор та пісень на честь бога Діоніса виросли три жанри давньогрецької драми: трагедія, комедія, сатирівська драма (назва від хору, що складався із сатирів).

Часто при виконанні пісень хори вступали між собою в змагання (агон[11]). Так святах у Спарті танцювали і одночасно співали три хори. Хор старців починав:

«Ми були молодцями колись сильними».

Хор чоловіків середнього віку продовжував:

«А ми тепер: хто хоче, нехай спробує»

Хор хлопчиків відповідав:

«А ми набагато міцніше станемо в майбутньому»

Матеріалом для ігрового відтворення служили при цьому міфи[12].Міфи греків були антропоморфні (людиноподібні), тобто на зміну богам-тваринам прийшли божества в образі людини, а разом із цим змінилися й форми шанування богів і героїв.У них художньо відображались явища суспіль­ного життя – різні етапи в розвитку сім’ї і шлюбу, побут мисливців, пастухів, землеробів тощо. Наділені людськими рисами характерів, вони були і мстиві і великодушні, з вдячністю приймаючи жертви від людей, які вбивали чи спалювали тварин на їх честь. Не існувало жодної професії чи соціального явища, з яким би не було пов’язано культове поклоніння якому-небудь богу: від ведення сільського господарства до навчання, від образотворчих мистецтв до полювання, від військового промислу до кохання. Дванадцять богів, в жилах яких тік божественний іхор[13], а не червона людська кров, жили на Олімпі[14] і тому отримали назву Олімпійських – Зевс (земний і небесний володар, батько богів і людей), Гера (грізна хранителька законного шлюбу), Афіна (богиня мудрості, війни і науки), Посейдон (бог моря, покровитель мореплавців), Деметра (богиня землеробства), Аполлон (або Феб, бог світла, музики, і пророцтва), Артеміда[15] (богиня місячного світла і полювання), Гермес (бог торгівлі, дипломатії, подорожей і пророцтва, вісник богів і перевізник мертвих душ), Арес (бог війни), Афродіта (богиня кохання і краси), Гефест (бог вогню і покровитель ремісництва і ковальства) і Гестія (богиня-покровителька сімейного щастя) [[6]].

Збереглися також зразки грецьких обрядових календарних пісень. Будучи землеробським народом, греки широко вшановували святами богів родючості, розраховуючи при цьому на одержання багатого врожаю та на плодючість худоби. На святах за постом, стриманістю наступало відновлення животворних сил природи у формі розгулу, обжерливості й усілякої статевої розгульності. Сміх, лайка, лихослів'я були засобами, що магічно забезпечували перемогу життя. Звичайні протягом року правила поведінки змінювалися на час цих свят на протилежні. Звучали глузливі пісні – ямби. Ці пісні могли бути засобом викриття, громадського осуду, глузливої критики.

На противагу Стародавньому Єгипту, в Древній Греції не існувало потужного суспільного прошарку жерців, які б стримували вільну народну міфотворчість. Розпад родових відносин призвів до створення міст-держав (полісів) і класового суспільства, економічною основою якого стала торгівля, проте в міфології зберігся характерний для греків антропоморфізм. Незначним впливом жерців на суспільне життя пояснюється те, що майже в кожному місті-державі Греції існував культ свого божестві й свої обряди.

В античній Елладі були поліси аристократичні як Спарта та демократичні як Афіни. Легендарний законодавець і правитель Лікург, який жив у ІХ–VІІІ ст. до н.е., заклав основи суспільного та державного ладу Спарти. Спартанський поліс очолювала рада старійшин із 28 осіб, віком понад 60 років. До складу ради входили також двоє царів, віком понад 30 років, які у воєнний час командували армією, а в мирний були верховними жерцями. Царська влада у Спарті була спадковою, а старійшин вибирали із числа знаті. Спартанська держава за формою правління була олігархією (від грецького «влада небагатьох»). Загалом, влада там належала військово-організованому аристократичному родовому союзу, там панував казармений державний устрій зі спільністю майна і трапез, жорстоким регулюванням життя людей, із зневажанням наук, таємними священними війнами проти безправних ілотів (від грецького «голоти» – захисники Гели)[16]. Спартіати й ілоти, гнобителі та пригноблені, люто ненавиділи одні одних. Щоб утримувати в покорі величезну кількість поневолених ахейців, спартіатам довелося створити своє місто Спарту на кшталт військового табору.

Влада в Афінах, що були центром області Аттики, належала народному зібранню. Тут характерною рисою життєвого устрою була рівність громадян перед законом, свобода слова, право бути обраним на державну посаду. Слово «демократія» з грецької перекладається як «влада народу». Боротьба за демократію в Афінах тривала протягом VI–V ст. до н.е. і закінчилася її утвердженням. Витоки Афінської демократії пов’язують з іменем Солона. За його реформами, усі громадяни були поділені на чотири групи у відповідності до майнового статусу: п’ятисотмірники – найбагатші, під час війни вони ставали полководцями;вершники – на свої кошти могли купити коня; зевгіти – основна маса афінського селянства; фети – найбідніші, не обиралися на державні осади, але могли голосувати за рішення народних зборів. У 509 р. до н.е. першим архонтом було обрано Клісфена. Він надав усім громадянам Афін однакові права, відродив авторитет народних щборів. Тому вважають, що за правління Клісфена було завершено побудову Афінської демократичної держави.

Розквіт мистецтв бере початок саме в демократичних полісах, і саме тому Афіни стають центром культурного життя Греції.

Поняття «колонія» походить від латинського слова «заселяти» й означає землі, організовано заселені людьми – вихідцями з інших крраїв. До переселення греків штовхало те, що сім’ї збільшувалися, земельні ділянки вже не могли прогодувати своїх господарів. А вільних земель в гористій Греції і на островах було обмаль. Тож безземельним грекам доводилося вирушати в далеку путь, рятуючись від бідності, голоду і неврожаїв. Зауважимо, що першою грецькою колонією на півдні сучасної України вважають поселення середини VII ст. до н.е. на острові (за тих часів – півострові) Березань неподалік сучасного міста Очакова Миколаївської області. Історики припускають, що воно називалося Борисфенідою (від грецької назви р. Дніпро – Борисфен). Згодом біля гирла р. Тірас (Дністер) виникла Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), на правому березі Бузького (Буго-Дністровського) лиману – Ольвія (біля сучасного с. Парутиного Миколаївської області). До найважливіших колоній належить і Херсонес Таврійський (в околицях сучасного Севастополя). Державне життя грецьких міст Північного Причорномор’я ґрунтувалося на тих самих засадах, що й життя і Греції. Разом з хорою – сільськогосподарським округом – місто становило окремий поліс з демократичним чи аристократичним устроєм. Виняток становило лише Боспорське царство, яким правили царі.

В архаїчний період (VIII-VI ст. до н.е.) Греція випередила у своєму розвиткові сусідні країни, це був час пробудження духовних сил грецького народу – розквітла демократія, мистецтва, філософія, театр, риторика, право. Грецька колонізація Північного Причорномор’я посприяла розвиткові українських земель. Колоністи прагнули налагодити із місцевими жителями дружні стосунки. З’єднувальною ланкою між нашими предками-хліборобами і грецькими містами-колоніями були скіфи [[7]].

Кожен рік у Греції проводились масштабні культові заходи, більшість з них вважалась «державними» святами. Таких в епоху процвітання Еллади на рік припадало більше, ніж буднів. Багато назв місяців грецького календаря походять від назв свят, які відзначались в даний період [[17]]. В дні певних свят в містах збиралося все населення міста та передмість, туди запрошувалися гості з інших країн та делегувалися священні посольства. Архіфеори (представники посольств) брали участь у святкуваннях з пишністю та блиском, не шкодуючи державних коштів. У святах брали участь всі прошарки населення: жінки, діти (звільнялись від навчання), раби, в'язні, боржники та ін. «На театральні видовища допускалися усі мешканці міста, окрім рабів, найбідніші отримували з казни спеціальні видовищні гроші — теорикон» [Клековкін]. Способи святкування були різними, але всі вони визнавались державою, організовувались державою, частково здійснювались за рахунок державного бюджету і були врегульовані законами.

Найпоширенішими, загальними для багатьох племен і згодом держав Греції були культи Деметри і Діоніса.

Культ Деметри був поширений на всій території Еллади. Деметра в грецькій міфології спочатку богиня родючості і землеробства, а згодом покровителька шлюбу та сім’ї; дочка Кроноса й Реї, сестра Зевса, мати Персефони. Деметра подарувала людям колосок пшениці й навчила їх хліборобству.

Міф про Деметру та її дочку Персефону з деякими варіативними відгалуженнями розповідає, що в дочку Деметри Персефону закохався бог підземного царства Аїд (або Плутон) і викрав її до свого підземного царства, коли та збирала лілії на елевсинському лузі, та зробив її своєю дружиною. Довідавшись про викрадення дочки, Деметра марно кинулась на пошуки Персефони. Протягом дев’яти днів вона сподівалась її віднайти, і тільки на десятий день, коли безутішна мати зупинилась в Елевсині, бог сонця Геліос повідомив їй, де її дочка. Разом із Деметрою вся земля вкрилася скорботою – поля засохли, квіти зів’яли, перестали плодоносити дерева, а люди почали вмирати від голоду. За іншою версією міфу, розгнівавшись на Зевса, який знав про викрадення, Деметра вразила землю безпліддям, що призвело до голоду. Однак Зевс наказав повернути Персефону з підземного царства. За його рішенням дві третини року Персефона могла бути зі своєю матір’ю на землі, а Деметра в свою чергу за це мала прихильно ставитись до хліборобів, а земля дарувати людям свої плоди. А чотири місяці бути чоловіком – Аїд погодився відпустити Персефону, але перед цим дав їх скоштувати зерно граната, щоб вона пам’ятала царство мертвих і повернулась в мідну оселю чоловіка.

У цьому міфі відображено процес щорічного завмирання й відродження рослинного світу. Восени, коли з полів забирали хліб, вони згадували про долю Персефони і вшановували її перехід в підземний світ. Навесні ж святкували її повернення на землю до матері Деметри.

За грецькими віруваннями вважалося, що боги проживають у гаях, горах (Олімп, Парнас), печерах, джерелах, скелях та деревах. Там біля них споруджувались просто неба жертовники із культовими зображенням, на яких здійснювалися безкровні жертвоприно­шення. Відтоді як греки стали зображувати своїх богів у вигляді ідолів, постала потреба i у спорудженні для них помешкань – храмів, про які згадує вже у VІІІ ст. до н.е. Гомер.

Крім храмів, як місць перебування богів, греки будують храми для виконання таємничих містерій. Таким чином поступово храми стають більше схожі на театри, а не на помешканням богів. Святилища цих храмів дозволяли умістити чималу кількість учасників, які здійснювали не лише релігійні обряди, а й міміко-драматичні видовища, сюжетами яких ставали діяння богів.

В храмах зберігалися атрибути святкових процесій i роздавалися нагороди переможцям – Парфенон був призначений для проведення Панафінеїв, храм Зевса в Олімпії — для Олімпійських ігор тощо.

Храми відігравали значне громадсько-економічне значення в житті Стародавньої Греції. Окрім релігійних відправ, присвяченими богам, та пророцтв, вони займались і фінансово-політичною діяльністю. Адже більшість храмів, як, наприклад, у Дельфах, виконувала функцію міжнародних загальногрецьких банків i державних скарбниць. Будучи крупними землевласниками, храми отримували значні прибутки не лише від своїх пророцтв, а й від всіляких фінансових операцій, що, в свою чергу, дозволяло їм впливати на внутрішню і зовнішню політику полісів.

Одним з таких міжнаціональних політичних центрів в епоху античності був Елевсин. Він став прославленим центром виконання містерій[18], до участі в яких допускались лише посвячені, після ряду випробувань і очищень. Посвяченими стати могли лише елліни: не допускались «варвари» і злочинці. Учасники Елевсиній або Елевсинських містерій присягались не розповідати їх таємниці, і тому історія зберегла так мало інформації про ці обряди, які пов’язані з уявленнями древніх про вмирання і відродження природи.

Однак, відомо, що таємничі Елевсинські містерії – торжество на честь Деметри – богині родючості й землеробства, – найдавніші з усіх грецьких містерій, що виконувалися в ІІ тис. до н.е. Проходили вони разом із ініціаціями в знаменитому храмі Телестеріон в Елевсині [[8]]. Відповідно до міфу, в Елевсин, що розташований у 22 км від Афін, прибула богиня Деметра у пошуках своєї дочки Персефони. Цим і пояснюється назва міста – грецькою «елевсис» означає «прибуття».

Найголовніша роль у містеріях належала ієрофантові – той що примушує з’являтися святині, – який декламував міф про Деметру і влаштовував богоявлення, яке полягало у демонстрації реліквій, та керував містерією. Ієрофанта обирали завжди з роду Евмолпідів, який вів походження від міфічного предка Евмолпа. За легендою саме він заснував містерії, а ім’я його означає, що він прославився гарним голосом.

Крім ієрофанта у релігійній відправі брали участь носій смолоскипа (дадух), герольд, до обов'язків якого входило закликати громаду до молитви, виголошення таємних формул, керівництво священними обрядами під час жертвоприношення та інше, жрець біля жертовника, прислужники, музиканти та співаки.

Загальний організаційний нагляд за виконанням містерій доручався афінському архонтові(найвища виборна посадова особа поліса, тривалий час щороку з-поміж аристократів обирали дев’ятьох правителів поліса – архонтів), a імена жерців i найвищих сановників, пов’язаних зі святкуванням Елевсинських містерій, за життя заборонялося навіть згадувати – це вважалося злочином.

Як зазначалось, діяльність храмів була щільно пов’язано з політикою держави. Елевсинскі жерці i жриці також не були винятком – вони були лише маріонетками в руках влади i зазвичай захищали інтереси найвпливовіших на даний момент політичних сил, не гребуючи інколи і хабарами, якщо їх давали. А сам Елевсин у разі необхідності часто ста­вав притулком для багатих вигнанців з Афін.

Розрізняли великі й малі Елевсинські містерії. Малі — тривали протягом дев’яти днів і носили характер приготування до очищення і жертвоприношення. Вони святкувалися в лютому, в Аресі, неподалік від Афін. Кандидати, які прагнули скласти іспити і бути посвяченими, мали мати при собі документи-свідоцтва, що підтверджували б їх народження, виховання і високоморальне життя. Вони підходили до дверей храму, де їх зустрічав жрець Елевсину. Він підводив неофітів[19] до храму Персефони, що був розташований у священному гаю і оточений білими тополями. Тоді жриці виходили з храму у білосніжних шатах з оголеними руками та на голові з віночками, сплетеними з нарцисів. Після чого безпосередньо розгорталося дійство. Ставши біля входу до храму, жриці співали священні мелодії, супроводжуючи їх ритмічними жестами. Декілька днів, що проходили в молитвах, настановах i постах тривала підготовка до містерії. Напередодні останнього дня, неофіти збиралися ввечері на галявині у священному гаю, де мусили бути присутніми під час виконання обряду викрадення Персефони.

Великі містерії мали також назву священних огрій, які святкувалися на честь Деметри та її доньки Персефони що п’ять років у вересні протягом дев’яти днів впродовж вересня-жовтня під час збору винограду поблизу селища Елевсин.

Перші чотири дні відбувався нічний хід зі смолоскипами від Афін до Елевсину (22 км), ритуальні езотеричні таїнства[20] й посвяти, нічні містичні гімни в урочищі Дафни біля моря, урочиста процесія назад до Афін, гефоризми ("жарти на мосту"), загальне застілля з еротичним карнавалом.

В перший день усі містики[21], котрі бажали взяти участь в урочистостях, мусили зібратися в Афінах i сповістити про своє прибуття. Ієрофант i дадух виголошували старовинну формулу недопущення непосвячених і варварів, після чого м і стам пропонувалося вирушати до моря, щоб очиститись в його водах і бути гідними брати участь в містеріях. Наступні дні, ймовірно, були заповнені гучними процесіями, жертвоприношеннями в храмах трьох богів (Діоніса, Деметри, Персефони), на честь яких виконувались містерії.

Так тривало до кінця вересня – по­чатку жовтня, коли святково одягнені й увінчані миртовими вінками, місти урочистою процесією прямували священною дорогою з Афін до Елевсину, де й відбувалися найголовніші урочистості. На чолі процесії йшли жерці, які несли зображення Діоніса. Ввечері процесія прибувала до Еливсину, де зображення Діоніса встановлювалося в храмі Деметри і Персефони.

Протягом наступних днів тривали розваги і нарешті, наприкінці другого тижня, вночі, починалися великі містерії. Містики здійснювали священний обряд, під час якого пили священний напій – киксон – суміш з борошна, води, прянощів, меду, вина та ін. У спеціально відведеному приміщенні храму відбувалися урочистості – розігрувалася драматична вистава, «живі картини», в основі яких лежали міфи про Деметру та Персефону. Ці вистави вплинули на майбутню традицію майбутнього давньогрецького драматичного мистецтва.

Проте не завжди усі ті давні боги, присвячені їм свята і таїнства сприймалися греками як священні. Так Арістофан, виводячи на сцену містиків, публічно висміював Елевсинські містерії у своїй комедії «Жаби» [[9]].

Ім'я Діоніса (Діонісія) одного з найпопулярніших богів давньої Греції, бога рослинності, родючості, вологи, покровителя виноградарства й виноробства згадується ще у ІІ тис. до н. е. на нещодавно знайдених археологами пілоських таблицях, а сам культ Діоніса існує з VІІІ-VІІ ст. до н.е.. Під час Пелопонесської війни (431-404 рр. до н. е.) були поширені таємні товариства Діоніса. Культ Діоніса виявився надзвичайно живучим, і ще в VII ст. н. е. християнській церкві доводилося боротись із його пережитками в народному побуті та свідомості.

Цей бог мав майже півтори сотні імен – у Римі Діоніс називався Вакх або Бахус, свята на його честь звалися вакханалії. Згодом Діоніс-Бахус в Італії зливається з місцевим божеством родючості Лібером. Спочатку Діоніса зображували у формі грубої дерев'яної статуї, ледь подібної до людини. Доволі часто виступав у парі з Деметрою[22] і протиставлявся аристократичному Аполлонові. Були на Парнасі й спільні оргії[23] на честь Аполлона й Діоніса, адже, за уявленнями греків, протя­гом трьох зимніх місяців за відсутності Аполлона Діоніс посідав його місце як головне божество. Не виключено, що культ Діоніса існував у Дельфах ще до культу Аполлона – принаймні саме у Дельфах Аполлон поступився Діонісові третиною року, а пеани[24] Аполлона змінюва­лися дифірамбами[25] Діоніса. В Афінах Діоніс також вшановувався як бог родючості і бог мертвих. Цікаве поєднання в одному святилищі бога мудрості і покровителя мистецтв – Аполлона з Діонісом, що уособлює екстаз, натхнення й страждання.

В Еврипіда знаходимо первісний грецький міф про народження Діоніса від фіванської царівни. Зевс-громовержець полюбив прекрасну Семелу, доньку фіванського царя Кадма, яку відвідав в образі смертного чоловіка. Довідавшись про це дружина Зевса підступна Гера, вирішила знищити свою супер­ницю і стала намовляти Семелу аби та переконала Зевса виконати її прохання – з'явитися перед коханкою у своєму справжньому, божест­венному вигляді. Зевс не зміг відмовити Семелі і постав перед нею в усій своїй величі і блиску слави бога-громовержця. Але саме цього від нього і чекала Гера – ледве він з'явився, як блискавка вискочила з його рук і спалила палац разом із Семелою, яка була вагітна. Зевс лише встиг урятувати недоношеного сина, якого зашив собі в стегно. Згодом, коли дитині прийшов час прийти у світ, він розпоров стегно і «народив» слабкого, хво­робливого Діоніса та віддав його, попередньо перетворивши на козенятко (або ягня), на виховання німфам долини Ніси. Звідси і ім’я, що за однією з версій означає «двічи народжений», а за іншою має фракійське походження і означає «син бога» (dio-nysos)[26].

Тут, у лісових нетрях молодий бог уперше знайшов виноградну лозу, тут же зав'язалася тісна дружба з лісовими божествами – селенами[27], сатирами[28], німфами[29] й кентаврами[30].

Гера наслала на Діоніса божевілля, він поневірявся по Єгипту й Сирії, дійшов до Фригії, де богиня Кібела вилікувала його і прилучила до своїх оргіастичних містерій. Побувавши в Індії, Діоніс повернувся в Грецію, до Фів. Між островами Ікарія і Наксос на Діоніса напали розбійники, але, злякавшись його дивовижних перетворень (у ведмедицю й лева), кинулися в море і обернулись на дельфінів. На Наксосі Діоніс зустрів Аріадну, яку покинув Тесей, і одружився з нею.

Міфи про переслідування Діоніса в деяких місцевостях Еллади свідчать про те, що оргіастичний культ, який прийшов з Фракії, зустрів значний опір, перш ніж був прийнятий грецькими громадянами.

Культ Діоніса в Аттиці пов'язаний з циклом народних свят. Найголовніші з них такі – чотири:

1) Малі, або Сільські, Діонісії, що влаштовувалися по селах у грудні в період зимового сонцестояння (при першому куштуванні молодого вина). Грудневі свята відзначали вночі. Жінки із запаленими смолоскипами, співаючи, бігали по гірських урочищах. Ті обряди, в яких брали участь вакханки [31] (менади[32]), сатири називали оргіями. Шалені танці, дикі вигуки й гучна музика викликали екстаз, релігійну несамовитість, яку вважали духовним єднанням з божеством. Оргії влаштовувалися на пустельних висотах гір при світлі смолоскипів. Вшанувалися епілептики, котрі муси­ли засвідчити присутність в людині божої сили (епілепсія у давніх греків вважалася священною хворобою). Влаштовувалися екстатичні танці – екстаз відігравав тут роль очисника.

Поруч з омофагією (пожи­рання сирої жертви) Діонісові присвячувалися й піст, ритуальний плач, вино й куріння трав. Одягнені у шкіри молодих сарн, озброєні жезлом Вакха, менади здійснювали таємничі жертвоприношення, танцювали, знищували усе, що не підкорялося волі божества, після чого приносили в жертву бика, м'ясо якого поїдали сирим. Цей акт мусив символізувати смерть Діоніса, котрий, за наказом Гери, в образі бика був розтерза­ний титанами.

Тоді ж проходили веселі процесії з фалосом[33] – фалофорії – та з піснями, грубуватими жартами, танцями та імпровізованими виставами мандрівних акторів, співалися дифірамби, приносився в жертву цап, а пізніше також повторювалися вистави, раніше показані на Міських Діонісія.

2) Ленеї – свято винних чанів з нагоди отримання свіжого вина – відзначалося в Афінах слідом за сільськими Діонісіями в останні дні січня, із забавами, процесіями, виконанням серйозних і урочистих дифірамбів, які виконував хор з 15 осіб, і театральними виставами-змаганнями, організація яких входила до обов’язків багатих афінян. З них згодом зародилася давньогрецька драма.

3) Антестерії, присвячено богові мертвих Діонісові (квіткові Діонісії), що відзначались антестеріоні (кінець лютого – початок березня), коли природа прокидалася від зимнього сну, а приготовлене восени вино можна було вживати. Під час свята квітів і "свята глечиків" з молодим вином підчас антестерій приносилися у жертву квіти, влаштовували змагання, хто більше вип'є; шанували предків із запрошенням їх до столу та увічливими проводами по закінченні трапези.

а) У перший день – Пітойгія («відкривання діжок») відкривали бочки, куштували привезені із сіл свіже вино, визначали його якість і робили символічні заручини дружини архонта з Діонісом, а також господарі приносили жертву. Раби в цей день не працювали, діти отримували від батьків подарунки, а вчителі – заробітну плату.

Під час першого дня свята Пітойгія влаштовувався великий ярмарок — зокрема, ярмарок дитячих іграшок. Усі храми зачинялися, окрім хра­му Діоніса-спасителя, двері якого були зачинені протягом року і відчинялися лише на час Антестерій. У храмі знаходився ксоанон (ідол) бога. Вночі цю статую, здійснюючи таємничі обряди, переносили до святилища. Вранці другого дня — Хоес – готувалися до урочистої процесії, яка здійснювалася у сутінках, при світлі смолоскипів. У процесії брали участь сатири, пани[34], селени верхи на віслюках, учасники хору у звірячих шкірах і вінках, виряджені німфами і менадами жінки. Усі вони, разом із за­гоном афінських вершників, супроводжували тріумфальну колісни­цю[35], на якій везли ксоанон Діоніса до Ленайона — храму Діоніса в Афінах.

б) На другий день, у так зване «свято джбанів» Хоес – в цей день містом ходили компанії ряджених сатирів. Після завершення процесії народ прямував до театру, де влаштовувалося змагання у пиятиці. Кожен кубок оголошувався під звуки сурми, учасники змагань пили вино – хто швидше й більше вип'є, – а спеціально обрані судді визначали переможця, котрий отримував у нагороду кубок з вином. Залишки вина приносили у жертву Діонісові, день закінчувався веселою процесією.

в) Третій день Хітроі («день чанів») відзначали постом і жертвами, замикаючись в своїх оселях, хазяї виставляли біля своїх порогів глиняні горщики з їжею або накриті столи для частування померлих. Храми замикались та обмотувались товстими мотузками, що душі померлих не потрапили туди. В цей день влаштовувалися змагання комічних акторів і той, хто перемагав, отримував дозвіл на виступ у місті. Закінчувалось свято обов’язковою приказкою: «Геть, кери (душі), Антестерії закінчились!». Антестерії були веселим святом, хоча одночасно і виконували поминальні функції.

4) Великі, або Міські, Діонісії – свято весни, що тривало шість днів від 28 березня до 2 квітня. На свято приходили мешканці всіх околиць і навіть іноземці. Вшановували Діоніса як рятівника народу від негараздів і під спів дифірамбів у виконанні хору хлопчиків несли старовинну статую бога. Свята відзначали веселими процесіями масок і чотириденними виставами трагедій та комедій у великому театрі Діоніса. Трагедія відображала страсний бік діонісійського культу. Комедія – карнавально-сатиричний. Сатирівська драма – середній жанр з веселим ігровим характером та щасливим закінченням. ЇЇ ставили після трагедійної частини як закінчення. Від постановки трагедії (назва невідома)Феспіда навесні 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій прийнято відраховувати історію світового театру.

Цілям виховання "найкращих громадян" служили й пов'язані зі святами театралізовані й театральні вистави. Вони були органічною частиною активної громадської діяльності. Стародавні греки прагнули до єдності краси тіла і душі. Їхні свята й змагання вчили насолоджуватись такою єдністю і виробляти її в собі. От чому їхнім іграм і змаганням-виставам періоду розквіту рабовласницької демократії була властива така широта, масовість.

Діонісові присвячувалися також екстатичне[36] «Свято ге­роїні» або «Героїди», що справлялося у Дельфах і в якому брали участь лише жінки. Під звуки співів і флейт, що супроводжували танці і роз­кидання пелюстків, жрець закликав Семелу з'явитися з «пупу Землі» у супроводі «духа весни».

Відомі були також присвя­чені Діонісові щорічні перегони кораблів і перегони жінок – Діонісіад. У Перополі, в пропілеях[37] священного храму стояли величезні фали – вважалося, що їх спорудив Діоніс; на один з таких фалів двічі на рік за­лазив чоловік і сидів протягом семи днів – на честь Діоніса.

Під час Сільських Діонісій шанувальники бога, переважно жінки (а у найдавніших Діонісіях – виключно жінки), здійснювали нічну культову відправу при світлі смолоскипів, під звуки флейт і тим­панів. Діоніса зображував жрець, який з атрибутами бога (плющ і ча­ша вина) сидів на кораблі, поставленому на колеса. Супутників Діоніса – селен і сатирів – яких нерідко називали «козлами». Одягнені у звірячі шкіри, учасники культу зображували світу Діоніса, доводили себе до екстазу, розривали на шматки жертовну тварину (козла) і поїдали її сирою. У цьому стані вони ста­вали «вакхами», «вакханками» або «менадами».

Готуючись до свята, пов'язаного з ідеєю родючості, чоловіки і жінки утримувались від статевих стосунків протягом десяти днів, що мусило до­датково збуджувати їх. Самі ж священнодійства спершу розгорталися дуже просто: хор з виконанням пісень та танців виступав на круглій уторованій ділянці – оркестрі (від слова орхеомай – танцюю), навколо якої збирались глядачі. Посередині кола палав жертовний вогонь бога, на честь якого виконувались пісні, танці, мімічна дія. Хор співав пісню Діонісові – дифірамб, з хору згодом виокремився соліст – протагоніст. Натовп, який раніше виконував роль величезного хору співучасників, поступово перетворювався на юрбу глядачів, які оточували виконавців. Обличчя учасників процесії фарбувалися у колір крові[38]. Проносячи фалоси вулицями міста, учасники співали фалічні гімни.

Сам Діоніс також зображувався фалосом, роль якого виконував дорослий чоловік, дитина або навіть цілий дитячим хор. Фалос до Міських Діонісій виготовляли з дерева, використовуючи клей і цвя­хи. До Сільських Діонісій фалос робили менший – у людсь­кий зріст. У процесії фалос несли у супроводі дівчат-канефор[39]. Ці про­цесії називалися «Прибуттям Діоніса в країну».

Побоюючись, що весна десь може забаритися, греки намагалися забезпечити її повернення магічними діями – так, зокрема, вони справляли весілля Діоніса із царицею Афін, дружиною архонта-царя. Для проведення урочистої весільної церемонії відчиняли ворота приміського храму, який протягом року був зачинений, і народ, на чолі з обраними демократичним голосуванням урядовцями, йшов процесією до храму, аби взяти звідти дерев'яну статую бога і перенес­ти її зі співом релігійних гімнів до будинку царя, де протягом усієї ночі цей бовван залишався у ліжку цариці (можливо, тому Діоген Синопський, той, що жив у діжці, називав Діонісії дивом для бовдурів). Шлюб найшляхетнішої жінки Афін з козлоногим богом відбува­лося цілком натурально, а не символічно, що й мусило забезпечити у майбутньому плодючість грецьких полів, садів і виноградників, спри­яти народженню дітей і розмноженню худоби.

На честь Діоніса поселяни влаштовували також процесію ряджених, зображу­ючи вакханок і сатирів – супутників Діоніса. Під звуки флейт, тим­панів і бубнів, одягнені в козячі шкури, вони хором виконували дифірамби, прославляючи великого бога. Попереду у легкій хламиді йшов, пританць­овуючи та граючи на сирінзі – губній гармоніці Пана – юнак. За ним ішла молода жінка – канефора. За канефорою йшов хлопчик з ка­дильницею, що поширювала запах ладану. За ним у випраному в сечі віслюка хітоні йшов мускулистий чоловік, що підхльостував круторогого барана, прикрашеного святковими стрічками. За ними, підстрибуючи, йшов флей­тист. За флейтистом поважно виступав «гілконосець». За ними – сатири, які танцювали навколо човна на колесах. На човні стояв, завмерши Діоніс-Елевтер (Діоніс-визволитель)

По закінченні Діонісій у деяких областях Греції влаштовувалися конкурси краси, на яких юнаки й дівчата виступали абсолютно оголе­ними. Нерідко ці конкурси завершувалися сватанням або позашлюб­ними стосунками. Зачата під час свята дитина вважалася священ­ною.

У центрі Діонісійського культу стояло жертвоприношення. Діонісові приносили в жертву переважно цапа (трагоса), оскільки істоти, що йо­го супроводжували, сатири – були напівцапами, напівлюдьми. Жерт­воприношення цапа було пов'язане зі звичаєм рятувати місто у разі всенародного лиха саме за рахунок таких «козлів відпущення» – фармаків (хворих). У містах античності завжди утримувалася пев­на кількість калік, ідіотів або засуджених до страти, аби під час черго­вої суспільної потреби принести їх у жертву всенародному богові. Інко­ли таких козлів відпущення виганяли з міста або, сім разів ритуально вдаривши прутиком з морського луку по гениталіях, або спалювали, а попіл розвіювали над морем.