III. Додаткова література. 2. Дуда А.В. Обставини, що характеризують особу обвинуваченого, як елемента предмета доказуван­­ня у кримінальній справі

1. Грошевий Ю.М., Єськов С.В. Судовий контроль у сфері оперативно-розшукової діяльності: Моногра­фія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Ді­доренка, 2009. – 128 с.

2. Дуда А.В. Обставини, що характеризують особу обвинуваченого, як елемента предмета доказуван­­ня у кримінальній справі. Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський національний уні­вер­си­тет внутрішніх справ України. – К., 2010. – 17 с.

3. Литвинчук О.І., Карлаш І.А. Подання матеріалів ОРД для використання як доказів у кримінальній справі // Вісник Луганського державного університе­ту внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка. Спецвипуск. – 2009. – № 2. – С. 223-234.

4. Ляш А. О., Стахівський С. М.Докази і доказуван­ня у кримінальному судочинстві: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Відкритий між­на­род­­ний ун-т розвитку людини "Україна" / Ю.М. Грошевий (ред.). – К.: Ун-т "Україна", 2006. – 186 с.

5. Михеенко М. М. Доказывание в советском уго­­ловном процессе. – К.: "Высшая школа", 1984. – 132 с.

6. Погорецький М.А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у криміналь­но­му процесі: Монографія. – Х: Арсіс, ЛТД, 2007. – 576 с.

7. Розовский Б.Г. Ненаучные заметки о некоторых научных проблемах уголовного процесса: Эссе. – Луганск: РИО ЛАВД, 2004. – 600 с.

8. Савонюк Р. Ю. Слідчий як суб’єкт криміналь­но-процесуального доказування: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Національна академія внутріш­ніх справ України. – К., 2002. – 18с.

9. Стахівський С.М. Показання свідків як джере­ло доказів у кримі­нальному процесі. – К.: Олан, 2001. – 168 с.

10. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Отв. редактор Н.В. Жогин, изд. 2-е исправленное и дополненное, М., "Юрид. лит.". 1973. – 736 c.

11. Эйсман А.А. Заключение эксперта (структура и научное обоснование). – М.: Юрид. лит., 1967. – 152 с.

Тема 6. Запобіжні заходи
та інші заходи процесуального
примусу

§ 1. Поняття, цілі
та класифікація
заходів кримінально-
процесуального
примусу

§ 2. Поняття, види
та класифікація
запобіжних заходів

§ 3. Підстави та загальні
правила застосування,
зміни та скасування
запобіжних заходів

§ 4. Процесуальна
характеристика окремих
запобіжних заходів

§ 1. Поняття, цілі
та класифікація заходів
кримінально-процесуального
примусу

Однією з основних ознак правоохоронної діяльності держави є те, що вона реалізується за допомо­гою юридичних заходів впливу, серед яких ключову роль відіграє державний примус[56]. У правовій і де­мо­кратичній державі він може бути тільки правовим[57].

Державно-правовий примус – це нормативно закріплений вплив держави на суб’єктів суспільного життя з метою забезпечення їх належної поведінки, який у вигляді встановлених законом правообмежень здійснюється компетентними органами під час правозастосовчої діяльності[58].

Він може виступати в різноманітних формах і в залежності від сфери регульованих суспільних відно­син має цивільно-правовий, адміністративно-пра­во­вий, кримінально-правовий і кримінально-про­це­су­альний характер. При цьому, відповідно до статті 64 Конституції України, "конституційні права і свободи громадян не можуть бути обмежені, крім випадків, пе­редбачених Конституцією".

Кримінальний процес утворює сферу широкого й інтенсивного застосування державного примусу. Він застосовується у формі впливу на осіб, які беруть участь у справі, неналежна поведінка яких або мож­ливість такої поведінки створює або може створити перешкоди для успішного ходу кримінального судочинства з погляду виконання його завдань (ст. 2 КПК).

Об’єктивна необхідність масштабного застосуван­ня примусу в сфері кримінального судочинства на су­часному етапі розвитку суспільства і держави об­умовлена не тільки правовим нігілізмом і криміналіза­цією суспільної свідомості населення, але і зміною са­мої злочинності. Однією з характерних рис її сучасного стану є постійний ріст рівня організованості і професіоналізації. Злочинці, діючи високопрофесійно, використовують ретельно продумані кримі­наль­ні технології, засновані на новітніх досягненнях науки і техніки. При цьому ними нерідко здійснюють­ся спеціальні комплекси заходів конспірації і захисту від викриття, що включають і систему активної протидії органам, які ведуть боротьбу зі злочинніс­тю.

У цих умовах стає більш ніж очевидним, що застосування примусових заходів обумовлено правовою природою кримінального судочинства, специфікою по­рядку здійснення кримінально-процесуаль­ної діяльно­сті, націленої на виконання соціально значимих за­вдань у сфері боротьби зі злочинністю. Саме в сфері кримінального судочинства особливо гостро виявляєть­ся складна і досить тверда залежність у взаєминах держави й особи, що побудовані на системі взаєм­ної відповідальності, де права однієї сторони відпові­дають обов’язкам іншої і навпаки.

Так, будь-яке провадження в кримінальній спра­ві пов’язано з прийняттям різного роду рішень і про­­вадженням процесуальних дій. Ці рішення і дії завж­ди торкаються прав та інтересів громадян, юридичних осіб, які залучаються з тих або інших причин у сферу кримінального судочинства. Така їх особливість стає більш ніж очевидною, коли мова йде про осіб, які мають свій власний матеріально-правовий або цивільно-правовий інтерес у кримінальній справі (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивіль­ний позивач і цивільний відповідач).

Як показує кримінально-процесуальна практика, прий­няті в справі рішення і здійснювані на їх основі дії нерідко носять обмежувальний характер стосовно можливостей учасників процесу користуватися нада­ними їм за законом правами і свободами (наприклад, конституційним правом на свободу й особисту недоторканість особою, затриманою за підозрою у вчиненні злочину, або свідком, примусово доставленим в орган дізнання через неявку без поважних при­чин).

У науці кримінального процесу немає єдиної дум­ки щодо поняття[59], видів і класифікації примусових за­ходів. Однією з причин різноманіття в підхо­дах до розгляду такого роду питань є відсутність у кримінально-процесуальному законі не тільки самих понять "кримінально-процесуальний примус", "приму­со­вий захід", але і системно-кодифікованої регла­мен­­тації порядку їх застосування, з позначенням у ньому системи запобіжних заходів[60].

Разом з тим, останніми роками в теорії криміналь­ного процесу набуває все більш широкого поширення концепція, згідно якої поняття кримінально-про­це­суального примусу охоплює такі види правоохорон­них засобів як процесуальну відповідальність, процесуальні санкції, заходи процесуального примусу, які мають значні розбіжності, зумовлені їх відносною самостійністю (З.Ф. Ковріга, В.В. Рожнова та ін.).

Узагальнення основних положень такої концепції дозволяє прийти до висновку про те, що процесуаль­­на відповідальність і процесуальні санкції мають за мету покарання і перевиховання головним чином, осіб, які ведуть процес, і які виконують під час провадження у справі певні функції, осіб, які вчинили порушення кримінально-процесуального закону, а та­кож відновлення порушеного правового стану.

Заходи процесуального примусу таких цілей не пе­реслідують. Їх мета – забезпечення безперешкодного здійснення кримінального судочинства, поперед­ження і припинення правопорушень у кримінально­му процесі, створення умов для застосування кримі­нально-правової норми і, отже, виконання завдань кри­мінального судочинства[61].

Характерними рисами примусових заходів є те, що вони:

- застосовуються тільки при провадженні у кримі­нальній справі і, будучи закріпленими в криміналь­но-процесуальному законі, мають процесуальний ха­рактер;

- застосовуються тільки посадовими суб’єктами кри­мінального процесу (слідчим, органом дізнання, про­курором і судом (суддею) у межах наданих їм за законом повноважень;

- мають специфічні цілі, що випливають із загаль­них завдань кримінального судочинства;

- мають особливий зміст і примусовий характер;

- реалізуються, як правило, на підставі реально підтвердженої можливості неправомірної поведін­ки;

- застосовуються лише до осіб, які не відносяться до органів кримінального судочинства (насамперед до обвинуваченого, підозрюваного), чия неналеж­на поведінка перешкоджає або може перешкоджати успішному вирішенню завдань кримінального проце­су в рамках окремого провадження;

- завжди пов’язані з обмеженням прав і свобод пев­них суб’єктів процесу;

- можуть бути застосовані виключно на підставі закону і в порядку, що гарантує законність і обґрунтованість їх здійснення.

Характерною і загальною рисою для всіх примусових заходів є можливість їх здійснення поза залеж­ністю від волі і бажання особи, до якої вони застосо­вуються. Разом з тим, не завжди потрібне застосування примусових заходів, якщо, наприклад, немає підстав вважати, що підозрюваний або обвинувачений буде перешкоджати кримінально-процесуальної діяльності. У багатьох випадках ці особи добровільно і свідомо виконують приписи норм права. У той же час сама можливість примусового виконання цих заходів додає їм об’єктивно-примусовий характер[62]. Необхідно враховувати той факт, що наявність закон­ної можливості застосування примусу спонукає особи діяти відповідно до норм права.

Як показує аналіз чинного кримінально-проце­су­ального законодавства і практики його застосування, примус може виражатися в ущемленні й обмеженні особистих, майнових та інших суб’єктивних прав гро­мадян (наприклад, обмеження права на свободу пересування при підписці про невиїзд (ст.33 Конститу­ції); обмеження права здійснювати трудову діяльність при відстороненні обвинувачуваного від посади (ст.43 Конституції); обмеження права розпоряджатися своїм майном при накладенні арешту на майно (ст.41 Конс­титуції) та ін.).

Зовні кримінально-процесуальний примус прояв­ляється у формі психологічного, фізичного, морального або матеріального впливу на поведінку суб’єк­та, як з метою припинення, так і з метою поперед­жен­ня його неправомірної поведінки.

У деяких випадках примус може виражатися в де­кількох із зазначених форм зовнішнього прояву. На­приклад, застава – це встановлений законом засіб забезпечення належного порядку провадження у кримінальних справах (ст. 154-1 КПК). Особливість застави як різновиду примусових заходів полягає в спе­цифіці впливу на поведінку осіб, щодо яких ведеться кримінальне переслідування. Не обмежуючи свободи вибору поведінки безпосередньо, застава ви­значає його через психологічне і матеріальне стимулю­вання. Застава є примусовим заходом, який розра­хований на створення в обвинуваченого (підозрю­ваного) досить сильного егоїстичного мотиву до неухи­лення від явки і тим самим до збереження як своїх майнових прав і інтересів, так і заставодавця.

Таким чином, під заходами кримінально-про­це­суального примусу варто розуміти передбачені кри­мінально-процесуальним законом засоби державно-правового примусу щодо обмеження конституційних та інших прав і свобод особи, що застосовуються органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суд­дею) при наявності умов, підстав і в порядку, рег­ламентованому законом, для припинення і поперед­ження неправомірних дій учасників процесу, виявлення і закріплення доказів з метою успішного вико­нання завдань кримінального судочинства.

З позиції таких підходів у систему заходів про­це­суального примусу необхідно включити:

- запобіжні заходи, перелік, підстави, умови та по­рядок застосування яких визначені у главі 13 КПК;

- письмове зобов’язання обвинуваченого про яв­ку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчо­го, прокурора або суду, а також про те, що він по­відо­мить про зміну свого місця перебування (ч. 3 ст. 148 КПК);

- поміщення обвинуваченого до медичного закла­ду для проведення стаціонарної експертизи (ст. 205 КПК);

- відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК);

- накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії (ст. 126 КПК);

- запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу (ст.98-1 КПК);

- поміщення у приймальник-розподільник для не­повнолітніх (ст.7-3 КПК);

- одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПК);

- привід: свідка (ч. 2 ст. 70 КПК), потерпілого (ч. 3 ст. 72 КПК), обвинуваченого (ст. 136 КПК);

- видалення осіб із зали судового засідання (ч. 1 ст. 272 КПК).

У теорії кримінального процесу питання про кла­си­фікації примусових заходів носить дискусійний ха­рактер. Традиційно їх підрозділяють на дві групи – запобіжні заходи й інші примусові заходи[63].

Однак, за своїм змістовним характером примусо­ві заходи неоднакові і переслідують різні спеціальні ці­лі.

Так, перші з них спрямовані на запобігання мож­ливого продовження злочинної діяльності підозрюва­ного й обвинуваченого, їх ухилення від слідства і суду, перешкоджання встановленню істини в справі або забезпечення виконання процесуального рішення (наприклад, запобіжний захід – взяття під варту). Ін­ші пов’язані з необхідністю доставляння осіб в орга­ни досудового розслідування, до прокурора або в суд (привід). Треті служать засобом забезпечення ви­конання вироку в частині майнових стягнень (накладення арешту на майно). Четверті виступають за­собом підтримання (забезпечення) порядку під час су­дового засідання (видалення осіб із зали судового за­сі­дання).

Таким чином, за своїм призначенням примусо­ві заходи можна класифікувати на засоби припинення протизаконних дій, засоби забезпечення належної поведінки і попередження правопорушення, а також засоби одержання доказів.

Варто особливо підкреслити, що застосовувані до обвинуваченого при провадженні в кримінальній спра­ві примусові заходи не містять елементів кари за вчи­нений злочин, а є виключно процесуальними засоба­ми забезпечення безперешкодного здійснення кримі­нального процесу.

Оскільки примусові заходи обмежують конститу­ційні права і свободи громадян, потрібні тверді про­цесуальні гарантії, які б забезпечували законність і об­ґрунтованість їх застосування.

Однією з основних гарантій є те, що примусові за­ходи можуть застосовуватися тільки в рамках порушеної кримінальної справи.

Закон вичерпно визначає коло посадових осіб, упов­новажених застосовувати примусові заходи, а та­кож встановлює коло осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані лише при наявності підстав, під яки­ми розуміються конкретні обставини, що підтверд­жують необхідність примусового впливу. Так, для за­стосування абсолютної більшості примусових заходів необхідне притягнення особи як обвинуваченого (за­побіжного заходу, відсторонення обвинуваченого від посади та ін.).

Закон суворо регламентує процесуальний порядок застосування примусових заходів. Ці заходи застосовуються на підставі мотивованої постанови слід­чого, органу дізнання, прокурора або рішення су­ду.

Застосування примусових заходів, що особливо гостро ущемляють охоронювані Конституцією Украї­ни права і свободи громадян, можливо не інакше як за постановою прокурора (запобіжне обмеження від­носно особи, щодо якої порушено кримінальну спра­ву), з його санкції (відсторонення обвинуваченого від посади), або тільки на підставі судового рішення (взят­тя під варту; поміщення у приймальник-роз­по­дільник для неповнолітніх; поміщення обвинуваченого до медичного закладу для проведення стаціонар­ної експертизи; накладення арешту на кореспонденцію, її огляд та виїмка, зняття інформації з кана­лів зв’язку).

Важливою гарантією є встановлення судового конт­ролю за законністю й обґрунтованістю арешту і про­довження терміну тримання під вартою (ст. 156, 165-2, 165-3 КПК).

Оскільки інші примусові заходи носять різноманіт­ний характер і лише умовно включені в одну групу пра­вових засобів, порядок їх застосування розглядається в рамках відповідних тем навчального курсу (наприклад: "Слідчі дії", "Притягнення особи як обви­нуваченого").

Запобіжні ж заходи, будучи яскраво вираженими примусовими засобами, займають особливе місце в сис­темі норм кримінально-процесуального пра­ва.

§ 2. Поняття, види
та класифікація запобіжних
заходів

Запобіжні заходи – це вид засобів кримінально-про­цесуального примусу, які застосовуються до підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного, засудже­но­го з ме­тою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідст­ва або суду, перешкодити встановленню істини у кри­мінальній справі або продовжити зло­чинну діяльність, а також для забезпечення виконан­ня процесуальних рішень.

Виходячи з цього визначення, метою застосуван­ня запобіжних заходів є:

1) запобігти:

- спробам ухилитися від дізнання, слідства або су­ду;

- перешкоджанню встановленню істини у кримі­нальній справі;

- продовженню злочинної діяльності.

2) забезпечити виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи не є покаранням за вчинений злочин та не можуть використовуватися з метою впл­и­ву на підозрюваного чи обвинуваченого для отриман­­ня показань, у яких він визнає свою вину у вчи­неному. Заперечення винуватості у злочині, або від­мо­ва від давання показань є видом захисту підо­з­рю­ваного чи обвинуваченого, який дозволений за­ко­ном, а тому не може бути самостійною підставою до обрання чи зміни запобіжного заходу на більш су­во­рий.

Види, підстави та порядок застосування запобіж­них заходів закріплений у главі 13 КПК.

До запобіжних заходів відносяться (ст. 149 КПК):

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового ко­лективу;

4) застава;

5) взяття під варту;

6) нагляд командування військової частини;

7) затримання за підозрою у вчиненні злочину (за­тримання підозрюваного);

Більш того, законодавець передбачає можливість за­­стосування як запобіжного заходу – віддання непов­нолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклуваль­ни­ків або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Система різноманітних запобіжних заходів дозво­ляє органам розслідування, прокурору та суду індиві­дуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості та характеру інкримінованого злочину, особи обви­ну­ваченого чи підозрюваного, а також інших обста­вин.

Однак, незважаючи на це, слідчими та судовими ор­ганами України щодо підозрюваних чи обвинувачених переважно обираються тільки підписка про не­виїзд та взяття під варту. Кількість прийнятих рі­шень про застосування інших запобіжних заходів є не­знач­ною.

Практичний приклад

За даними ГУМВС України в Луганській області підлеглими слідчими підрозділами у 2008 році взято під варту 2490 осіб, до 8789 обвинувачених обрано підписку про невиїзд, 5 осіб внесли заставу, інші запобіжні заходи не застосовувалися взагалі. За 10 місяців 2009 року заарешто­вано 2353 особи, обрано підписку про невиїзд щодо 6958 об­винувачених, 3 – внесли заставу, 1 неповнолітній був пере­даний під нагляд батьків.

Самим м’яким запобіжним заходом є підписка про невиїзд, оскільки крім покладання обов’язку на обвинуваченого не відлучатися з певного місця перебування його дотримання нічим не забезпечується. Найсуворішим запобіжним заходом є взяття під варту, оскільки особа фактично позбавляється волі. При цьому законодавець не вказує на ієрархію суво­рості (м’якості) інших запобіжних заходів, які зна­ходяться між підпискою про невиїзд та взяттям під варту. Їх можна за зростанням суворості розподіли­ти наступним чином, враховуючи ефективність спо­собів впливу на підозрюваного чи обвинуваченого:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука; порука громадської організа­ції або трудового колективу; нагляд командування вій­ськової частини; віддання неповнолітнього під на­гляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністра­ції дитячої установи;

3) застава;

4) взяття під варту.

До цієї схеми ми не включаємо затримання підоз­рю­ваного, оскільки воно є тимчасовим запобіжним за­ходом, тобто діє дуже обмежений термін (до 72 годин) по закінченню якого затриманій особі або обира­ється один з перерахованих запобіжних заходів, або особа звільняється від кримінального переслідування оскільки підозра не підтвердилася.

У більшості сучасних підручників з кримінального процесу не надається класифікація запобіжних за­ходів. Однак спроби їх розбити по групах все ж таки зустрічаються. Так В.М. Тертишник умовно поділяє запобіжні заходи на: загальні – ті, що можуть за­стосовуватися до будь-яких учасників процесу (підписка про невиїзд, взяття під варту, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава), та спеціальні – ті, що застосовуються лише до певних категорій обвинувачених (нагляд командування військової частини; відання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклуваль­ників або адміністрації дитячої установи)[64]. Л.М. Лобойко розрізняє ізоляційні та неізоляційні запобіжні за­ходи. До першої групи відносяться затримання пі­дозрюваного та взяття під варту, до другої – всі ін­ші[65].

§ 3. Підстави та загальні
правила застосування,
зміни та скасування
запобіжних заходів

Загальні підстави обрання запобіжних заходів текс­туально практично не відрізняються від мети їх за­стосування.

Відповідно до ч. 2 ст. 148 КПК, запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважа­ти, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, за­суджений:

1) буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень;

2) буде перешкоджати встановленню істини у справі;

3) продовжуватиме злочинну діяльність.

Потребує роз’яснення словосполучення "підстав вва­жати", оскільки у різних слідчих та судових орга­нах воно трактується не зовсім однаково. "Підстава­ми вважати" є такі наявні фактичні дані у справі, які дозволяють зробити висновок за більшою вірогідністю про майбутню поведінку підозрюваного чи обви­нуваченого, яка буде загрожувати об’єктивному та швидкому розслідуванню та розгляду кримінальної справи.

Наприклад, про те, що особа буде ухилятися від слід­ства та суду, буде свідчити виїзд обвинуваченого за межі населеного пункту без відома слідчого, на­явність фактів неявки без поважних причин до слід­чого або до суду, отримання у період слідства чи судо­вого розгляду закордонного паспорту, купівля квит­ків на літак до іншої країни, об’явлення розшуку обвинуваченого за цією або минулими кримінальними справами. Про намагання перешкодити встановлен­ню істини у справі свідчать факти погроз та іншого впливу на свідків, потерпілих, експерта, знешкод­жен­ня речових доказів або навпаки, їх штучне ство­рення. Якщо особа раніше неодноразово засуджувала­ся, або в період слідства чи судового розгляду вчи­нила новий злочин – це буде підтверджувати намагання обвинуваченим продовжувати злочинну діяль­ність.

Звісно, не можна за наявності вищенаведеного фак­ту (фактів) стверджувати поза розумним сумнівом, що підозрюваний чи обвинувачений дійсно буде своєю поведінкою негативно впливати на хід кри­мінального провадження, проте така загроза більш ймо­вірна, ніж її відсутність.

Якщо немає достатніх підстав для застосування за­побіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваче­но­го або підсудного відбирається письмове зобо­в’я­­зан­ня про явку на виклик особи, яка проводить дізнан­ня, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебу­вання.

Розповсюдженою у слідчих та судових органах є практика, коли у постанові про обрання запобіжного заходу наводяться абсолютно всі підстави, що вказа­ні у ч. 2 ст. 148 КПК, однак жодна з них не обґрун­тована посиланням на наявні фактичні дані, що дій­с­но "дають підстави вважати".

Європейський суд з прав людини у своєму рішен­ні від 13 грудня 2007 року у справі "Ткачов проти Ук­раїни" негативно оцінив постанову прокурора про взят­тя обвинуваченого під варту[66], у якій наводилися лише формальні підстави для взяття під варту, за­значені у статті 148 КПК. Ці підстави були викладені без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином вони застосовуються по відношенню до справи заявника. Й хоча Ткачов обвинувачувався у особливо тяжких злочинах, однак Європейський суд з прав людини визнав, що при обранні щодо нього запобіж­но­го заходу були порушені положення п. 3 ст. 5 Кон­вен­ції про захист прав людини і основоположних сво­бод.

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1. Запобіжний захід застосовується тільки у пору­шеній кримінальній справі. У зв’язку з чим, не від­повідає закону зміст абзацу 3 п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 4 "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" у якому вказано: "Якщо питання про взяття під варту вирішується до порушення кримінальної справи щодо затриманої особи, суддя повинен перевірити, чи мали місце передбачені части­нами 1 та 2 ст. 106 КПК підстави для затримання, чи наведені вони у відповідній постанові органу дізнання і чи зазначено в ній, у вчиненні якого саме зло­чину підозрюється особа та як він кваліфікується за статтями Кримінального кодексу України".

2. Запобіжний захід у вигляді взяття під варту за­стосовується лише за вмотивованою постановою суд­ді чи ухвалою суду. Інші запобіжні заходи застосову­ються за постановою органу дізнання, слідчого, про­ку­рора, судді або за ухвалою суду.

3. При застосуванні запобіжного заходу до підоз­рю­ваного – обвинувачення йому має бути пред’явле­­не не пізніше десяти діб з моменту застосування запо­біжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачен­ня не бу­де пред’явлене, запобіжний захід скасовуєть­ся.

4. Згідно ст. 150 КПК, при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу враховуються тяж­кість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвину­вачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і ма­теріальний стан, вид діяльності, місце про­жи­вання та інші обставини, що її характеризують. Тоб­то перелік обставин, які впливають на вибір запобіжного заходу, не є вичерпним, оскільки до нього можна включити будь-які факти, які дають підста­ви вважати, що саме певний запобіжний захід за­безпечить належну поведінку підозрюваного чи об­винуваченого.

5. Щодо однієї особи може бути застосовано тіль­ки один запобіжний захід.

6. Запобіжний захід застосовують тільки щодо на­лежного суб’єкта злочину (не можна його застосовува­ти до неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності).

7. Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжному заході або в раніше обраному запобіжному заході. Заміна одного за­побіжного заходу іншим або його скасування здійс­нюється органом дізнання, слідчим, прокурором, суд­дею чи судом. Запобіжний захід, крім взяття особи під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або змінено слідчим і органом дізнання лише за згодою про­курора.

У разі закриття справи, закінчення строку триман­ня під вартою, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку, та в інших випадках звільнення особи з-під варти на стадії досудового розслідування здійснюється на підставі постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять досудо­ве розслідування у справі, або прокурора, про що во­ни негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення з-під варти у криміналь­них справах, що знаходяться в судовому провад­жен­ні, здійснюється лише за рішенням судді або суду.

8. Про застосування, скасування чи зміну запобіж­ного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд – ухвалу.

У постанові (ухвалі) про застосування чи зміну за­побіжного заходу зазначаються прізвище, ім’я та по бать­кові, вік, місце народження особи, щодо якої за­стосовується чи змінюється запобіжний захід, вчине­ний нею злочин, відповідна стаття Кримінального ко­дексу України, обраний запобіжний захід і підста­ви його обрання чи зміни, а також визначається осо­ба чи орган, які повинні здійснювати контроль за ви­конанням постанови (ухвали). У постанові (ухвалі) про скасування запобіжного заходу повинні бути зазначе­ні підстави для його скасування.

Постанова або ухвала негайно оголошуються під розписку особі, щодо якої вона винесена. Одночасно осо­бі роз’яснюються порядок і строки оскарження по­станови або ухвали.

§ 4. Процесуальна
характеристика окремих
запобіжних заходів