III. Додаткова література. 1. Буроменський М.В., Сердюк О.В., Точений В.І

1. Буроменський М.В., Сердюк О.В., Точений В.І. Оцінка соціально-економічних витрат при застосуван­ні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту: ана­літичний звіт. – К.: Юстініан, 2008.

2. Ветрова Г.Н. Уголовно-процессуальная ответст­венность – М.: Наука, 1987. – 112 с.

3. Грошевой Ю.М., Вапнярчук В.В., Капліна О.В., Шило О.Г. Досудове розслідування криміналь­них справ / За заг. ред. Ю.М. Грошевого: Навчально-прак­тич­ний посібник. – Харків: Видавництво "Фінн", 2009. – 328 с.

4. Донченко Ю.В.Застава як запобіжний захід в кри­мінальному процесі України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський націо­наль­ний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2003. – 19 с.

5. Клочков В. Г. Судебный контроль за соблюдением законности и обоснованности применения меры пресечения. – заключение под стражу. – К.: НВТ "Прав­ник", 1998. – 75 с.

6. Пилипчук П.П. Запобіжний захід у вигляді заста­ви повинен застосовуватись більш ефективно // Віс­­ник Верховного Суду України. – 1999. – № 3 (13). – С. 9-11.

7. Рожнова В.В. Застосування заходів процесуаль­ного примусу, пов’язаних з ізоляцією особи: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Націо­наль­на ака­демія внутрішніх справ України. – К., 2003. – 17с.

8. Рыжаков А.П. Меры пресечения. – М.: Филинь, 1997. – 175 с.

9. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Прак­тика Європейського Суду з прав людини у контексті за­хідної правової традиції. – Вид. 2-е, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 848 с.

9. Литвинчук А.И. Проблемные вопросы участия су­да в ходе дознания и досудебного следствия // Віс­ник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річ­чя незалежності України. – 2004. – № 1. – С. 148-154.

Тема 7. Цивільний позов
у кримінальному процесі

§ 1. Цивільний позов у системі
відшкодування шкоди,
заподіяної злочином

§ 2. Предмет, підстави
та доказування цивільного позову
у кримінально-процесуальному
провадженні

§ 3. Забезпечення цивільного позову
у кримінальній справі

§ 1. Цивільний позов
у системі відшкодування
шкоди, заподіяної злочином

Одним з ключових завдань кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізич­них і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, що зафіксовано не тільки в кримінально-проце­су­ально­му за­коні, а й визначено у наукових програмних до­ку­мен­тах з удосконалення вітчизняної моделі кримі­наль­ного процесу (п. 2 Розд. IV Концепції вдос­коналення су­дівництва для утвердження справедли­вого су­ду в Україні відповідно до європейських стан­дартів, затвердженої Указом Президента України від 10 трав­ня 2006 р., розд. II Концепції реформуван­ня криміналь­ної юстиції України, затвердженої Ука­зом Прези­дента України N 311/2008 від 8 квітня 2008 ро­ку). В останньому з наведених концептуаль­них актів в пе­реліку завдань реформування кримінального про­цесу окреслено розширення сфери застосування від­нов­них і примирних процедур, зокре­ма створення умов для при­мирення потерпілих і правопорушників та усунен­ня наслідків, спричине­них злочином.

Це враховує сформовані у цивілізованих правових дер­жавах підходи, адже нерідко потерпілого незначною мірою або взагалі не цікавить питання застосуван­ня до засудженого кримінальної репресії з бо­ку держа­ви, набагато важливіше для пересічного постраждалого громадянина отримати своєчасно та у повному обсязі належне відшкодування шкоди від зло­чину.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виокреми­ти наступні форми відшкодування шкоди, заподіяної злочином:

1. Цивільний позов у кримінальній справі.

2. Кримінально-правова реституція. В.Т.Нор ви­значає кримінально-правову реституцію як відновлен­ня порушеного злочином майнового положення по­тер­пілих осіб шляхом повернення їм неправомірно відчу­женого майна – речових доказів, виявлених та вилуче­них або прийнятих від інших осіб органами, що прова­дять кримінальний процес[69]. У науці існують й ін­­ші по­зиції, згідно яких кримінально-пра­во­вою рести­ту­цією є "повернення речей законним влас­никам"[70]. Пра­вовою базою реституції у кримінальному процесі є ст.ст. 79-81, 330 КПК України, а також деталізуючі нор­ми Інструкції "Про порядок вилучення, обліку, збе­рігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна ор­ганами дізнан­ня, досудового слідства і суду", затвердженої 13.05.2004 р. спільним Наказом МВС Ук­раїни (№ 5386/Мн), Державної податкової адміністра­ції (№ 669/26-00), Верховного суду України (№ 96), Генеральної прокуратури України (№ 05/1-139ОКВ), Служби безпеки України (№ 6/2960), Державної судової адміністрації України (№ 60/04). За розсудом особи, що проводить досудове розслідування, речові до­кази (наприклад, телевізор, автомобіль, що були об’єк­тами злочинного посягання) можуть бути до ви­рішення справи в суді повернуті їх володільцям, як­що це можливо без шкоди для успішного провад­жен­ня в справі. Процесуальне оформлення вказаної дії може бути здійснене шляхом винесення постанови про передачу відповідного предмету потерпілому та відібрання від нього схоронної розписки або підписки про зберігання речових доказів[71].

3. Добровільне відшкодування завданої злочином шкоди (ст.ст. 45, 46, 66 КК України). За різними ста­тистичними узагальненнями заподіяна злочином шко­да добровільно відшкодовується обвинуваченим та його родичами і близькими в середньому у кожній третій кримінальній справі.

4. Покладення судом на неповнолітнього, що скоїв злочин, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків. Згідно ст. 105 КК України як один з мож­ливих примусових заходів виховного характеру суд може покласти на неповнолітнього, який досяг п’ят­надцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язок відшкодування заподіяних майнових збит­ків;

5. Відшкодування шкоди державою. Хоча ЦК Ук­раїни 2003 року у ст. 1177 містить обов’язок держави відшкодувати майнову шкоду, завдану майну фі­зичної особи внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною, однак дотепер на законодавчому рівні не визначений механізм реалізації даної норми, отже вона залишається декларативною.

Основною формою відшкодування шкоди від зло­чину у кримінальному процесі є цивільний позов. Вчи­нення злочину є юридичним фактом, що поряд із кри­мінальною може одночасно породжувати цивільну, адміністративну, дисциплінарну відповідальність та від­повідні правовідносини.

Цивільний позов – це вимога фізичної або юридичної особи, якій завдано шкоду від злочину, іншої уповноваженої особи (представник, прокурор) до об­винуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії про відшкодування шкоди, завданої злочином, заявлена органам, що ведуть провадження у кримінальній справі. При цьому, як роз’яснив Пленум Вер­ховного Суду України у постанові від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про від­шкодування моральної (немайнової) шкоди" у кри­мінальному судочинстві відшкодуванню підлягає не тільки майнова, але й моральна шкода.

Інститут цивільного позову у кримінальному про­цесі має низку переваг для громадянина та держави у порівнянні з розглядом аналогічних вимог в порядку цивільного судочинства. Реалізація принципу процесуальної економії та збереження державних ре­сурсів за рахунок уникнення повторного судового розгляду раніше досліджених обставин дозволяє заощадити потерпілому час, нерви та грошові засоби (у кримінальному процесі судовий збір та витрати на ІТЗ з позивача не стягуються). Суттєво зменшується й обсяг витрачених зусиль постраждалої від злочину особи, адже, на відміну від цивільного, у кримінальному судочинстві обов’язок доказування цивільного позову лежить органах, що ведуть процес, які мають для цього значно більше владних можливостей.

§ 2. Предмет,підстави
та доказування цивільного
позову у кримінально-процесуальному провадженні

Предметом цивільного позову у кримінальній спра­­ві може бути вимога про відшкодування мате­рі­аль­ної (моральної) шкоди, заподіяної злочином.

До підстав цивільного позову у кримінально-про­цесуальному провадженні в наукових джерелах тра­диційно відносять наявність злочину, шкоди, при­чин­­но-наслідкового зв’язку між злочином і шкодою та ви­­ни заподіювача шкоди.

Тривалий час у науці залишалося дискусійним пи­тання про включення до поняття майнової (мате­рі­аль­ної) шкоди неотриманих доходів (упущеної виго­ди), тобто майнових благ, які потерпілий міг би от­ри­мати у разі, якби злочин не було вчинено. У ст. 22 ЦК України 2003 р. воно було вирішено шляхом відне­сен­ня до збитків як втрат, яких особа зазнала у зв’яз­ку зі знищенням або пошкодженням речі, а та­кож ви­трат, які особа зробила або мусить зробити для віднов­лення свого порушеного права (реальних збитків), так і дохо­дів, які особа могла б реально одержати за зви­чайних обставин, якби її право не бу­ло порушене (упу­щеної ви­годи).

Майнова шкода від злочину може полягати у ви­­тратах на лікування, протезування, поховання тощо. Згідно ст. 23 ЦК України моральна шкода поля­гає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим уш­кодженням здоров’я, душевних стражданнях, спри­чинених через протиправну поведінку щодо неї са­мої, членів її сім’ї чи близьких родичів, або у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна, а також у при­ниженні честі та гідності фізичної особи, діло­вої репутації фізичної або юридичної особи.

Кримінально-процесуальний закон наділяє особу, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, правом при провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть мате­ріаль­ну від­повідальність за дії обвинуваченого, цивільний по­зов, який розглядається судом разом з криміналь­ною спра­вою. Цивільний позов може бути пред’яв­ле­ний як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку су­дового слід­ства. Відмова у позові в порядку ци­віль­ного судо­чинства позбавляє позивача права пред’являти той же позов у кримінальній справі. Осо­ба, яка не пред’я­ви­ла цивільного позову в кри­мі­наль­ній справі, або її по­зов залишився без розгляду, має право пред’явити його в порядку цивільного су­дочинства (ст. 28 КПК Украї­ни).

За постановою особи, яка провадить дізнання, слід­чого, судді цивільним позивачем визнається гро­ма­дянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред’я­ви­ли вимогу про відшкодування збитків. Цивільний пози­вач або його представник наділені такими правами: по­давати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявлено­го ними позову; підтримувати цивільний позов; оз­найомлюватися з матеріалами справи з моменту за­кінчення досудового слідства, а у справах, в яких до­судове слідство не провадилось, – після призначення справи до судового розгляду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду в частині, що стосується ци­вільного позову, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.

На вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і су­ду цивільний позивач зобов’язаний пред’являти всі необхідні документи, зв’язані з заявленим позовом.

Як правило, за цивільним позовом відповідає об­ви­нувачений, який скоїв злочин та спричинив шко­ду. Однак, за певних умов до відповідальності за шкід­ливі дії обвинуваченого можуть бути притягнені інші особи – цивільні відповідачі. Відповідно до ст. 51 КПК України як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та ор­ганізації, які в силу закону несуть матеріальну від­по­ві­даль­ність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого, про що орган, який веде провадження у справі, виносять постанову, а суд – ухвалу.

Визначення належного цивільного відповідача у кри­мінальній справі має важливе практичне значен­ня та нерідко спричиняє труднощі. Аналіз норм цивільного законодавства дозволяє виокремити декіль-ка груп осіб, яких може бути притягнено як цивільних відповідачів:

1. Батьки, опікуни, піклувальники, а також відповідні установи і організації, що здійснюють нагляд за неповнолітнім, якщо шкода заподіяна його злочин­ними діями. Шкода завдана малолітньою особою (до 14 років), відшкодовується її батьками (усиновлюва­чами), чи іншими уповноваженими особами (ст.1178 ЦК України), водночас шкода від злочинних дій неповнолітньої особи (у віці від 14 до 16 років) відшко­до­вується нею самою на загальних підставах (ст.1179 ЦК України). У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усино­влювачами) або піклувальником, якщо вони не дове­дуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за за­коном здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не до­веде, що шкоди було завдано не з його вини.

При цьому слідчим має бути встановлено вину бать­ків чи інших уповноважених осіб не безпосередньо у вчиненні злочину, а вину у неналежному здійс­ненні своїх обов’язків щодо виховання, догляду і конт­ролю за неповнолітніми, що зумовило вчинення ни­ми злочину.

2. Фізичні або юридичні особи у разі завдання шко­ди їхніми працівниками при виконанні трудових (служ­бових) обов’язків. Згідно ст. 1172 ЦК України юри­дич­на або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їх­нім працівником під час виконання ним своїх тру­до­вих (службових)обов’язків. Отже, правовий зв’язок між працівником та роботодавцем за цих умов має ви­зна­чатися не цивільною, а трудовою угодою (незалежно від виду).

3. Особи, які на відповідній правовій підставі во­лодіють джерелом підвищеної небезпеки (автомобіль, тварина тощо). Згідно ст. 1187 ЦК України шкода, за­вдана джерелом підвищеної небезпеки, відшко­до­ву­єть­ся особою, яка на відповідній правовій підставі (пра­во власності, інше речове право, договір під­ря­ду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механіз­мом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. У ви­падку, коли особа, що неправомірно заволоділа транс­портним засобом, завдала шкоди при його ви­ко­рис­танні чи утриманні (наприклад, скоїла ДТП), вона зобо­в’язана відшкодувати її на загальних підставах, за ви­нятками, встановленими законом.

4. Інші особи, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду, завдану визначени­ми категоріями осіб (так, згідно ст. 1172 ЦК України замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника, товариство з обмеженою відповідальністю відшкодо­вує шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства тощо).

Особливістю відповідальності за злочини, вчинені у співучасті, зокрема осіб, діяння яких були об’єд­на­ні спільним злочинним наміром, а заподіяна ними шко­да стала наслідком їх спільних дій, полягає у тому, що вони несуть солідарну відповідальність за відшкодування шкоди. При вчиненні злочину кількома особа­ми вони несуть солідарну відповідальність за заподія­ну шкоду по епізодах злочину, в яких встановлено їх спільну участь. Неприпустимим є покладення солідар­ної відповідальності на осіб, яких хоча й притягнуто до кримінальної відповідальності в одній справі, але за самостійні злочини, не пов’язані спільним наміром, а так само на осіб, коли одних з них засуджено за ко­рисливі злочини, наприклад, за розкрадання, а інших – за халатність, незважаючи на те, що дії останніх об’єк­тивно сприяли першим у вчиненні злочину (п.13 поста­нови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 31 березня 1989 року "Про практику застосування су­дами України законодавства про відшкодування ма­теріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення без­підставно нажитого майна").

У судовій практиці нерідко виникають помилки при визначенні належного відповідача та розміру ма­теріальної шкоди, що підлягає стягненню за цивільним позовом.

Практичний приклад

Так, в мотивувальній частині Ухвали колегії суддів су­дової палати у кримінальних справах Верховного Суду Ук­раїни від 14 листопада 2006 року зазначено: "… Як вбача­єть­ся із оскаржуваного вироку, судом постановлено стяг­нути солідарно із засуджених К. і М. на користь потерпілої О. на відшкодування матеріальної шкоди 700 грн.

З таким висновком суду погодитись не можна, оскіль­ки постановляючи вирок, суд визнав винним у вчиненні зло­чину щодо О. лише К., а матеріальну шкоду стягнув солі­дарно і з М.

Стягуючи із засудженого М. на користь потерпілої О. ма­теріальну шкоду, суд не звернув уваги на те, що цивіль­ний позов О. до М. взагалі не пред’являвся(т.1, а.с.168).

За таких обставин судове рішення в частині відшкоду­вання М. матеріальної шкоди на користь потерпілої О. під­лягає скасуванню, а справа закриттю" [72].

Якщо цивільний позивач може з’явитися у кримі­нально-процесуальному провадженні після порушен­ня справи, то цивільний відповідач не раніше появи про­цесуальної фігури обвинуваченого.

Цивільний відповідач або його представник має пра­во: заперечувати проти пред’явленого позову; да­вати пояснення по суті пред’явленого позову; подава­ти докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позо­ву, з моменту закінчення досудового слідства, а у спра­вах, в яких досудове слідство не провадилося, – після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подава­ти скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слід­чого, прокурора і суду, а також подавати скарги на ви­рок і ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав – на забез­печення безпеки.

Представниками потерпілого, цивільного позива­ча і цивільного відповідача можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші осо­би за постановою особи, яка провадить дізнання, слід­чого, судді або за ухвалою суду.

На відміну від цивільно-процесуального законодав­ства, у КПК України відсутні жорсткі вимоги до фор­ми і змісту цивільного позову у кримінальній спра­­ві. На практиці цивільний позивач заявляє його в ус­­ній чи письмовій формі з фіксацією вимоги про задо­­волення цивільного позову у стандартизованому блан­­ку постанови про визнання особи потерпілою та цивільним по­зивачем або протоколі допиту потерпілого. У вигляді ок­ремого письмового документу цивіль­ний по­зов подається нечасто, як правило, представником юридичної особи або коли у справі бере участь адвокат-пред­став­ник. Між тим, вимоги про від­шкодування мораль­ної шкоди у кримінальній спра­ві, як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 17-1 постанови від 31 бе­резня 1995 р. № 4 "розгля­даються і вирішуються су­дом за умови, що особу, якій її заподіяно, визнано по­терпілим та цивільним пози­ва­чем і що у справі є пись­мова заява, що за змістом від­повідає ст. 137 ЦПК".

Б.Л. Ващук зроблено досить вдалу спробу сформу­лювати загальний предмет доказування цивільного позову незалежно від виду шкоди, питання про від­шкодування (компенсацію) якої у ньому заявлено:

1) подія злочину, що завдала шкоду і з приводу якої ведеться кримінальне переслідування у справі; на­явність шкоди, заподіяної особі, питання про від­шко­дування якої заявлено в цивільному позові; при­чинно-наслідковий зв’язок між подією злочину, з при­воду якої ведеться кримінальне переслідування у цій кримінальній справі, та шкодою, питання про від­шко­дування якої у ньому заявлено; вина безпосеред­ньо­го заподіювача шкоди у її виникненні;

2) обставини, які виключають провадження щодо цивільного позову;

3) негативна поведінка потерпілого, якщо вона зумо­вила заподіяння або збільшення розміру спричи­неної злочином шкоди;

4) розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню за ци­вільним позовом;

5) особа, якій злочином заподіяно шкоду, та особа, яка буде нести матеріальну відповідальність за заяв­ле­ним цивільним позовом[73].

У цивільному процесікожна сторона повинна са­мостійно довести ті обставини, на які вона посилаєть­ся як на підставу своїх вимог або заперечень, вод­но­час в кримінальному судочинстві дія принципу пуб­ліч­ності зумовлює покладення обов’язку доказу­ван­ня цивільного позову на державні органи, що ведуть про­цес. В п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раї­ни від 2 липня 2004 р. № 13"Про практику за­сто­су­вання судами законодавства, яким передбачені пра­ва потерпілих від злочинів" роз’яс­нено, що обов’язок доказування та вжиття заходів що­до забезпечення цивільного позову лежить на сто­роні обви­ну­ва­чен­ня. Цивільний позивач бере по­сильну участь у процесі доказування, зокрема, зобов’язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, про­курора і суду пред’я­вля­ти всі необхідні документи, зв’язані з заявленим позовом.

У кримінальному судочинстві доказування цивіль­­ного позову відбувається за правилами, встановлени­­ми КПК, з використанням кримінально-проце­су­альних засобів і джерел, серед яких слід виокре­ми­ти по­казання потерпілого, свідка, обвинуваче­но­го (підсудного), висновки експертиз (товарознавча, судово-бухгалтерська, судово-психологічна тощо), ін­ші до­ку­менти (довідки про вартість майна, медичні довідки, історії хвороби та інші).

Проблемним залишається обчислення розміру мо­ральної шкоди, заподіяної злочином. На законодавчо­му рівні це питання чітко не врегульвано, тому у су­довій практиці застосовуються дискреційний принцип оцінки моральної шкоди за розсудом судді, а та­кож сформовані науковцями методики обчислення мо­ральної шкоди[74].

КПК України передбачає розгляд у кримінальній справі позовів про стягнення матеріальної шкоди, що безпосередньо не спричинена злочином, однак по­в’я­зана із кримінальною справою. Так, у ст. 93-1 КПК вка­зано, що кошти, витрачені закладом охорони здо­ров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, за винятком випадку завдання такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в ста­ні сильного душевного хвилювання, що раптово виник­ло внаслідок протизаконного насильства чи тяж­кої образи з боку потерпілого, стягуються судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здо­ров’я, органу Міністерства фінансів України або про­курора в порядку, передбаченому КПК.