Ткач Ю. Д

доцент кафедры криминалистики Одесского государственного университета внутренних дел кандидат юридических наук

В основу новой доктрины антикриминального образования может быть положена предложенная Ю.Д. Ткач и усовершенствованная Т.А. Коросташовой доктрина юридического образования и науки (Кириченко А.А. Гипердоклад о более двухстах пятидесяти лучших доктринах и концепциях юриспруденции научной школы профессора Аланкира: коллективная монография [кол. авторов под науч. ред. А. А. Кириченко]. – Второе издание. - Николаев: Ин-т истории, политологии и права Ник. нац. ун-та им. В. А. Сухомлинского, 2015. – С. 121-132), которая является составной частью предложенной Т. А. Коросташовой доктрины семиступенчатого бесплатного и доступного образования вообще:

1. Всеобщий дошкольный образовательно-квалификационный уровень (ОКУ), являющийся обязательным для всех граждан, получаемый на протяжении 5-тилетнего (с 2 до 7 лет включительно) дошкольного обучения и создает основу для обучения в первом классе общеобразовательной средней школы.

2. Всеобщий средний школьный ОКУ, который также является обязательным для всех граждан, получается в процессе 10-тилетнего обучения и предоставляет возможность занимать лишь неквалифицированные рабочие должности по производству материальных благ и оказанию услуг. Специализация учеников по направлениям общественной деятельности должна осуществляться за переделами программы данного ОКУ в рамках 1,5-2-х часов, выделяемых ежедневно для хоббической деятельности ученика, ибо противное будет осуществляться за счет качества этого ОКУ, которых должен быть единым для всех граждан.

3. Средний специальный ОКУ, получаемый на протяжение 1-1,5 года отдельно либо трех лет параллельно с последними годами всеобщего среднего школьного ОКУ и предоставляет возможность занимать уже квалифицированные такого рода рабочие должности.

4. Базисный ОКУ (бакалавр), получаемый при 3-летнем стационарном вузовском образовании по определенной специальности, специализации и, при необходимости, субспециализации направления общественной деятельности, выбор собственно которого, как уже отмечалось, может осуществляться в рамках хоббической деятельности ученика параллельно второму или третьему ОКУ. Получение базисного ОКУ предоставляет право не работать, а лишь определиться с выбором специальности, специализации и субспециализации квалификации юриспруденции (иного избранного направления квалификации вузовского образования) и права на соответствующую практическую деятельность, что обеспечивает наибольший уровень осознанности такого выбора.

5. Специализированный ОКУ (специалист), получаемый посредством 2-летнего стационарного вузовского образования по избранному направлению квалификации (к примеру, «Специалист-антиделиктолог судебной деятельности антикриминальная субспециализация») и предоставляющий выпускнику право на любую практическую деятельность служащего этого направления квалификации, за исключением того уровня, которой предусмотрен в следующем ОКУ.

6. Квалифицированный ОКУ (магистр), получаемый после 5-летней практической деятельности выпускника по имеющемуся направлению квалификации посредством 2-летнего стационарного вузовского образования по тому направлению квалификации для осуществления по окончанию вуза по этому направлению уже образовательной или научной деятельности либо руководства юридическим лицом и руководства более высокого ранга.

7. Научный ОКУ, который должен быть освобожден от существующей связи с лицензированием, аккредитацией вузов, планированием, иной волюнтаризацией «выпуска ученых», необходимостью ответить за расход бюджетных средств на несостоявшихся аспирантов и докторантов, отсутствием четких критериев разграничения кандидатской и докторской диссертации и с иными обстоятельствами, фактически обуславливающими псевдонаучную деятельность, что следует исправить установлением единой квалификации «Профессор определенного научного направления», к примеру, «Профессор юриспруденции», присваиваемой голосованием по результатам публичной защиты в специализированном совете при ВАК Украины (члены которого должны работать здесь на постоянной основе без права совместительства в вузах и научно-исследовательских учреждениях) за научное открытие - разработку основ новой науки, научного направления, доктрины, теории, закона и пр. Понятие научного открытия для каждого научного направления будет иметь свои особенности (к примеру, в медицине им может быть новая методика лечения серьёзного заболевания человека) и является сугубо оценочным, но все же является более конкретным и четким, нежели существующее весьма несовершенное разграничение результатов докторской и кандидатской диссертации.

Имеется тесная взаимосвязь процедуры присвоения ученый званий также и с процедурой присуждения научных степеней, когда, как правило, кандидат наук становился доцентом, а доктор наук – профессором, и именно получение указанных ученых званий является изначальной целью получения и научной степени. Именно поэтому более правильно установить единый наиболее четкий критерий присвоения объединенной научной степени и ученого звания (к примеру, профессор юриспруденции) - научное открытие.

Противное, как показательно демонстрирует существующее положение дел, приводит к появлению в вузе необходимого количества не кандидатов и докторов наук (доцентов, профессоров), а лиц, имеющих лишь соответствующие дипломы и аттестаты и фактически являющихся непреодолимой преградой в осуществлении настоящей науки. Для занятия должности преподавателя и успешного прохождения лицензирования или аккредитации вуза должно быть достаточно получение соответствующей степени магистра, квалификационные научные исследования которых, как и специалистов, и должны преследовать цель получения иных научных результатов, нежели «научное открытие». Что же касается необходимости ступенчатости учебно-методической квалификации преподавателей, то это более правильно сделать в виде таких квалификаций, как: а) методист первой категории, если преподаватель подтвердил наличие способностей проводить любые аудиторные занятия, кроме лекционных, к примеру, по Антикриминальной отрасли права, и готовить к этим занятиям соответствующее методическое обеспечение; б) методист второй категории, если преподаватель подтвердил наличие способностей проводить все виды аудиторных занятий, руководства практиками и научными исследованиями студентов и подготовки учебных материалов по отдельным темам и разделам определенной науки, в данном случае Антикриминальной отрасли права; в) методист третьей категории, если преподаватель подтвердил наличие дополнительных к указанным ранее способностям готовить учебные пособия и учебники по определенной науки в целом, т.е. Антикриминальной отрасли права.

Необходимость собственно бесплатности и доступности всех указанных ОКУ образовательного процесса, в том числе и антикриминального, исходит из соответствующих положений природного права человека, которое основано на общечеловеческих ценностях, принципе справедливости и доктрине равенства всех людей независимо от их пола, расы, социального и материального положения и др., и отражено в основополагающих международно-правовых актах и Основном законе, в частности в:

1. Части 2 ст. 2 Международного пакта об экономических, социальных и культурных правах (Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах [Электронный ресурс] – Режим доступа: vof.kg/.../ Международный-пакт-об-экономических-социальных-и-культурных-правах. docx1), согласно которой, участвующие в настоящей Пакте государства обязуются гарантировать, что права, провозглашенные в настоящем Пакте, будут осуществляться без какой бы то ни было дискриминации, как-то в отношении расы, цвета кожи, пола, языка, религии, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, имущественного положения, рождения или иного обстоятельства.

2. Части 1 ст. 13 данного пакта - участвующие в настоящем Пакте государства признают право каждого человека на образование. Они соглашаются, что образование должно быть направлено на полное развитие человеческой личности и создание ее достоинства и должно укреплять уважение к правам человека и основным свободам. Они далее соглашаются в том, что образование должно дать возможность всем быть полезными участниками свободного общества, способствовать взаимопониманию, терпимости и дружбе между всеми нациями и всеми расовыми, этническими и религиозными группами и содействовать работе Организации Объединенных Наций по поддержанию мира.

3. Части 2 этой же статьи – участвующие в настоящем Пакте государства признают, что для полного осуществления этого права: a) начальное образование должно быть обязательным и бесплатным для всех; b) среднее образование в его различных формах, включая профессионально-техническое среднее образование, должно быть открыто и сделано доступным для всех путем принятия всех необходимых мер и, в частности, постепенного введения бесплатного образования; c) высшее образование должно быть сделано одинаково доступным для всех на основе способностей каждого путем принятия всех необходимых мер и, в частности, постепенного введения бесплатного образования; d) элементарное образование должно поощряться или интенсифицироваться, по возможности, для тех, кто не проходил или не закончил полного курса своего начального образования; e) должно активно проводиться развитие сети школ всех ступеней, должна быть установлена удовлетворительная система стипендий и должны постоянно улучшаться материальные условия преподавательского персонала.

4. Части 1 ст. 21 Основного закона (Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141, із змінами згідно Закону України № 742-VII від 21.02.2014, ВВР, 2014, № 11, ст. 143 [Электронный ресурс] – Режим доступа: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр), согласно которой, все люди свободны и равны в своем достоинстве и правах.

5. Частях 1, 2 и 3 ст. 53 Основного закона - каждый имеет право на образование. Полное общее среднее образование является обязательным. Государство обеспечивает доступность и бесплатность дошкольного, полного общего среднего, профессионально-технического и высшего образования в государственных и коммунальных учебных заведениях.

6. Частях 1 и 3 ст. 54 Основного закона - гражданам гарантируется свобода …. научного творчества... Государство содействует развитию науки.

С учетом изложенных положений природного права и соответствующим ему базисному международному и отечественному конституционному праву и в полной мере новым доктринам должно быть рассмотренных семь доступных и бесплатных образовательно-квалификационных уровней образования, в том числе и антикриминального образования. Преимущественная реализация антикриминальной субспециализации антиделиктологической специальности юридического направления образования предусмотрена для антикриминальных судебных палат и антикриминальной специализации судей, когда, согласно новой доктрины антиделиктной ветви власти, предлагается единый судебный орган в виде Верховного Суда Украины с Конституционной, Антикриминальной, Административной, Трудовой, Де-факто имущественно-договорной и Де-юре имущественно-договорной судебной палатой, их дублированием в областном суде и на уровне специализаций судей местных судов. Антикриминальное образование является основой в работе и по всем иным специализациям и субспециализациям антиделиктной специальности, а также должно быть представлено и в базовых знаниях юридического образования вообще (базовому ОКУ юриспруденции).

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РЕФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНИХ ПОЛОЖЕНЬ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Вірт С.О.

студент 5 курсу Інституту прокуратури та слідства

Національного університету «Одеськаюридичнаакадемія»

В сучасних умовах розвитку міжнародного співробітництва у кримінальних справах стан законності став домінуючою темою, оскільки характерна фрагментарність і суперечливість законодавства, неузгодженість багатьох законодавчих новел не відповідає суспільним потребам, економічним можливостям їх реалізації.У вітчизняній юридичній науці питанням кримінальної політики завжди приділялася значна увага, і серед інших таких учених, як Г.А. Аванесова, Д.О. Балобанової, С.Г. Дагеля, А.І. Долгової, Н.А. Лопашенко, В.М. Кудрявцева, Н.В.Кузнецовой, Н.А. Стручкова, П.Л. Фріса, П.А. Фефелова та ін.

Вкрай важливим має бути питання вирішення адекватного розуміння кримінально-правової заборони як необхідного інструменту забезпечення суспільної і національної безпеки, гаранту суспільного спокою, підкріпленого примусовою силою держави. Ліміт кари пов’язано саме станом розвитку політичної та правової ідеології у державі, ступенем дозволу застосування кари як з боку держави так і мовчазним дозволом суспільства на застосування примусу відносно окремих його членів. Можливе ефективне вирішення питань кооперації у кримінальних справах все ж таки не надає стимулу для формулювання єдиної каральної політики – мова у даному випадку йде про невідворотність відповідальності, а не єдність кари (Туляков В.О. Шляхи гармонізації кримінального законодавства // Актуальні проблеми європейської інтеграції. Збірник статей з питань європейської інтеграції та права. Випуск 5. /За ред. Д.В. Ягунова. – Одеса: Видавництво „Фенікс”, 2009 – С. 38). Введення сукупності якісно нових кримінально-правових заборон, що базується на формально-логічному аналізі системи суспільних відносин, політичній чи міжнародній доцільності, не завжди однозначно сприймається суспільством.

Перша загальносвітова тенденція спостерігається у необхідності збільшувати інтенсивність криміналізації відносно ряду злочинів, що представляють серйозну суспільну небезпеку. Такі заходи позитивно позначаться на здійсненні соціального контролю як з погляду раціоналізації, так і з погляду превенції. І одночасно провідною тенденцією, що має яскраво виражений позитивний характер, стає поступова відмова від можливості розв’язання соціальних проблем методом примусу, придушення особистості.

Майже в усіх країнах світу спостерігається виражена орієнтація на міжнародні стандарти й досвід боротьби зі злочинністю. Зокрема, відбувається поступове вирівнювання статусів обвинувачуваного й потерпілого. На міжнародному рівні та у внутрішньому законодавстві держав проголошується максимальне забезпечення безпеки особи, прав і свобод людини й громадянина від злочинних посягань. Одночасно наголошується на забезпеченні захисту гарантованих міжнародними нормативними актами прав осіб, які вчинили злочин. Відповідні тенденції знайшли своє відображення у нормах Конституції України, та КК України 2001 року, наприклад: ст. 50 ч. проголошує, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність; ст. 2 ч.ч. 2 та 3 наголошують, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком, ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Другий напрямок у сучасних процесах реформування загальних положень кримінального законодавства – це процес визначення криміналізованих діянь за ступенем їх суспільної небезпечності на злочини та проступки. В КК України, незважаючи на ту обставину, що частина діянь, які не становлять значної суспільної небезпеки, з його прийняттям була декриміналізована, у ньому залишається велика кількість складів, що скоріше підходять для кодексу про адміністративні правопорушення. В сучасних умовах розвитку кримінальної політики слід керуватися таким принципом, що в кримінальному законі не мають міститися статті, що передбачають відповідальність за вчинення «проступків». Адже реально їх криміналізація не відповідає ані принципу суспільної небезпеки, ані вимозі відносної поширеності діянь, не говорячи вже про соціально-психологічні підстави встановлення кримінально-правової заборони, тому що згідно із соціальною шкалою оцінок дані діяння, як правило, не сприймаються суспільством як такі, що заслуговують покарання (Романюк І.Ю. Кримінальний проступок, як різновид правопорушень // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Дідоренка. Спеціальний випуск. – 2008. - № 2. – С. 117). Це веде до конфлікту між зазначеними статтями КК і об'єктивними соціальними нормами.

Політика поділу кримінального правопорушення спостерігається в кримінальному законодавстві Франції, ФРН, Швейцарії, Бельгії, Литовської республіки та ін. Розділовим бар'єром між злочинами й кримінальним проступками з погляду інтенсивності може бути такий показник, як застосування таких альтернативних покарань - штрафу й позбавлення волі.

Слід відмітити, що сьогодні актуальним і в Україні стало обговорення визначення кримінального проступку. Виходячи з традицій, що склалися в більшості європейських країн, усі кримінальні правопорушення, передбачені в діючому Кримінальному кодексі України, Концепцією 2010 р. запропоновано розділити на злочини й кримінальні проступки (Концепція реформування кримінальної юстиції України // Електронний ресурс. – Режим доступу: https://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/). Підставою для такого розподілу є ступінь небезпеки діяння й види санкцій за його вчинення. Кримінальним проступком запропоновано вважати діяння, здійснення якого має меншу небезпеку й не спричиняє позбавлення волі. Скоєння проступку, на відміну від злочину, не буде мати як наслідок судимості особи. Виходячи з положень діючого КК України, кримінальним проступком може бути визнане більш третини передбачених у ньому правопорушень, а також адміністративні правопорушення, що мають судову юрисдикцію й не є адміністративними по своїй суті (не стосуються порядку управління): дрібне хуліганство, дрібна крадіжка і т.д., або спричиняють суворе стягнення.

Тут доречно послатися на практику Європейського Суду з прав людини. Адміністративне, по національному законодавству, правопорушення, санкцією за яке є адміністративний арешт, конфіскація майна, позбавлення спеціального права тощо, Європейський Суд визнає кримінальним правопорушенням у розумінні Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (наприклад, Рішення Європейського Суду з прав людини в справі «Гурепка проти України» від 6 вересня 2005 року) (Рішення Європейського Суду з прав людини в справі «ГурепкапротиУкраїни» від 6 вересня 2005 року // Електронний ресурс. – Режим доступу: https://pravo.prostir.ua/library/4/318.html). Особи, які притягуються до відповідальності за такі правопорушення, не отримують належних процесуальних гарантій, зокрема щодо права на правову допомогу, права на оскарження судових рішень тощо, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, в сучасних умовах реформування соціально-політичної системи питання юридичної відповідальності за діяння, що не становлять значної суспільної небезпеки, потребують іншого підходу.

Виходячи із вищенаведеного можна стверджувати, що останнім часом у світі, і в Україні зокрема, поширюється політика кримінальних проступків – вид державної діяльності, який полягає у здійсненні спеціальних заходів по боротьбі зі злочинністю, пов’язаних з переведенням деліктів із категорії адміністративних проступків у кримінальні та переведення деяких злочинних проявів людської поведінки, шляхом вироблення та застосування законодавства про кримінальні проступки.

Третім напрямком загальних тенденцій реформування загальних положень кримінального закону у світі є політика встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб. Останнім часом положення про публічну відповідальності юридичних осіб у законодавстві країн Західної Європи є досить глибоко розробленими. Країни континентальної Європи, у кримінальних кодексах яких був закріплений класичний принцип особистої винної відповідальності, з обережністю віднеслися до ідеї встановлення кримінальної відповідальності для юридичних осіб, але вже в 1978 р. Європейський комітет із проблем злочинності Ради Європи виніс рекомендацію визнавати юридичних осіб відповідальними за екологічні злочини.

Значний інтерес представляє Рекомендація Комітету міністрів країн - членів Ради Європи по відповідальності підприємств - юридичних осіб за правопорушення, здійснені в ході ведення ними господарської діяльності, прийнята у 1988 р. В ній відзначалися наступні підстави встановлення такої відповідальності для юридичних осіб: 1) зростаюче число правопорушень, вчинених у ході ведення підприємствами своєї діяльності, що завдає значної шкоди окремим особам і суспільству в цілому; 2) бажаність покладання відповідальності у випадках, коли вигода вилучається з незаконної діяльності; 3) труднощі у встановленні конкретних осіб, які повинні відповідати за вчинений злочин, пов'язані зі складною структурою управління підприємством; 4) недостатня ефективність застосування санкцій до окремої особи для запобігання вчинення підприємством нових правопорушень; 5) необхідність покарання підприємств за незаконну діяльність для того, щоб запобігати подальшим правопорушенням і стягувати нанесений збиток (Рекомендация Комитета министров стран – членов Совета Европы по ответственности предприятий – юридических лиц за правонарушения, осуществленные в ходе ведения ими хозяйственной деятельности 1988 г. // Електронний ресурс. – Режим доступу: https://conventions.coe.int/Treaty/RUS/v3DefaultRUS.asp).

У кримінальних кодексах європейських країн, що сприйняли ідею кримінальної відповідальності юридичних осіб, це зроблене з різним ступенем деталізації. Так, у Кримінальному кодексі Голландії сказано, що кримінально карані діяння вчиняються як фізичними, так і юридичними особами. Згідно зі ст. 121-2 КК Франції, юридичні особи, за виключенням держави, несуть кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законом або постановою, за злочинні діяння, вчинені на їх користь їх органами або представниками. По законодавству ФРН, якщо протиправна дія представників або керівників корпорації порушує певні законні обов'язки корпорації або приносить фінансову вигоду компанії, застосовується система накладення штрафів не тільки на фізичних осіб, але й на корпорації. У законодавстві Бельгії існує й така форма, коли визнається кримінальна відповідальність службовця компанії, але, оскільки він діяв у рамках корпорації, санкція (штраф) накладається на корпорацію.

Супротивники кримінальної відповідальності організацій насамперед підкреслюють, що встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб не відповідає принципам кримінального права - принципам особистої й винної відповідальності (Н.Ф. Кузнєцова, М.І. Бажанов, Л.Д. Єрмакова, Л.К. Савюк і ін.).

Однак сучасні глибинні перетворення в економічній діяльності, наростаючі процеси глобалізації та консолідації суб’єктів господарювання, складність підтримки належного контролю за їх діяльністю з боку держави, а також ряд міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України спонукають законодавця до пошуку та напрацювання нових підходів до публічної відповідальності юридичних осіб.Так перша невдала спроба була здійснена 11.06.2009 р. - Верховною Радою України був прийнятий закон № 1507-VI «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» (який втратив силу у січні 2011р., фактично не набувши чинності), що встановлював відповідальність юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами злочинів, передбачених статтею 209, частиною першою або другою статей 235-4, 235-5, статтями 258-5, 364, 365, 368, 369-1, 376 КК України. Вид відповідальності, до якої мали бути притягати юридичну особу у Законі не визначався. Сьогодні КК України передбачає окремим розділом підстави та межі кримінальної відповідальності юридичних осіб. Так, КК Українибуло доповнено розділом XIV-1 згідно із Законом від 23.05.2013р., який передбачає підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Таким чином, сучасні тенденції реформування загальних положень кримінального законодавства обумовлюються в першу чергу необхідністю виконання обов’язків, що виникають при приєднанні та ратифікації міжнародних нормативно-правових актів, спрямованих на протидію злочинності та її окремим проявам.Другий напрямок – це процес визначення криміналізованих діянь за ступенем їх суспільної небезпечності на злочини та проступки. Третім напрямком - є політика встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб.

СТАН ТА РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Волошина А. С.

студентка Вінницького відділення Київського фінансово-економічного коледжу НУ Державної податкової служби України

В умовах суспільної трансформації сучасної України, формування повноцінної правової держави європейського типу особливо гостро постає проблема реформування правоохоронних органів, до яких належить і кримінально-виконавча система. І це є цілком логічним, адже виконання кримінальних покарань, призначених засудженим за вироками суду, є завершальним етапом застосування кримінально-правових норм як складової кримінальної політики держави.

Проведення реформи кримінально-виконавчої системи та розбудови нової системи установ виконання покарань в нашій державі розпочалось практично одночасно з процесом набуття Україною суверенітету та незалежності.

З метою приведення кримінально-виконавчої політики держави у відповідність із міжнародними нормами, визначення основних напрямів реформування кримінально-виконавчої служби, що має забезпечити в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах визначені законодавством порядок і умови виконання покарань та відбування покарання засудженими, запровадити європейські норми у цій сфері шляхом додержання вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) та виконання рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, прийнята Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, схвалена Указом Президента України від 25 квітня 2008 року № 401/2008.

У зв’язку з цим виникає нагальна потреба у підвищенні рівня правової підготовки працівників органів кримінальної юстиції взагалі та органів і установ виконання покарань зокрема. Саме тому, знання механізму функціонування кримінально-виконавчої системи України та правового регулювання виконання та відбування кримінальних покарань, шляхів практичного реформування кримінально-виконавчої системи України, її проблем та завдань є обов’язковою умовою підготовки юристів, майбутніх працівників правоохоронних органів

В основі формування і розвитку правової системи держави, її правових форм і напрямків діяльності лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами.

Конкретні цілі соціальної політики мають складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави та її органів.

В структуру соціальної політики в якості її складового елементу входить правоохоронна політика. Вона спрямовує діяльність держави, її відповідних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які вчинили злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.

Отже, кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави, яка має свою спрямованість, закріплюється в нормах кримінально-виконавчого законодавства і впливає на формування його цілей, завдань, загальних положень і принципів виконання покарань, участь органів державної влади і органів місцевого самоврядування, інших організацій, суспільних об’єднань, а також громадян у виправленні і ресоціалізації засуджених і т.д.

Якщо виходити з етимології поняття “політика”, під кримінально-виконавчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб’єктів соціального управління щодо визначення обов’язкових до виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері виконання покарання, виправлення засуджених, попередження вчинення ними нових злочинів та іншими особами.

Таким чином, кримінально-виконавчу політику можна розглядати як: державну політику (доктрину), яка займає вагоме місце серед стратегічних напрямів протидії злочинності, і перш за усе – рецидивній злочинності як в межах кримінально-виконавчої системи, так і поза її межами щодо осіб звільнених від покарань; особливий вид соціальної діяльності, спрямований на забезпечення виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, виправлення та ресоціалізацію засуджених, забезпечення безпеки, правопорядку та законності органах та установах виконання покарань; наукову теорію, що володіє аналітичними методами та синтезом відповідних політичних, соціологічних і правових знань, а також законодавчу ініціативну функцію влади щодо забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи.

Основними цілями кримінально-виконавчої політики України є вироблення і закріплення в законодавстві таких положень, які б мали спрямованість на: захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

До найактуальніших завдань, що стоять сьогодні перед кримінально-виконавчою політикою, відносяться: забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень; стимулювання на державному рівні формування об’єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки; розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об’єктивного висвітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відродження українського суспільства; створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертвувань підприємств, організацій, установ і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і технологій, зокрема методик впливу на особистість; створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки моральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікавлені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об’єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги і підтримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства.

Суб’єкти кримінально-виконавчої політики

Безпосередньо кримінально-виконавча політика виробляється Верховною Радою України. Приймаючи кримінально-виконавче законодавство, інші закони, що стосуються питань виконання покарань, акти амністії, розглядаючи питання боротьби із злочинністю, Верховна Рада України офіційно формує кримінально-виконавчу політику.

Значний вплив на розвиток кримінально-виконавчої політики здійснює Президент України. Так, наприклад, Указом Президента України був створений Державній департамент України з питань виконання покарань, а в подальшому - Державна пенітенціарна служба України. Прикладом, що показує роль Президента України у формуванні кримінально-виконавчої політики держави, є його Укази про помилування.

Певний вклад у розробку політики у галузі виконання покарань вносить Кабінет Міністрів України. Наприклад, Кабінет Міністрів України затвердив Концепцію Державної цільової програми реформування державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року.

Основним суб’єктом реалізації єдиної політики у сфері виконання кримінальних покарань до недавнього часу була державна кримінально-виконавча служба України в особі її органу - Державного департаменту України з питань виконання покарань, а з квітня 2011 року, у зв'язку з реорганізацією останнього в державну пенітенціарну службу, ним є також і Міністерство юстиції України. Усі інші суб’єкти реалізації кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до визначеної законом компетенції.

В системі норм кримінально-виконавчого права значну роль посідають правоохоронні норми, які призначені для забезпечення правових гарантій охорони встановленого порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання, охорони нормативно визначеного функціонування органів та установ виконання кримінальних покарань.

Правоохоронні норми передбачають заходи державного примусового впливу за скоєне засудженими правопорушення. Вони розраховані на неправомірну поведінку цієї категорії осіб і, як правило, містять санкції.

Механізм реалізації приписів правоохоронних норм носить державно-владний характер.

Важливою функцією правоохоронних норм кримінально-виконавчого права є забезпечення порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання.

Кримінально-виконавчі правовідносини

Кримінально-виконавчі правовідносини – це урегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини, які виникають між органами і установами виконання покарань і засудженими з приводу виконання та відбування кримінальних покарань.

Кримінально-виконавчі правовідносини складаються з наступних елементів: суб’єкти та учасники правовідносин; об’єкти правовідносин; зміст правовідносин. Розглянемо кожен структурний елемент кримінально-виконавчих правовідносин більш детально.

Суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин можуть бути як фізичні так і юридичні особи, які володіють значним обсягом суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Одним із суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин завжди є засуджений. Засуджений як суб’єкт кримінально-виконавчих правовідносин – це фізична осудна особа, яка наділена суб’єктивними правами та має юридичні обов’язки, які встановлені кримінально-виконавчим правом.

Іншим суб’єктом кримінально-виконавчих правовідносин виступають органи і установи виконання покарань, в особі їх адміністрацій, які наділені державно-владними повноваженнями по відношенні до засуджених.

Об’єктом кримінально-виконавчих правовідносин будуть дії, які здійснюються у відповідності з нормами кримінально-виконавчого права органами і установами виконання покарань та засудженими з приводу виконання (відбування) покарань, а також певні блага інтереси та предмети тощо. В якості об’єктів кримінально-виконавчих правовідносин виступають різноманітні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарання: право на одержання засудженими посилок, передач і бандеролей, побачення, право на умовно-дострокове звільнення тощо.

Отже, кримінально-виконавчу політику можна розглядати як: державну політикуяка займає вагоме місце серед стратегічних напрямів протидії злочинності. Основними цілями кримінально-виконавчої політики України є вироблення і закріплення в законодавстві таких положень, які б мали спрямованість на: захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

ГЕНЕЗИС ЗАКОНОДАВЧОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПОНЯТТЯ СЛУЖБОВОЇ ОСОБИ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

Жосан С.С.

студент 5-го курсу Інституту прокуратури та слідства

Національного університету «Одеська юридична академія»

Надзвичайно важливо знати, як визначали поняття службової особи в кримінальному законодавстві в різні періоди його розвитку, оскільки у такий спосіб можна проаналізувати розвиток цього поняття, зрозуміти, яких працівників і чому в той чи інший час визнавали службовими особами. Таким чином вдається також виявити ті неузгодженості, що існували в минулому, для того щоб уникнути їх у своїх теоретичних розробках.

До 1917 р. кримінальне законодавство визнавало суб'єктом службових злочинів всіх службовців, які відповідно до своєї посади вступали у державно-управлінські відносини. Згідно з такою позицією, єдиною визначальною ознакою службової особи було заміщення посади у державному органі, що виступало підставою виникнення державно-управлінських відносин. Це не давало змоги розкрити зміст поняття службової особи і провести розмежування з іншими службовцями.

Законодавство радянського періоду питання про суб'єкта злочинів, які вчиняються у зв'язку із займаною посадою (службою), розкриває більш детально. У кримінально-правовій літературі виділяють три етапи розвитку законодавства з цього питання у радянський період і відповідно різні підходи щодо визначення поняття службової особи:

1) 1917-1922 рр., включаючи прийняття перших КК, що закріпили гранично широке поняття службової особи;

2) 1922 - початок 1960-х рр. – період протиборства поширювальної і обмежувальної тенденцій в розвитку даного поняття, який завершився прийняттям нових КК;

3) з початку 1960-х рр. триває етап пошуку оптимальної дефініції даного поняття (Петухов Г.Е., Васильєв A.C. Понятие должностного лица в советском законодательстве и правовой науке // Правоведение. – 1980. – №3. – С. 41).

Першою спробою докладно визначити поняття службової особи у радянський період можна вважати примітку до ст. 105 КК УРСР 1922 p., у якій було вжито термін «посадова особа». Зокрема, там фігурувало таке визначення: «Під посадовими особами розуміють осіб, які займають постійні чи тимчасові посади в будь-якій державній (радянській) установі чи на підприємстві, а також в організації чи об'єднанні, що має за законом певні права, обов'язки і повноваження здійснювати господарські, адміністративні, просвітницькі та інші загальнодержавні завдання». Як бачимо, у цьому законодавчому визначенні вже було подано перелік необхідних ознак: особа повинна обіймати яку-небудь посаду постійно чи тимчасово, за винагороду чи безоплатно, за призначенням чи внаслідок виборів, у будь-якій державній (судовій, слідчій, адміністративній, господарській і т. ін.) установі, на підприємстві, в організації чи об'єднанні.

Наступна закономірність, яка випливає з аналізу законодавства та літературних джерел, - це стійка тенденція до поширювального тлумачення поняття службової особи в теорії кримінального права та правозастосовній практиці. Більш повно цю тенденцію можна простежити у порівняно ближчі до нас періоди, коли розпочалися теоретичні дослідження поняття службової особи.

На думку Н. Янюк, у цей період кримінальне законодавство визначало поняття службової особи за наслідками її протиправної діяльності, без з'ясування змісту і характеру службової діяльності цієї особи (Янюк Н. Поняття «Посадова особа»: основні етапи дослідження в адміністративно-правовій науці і законодавстві // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2003. – Вип. 38. – С. 226).

У примітці до ст. 97 КК УРСР 1927 р., подано більш розлоге визначення поняття службової особи: «Службовими особами вважаються особи, що займають постійні чи тимчасові посади або виконують постійно чи тимчасово ті чи інші обов'язки в будь-якій державній установі, державному підприємстві або товаристві з виключною або переважною участю державного капіталу, в кооперативній організації, в господарській організації громадського характеру, а також в організації чи об'єднанні, що за законом має певні права, обов'язки чи повноваження для здійснення господарських, адміністративних, судових (по суду, слідству, нагляду, обороні тощо), освітніх та інших завдань публічно-правового характеру, а також окремі члени таких організацій, якщо їм надано прав, обов'язків чи повноважень для здійснення зазначених завдань публічно-правового характеру».

Незважаючи на те, що цей закон більш чітко визначив поняття службової особи, упродовж тривалого часу воно тлумачилося досить широко. Зокрема, недоліком цитованого визначення, видається, є те, що в ньому названо осіб, які виконують постійно чи тимчасово «ті чи інші обов'язки». Невизначена і абстрактна вказівка на характер обов'язків - одна з причин, через які низка науковців поширювально тлумачила поняття службової особи. Опираючись на цю дефініцію, вони вважали, що суб'єктом службового злочину може бути будь-яка особа, яка працює в державній установі чи на підприємстві незалежно від займаної посади, характеру виконуваної роботи та наявних прав і повноважень (Максимович Р.Л. Визначення поняття службової особи в історії українського кримінального законодавства // Життя і право. – 2005. - № 5. – С. 63-64).

У другій половині 30-х років у теорії кримінального права почали повертатися до більш обмеженого (по суті більш наближеного до закону) визначення службової особи (Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – К.: Наукова думка. – 1978. – С. 94). У той час окремі автори вже вилучили з категорії службових осіб рядових робітників і колгоспників, проте всіх службовці державних і громадських організацій, як і раніше, розглядали як службових осіб. Деякі автори вважали за можливе визнати службовими особами рядових працівників, які тимчасово уповноважені виконувати спеціальні доручення тієї чи іншої установи або підприємства одночасно із здійсненням функцій з виконання покладених на них доручень (Утевский Б.С. Общее учение о должностных преступлениях. – М.: Юрид. изд. – 1948. – С. 386).

З кінця 40-х років і особливо в 50-х роках багато вчених почали висловлювати думку, що суб'єктами службових злочинів можуть бути далеко не всі службовці, а лише ті, які володіють більш чи менш значними правами і повноваженнями (Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – К.: Наукова думка. – 1978. – С. 95). Характер виконуваних обов'язків, зміст прав і повноважень – не формальна ознака, а змістовна основа, яка має лежати в основі поняття службової особи. У кримінально-правовій літературі неодноразово зазначалося, що робити наукові висновки не на основі закону і аналізу дійсності, а на ґрунті того, що є доцільним – неправильно (Кириченко В.Ф. О субъекте должностных преступлений // Советское государство и право. – 1956. – № 2. – С. 95; Ільковець Л., Крючкова О. Спеціальний суб'єктзлочну у сфері службової діяльності // Вісник прокуратури. – 2003. – № 7. –С. 65).

В.Ф. Кириченко – один із перших, хто почав говорити про вчинення дій, що мають юридичне значення, як одну із підстав визнання особи службовою (Кириченко В.Ф. О субъекте должностных преступлений // Советское государство и право. – 1956. – № 2. – С. 92). Аналогічної позиції приблизно в той час дотримувались Н.П. Кучерявий (Кучерявый Н.П. Ответственность за взяточничество по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1957. – С. 124.).

У КК УРСР 1960 р. визначення поняття службової особи містилося в ст. 164: «Під службовими особами в статтях цієї глави розуміються особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно чи тимчасово в державних або громадських установах, організаціях або на підприємствах посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки в указаних установах, організаціях і на підприємствах за спеціальним повноваженням».

Після набрання чинності КК 1960 р. загальновизнаною у теорії кримінального права стала позиція, згідно з якою з переліку службових осіб виключають рядових працівників, які за своєю посадою виконують суто виробничі і матеріально-технічні операції.

ПОНЯТИЕ УГОЛОВНОЙ ПОЛИТИКИ И ЕЕ РОЛЬ В ПРОТИВОДЕЙСТВИИ ПРЕСТУПНОСТИ

Левченко А.А.

студентка 2-го курса факультета гражданской и хозяйственной юстиции Национального университета «Одесская юридическая академия»

Актуальность темы заключается в том, что проблема охраны общества от преступных посягательств является одной из главных задач перед государством. Неблагоприятные тенденции в развитии преступности диктуют необходимость поиска эффективных путей решения данной проблемы. Это требует в качестве важнейшего условия разработку и реализацию единой, научно обоснованной и грамотно реализуемой государством политики, определяющей стратегию и тактику противодействия преступности. Поэтому решение проблемы охраны общества населения стоит в числе важнейших, первоочередных задач в любой цивилизованной стране.

Для рассмотрения данной проблемы, нужно более углубленно изучить основы и меры противодействия преступности. В современном мире уголовную политику определяют как направление деятельности государства – его генеральную линию в сфере борьбы с преступностью; в некоторых случаях дополнительно подчеркивается, что она представляет собой стратегию и тактику борьбы с преступностью (С.В. Бородин, Н.И. Загородников, Н.А. Стручков, П.С. Дагель). Другой распространенный подход связан с определением политики как совокупности идей, взглядов, представлений, положений (С.К. Гогель, Н.А. Беляев) или как совокупности целей, направлений, норм, методов и принципов деятельности государства (О.Г Перминов). В связи с эим, можно сказать, что государственная политика противодействия преступности представляет собой направление деятельности государства (при участии и поддержке институтов гражданского общества и отдельных граждан), связанное с разработкой и реализацией стратегии и тактики (генеральной линии) организованного сопротивления преступности и иным правонарушениям. Она заключается в поиске, разработке и целенаправленном использовании в интересах безопасного развития общества имеющихся в распоряжении государства и общества ресурсов, наиболее эффективных общесоциальных и специальных предупредительных мер. Но политика противодействия преступности – не только практическая деятельность, но также и лежащая в основе такой деятельности идеология, основанная на господствующих в обществе на следующем этапе его исторического развития совокупности идей, взглядов, представлений о том, какой должна быть по моему характеру и содержанию деятельность государства в отношении преступности и преступников, на каких принципах, во имя каких целей, она должна реализовываться. (Андрусив Г.В. Уголовное право Украины. Общая часть / Андрусив Г.В. – Х. Одиссей, 2009. – 450с.)

Противодействие такому сложному и опасному социальному явлению, как преступность, требует весьма серьезных усилий государства и общества и может быть успешным только на базе использования конкретных методов: организационные, правовые, экономические, социальные, идеологические, технологические.Экономические меры предупреждения преступности направлены на нейтрализацию криминогенных последствий функционирования экономической сферы и имеют большое значение не только для макроуровне (оздоровление экономики страны в целом, экономическая защита наименее обеспеченных слоев населения путем введения научно обоснованного уровня прожиточного минимума), так и на микроуровне (льготы и помощь конкретным лицам).Социальные меры профилактики положительно влияют на различные социальные институты (семью, коллективы, общественные организации и др.). Например, значительный профилактический потенциал содержат меры, способствующие созданию культа семьи, развитию общественных основ местного самоуправления.Идеологические меры профилактики должны формировать у членов общества нравственное сознание на основе общественных ценностей; ограничивать негативное влияние на поведение лиц стандартов массовой культуры (ограничение времени показа фильмов с эротическим содержанием и сценами насилия); исправлять нравственные деформации у лиц с правонарушительным поведением с помощью индивидуально воспитательной работы (психолого-педагогические мероприятия).В технических мер профилактики относятся различные технологии, правила, средства и приспособления, препятствующие общественно опасных последствий в процессе социальной деятельности людей, а также совершению преступлений и других правонарушений (например, технологии, исключающие аварийность на производстве, правила дорожного движения, средства охранной и пожарной сигнализации запирающие). (Мычко Н. И. Уголовное право Украины. Общая часть: теория, схемы и таблицы, словарь терминов / Н. И. Мычко. ─ Д: Б.И., 2006. ─ 778 с.)

Организованные меры предупреждения преступности должны способствовать нейтрализации или минимизации и криминогенных последствий непрофессиональной организационно-управленческой деятельности (меры совершенствования процессов управляемой миграции населения; отработка действенного механизма обеспечения социальной адаптации лиц, освободившихся из мест лишения свободы, формирование критериев эффективности деятельности правоохранительных органов).Правовые меры предупреждения преступности по содержанию разделяют на:

· способствующие нейтрализации условий, облегчающих совершение преступлений (нормы различных отраслей законодательства, ограничивают дееспособность лишают родительских прав, регламентирующих порядок приобретения и хранения огнестрельного оружия и др.);

· стимулирующие к действиям, которые препятствуют или прекращают совершение преступлений (нормы уголовного права о добровольном отказе от преступления, необходимую оборону, задержание преступника);

· регламентирующих процесс предупреждения пре ступлений (Бабий А.П. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части / А.П. Бабий. – Х., Одиссей, 2007. – 671 с.)

Если объединить все усилия государства и общества в противодействии преступности, обеспечить их научную обоснованность, придать им организованный, целенаправленный и наступательный характер как раз и призвана политика противодействия преступности.

РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНУ

Меркуш О.В.

студент 5 курсу Інституту прокуратури та слідства

Національного університету «Одеська юридична академія»

З позиції культурно–антропологічного підходу до періодизації права, в розвитку права взагалі і кримінального права зокрема, наковці виділяють наступні етапи: премомодерн, модерн, постмодерн. Слід зазначити, що для традиційної шкали періодизації вказані історичні етапи культурного розвитку відповідають Стародавньому світу, Середньовіччю та Новому часу (Лук’янець В. Наука в інтер’єрі постмодерну // Філософська думка. – 2005. - №1. – С.6-7). Проте наведена періодизація є досить умовною, що викликає необхідність навести характерні риси кожної із названих епох.

Культура періоду премомодерну характеризується відсутністю абстрагування людини від оточуючого її природного середовища, оскільки в цей час людина тільки починає усвідомлювати себе елементом об’єктивного буття (Козаченко О.В. Культурологічний вимір парадигми сучасного кримінального права // Право України: Юрид. журнал. – 2009. – №5. – С.22). Світогляд людини премомодерну спрямований на перші спроби власної рефлексії й намагання визначити власне становище в оточуючому світі, причому цей світ обмежується виключно природними явищами і не поширюється на соціальні зв’язки, частиною яких людина себе поки що не вважає (Козаченко О.В. Культурно–антропологічний підхід до періодизації українського кримінального права // Новітні наукові дослідження держави і права: зб. наук праць. – 2011. – Т.1. – С. 34.). Таким чином, все свідоме буття людини пронизане змістом її співвідношення з природними силами, за якими визнавався трансцендентний характер, визначаючий як внутрішнє буття людини, так і його зовнішні прояви.

Характерною ознакою кримінального права епохи премомодерну можна вважати особливе ставлення до злочину як до «неправди», причому «неправда» у кримінально–правовому сенсі не відрізняється від аналогічних категорій у цивільному значенні, а кримінальна відповідальність будується за принципом таліону, який виступав мірилом соціальної справедливості в процесі пошуку правових форм відповідей на вчинений злочин. Принцип таліонув період премомодерну набуває універсального характеру (Козаченко О.В. Формування інституту інших кримінально–правових заходів в епоху премомодерну // Nauczuciel Iszkola (Польща). – 2006. – № 3–4. – С. 81–88).

Період модерну у сфері загальної культури був ознаменований самоусвідомленням особи як самостійного автономного елементу об’єктивної дійсності. На відміну від премомодерну, людина модерну звертається не до минулого, в якому вона знаходить відповіді на поставленні соціальним буттям запитання, а дивиться у майбутнє формуючи власний Розум, який за світоглядом метафізиків модерну є наймогутнішим засобом для вирішення тих проблем, які постануть перед людством. Парадигмою модерну є поодинока постать людини, яка кидає виклик природі й існує за принципом «життя не підконтрольне ані природі, ані Богу, а виключно Людині та її Розуму» (Козаченко О.В. Історико-культурологічний вимір сучасного українського кримінального права // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. – 2009. – Вип. 48. – С. 255).

Епоха модерну ознаменувалася посиленням етатистського змісту права, який у кримінальному праві супроводжується не лише визнанням за злочином порушення встановлених державою правових заборон, а й переорієнтацією спрямованості відповідальності за вчинений злочин, яка призначається не на приватних засадах а на публічних. Тобто держава починає приймати на себе обов’язок пошуку адекватної відповіді на вчинений злочин без можливості самостійного вирішення правового спору між суб’єктами кримінально-правових відносин.

Кримінальне право зазначених епох на українських землях характеризується широким переліком можливостей щодо звільнення особи від покарання у разі відсутності в діяннях рецидиву чи вчиненні кількох злочинів, що не відзначаються значною небезпекою як для держави, так і потерпілих. А широке використання як базового покарання штрафу дає можливість говорити про гуманістичне спрямування розвитку кримінального права, наскільки можна вважати таким право Стародавньої Русі та Середньовіччя (Козаченко О.В. Культурно-антропологічний підхід до періодизації українського кримінального права // Новітні наукові дослідження держави і права: зб. наук праць. – 2011. – Т.1. – С. 36).

Епоха постмодерну, вимагає значного переосмислення ролі і значення права як соціально значущого явища взагалі, супроводжується необхідністю формулювання нових теорій, здатних вирішувати нові соціальні завдання, які викликані об’єктивними закономірностями розвитку суспільства. Геополітична ситуація на початкуXXIстоліття визначається глобалізацією усіх сторін суспільного життя і зумовлює зміст правового генезису у цілому.

Епоха постмодерну характеризується суттєвими змінами державно– правового життя в усіх його проявах і характеризується, зокрема: 1) Зміною відношення до державних кордонів, які втрачають характер міжсоціальних розмежувальних бар’єрів чим створюються умови для обміну накопиченим потенціалом, який вимагає перерозподілу на міждержавному рівні. З цим власне пов’зана криза «національної» держави, тобто держави у звичному її розумінні, при цьому постійно зростає роль транснаціональних корпорацій і міждержавних організацій; 2) Відмовою країн від певної частини державного суверенітету на користь наднаціональних формувань, що створює умовидля формування єдиного правового простору. Прикладом може служити прийняття більшістю держав–учасниць Європейського Союзу Конституції, як наддержавного правового акту вищої юридичної сили, а створення наддержавних судових органів детермінує формування позадержавного галузевого законодавства, в тому числі кримінального; 3) Динамічністю правової догми в усіх галузях права; 4) Значною індивідуалізацією суспільства; 5) Розвитком наукомістких технологій, що створюють передумови для формування віртуального буття людини, яке, в значній мірі, замінює соціальні зв’язки на періодичне контактування людини з іншими особами. Тобто, постмодерн – це епоха «без особистісних» відносин, ознаки яких знаходять відображення в культурі людини постмодерну і визначаються зневажливим ставлення до правових встановлень, поширенням правового нігілізму латентного рівня та іншими негативними проявами правової культури постмодерну. При цьому стратегія глобального світу, яка пов’язується з світоглядом постмодерну полягає в ослабленні традиційних міждержавних, соціо–культурних, територіальних бар’єрів з підвищенням ролі права, яке перешкоджає хаотичності соціальних відносин в умовах зменшення етатистського підґрунтя існування соціальних зв’язків (Козачено О.В. Перспективи розвитку кримінального права в умовах постмодерну // Актуальні проблеми політики: зб. наук. праць. – 2006. – Вип. 28. – С. 57.)

Зазначені особливості розвитку права в епоху постмодерну закономірно вплинули на кримінальне право і суміжні з ним галузі, формування змісту яких в умовах постмодерну супроводжується власними соціально– правовими реаліями, серед яких можна виділити (Козаченко О.В. Перспективи розвитку кримінального права в умовах постмодерну // Актуальні проблеми політики: зб. наук праць. – 2006. – Вип. 28. – С. 58.): 1) Дискредитацію ідей, базовими положеннями яких є уявлення відносно кримінального покарання як єдиної справедливої форми наслідків вчиненого злочину. Як результат все більшого поширення отримують ліберальні ідеї, згідно з якими кримінальне покарання, як утилітарний кримінально–правовий захід, не здатне вирішувати нагальні проблеми, пов’язані з виправленням осіб які вчинили суспільно небезпечне діяння, вирішенням задач по дієвому попередженню злочинів з метою забезпечення як загальної так і спеціальної превенції; 2) Криза наукових концепцій покарання детермінувала як відновлення вже відомих підходів до визначення причин вчинення злочинів і адекватної відповіді на їх вчинення, так і формулювання нових ідей, які в сукупності і розглядаються в якості альтернатив класичній і соціологічній школі кримінального права, на підставі яких і було піднесене до рівня абсолюту кримінальне покарання у чистому вигляді.

Сучасне кримінальне право України тільки знаходиться на порозі постмодерну, парадигмою якого слід вважати так звану антроподицею (Козаченко О.В. Культурологічний вимір парадигми сучасного кримінального права. // Право України. Юридичний журнал. «Видавничий Дім «Ін Юре». – 2009. – №5. – С.124.). У найбільш загальному вигляді під антроподицеєю слід розуміти світоглядну позицію відповідно до якої людина повинна розглядатися як ядро всіх соціальних відносин з подальшим виправдовуванням і піднесенням ролі людини засобами культури, філософії, науки (Козаченко О.В. Антроподицея як підґрунтя для підвищення ефективності кримінального права // Кримінологія в Україні та протидія злочинності: Зб. наук. статей за ред. М.П. Орзіха, В.М. Дрьоміна. – Бібліотека журналу «Юридичний вісник». – 2008. – С.130.). При цьому слід зазначити, що існує декілька теоретичних напрямків, що об’єднують суміжні за змістом теорії, що досліджують казуальні першопричини вчинення злочинів, зокрема: 1) Теоцентричні теорії – які пов’язують вчинення злочину з нехтування особою, яка вчинила злочинне діяння, релігійними встановленнями. При цьому відповідальність має носити ознаки спокути вчиненої злочинної поведінки, за якою визнається як протиправний так і гріховний характер; 2) Метацентричні теорії –які ведуть пошук причин вчинення злочину в трансцендентних сферах, розглядаючи в якості першопричин злочинної поведінки не персоніфіковані вищі сили, які спонукають особу до злочинної діяльності залишаючи тільки уяву про можливість вибору власної поведінки, оскільки доля злочинця визначена ще до того моменту, як ним безпосередньо вчинений злочин; 3) Антропоцентричні теорії – які пов’язують вчинення злочинів з психологічними (усвідомлене або неусвідомлене) та вітальними властивостями особи (Козаченко О.В. Культурологічний вимір парадигми сучасного кримінального права. // Право України. Юридичний журнал. «Видавничий Дім «Ін Юре». – 2009. – №5. – С.124.)

Антроподицея, як світоглядна позиція, на якій має здійснюватися розбудова сучасного кримінального права, орієнтує кримінально–правові встановлення не тільки і не стільки на укріплення публічних засад кримінального права, скільки на встановлення засад відновлювальної юстиції, за допомогою якої буде відновлена та соціальна ситуація, яка існувала до вчинення злочину.

Серед основних положень, які повинні знайти відображення у новій концепції кримінального закону і повністю відповідати парадигмі антроподіцеї, слід зазначити наступні: 1) Існує необхідність запровадження у кримінальному праві інституту медіації, який здатний здійснювати як позитивний вплив на поведінку злочинця так і орієнтувати на захист порушених прав, свобод та інтересів потерпілої особи, тим більше, що підвалини цього інституту у чинному кримінальному праві закладені у зв’язку з нормативним визнанням можливості звільнення від кримінальної відповідальності на підставі дійового каяття та примирення обвинуваченого з потерпілим; 2) Визнання юридичної особи як суб’єкта злочинного діяння, що власне було закріплено на законодавчому рівні а саме в Розділ XIV–1 КК України «Заходи кримінально–правового характеру щодо юридичних осіб»; 3) Необхідно на законодавчому рівні передбачити більш широке використання інших кримінально–правових заходів, які мають кримінально–правовий, але альтернативний щодо кримінальної відповідальності характер. При цьому під іншими кримінально–правовими заходами слід розуміти такі, які не спрямовані на покарання особи, а орієнтуються на відновлення дозлочинної поведінки особи шляхом застосування медичних, лікувальних, виховних заходів та ін.; 4) Необхідно переглянути систему і зміст кримінальних покарань з переорієнтацією останніх на відновлення порушених прав потерпілого; 5) Необхідно перейти від теоретичного обґрунтування до закладення підвалин відновлювальної юстиції. При цьому, перспектива формування повноцінної відновлювальної юстиції традиційно пов’язується з нормативно–закріпленими підставами її застосування, які формулюються в нормах матеріального права, та певного порядку діяльності учасників відновлювального провадження, які мають процесуальний характер; 6) Існує необхідність відмови від диференціації кримінальної відповідальності шляхом нормативного закріплення спеціальних ознак потерпілого, оскільки такими нормативними приписами фактично штучно обмежується коло осіб, які потенційно можуть бути визнані потерпілими і мають право на захист власних інтересів шляхом участі у кримінальному судочинстві; 7) Також є необхідність підтримання загальної тенденції по спеціалізації застосування кримінально–правових заходів через нормативне закріплення ознак спеціального суб’єкта злочину, що створює умови для визначення необхідного і достатнього впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно–небезпечне діяння. Індивідуальний підхід до застосування кримінально–правових заходів в цілому а не тільки щодо обрання форм кримінальної відповідальності, стає передумовою для розширення переліку відповідей з боку держави на вчинений злочин, що вкладається у конфігурацію антроподицеї кримінального права (Козаченко О.В. Антроподіцея як підґрунтя для підвищення ефективності кримінального права // Кримінологія в Україні та протидія злочинності: зб. наук. ст. – С. 132–135).

Активна робота, щодо практичної реалізації наведених вище положень, а також наукові розробки з зазначених питань, є необхідною передумовою для формування сучасного кримінального законодавства, що здатне дати відповіді на виклики постмодерну.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОЧАТОК КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Німчук І.В

студентка 4-го курсу Інституту прокуратури та слідства

Національного університету «Одеська юридична академія»

Конституція України у ст. 27 закріплює положення: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя». Отже, Конституція України гарантує кожній людині право на життя, однак Основний Закон не вказує на момент, з якого починає діяти відповідне право, гарантоване нею. Обережність у національному праві стосовно проблеми закріплення моменту виникнення прав людини зрозуміла. Питання є настільки неоднозначне та складне, що навіть міжнародно-правові акти у цій частині не зовсім конкрет