Науково-технічний прогрес і розвиток мистецтва

С развитием научно-технического прогресса и позитивистски-материалистических тенденций в культуре XIX-XX вв., а также реалистического и натуралистического искусства, намечается и существенное смещение акцентов в понимании искусства.

С бурным развитием в XIX в. естественных и точных наук, а позже и гуманитарных (на новой научной основе) предпринимаются активные попытки подхода к искусству с позиций этих наук. Внутри них и на их стыках начинают складываться практически отдельные дисциплины, посвященные искусству. В этом плане можно указать на психологию искусства, социологию искусства, семиотику искусства, информационную эстетику, морфологию искусства, герменевтику искусства, феноменологию искусства и некоторые другие.

Этому отчасти способствовало и появление в ХХ в. ряда новых видов искусства, основанных на достижениях новейшей техники: фотографии, кино, дизайна, телевидения, видеоклипа, оснащенных супертехническими достижениями шоу, компьютерных и сетевых арт-проектов, «сетевого искусства» (нет-арт).

Художник понимался и как простой ремесленник, обладающий суммой навыков для создания неких предметов по определенным правилам; и как специфическое орудие божественного творчества, искусный посредник, с помощью которого высшие силы созидают нечто, необходимое людям на определенных этапах их исторического бытия; и как гениальный творец (демиург), и как гений, одаренный богатым художественным воображением, и как мудрое одухотворенное существо, особым (художественным) образом осознающее и осмысливающее социальную действительность и изображающее ее в своих произведениях. Художник нередко понимался и как выразитель своих личных чувств, переживаний, эмоциональных настроений, которые так или иначе воздействовали на эмоциональную сферу воспринимающих его искусство.

В ХХ в. в ходе глобального перехода от Культуры к чему-то принципиально иному существенно изменилась и ситуация с пониманием искусства. Начавшаяся «переоценка всех ценностей», к которой еще в 1870-е гг. призвал Ницше, привела и к переоценке классических эстетических представлений об искусстве. Причем процесс этот одновременно и достаточно активно протекал как в теоретической плоскости, так и внутри самого искусства (уже с авангарда начала ХХ в.), самой художественной практики и получил (в основном во второй половине ХХ в.) свое теоретическое осмысление и обоснование. Начался он в диаметрально противоположных движениях последнего этапа Культуры, но привел к одному результату.

Искусство вышло в жизнь и растворилось в ней практически без остатка. В качестве одной из существенных причин изменений в отношении к искусству, в понимании его и его статуса в современном цивилизационном процессе необходимо указать и на принципиальные и существенные изменения, происходившие в психике и менталитете человека ХХ в. под влиянием НТП. И процесс этот набирает ускорение в эру компьютерно-сетевой революции.

Современный мир находится в ситуации глобального переосмысления феномена искусства как на теоретическом уровне, так и в сфере самой арт-практики.

61. Естетичні проблеми маніпуляції свідомістю

Особливою формою суспільної свідомості та духовного життя людей є естетична свідомість. У ній дійсність відображається з погляду понять — категорій: "піднесене — низьке", "прекрасне — огидне", "комічне — трагічне". її специфіка полягає у відображенні дійсності у формі художніх образів.

Художній образ — форма пізнання дійсності, її оцінки і вираження, ставлення до неї індивідів та їх соціальних спільнот. У художньому образі інтегруються об'єктивне і суб'єктивне, матеріальне і духовне, зовнішнє і внутрішнє в об'єктах, предметах, явищах і процесах. Він — не просто копія свого прообразу, а перетворення його цілісною свідомістю суб'єкта відображення. Така унікальна структура художнього образу зближує естетичну свідомість і з наукою, і з мораллю, і з продуктами технічної творчості, і з мовою; дає йому можливість водночас зберігати суверенність, бути носієм специфічної інформації, яка недоступна іншим формам суспільної свідомості. Зв'язки з ними в естетичній свідомості існують і функціонують на основі діалектики взаємного зближення і віддалення: чи то вона зближується з релігійною свідомістю, чи стає її протилежністю, чи рідниться з наукою, чи уподібнюється до гри. Соціальна філософія бачить вирішення цієї суперечності на шляху утвердження специфічних якостей естетичної свідомості та зміцнення її зв'язків з наукою, технікою, спортом, засобами комунікації і всіма формами суспільної свідомості.

У змістовому плані суспільно-психологічний рівень естетичної свідомості включає естетичні почуття (натхнення, насолоду, творче піднесення, почуття гумору та ін.), емоції (радість, гнів, тривогу тощо), естетичні смаки, настрої та переживання, стихійний естетичний досвід життєдіяльності. Ідеологічний рівень цієї свідомості є сукупністю принципів, категорій, теорій і концепцій, ідеалів естетичного засвоєння дійсності: практичної (садово-паркова культура, дизайн), художньо-практичної (карнавал, шлюбний обряд, етикетна поведінка), художньо-творчої (мистецькі твори), художньо-рецептивної (сприймання творів мистецтва), рецептивно-естетичної (сприймання краси реального пейзажу), духовно-культурної (ідеали особистого смаку, смакові судження, оцінки), теоретичної (естетичні погляди, концепції, теорії).

Обидва рівні естетичної свідомості з найбільшою повнотою виявляються в мистецтві. Воно — специфічний рід практично-духовного засвоєння світу людиною, який через свої пізнавальну, оцінну, творчу і знаково-комунікативну функції дає змогу відтворювати (образно моделювати) людське життя в його цілісності, бути його уявним доповненням, продовженням, а іноді і заміною. Усі види мистецтва — цирк, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, живопис і графіка, скульптура, література, театр, музика, хореографія, фотографія, кіно, телебачення — є могутніми засобами формування свідомості кожного індивіда, дають змогу людині реалізовувати свої можливості, розвиватись духовно, емоційно, інтелектуально, прилучатися до колективного людського досвіду, вікової мудрості, загальнолюдських інтересів, прагнень та ідеалів.

Специфікою естетичної свідомості є те, що в її художніх образах дійсність відображається узагальнено і типово. Так, мистецтву класицизму притаманна генералізація — художнє узагальнення шляхом виділення і абсолютизації характерної риси героя; романтизму властива ідеалізація — узагальнення шляхом прямого втілення ідеалів, накладання їх па реальний матеріал; у реалістичному мистецтві кожне відтворене обличчя — тип, але разом з тим і цілком визначена особистість — "знайомий незнайомець".

Пізнавальна і виховна функції естетичної свідомості очевидні. Естетична свідомість освоює багатство предметно-чуттєвого світу, розкриває його розмаїття, відкриває нове в уже відомих речах, у повсякденному, звичному — незвичайне, а також невідомі ще процеси.

Естетична свідомість формує цілісну особистість. Вона дає можливість пережити життя інших людей як своє і збагатитися їх досвідом, привласнити його, зробити фактом свого життя, елементом своєї біографії.

Серед інших функцій естетичної свідомості актуальні:

• суспільно-перетворювальна і компенсаторна (засіб пробудження соціально-спрямовувальної активності людей, їх чутливості до порушень суспільної гармонії);

• художньо-концептуальна (художник через власні спостереження і розмірковування над життям створює цілісну художню концепцію в музиці, скульптурі, літературі, кіно тощо);

• передбачення (здатність передбачати, прогнозувати майбутнє);

• інформаційна і комунікативна (інформація мовою танцю, живопису, архітектури, прикладного і декоративного мистецтва загальнодоступна, засвоюється легше, ніж інформація мовою слів; естетична свідомість об'єднує людей, прокладає шляхи до взаєморозуміння народів);

• навіювальна (навіювання певного ладу думок і почуттів, майже гіпнотичний вплив па людську психіку);

• гедоністична (надає людям насолоду, робить їх причетними до творчості художника).

У цілому естетична свідомість містить відповіді па запитання про природу й особливості естетичного в системі ціннісних відносин, закономірності диференціації естетичних цінностей, діалектику цінності та естетичної оцінки, сприйняття та естетично орієнтованої практики, значення естетичної активності людини в соціальному та індивідуальному житті, у різних сферах культури, у вихованні й освіті людей. Значне місце в естетичній свідомості займають думки про виникнення художньої діяльності, її структурні і функціональні особливості; зв'язок процесу художньої творчості та її сприйняття людиною; закон художньої діяльності; особливості сучасного етапу естетичного розвитку суспільства і перспективи мистецтва.

Формується естетична свідомість на основі практики. В умовах сучасного світу можна говорити про багатоманітність соціальних практик, що є основою формування даного феномену. Особливістю естетичної свідомості є те, що взаємодія людини з реальним світом сприймається, оцінюється та переживається індивідуально на основі існуючих ідеалів, смаків, потреб. Виділяють наступні рівні естетичної свідомості:

o масової повсякденної естетичної свідомості;

o спеціалізованої естетичної свідомості.

Масовий повсякденний естетичний рівень базується на узагальненому емпіричному досвіді: естетичні переживання, почуття і так далі. Носіями масової повсякденної естетичної свідомості є переважна більшість людей. Мистецтво починається з враження, воно викликає в людині емоції, афекти.

Спеціалізована естетична свідомість має два рівні: носіями першого є люди, які займаються художнім мистецтвом, другий рівень спеціалізованої естетичної свідомості репрезентують фахівці у сфері мистецтва та естетики. Це теоретичний рівень естетичної свідомості [4]. Теоретичний рівень спирається на загальнофілософські уявлення про світ, людину і її місце у всесвіті.

Відповідно до рівнів естетичної свідомості проявляються її особливості з позиції відображення дійсності. Виділяють чуттєво-емпіричний рівень відображення в естетичній свідомості, раціональний та теоретичний. На чуттєво-емпіричному рівні формується естетичне споглядання, естетичне сприйняття, естетична уява. На раціональному рівні естетичні судження, цінності, погляди, ідеали. Теоретичний рівень спирається безпосередньо на раціональну форму відображення дійсності та оперує категоріями естетики.

Естетична свідомість творчого типу відрізняється здатністю розуміти красу та творити за законами краси, створюючи художні витвори

62. Політика в галузі культури і мистецтва

Культурна політика — це діяльність влади і держави в галузі культури і мистецтва, що ставить собі за мету сприяти розвиткові національної культури і мистецтва в інтересах національної спільноти. Мистецтво неможливо зрозуміти, виходячи лише з нього самого, ігноруючи соціокультурні структури та відношення, з якими воно безперервно взаємодіє. Мистецтво і культура загалом формують цілісну картину світу, тобто певну систему координат, через яку людина сприймає та оцінює навколишній світ. Мистецтво породжується певною картиною світу і водночас сприяє її становленню. Така картина світу може існувати як загальнолюдська, що складається із загальнолюдських універсалій, або як особистісна, але найстійкішою та багатою за змістом є національна, або етнічно-національна. З нею пов’язана можливість само ідентифікації як етносу, нації, так і окремої особистості. В межах кожної нації існує певна кількість різних етносів, соціальних груп, кожна з яких має своєрідну субкультуру. Між ними існують як точки збігу, так і точки розходження. культурна політика держави полягає в намаганні зберегти або видозмінити певну картину світу. В такій політиці зацікавлена будь-яка влада, що прагне самозбереження.Основним суб’єктом культурної політики є національна дерЖава.Об’єктом культурної політики виступає народ, його загальнонаціональна картина світу. В кожному суспільстві віками формувалася певна національна картина світу, саме вона і є основним об’єктом культурної політики. Отже, культурна політика — це певний (усвідомлений або неусвідомлений) вплив держави на культуру з метою зміни (повної або часткової) чи збереження її. Отже, головними цілями культурної політики держави є:

— формування загальнонаціональної картини світу та її поширення серед громадян;

— підтримання, збереження існуючої картини світу у вигляді традиції та передання її наступним поколінням;

— розвиток, модернізація, пристосування існуючої картини світу до змін соціокультурної реальності.

Засоби здійснення культурної політики доволі різні. для поширення різноманітних образів та їх фрагментів серед усіх прошарків населення суспільство використовує «носіїв» картини світу. Головну роль серед них відіграють спеціальні соціальні інституції — система освіти, заклади культури: музеї, бібліотеки, архіви, виставки, театри, кінотеатри, концертні зали тощо, а також засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, відео і комп’ютерна мережі. учасниками культурно-політичних процесів є всі інституції та суб’єкти, що беруть участь у соціокультурному житті, їх можна поділити на три складові:

— спільноти, що становлять різні субкультури у межах національної спільності й мають відмінні картини світу. Саме для них і заради них існує культурна політика; саме їхні картини світу і є об’єктом культурної політики;

— люди, які створюють «продукти» культури: художники, актори, режисери, співаки, композитори, музиканти, критики вчені в галузі культури та мистецтва, письменники, журна-

лісти, іміджмейкери, продюсери, телеведучі та ін;

— люди, які здійснюють культурну політику: державні діячі, чиновники, меценати, керівники закладів культури. усі три групи учасників культурної політики мають власні інтереси, що істотно різняться між собою. В цих інтересах існують ніби два шари: інтереси, що декларуються, та інтереси реальні. інтереси, що декларуються, завжди широковідомі — про них багато говорять і пишуть, їх вважають загальновизнаними, такими, про які не сперечаються. реальні інтереси зазвичай або не усвідомлюються, або ретельно приховуються. різниця інтересів у галузі культури зумовлена не тільки різними ролями, які відіграють у культурному житті її учасники, а й передусім наявністю в суспільстві культурної стратифікації. Вона означає, що в суспільстві функціонують не тільки одна загальна культура (ядро культури), а кілька різних культур, або субкультур — елітарна, масова, народна, консервативна, кримінальна, інноваційна тощо.різноманітність субкультур у певній єдиній спільноті (в національній державі) — це ознака складності соціуму, його соціального здоров’я та наявності потенціалу розвитку, запорука його стійкості щодо можливих змін, при яких одна з існуючих субкультур може стати домінантною.Що ширший спектр культурної розмаїтості, то більшим є вибір у соціумі певної картини світу як провідної, тобто такої, яка є адекватною реальному світові за умови зміни самого світу. Тому культурна політика тієї або іншої влади має враховувати наявність найзначніших і найвпливовіших субкультур та їхніх картин світу, а отже, і мистецтва, що їх репрезентує, і визнавати їх художні потреби та права.В умовах національної держави національна політика в галузі культури має бути спрямована на підтримання національної картини світу і через неї — на підтримання єдності нації. Всі субкульту-

ри суспільства здатні взаємодіяти і підтримувати зв’язки одна з одною завдяки наявності загальнонаціональної картини світу — ядра культури суспільства. Ядро культури суспільства акумулюється та реалізується в мові і фольклорі, пам’ятках культури та еталонних творах мистецтва, архітектури, літератури й живопису. Ядро культури є власне культурною спадщиною, тим, що передається від покоління до покоління. культурна політика щодо нього, здебільшого, має охоронний характер.

культурна політика, що підтримує та трансформує національну картину світу, має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Внутрішня культурна політика спрямована на формування національної картини світу та її поширення серед громадян, підтримку, збереження картини світу у формі традиції та передання її наступним поколінням,

розвиток, модернізацію, пристосування існуючої картини світу до умов, що змінюються.Завдання зовнішньої культурної політики — захист своєї національної картини світу, яка зовсім не означає культурну ізоляцію. Зовнішня культурна політика спрямована на:

— захист своєрідності національної картини світу від зовнішніх

деформаційних впливів «сильніших» або агресивних культур;

— пропаганду найважливіших фрагментів національної картини

світу за межами національної держави з дотриманням мети ознайомлення з нею інших народів і поширення серед цих народів власної культури. культурна політика — це завдання управління, і кожна держава вирішує її по-своєму. умовно способи здійснення культурної політики можна поділити на три основні типи. «популістська» культурна політика характеризується намаганням підтримувати картини світу щонайбільшої кількості субкультур, розглядаючи їх як рівноправні, або такі, що мають право на існування. «патерналістська» культурна політика надає переваги певним субкультурам на шкоду іншим. Внаслідок обмеженості ресурсів культурної політики надання пріоритетності одним субкультурам призводить до нехтування інтересами інших. «Тоталітарна» культурна політика має місце, коли всім субкультурам суспільства нав’язується єдина уніфікована картина світу однієї субкультури — правлячої еліти — при забороні і придушенні всіх інших. Залежно від того, яка мета — формування та зміна картини світу, чи її збереження та консервація — превалює в культурній політиці, існують два її різновиди: «інноваційна» культурна політика намагається прискорити еволюцію ядра культури в певному напрямі, «консервативна» — намагається сповільнити еволюцію ядра культури, зберігаючи його по можливості в незмінному вигляді.Мистецтво посідає в культурній політиці одне з чільних місць. Це зумовлено тим, що образи та фрагменти картин світу, які демонструє мистецтво, засвоюються на рівні повсякденної свідомості набагато легше, ніж наукова гіпотеза чи політичне гасло. Враховуючи ці можливості мистецтва, будь-яка держава завжди прагнула тією або іншою мірою контролювати художнє життя суспільства. Тобто якщо мистецтво сприяло зближенню картин світу громадян з ядром національної культури, держава була готова підтримувати його. Там, де мистецтво вносило в картину світу надмірну різноманітність або виступало проти загальнокультурного ядра (як контркультура), держава або ігнорувала наявність контркультури, або намагалася підпорядкувати його своєму впливу навіть шляхом насилля.Сучасні демократичні держави відмовилися від прямих репресій та цензурних заборон, але замінили їх більш тонкими механізмами культурної політики, що більшою мірою відповідають духові часу. Головними інструментами культурної політики в сучасних умовах є:

— суспільне визнання окремих творів та їх авторів;

— добір, збереження та трансляція культурних благ, успадкованих з минулого та освячених самим фактом їх збереження;

— навчання й виховання творців і художників, спроможних створювати культурні блага;

— формування смаків та інтересів публіки, здатних споживати певні типи культурних благ. найважливіші з інструментів культурної політики використовуються сучасною системою освіти, яка визначає, по-перше, що саме з творів мистецтва заслуговує бути переданим новому поколінню, а що — не заслуговує. по-друге, система освіти навчає, як треба «правильно» сприймати, оцінювати й розуміти ці твори. Саме державна система освіти експертним шляхом надає деяким художнім творам священий знак визнання, заносячи імена їхніх авторів до загально-освітніх програм і здійснюючи їх перетворення на «класиків».

політичне ставлення до культури і мистецтва принципово змінилося наприкінці XX ст. у 1991 р. в договорі про Європейський Союз (ЄС) до сфери культури вперше було застосовано політичні та економічні поняття, оскільки сфера культури була визнана незалежним чинником розвитку суспільства (Маастріхтський договір). Створена в межах ЮнЕСкО Всесвітня комісія з розвитку і культури визначила такі цілі культурної політики:

— зберегти культурну різноманітність Європи й допомагати її розвитку; реалізувати потенційні можливості місцевих (локальних) культур; використовувати потенціал культури на індивідуальному, соціальному та національному рівнях;

— використовувати всі можливості для перетворення культури на дійову силу, здатну підтримувати та стабілізувати гуманітарний розвиток суспільства.