2015-05-15
368
Новим КПК України, на нашу думку, не досить вдало врегульовано процесуальну компетенцію начальника слідчого відділу по керівництву досудовим слідством. Зокрема, аналіз ст. 39 КПК свідчить, що «керівник органу досудового розслідування» (на відміну від «начальника слідчого відділу» – ст. 1141 КПК України) позбавляється навіть можливості оскаржувати вказівки прокурора, що значно погіршує його процесуальне становище. При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 39 КПК невиконання керівником органу досудового розслідування законних вказівок і доручень прокурора тягне за собою «передбачену законом відповідальність» – тобто кримінальну відповідальність, як це визначено «Прикінцевими положеннями». Наявність подібних норм є неприпустимою і порушує принцип «персональної» відповідальності. Адже, як правило, прокурор у більшості випадків надсилатиме письмові вказівки саме на адресу керівника органу досудового розслідування та вимагатиме здійснення контролю за їх виконанням слідчими, що йому організаційно підпорядковані.
|
|
|
З цього приводу виникає закономірне питання, якщо у керівника у підпорядкуванні десятки чи сотні слідчих, яким чином він зможе проконтролювати виконання вказівок прокурора та чому саме він (не виступаючи «процесуальним керівником» розслідування) має нести за їх невиконання кримінальну відповідальність.
У той же час позитивним слід визнати положення нового КПК України стосовно права прокурора на ініціювання перед керівником органу досудового розслідування питання про відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу, або у випадку неефективного досудового розслідування (на відміну від положення ст. 227 КПК 1960 р., яким передбачено за прокурором право безпосереднього відсторонення слідчого від посади). Ці зміни додаткового підкреслюють статус керівників слідчих підрозділів ОВС. Крім того, тільки Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя і прирівняні до них прокурори своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування, у тому числі слідчому підрозділу вищого рівня в межах одного органу, у разі неефективного досудового розслідування.
Як підсумок, слід зазначити, що реформування системи органів досудового слідства України, виконання покладених на них завдань щодо всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин кожної кримінальної справи, забезпечення прав і свобод фізичних та юридичних осіб висувають нові вимоги щодо особистих і професійних якостей працівників керівної ланки органів досудового слідства, зумовлюють необхідність підвищення їх ролі у системі управління персоналом слідчих підрозділів, рівня їх управлінської компетенції.
|
|
|
Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 37. – Ст. 1370. 2. Про міліцію: закон України від 20.12.1990 № 565-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/565-12. 3. Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України: закон України від 22.02.2006 № 3460-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3460-15. 4. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України: указ Президента України від 31.07.2012 № 462/2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/
462/2012. 5. Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ: постанова Кабінету міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/114-91-п. 6. Бандурка О. М. Управління в органах внутрішніх справ України: підручник / О. М. Бандурка. – Х.: Ун-т внутр. справ, 1998. – 480 с. 7. Ізбаш К. С. Організаційно-правові засади роботи з персоналом органів досудового слідства МВС України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Ізбаш Катерина Сергіївна. – Х., 2008. – 190 с.
7. Толочко О. Правова природа процесуального керівництва прокурором досудовим розслідуванням / О. Толочко // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2012. – № 2. – С. 60–64. 8. Мірковець Д. М. Деякі аспекти співвідношення інституту керівництва досудовим слідством із самостійністю та незалежністю слідчого / Д. М. Мірковець // Забезпечення законності в діяльності органів дізнання та досудового слідства: матеріали I наук.-практ. конф. (Луганськ, 25 берез. 2011 р.) / Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка; [редкол.: Л. В. Черечукіна, О. Г. Русанова]. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2011. – С. 62.
Одержано 21.09.2012
L
УДК [343.1+343.98](477)
Валерій Юрійович Шепітько,
завідувач кафедри криміналістики
Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»,
доктор юридичних наук, професор,
академік Національної академії правових наук України,
заслужений діяч науки і техніки України
ТРАНСФОРМАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ТА ДЕЯКІ ТЕНДЕНЦІЇ КРИМІНАЛІСТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
Звернено увагу на новели кримінального процесуального законодавства та деякі тенденції реформування органів досудового слідства в сучасних умовах. Встановлено взаємозв’язки між процесуальною формою та криміналістичними засобами. Підкреслено важливість виокремлення функції розслідування злочинів.
Ключові слова: кримінальний процесуальний кодекс, досудове слідство, тенденції криміналістики, засоби криміналістики, слідча дія.
Сучасний етап розвитку державності в Україні характеризується прагненням до стандартів європейської спільноти, впровадження демократичних інституцій, удосконалення чинного законодавства. Протягом понад двадцять років національна юридична система знаходиться у стані перманентного реформування. Суттєві зміни відбуваються і в кримінально-процесуальному законодавстві, здійснюється реконструювання процесуальної форми, а також уже відбулося прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України.
Кардинальні зміни спрямовані на впровадження реальних змагальних засад до кримінального судочинства, побудову нової моделі кримінального процесу. Реформування стосуються, безумовно, й органів досудового розслідування, а також тих засобів, прийомів та методів, що ними використовуються.
|
|
|
Активізація наукових дискусій з проблем реформування судових та правоохоронних органів зумовлена прийняттям нового КПК України. Аналіз пропонованих змін свідчить про відсутність належної стратегічної концепції їхнього реформування, запозичення положень з різних процесуально-правових систем та створення на цій підставі достатньо спірного «конгломерату норм». Прослідковується негативна тенденція щодо змінення реальних повноважень та компетенції слідчого, надання йому невластивих функцій. Новим КПК України передбачено можливість проведення негласних слідчих (розшукових) дій, перенесення деяких аспектів слідчої діяльності до судової сфери, позбавлення слідчого можливостей самостійно здійснювати збирання і формування доказової бази по справі; встановлюється розподілення досудового розслідування на процеси розслідування злочинів і кримінальних проступків.
Криміналістика виконує, у певному сенсі, забезпечувальну функцію кримінального процесу. Реалізація кримінально-процесуальних норм здійснюється завдяки використанню криміналістичних засобів у різних ситуаціях. Найбільш ефективне проведення слідчих дій залежить від того, що відноситься до них, яка їх система. Від установлених в законі слідчих дій залежать засоби криміналістики: криміналістичні прийоми, їх системи, типові тактичні операції. Зокрема, в новому КПК України фактично «втрачені» деякі традиційні слідчі дії: очна ставка, перевірка показань на місці, виїмка, призначення експертизи. Але до КПК України внесено значну кількість негласних слідчих (розшукових) дій. Разом з тим, який їх реальний механізм реалізації та за допомогою яких криміналістичних засобів вони будуть здійснюватися – на сьогодні залишається невирішеним.
|
|
|
|
Пропозиції різного роду процесуальних приписів повинні узгоджуватися з майбутньою ефективною діяльністю відповідних суб’єктів, які мають сприяти (або не перешкоджати) економії процесуальних засобів, відповідати положенням наукової організації праці. Зміни в кримінально-процесуальному законі кінцевою своєю метою передбачають покращення якості діяльності відповідних суб’єктів-правозастосувачів. Справедливим є висловлювання О. Я. Баєва, який підкреслює, що «закон достатньо стабільний і піддається змінам для покращення своєї якості лише у тих випадках, коли внаслідок узагальнення репрезентативного масиву кримінальних справ, а також аналізу думок компетентних експертів стає вочевидь необхідність таких змін» [5, с. 24].
Взаємопроникнення норм кримінально-процесуального права та засобів криміналістики достатньо чітко відображається в слідчій практиці. В. І. Коміссаров зазначає, що криміналістика аналізує закон, але не в цілях розроблення рекомендацій з його удосконалення (хоча в окремих випадках такі рекомендації можуть обґрунтовуватися з позиції криміналістики), а в цілях з’ясування сутності, спрямованості закону, щоб своїми засобами, прийомами, методами сприяти більш ефективній його реалізації. Без механізму реалізації норм КПК закон бездіє [12, с. 15].
В кримінально-процесуальній літературі, особливо останнім часом, звертається увага на необхідність подальшого удосконалення процедури судового контролю під час досудового розслідування [11, с. 179]. При цьому достатньо нагадати, що необґрунтоване внесення змін до кримінально-процесуального законодавства впливає на можливість використання тактичного арсеналу слідчого, обмежує його вільний вибір або призводить до свавілля. Зокрема, передчасне введення так званого інституту «судового контролю», суттєво обмежило слідчу діяльність і вплинуло на процесуальну самостійність слідчого.
Прагнення перебудувати усю слідчу діяльність передбачає одержання відповідей на такі запитання: хто є суб’єктом цієї діяльності, які органи можуть її здійснювати, які засоби можна задіювати та на якому етапі? Слідча діяльність за своєю природою є пізнавальною. У процесі такої діяльності вирішуються розумові завдання, що сприяють оперативному одержанню інформації про злочин і злочинця. Питання про реальну самостійність слідчого набуває все більшого значення у зв’язку із збільшенням кількості відомств, в яких існують слідчі апарати [10, с. 108]. Тому кримінально-процесуальне законодавство має бути оптимальним, спрямованим на встановлення такого порядку, який дозволить об’єктивно і своєчасно зібрати інформацію, встановити винуватих осіб, відновити справедливість. Перетворення кримінально-процесуального порядку не повинно бути хаотичним, необхідно враховувати мету слідчої діяльності, її функції та засоби здійснення, а також кінцевий результат.
У зв’язку з демократизацією кримінального процесу, прагненням впровадити змагальний процес до стадії досудового провадження пропонується переглянути функціональне призначення слідчого та обмежити його лише обвинувальною функцією, створити формулу «слідчий – обвинувач», тобто він виконує діяльність сторони обвинувачення. Дана позиція прослідковується й у новому КПК України. Відповідно до Глави 3 нового КПК України слідчого органу досудового розслідування (ст. 40) вже віднесено до сторони обвинувачення.
У змагальному процесі важливим є розмежування функцій учасників на: функції обвинувачення, захисту та вирішення справи за сутністю. На досудовому слідстві таку схему або конструкцію важко визнати ідеальною. Доцільно відзначити існування й такої функції, як функція розслідування злочинів. В іншому випадку слідчі завжди будуть виявляти обвинувальний ухил. З другого боку, складно уявити рівність сторін на досудовій стадії провадження по справі. Виходить, що у такому випадку слідчий буде збирати лише докази обвинувачення, а захисник докази захисту – шляхом так званого «паралельного розслідування». А. Р. Бєлкін ставить питання: «Чи можуть взагалі на досудових етапах руху кримінальної справи бути забезпечені рівність і змагальність сторін?». І далі зазначає, що без радикального змінення існуючої моделі досудового слідства «рівність і змагальність сторін на цих етапах кримінальної справи – фактично лише юридичні фікції» [6, с. 39].
Дискусійною на теперішній час залишається проблема визначення мети та кінцевого результату розслідування, прагнення до встановлення істини по справі. Існують позиції, які заперечують можливість встановлення об’єктивної істини в кримінальному судочинстві або пропонують замінити її іншою категорією – істина формальна (процесуальна, судова, слідча) [13, с. 22, 23].
Справедливість розслідування не може бути забезпечена без встановлення (доказування) фактів, що відображають об’єктивні обставини події, що є предметом розслідування. Пошук істини є антиподом так званого «обвинувального ухилу» [14, с. 357]. В. С. Бурданова зазначає, що об’єктивна істина визнається встановленою, коли доказується повна відповідність між тим, що передбачалося (моделювалося), і тим, що встановлено, не залишаючи при цьому ніяких сумнівів [8, с. 15].
Виключення істини з цілей кримінального процесу, безумовно, вплине й на сутність науки криміналістики. Мова йде про те, які закономірності тоді буде вивчати криміналістика? У літературних джерелах висловлюється думка про те, що криміналістика виникла і розвивається як наука, що сприяє своїми положеннями діяльності правозастосовних органів по встановленню істини в судочинстві, відправленню правосуддя і запобіганню злочинам. Відповідно до цього криміналістика вивчає саме ті закономірності дійсності, які виявляються в галузі діяльності дізнавача, слідчого, суду, експерта-криміналіста по встановленню істини (виділено нами. – В. Ш.) в судочинстві [2, с. 148].
Засоби криміналістики можуть бути використані різними суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності. Так, розподіл функцій в кримінально-процесуальній галузі передбачає правомірним постановку питання про «тактику прокурорської діяльності», «тактику суду (судді)», «тактику захисту». У сучасних умовах недостатньо дослідженою в теоретичному плані виступає судова тактика, тактичні особливості судового слідства, тактичні прийоми проведення судових дій (перехресного допиту, очної ставки в суді, пред’явлення для впізнання та ін.).
Викликає заперечення підхід тих учених-криміналістів, які вважають, що криміналістична тактика повинна забезпечувати своїми засобами лише сторону обвинувачення. Так, В. Д. Зеленський підкреслює, що дослідження тактики захисту по кримінальним справам – це не криміналістика [9, с. 201]. Т. В. Авер’янова зазначає, що захист обвинуваченого (підозрюваного) – об’єкт іншої науки… [1, с. 72–73]. Більш того, помилковою уявляється позиція про віднесення захисника (адвоката) до «суб’єктів протидії слідству».
Захист повинен здійснюватися в межах закону та професійної етики. Тактика професійного захисту по кримінальним справам має розглядатися як підсистема криміналістичної тактики [3, с. 7, 8]. У цьому аспекті М. О. Баєв справедливо вказує, що істина в кримінальному судочинстві досягається в результаті розроблення проблем, що складають її предмет, не однією, а обома сторонами – і обвинуваченням, і захистом – шляхом кримінально-процесуального дослідження злочину, а потім презюмується вироком, що набув законної сили [4, с. 9].
Таким чином, зв’язок норм кримінально-процесуального закону і засобів криміналістики є двостороннім. Необґрунтовані зміни процесуального порядку негативно впливають на реалізацію засобів, прийомів та методів криміналістики. Впровадження реальних засад змагального кримінального процесу передбачає – своєчасне розроблення та належне забезпечення науково обґрунтованими технічними, тактичними і методико-криміналістичними засобами його суб’єктів.
Список використаних джерел: 1. Аверьянова Т. В. О тактике защиты и социально-психологической характеристике / Т. В. Аверьянова // Актуальні проблеми криміналістики: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 25–26 верес. 2003 р.) – Х.: Гриф, 2003. – С. 72–73. 2. Архипова И. А. О предмете криминалистики / И. А. Архипова, Р. С. Белкин // Ученые-криминалисты и их роль в совершенствовании научных основ уголовного судопроизводства: материалы вузов. юбил. науч.-практ. конф. (к 85-летию со дня рожд. Р. С. Белкина): в 2 ч. – Ч. 1. – М.: Акад. упр. МВД России, 2007. – С. 148. 3. Баев М. О. Тактические основы деятельности адвоката-защитника в уголовном судопроизводстве России (теория и практика): автореф. дис. … д-ра юрид. наук / Баев М. О. – Воронеж, 2005. – С. 7–8. 4. Баев М. О. Тактические основы деятельности адвоката-защитника в уголовном судопроизводстве / М. О. Баев. – Воронеж: Воронеж. гос. ун-т, 2004. – С. 9. 5. Баев О. Я. Уголовно-процессуальное исследование преступлений: система и ее качество / О. Я. Баев. – М.: Юрлитинформ, 2007. – С. 24. 6. Белкин А. Р. УПК РФ: конструктивная критика и возможные улучшения. Часть 1. Общие положения и принципы уголовного судопроизводства. – Изд. 2-е, доп. / А. Р. Белкин. – М.: МГУПИ, 2010. – С. 39. 7. Белкин Р. С. Уголовный процесс. Криминалистика. Судебная экспертиза / Р. С. Белкин // Ученые-криминалисты и их роль в совершенствовании научных основ уголовного судопроизводства: материалы вузов. юбил. науч.-практ. конф. (к 85-летию со дня рожд. Р. С. Белкина): в 2 ч. – Ч. 1. – М.: Акад. упр. МВД России, 2007. – С. 23–24. 8. Бурданова В. С. Поиски истины в уголовном процессе /
В. С. Бурданова. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – С. 15. 9. Зеленский В. Д. О защитнике как субъекте противодействия / В. Д. Зеленский // Расследование и противодействие ему в состязательном уголовном судопроизводстве: процессуальные и криминалистические вопросы: сб. науч. трудов. – М.: Акад. упр. МВД России, 2007. – С. 201. 10. Зеленский В. Д. О некоторых вопросах уголовно-процессуального закона, вдияющих на организацию расследования / В. Д. Зеленский // Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации – проблемы практической реализации: матер. Всерос. науч.-практ. конф. (г. Сочи, 11–12 окт. 2002 г.). – Краснодар: Изд-во Кубан. ун-та, 2002. – С. 108. 11. Капліна О. В. Проблеми реформування судових і правоохоронних органів України та створення належного механізму їх функціонування / О. В. Капліна // Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи: матеріали наук.-практ. конф., 14 трав. 2010 р. / ред. колегія: В. В. Сташис (голов. ред.) та ін. – Х.: Одіссей, 2010. – С. 179. 12. Комиссаров В. И. Криминалистическая тактика: история, современное состояние и перспективы развития / В. И. Комиссаров. – М.:
Юрлитинформ, 2009. – С. 15. 13. Печников Г. А. Проблемы истины на предварительном следствии /
Г. А. Печников. – Волгоград, 2001. – С. 22–23. 14. Трухачев В. В. Объективное и полное исследование обстоятельств дела как принцип уголовного судопроизводства / В. В. Трухачев, В. Е. Федорин // Юридические записки. – Вып. 18: Современный этап развития российского государства: на пути к «сильному» или правовому государству? – Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2005. – С. 357. 15. Шепитько В. Ю. Криминалистика: курс лекций / В. Ю. Шепитько. – Изд. 3-е. – Харьков: Одиссей, 2009. – С. 13.
Одержано 04.10.2012
Обращено внимание на новеллы уголовного процессуального законодательства и некоторые тенденции реформирования органов досудебного следствия в современных условиях. Установлены взаимосвязи между процессуальной формой и криминалистическими средствами. Подчеркнута важность выделения функции расследования преступлений.
Ключевые слова: уголовный процессуальный кодекс, досудебное следствие, тенденции криминалистики, средства криминалистики, следственное действие.
L
УДК 343.13(477)
Олександр олександрович Юхно,
начальник кафедри кримінального процесу
факультету з підготовки слідчих
Харківського національного університету внутрішніх справ,
доктор юридичних наук, доцент
Окремі аспекти реалізації статусу керівника
органу досудового розслідування за новим кримінальним процесуальним законодавством України
Розглянуто особливості змін та реалізації правового статусу керівника органу досудового розслідування у зв’язку із застосуванням нового Кримінального процесуального кодексу України.
За дослідженням, сьогодні реформування органів державної влади і такої її важливої гілки, як правоохоронних органів, та зокрема органів досудового розслідування тривають. Нагальна потреба у реформуванні досудового слідства здійснюється, крім внутрішньої соціальної потреби нашої країни, ще й інтеграцією України у світове співтовариство, втілення у правоохоронну практику міжнародних правових стандартів, а також необхідності дотримання вимог Ради Європи, що в цілому зумовлює необхідність нового погляду на діяльність органів досудового слідства та зокрема на здійснення сучасних підходів та моделей його керівництва. Від успішної реалізації цих завдань багато в чому залежить формування правової держави в Україні, авторитету органів державної влади, правоохоронних органів і суду, та їх іміджу у населення. На це неодноразово звертали увагу Президент та Уряд України. Зокрема, Президент України В. Янукович наголошував, що необхідно якісно новий підхід до організації роботи досудового слідства. Потрібно вже сьогодні забезпечити реальну процесуальну незалежність працівників цієї служби. Це не тільки відповідатиме меті та духу реформ, а й дозволить уникнути карального ухилу слідства, помилок та порушень прав людини. Треба пам’ятати, що міліція представляє державну владу. Тому навіть поодинокі випадки порушення закону правоохоронцями, їхні непрофесійні дії враз перекреслюють позитивні результати десятки тисяч міліціонерів [1, с. 2], що підкреслює актуальність піднятих і розглянутих питань.
За визначенням А. Горпенюка наявні теоретичні розробки стали методологічними витоками, науковим фундаментом для визначення сучасних проблем реформування органів досудового слідства та напрямів їх удосконалення. Він наголошував, що найбільш актуальними залишаються питання визначення місця слідчого апарату в системі правоохоронних органів; відправлення чіткої системи досудового слідства і приведення її у відповідність до Конституції України та вимог сучасного суспільства [2, с. 65–66], що ми підтримуємо. В той же час, на нашу думку, до цього слід зазначити ще й про проблеми удосконалення законодавчого визначення статусу, обсягів повноважень керівника органу досудового розслідування, відносно чого не вщухають дискусії серед науковців та практиків. Питання правового регулювання й ефективності організації, та провадження досудового слідства привертали увагу багатьох вітчизняних науковців ще у ХІХ столітті, зокрема Я. Баршева, С. Вікторовського, А. Коні, П. Люблінського, І. Фойницького. Вагомий внесок у розробку згаданої проблематики зробили як українські вчені, так і вчені країн співдружності незалежних держав: С. Альперт, В. Б. Аверянов, С. С. Алексєєв, О. О. Алексєєв, М. І. Ануфрієв, І. В. Арістова, О. М. Бандурка, М. Бажанов, О. В. Баулін, В. С. Венедиктов, Р. А. Калюжний, А. Г. Каткова, А. Т. Комзюк, О. Ларін, Н. П. Матюхіна, В. Нор, К. С. Ізбаш, О. П. Рябченко, Р. Ю. Савонюк, О. Ф. Скакун, А. А. Стародубцев, В. О. Соболев, О. І. Остапенко, В. М. Плішкін, В. П. Пєтков, В. К. Шкарупа, В. Шибіко, І. М. Шопіна, О. М. Цільмак та ін. [3, с. 99].
|
внесення змін до наказу МВС від 15.06.2011 р. № 336» [5], але результатів реального втілення запланованих концептуальних та досягнутих результатів, прогнозів на майбутнє з цих питань не оприлюднено. Вирішенню вказаних проблем повинна сприяти реалізація концепції реформування підрозділів досудового слідства органів внутрішніх справ. У той же час наукові дискусії з цих питань не припиняються, пошуки ефективних форм і методів керівництва слідчими підрозділами тривають. Керівник як особа, яку наділено владними повноваженнями та має певний вплив на підлеглих, за визначенням Т.С. Кабаченка, є центральною фігурою у будь-якому колективі. Керівник це професія і статус, потреба в якій виникає тоді, коли праця стає колективною. Саме керівник повинен вміти виробляти стратегію управління, консолідувати зусилля своїх підлеглих на розв’язання важливих завдань управління, використовуючи при цьому надану владу. На відміну від інших категорій працівників, що забезпечують управління, керівники являють собою групу посадових осіб, яким делеговані права та обов’язки владного характеру. Вони можуть віддавати накази, розпорядження, що є обов’язковими для відповідних виконавців [6, с. 32]. Більш поширено і точніше визначає функцію керівника О. М. Бандурка, який, зокрема, зазначає, що діяльність сучасного керівника є багатоплановою. Вона поєднує діяльність по визначенню основних цілей організації, а також шляхів їхнього досягнення, стратегії розвитку: це і вплив на підлеглих, і виконання певних функцій, як по відношенню до підлеглих і організації в цілому, так і до вищих органів. Нарешті, діяльність керівника передбачає і певний тип спілкування у стосунках з особами які є учасниками управлінських відносин [7, с. 100–101], що ми підтримуємо. Мета управління персоналом органів досудового розслідування, за визначенням К. С. Ізбаш, полягає: у прогнозуванні, плануванні, забезпеченні, координуванні, стимулюванні та контролі діяльності як слідчих підрозділів загалом, так і окремих слідчих зокрема. Таким чином до цілей управління керівника органу досудового розслідування можна віднести: забезпечення необхідної кількості й якості слідчих як на поточний період, так і на перспективу; створення рівних можливостей службово-трудової діяльності; раціоналізацію зайнятості працівників органу досудового розслідування; стабільне і рівномірне навантаження на кожного слідчого; належне соціально-правове забезпечення слідчих; забезпечення максимально можливої спеціалізації слідчих та ін. Невід’ємним елементом механізму управління персоналом органів досудового розслідування є управлінські функції, серед яких можна виділити: аналіз, прогнозування, планування, організацію, регулювання та контроль [8, с. 129–131], що ми підтримуємо. За визначенням І. А. Бачили функція, у загальному розумінні, означає діяльність, обов’язковість, роботу, зовнішній прояв властивостей обєкту у даній системі відносин [9, с. 68–69]. Теоретичний і прикладний характер функції управління Н. І. Куланін розглядає як дії, види, напрями діяльності суб’єкту управління відносно об’єкта [10, с. 23–24]. На нашу думку саме функції управління складають засади управлінських зв’язків між суб’єктом та об’єктом, що мають організуючий та регулюючий вплив на управлінські відносини. Кожна із названих функцій має своє власне призначення, зміст та методи реалізації. Зокрема, така функція як аналіз, який полягає у збиранні, накопиченні та обробці інформації керівною ланкою слідчих підрозділів, є базовою, важливою і обов’язковою умовою розробки об’єктивних управлінських рішень. Така функція, як прогнозування, дає керівнику слідчого підрозділу інформацію про майбутній можливий і перспективний результат діяльності підрозділу, передбачає його минулий та теперішній стан і є наслідком забезпечення науковості в керівництві. За допомогою планування забезпечується послідовний розвиток та функціонування управління роботою кожного слідчого та підрозділу в цілому, від ГСУ МВС України до слідчих підрозділів міськрайлінорганів внутрішніх справ. За допомогою планування забезпечується послідовний розвиток та функціонування управління персоналом слідчих підрозділів. У зв’язку з цим, планування передбачає такі види управлінської діяльності, як визначення стратегії системи, конкретних цілей наступної діяльності та засобів їх досягнення, закладає основи майбутньої роботи з урахуванням зовнішніх і внутрішніх факторів. До зовнішніх можна віднести: зростання загального рівня злочинності в цілому або конкретних її видів, вихід певної кількості слідчих на пенсію тощо. Слід врахувати і внутрішні фактори: переміщення слідчих на посадах, відпустки, відрядження та ін., які також впливають на розвиток і удосконалення керівництва усієї системи роботи слідства різних рівнів. Регулювання як одна із функцій управління персоналом органів досудового слідства полягає у забезпеченні оперативності самого процесу управління в умовах постійних зовнішніх та внутрішніх впливів на діяльність слідчих підрозділів. Регулювання полягає в налагодженні повсякденної праці працівників слідства, у забезпеченні взаємодії зовнішніх та внутрішніх структурних ланок органів досудового слідства в навчанні та вихованні персоналу тощо. Повсякденне оперативне регулювання, яке здійснюється керівником, передбачає прийняття нових управлінських рішень та внесення змін в ті, що були прийняті раніше. Воно також передбачає розподіл завдань між підлеглими, розстановку
слідчих за конкретними напрямами діяльності, навчання слідчих прийомам та методам розслідування, надання їм допомоги тощо.
