2015-05-15
300
Англосаксонська форма кримінального процесу характеризує його як ряд стадій, під час яких приймаються процесуальні рішення, починаючи від реєстрації інформації про злочин або арешт підозрюваного так і до звільнення засудженого. Романо-германська форма процесу, та французька юриспруденція характеризує кримінальний процес, як сукупність норм, які описують і регламентують організацію уповноважених правоохоронних органів на розгляд злочину, а також процесуальний порядок прийняття процесуальних рішень та провадження слідчих дій, які повинні бути вчинені з моменту виявлення злочину до моменту, коли особа визнана винною за вироком суду та початку відбувати призначеного покарання. Кримінальний процес Німеччини встановлює, що кримінальне судочинство – це врегульований законом рух справи з метою постановлення вироку. Деякі вчені розкриваючи зміст даних положень вважають, що це формальний механізм, який запроваджений для реалізації матеріального кримінального права [9].
|
|
|
Наука кримінального процесу України його поняття сформулювало як врегульовану кримінально-процесуальним законом діяльність і правовідносини відповідних державних органів і їх посадових осіб (суд, суддя, слідчий суддя, прокурор, начальник органу досудового розслідування, слідчий, оперативні підрозділи) та інших осіб, спрямовані на забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.
Хоча в процесуальній літературі можна зустріти й інші визначення кримінального
процесу [7].
Необхідність дослідження поняття кримінального процесу, його форми, сутності, структури, змісту, категорій, принципів (засад), доказів і доказування, заходів забезпечення кримінального провадження сприяє правильному розумінню поставлених державою завдань, які визначені у ст.. 2 КПК України.
Для з’ясування поняття «кримінальний процес», «кримінальне судочинство» необхідно провести аналіз наукових джерел та зробити відповідні висновки.
|
· прийняття норм, які встановлюють заборону протиправного діяння, види та розміри покарання за їх вчинення, обставини, що враховуються під час встановлення обставин злочину;
|
|
|
· правоохоронна діяльність спрямована на запобігання та виявлення кримінальних правопорушень, на притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину;
· охорона прав та законних інтересів учасників процесуальної діяльності повинна бути забезпечена шляхом постанови законного вироку, виконання судових рішень.
По-друге, відповідно до п. 10 ст. 3 КПК кримінальне провадження – це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.
Кримінальне провадження означає діяльність, застосування фізичних і розумових сил, що стосується кримінальних правопорушень, прийняття заходів щодо покарання винної особи. яка вчинила злочин.
Розглядаючи співвідношення кримінального права та процесу необхідно зазначити, що кримінальне право – це право матеріальне, статичне. Воно встановлює: ознаки кримінального правопорушення, складу кримінального проступку та злочину; види і розміри покарань за їх вчинення; обставини, що мають бути враховані при їх призначенні; інші заходи впливу стосовно осіб, які вчинили заборонені діяння.
Таким чином, кримінальне право встановлює обставини та надає кваліфікацію злочину, а кримінальний процес визначає яке рішення необхідно прийняти за тих чи інших обставинах, хто буде приймає процесуальне рішення, який зазначений порядок та процедура.
Стаття 62 Конституції України вказує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (презумпція невинуватості). Аналогічне положення закріплене і у ч. 2 ст. 2 КК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Отже, визнати особу винною у вчиненні кримінального правопорушення та призначити їй покарання може тільки слідчий суддя та колегіальний суд. При цьому суддя є незалежним, об’єктивним і неупередженим арбітром, який приймає рішення на основі дослідження наданих сторонами фактичних даних та закріплених у процесуальному порядку доказів. які знайшли свій вираз під час судового провадження.
Список використаних джерел: 1. Альперт С. А. Субъекты уголовного процесса / С. А. Альперт. – Харьков: Харьк. юрид. ин-т, 1997. – 60 с. 2. Грошевой Ю. М. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України / Ю. М. Грошевой, Т. М. Мірошниченко. – Х.: Основа, 2002. – 110 [11] с. 3. Дубинский А. Я. Судопроизводство по уголовным делам в Народной Республике Болгарии / А. Я. Дубинский, Г. И. Чангули. – Киев: КВШ МВД СССР, 1979. – 133 с. 4. Кримінальний процес України / Ю. М. Грошевой, В. М. Хотенець / за ред. Ю. М. Грошевого – Х.: Право, 2000. – 487с. 5. Коментарий к уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / под. ред. Б. Т. Безлепкина. – М.: ООО «Витрем», 2002. – 832 с. 6. Ларин А. М. Уголовный процесс: структура права и структура законодательства / А. М. Ларин. – М.: Юрид. лит., 1985. – 210 с. 7. Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі / В. М. Тертишник. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2002. – 350 с. 8. Уголовный процесс России. Особенная часть: учебник / [А. И. Александров, Н. А. Сидорова, В. З. Лукашевич и др.]; под. ред. В. З. Лукашевич. – СПб.: Издат. дом С.-петерб. гос. ун-та. 2005. – 704 с. 9. Уголовный процесс западных государств / К. Ф. Гуценко, Л. В. Головко, Б. А. Филимонов; под ред. К. Ф. Гуценко. – М.: МГУ; Зеркало, 2002. – 300 с.
|
|
|
Одержано 26.09.2012
Тезисы рассматривают теоретические положения механизма действия уголовно-процессуального кодекса Украины. Определяется элементы предмета, содержания уголовного производства. Дается анализ научных точек зрения та пути дальнейшего совершенствования уголовного судопроизводства.
Ключевые слова: уголовный процесс, процедура, следователь, прокурор, следственный судья.
Тheses examine theoretical positions of action of new кримінально-процесуального code of Ukraine in relation to determination of object, maintenance of criminal realization. The scientific points of view and ways of further improvement of the criminal rule-making are given.
Keywords: criminal process, procedure, investigator. public prosecutor. inquisitional judge.
L
УДК 347.963(477)
Андрій Васильович Лапкін,
асистент кафедри організації судових та правоохоронних органів
Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого,
кандидат юридичних наук
РЕФОРМУВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ ПРОКУРОРА
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ В УМОВАХ ПРИЙНЯТТЯ НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Статтю присвячено проблемам визначення процесуального статусу прокурора відповідно до нового Кримінального процесуального кодексу України. Розглядається сутність діяльності прокурора у кримінальному провадженні, його завдання та повноваження.
Ключові слова: прокурор, кримінальне провадження, процесуальне керівництво, процесуальний статус.
Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України [1] (далі по тексту – новий КПК України), яке впродовж останніх двох десятиліть залишалося одним із найголовніших завдань судово-правової реформи в Україні відповідно до однойменної Концепції від 28 квітня 1992 року [3], значно реформувало більшість інститутів кримінального судочинства нашої держави. В цих умовах перед науковцями і практиками постає першочергове завдання – до набуття ним чинності пройти шлях осмислення положень нового КПК України. За цей час необхідно створити надійне підґрунтя для розробки ефективного механізму правозастосовної практики органів досудового розслідування, суду, прокуратури і адвокатури, тому від успішної реалізації вказаних завдань без перебільшення залежить майбутнє кримінального процесу нашої держави.
|
|
|
При цьому необхідно враховувати, що новий КПК України покликаний подолати такі суттєві недоліки попереднього кримінального процесу, як явний обвинувальний ухил, низька ефективність досудових і судових процедур та їх надмірна забюрократизованість. Найважливішим завданням нового КПК України є реальне забезпечення прав і законних інтересів особи у сфері кримінального провадження, що передбачає необхідність неухильного забезпечення прав учасників кримінального процесу, повагу до їхніх потреб та інтересів.
Цього передбачається досягти за допомогою удосконалення процесуального статусу учасників кримінального провадження, зокрема прокурора, який в усі часи відігравав провідну роль у кримінальному процесі. Відповідно до нового КПК України, на прокурора вперше у вітчизняній історії покладено здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням як форми нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування.
Сутність процесуального керівництва у науковій юридичній літературі розуміється неоднозначно. Так, А. Б. Соловйов, М. Є. Токарєва та Н. В. Буланова процесуальне керівництво розглядають як можливість прокурора використовувати широкі процесуальні повноваження по відношенню до органів, які провадять досудове розслідування, за необхідності втручаючись і спрямовуючи цю діяльність [4, c. 22]. Російський дослідник А. А. Тушев відмічає, що, здійснюючи керівництво, прокурор допомагає слідчому, органу дізнання професійно і ефективно вирішувати завдання, які постають перед ними при розслідуванні злочинів. І хоча такого роду допомога офіційно не регламентується законом, вона об’єктивно входить у поняття керівництва [5, c. 140]. На думку Н. В. Марчук, процесуальне керівництво за своєю природою і характером є складною і багатоаспектною діяльністю, яка включає як імперативне спрямування, так і здійснення заходів до узгодження, скоординованості діяльності органів досудового слідства, а тому передбачає як використання прокурором владно-розпорядчих повноважень по відношенню до органів досудового розслідування, так і надання їм різного роду допомоги з метою забезпечення ефективного досудового розслідування [2, c. 45].
|
Таким чином, можна стверджувати, що, виходячи із концептуальних засад нового КПК України, прокурор виступає фундатором кримінального провадження: на досудових стадіях він виступає його процесуальним керівником, а на судових – підтримує державне обвинувачення, сприяючи суду, який є незалежним і неупередженим арбітром, у вирішенні справи.
Важливою новацією нового КПК України, що визначає процесуальний статус прокурора, є закріплення положення стосовно того, що прокурор здійснює повноваження прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення (ч. 2 ст. 37 КПК). Законом встановлено вичерпний перелік випадків, у яких допускається заміна прокурора у кримінальному провадженні. Таким чином, один і той самий прокурорський працівник буде здійснювати процесуальне керівництво й інші повноваження під час всього кримінального провадження, як на досудових, так і на судових стадіях. Уявляється, що за допомогою цього буде забезпечено підвищення персональної відповідальності прокурора за належну реалізацію конституційних функцій прокуратури у кримінальному провадженні, а відтак – і високий рівень ефективності кримінального провадження в цілому.
При цьому необхідно відмітити гарантії незалежності прокурора, які вперше були закріплені на рівні КПК. Так, у ч. 1 ст. 36 нового КПК України вказано, що прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог КПК України, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.
Хоча закон не конкретизує завдань прокурора у кримінальному процесі, можна вважати, що на нього у повному обсязі покладаються завдання кримінального провадження, якими є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Вказані завдання знаходяться у нерозривному діалектичному зв’язку із завданнями прокуратури, визначеними у ст. 4 Закону України «Про прокуратуру». Таким чином, прокурор, беручи участь у кримінальному процесі, з одного боку, виконує покладені на нього законом загальні завдання прокуратури як органу державної влади, а з іншого – зобов’язаний сприяти повноцінній реалізації специфічних завдань кримінального провадження. Таким чином, завдання прокурора у кримінальному провадженні є гранично широкими і комплексними.
Оцінюючи роль прокурора у кримінальному провадженні, необхідно зазначити, що новий КПК України приділяє законодавчій регламентації процесуального статусу прокурора як учасника кримінального провадження значно більшу увагу, ніж попередній кримінально-процесуальний закон. Так, якщо у попередньому КПК України поняття «прокурор» згадувалося 591 раз, то у новому – 681 раз. Суттєво були розширені і повноваження прокурора: якщо ст. 227 попереднього КПК України складалася із 15 положень, у новому (ст. 36 КПК) їх передбачено більше 20.
Розширення повноважень прокурора і їх законодавча регламентація в одній статті КПК є, безумовно, позитивним кроком як з точки зору законодавчої техніки, так і удосконалення процесуального статусу прокурора. Разом з тим, необхідно звернути увагу, що вказані у ст. 36 нового КПК України повноваження прокурора є комплексними, і реалізуються як у досудовому, так і у судовому кримінальному провадженні. Проте, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 36 нового КПК України, формально всі повноваження прокурора, передбачені у кримінальному провадженні, здійснюються на виконання процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Такий підхід законодавця, як і юридична конструкція відповідної норми, не є виправданими. Тож викладені в цій статті повноваження потребують внутрішньої диференціації на певні групи залежно від стадії кримінального провадження, на якій вони здійснюються, та спрямування на реалізацію певної процесуальної функції.
Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що реформування процесуального статусу прокурора відповідно в умовах прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України є складною та багатоаспектною проблемою, яка потребує подальших наукових досліджень.
Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/4651-17. 2. Марчук Н. В. Щодо визначення змісту діяльності прокурора зі здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням // Вісник прокуратури. – 2012. ‒№ 8. – С. 42‒48. 3. Про концепцію судово-правової реформи в Україні: постанова Верховної Ради України від 28.04.1992 // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30. – Ст. 426. 4. Соловьев А. Б. Прокурор в досудебных стадиях уголовного процесса России / А. Б. Соловьев, М. Е. Токарева, Н. В. Буланова. – М.: Юрлитинформ, 2006. – 176 с. 5. Тушев А. А. Прокурор в уголовном процессе Российской Федерации / А. А. Тушев; науч. ред. И. Ф. Демидов. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2005. – 325 с.
Одержано 24.09.2012
Статья посвящена проблемам определения процессуального статуса прокурора в соответствии с новым Уголовным процессуальным кодексом Украины. Рассматривается сущность деятельности прокурора в уголовном производстве, его задания и полномочия.
Ключевые слова: прокурор, уголовное производство, процессуальное руководство, процессуальный статус.
The article is devoted to research the problems of determining the procedural status of the prosecutor in accordance with the new Criminal Procedure Code of Ukraine. The essence of the prosecutor in the criminal proceedings, its tasks and powers.
Keywords: attorney, criminal proceedings, procedural direction, procedural status.
L
УДК 343.122(477)
Сергій Євгенович Абламський,
ад’юнкт докторантури та ад’юнктури Харківського національного університету внутрішніх справ
ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЮРИДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПОТЕРПІЛОМУ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Визначено роль захисника-адвоката щодо забезпечення прав та законних інтересів потерпілого у кримінальному судочинстві України. Запропоновані пропозиції щодо удосконалення законодавства України.
Ключові слова: потерпілий, юридична допомога, захист, адвокатура, кримінально процесуальне законодавство, міжнародно-правові стандарти.
За дослідженням, відповідно до ст. 7 Загальної декларації прав людини [1] всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом, а у її ст. 8 закріплено, що кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих людині Конституцією чи законом. У свою чергу, стаття 3 Конституції України визнає людину як найвищу соціальну цінність в Україні. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Крім цього, ст. 27 Конституції України встановлює обов’язок держави захищати життя людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права зобов’язує державу забезпечити будь-якій особі ефективний засіб правового захисту у випадку порушення їх прав та свобод. Право на захист будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, її компетентними
судовими, адміністративними чи законодавчими органами. Посилення правового захисту особи, розширення і зміцнення правових гарантій її прав і свобод в умовах розвитку демократії, а також утвердження незалежної судової влади, як визначального гаранту цих прав і свобод, справедливості і законності є необхідною умовою функціонування демократичної правової держави. Вказані права та свободи, їх визнання, захист та гарантії є визначальним критерієм правового характеру законодавства держави. З цього приводу І. В. Строков зауважив, що зазначена категорія учасників кримінального процесу потребує найпильнішої уваги і турботи з боку держави, оскільки вона не забезпечила їх захисту від злочинних посягань. Крім того, наявні правові механізми не забезпечують поновлення їхніх прав та майна [2, с. 81]. Таку ж позицію висловлює Т. І. Присяжнюк, яка вважає, що кримінально-правова охорона потерпілих від злочину здійснюється в Україні на низькому рівні [3, с. 55], що ми підтримуємо.
На сучасному етапі державотворення в Україні продовжується процес побудови правової держави, відбувається переосмислення значення багатьох правових інститутів і механізмів, ведуться реформи у сфері кримінальної юстиції. Але, незважаючи на значні досягнення, формальне проголошення та захист законних прав та інтересів людини не матиме суттєвої практичної значимості без наявності дієвого правового механізму забезпечення цих прав і свобод, без розвиненої системи юридичних та конституційних гарантій їх реалізації. У зв’язку з цим, актуальним є більш поглиблене дослідження кримінально-процесуальних функцій захисту та правового статусу захисника при здійсненні захисту у кримінальному провадженні. У юридичній літературі проблемі захисту в кримінальному судочинстві приділяли увагу відомі вчені: С. А. Альперт, А. М. Бірюкова, О. Д. Бойков, Т. В. Варфоломеєва, С. І. Вікторський, Л. Є. Владимиров, В. П. Даневський, П. С. Елькінд, В. О. Попелюшко, М. С. Строгович, І. Я. Фойницьким, О. О. Юхно, Ю. П. Янович та ін. Однак, ряд правових, теоретичних та правозастосовних проблем, пов’язаних із змістом та реалізацією захисту у кримінальному судочинстві, залишаються на сьогодні дискусійними, недостатньо вивченими, а окремі аспекти взагалі не дослідженими.
|
зазначено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника, а ч. 3 цієї статті визначає, що у випадках, передбачених Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави. Однак, і в даному випадку право потерпілого в новому КПК не зазначено. Виходячи з цього виникає питання: як реалізувати своє право на захист потерпілим, чому потерпілому не забезпечено право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника, чому не передбачені випадки надання безкоштовної правової допомоги? Відповіддю на ці запитання може бути лише внесення відповідних доповнень до нового КПК.
Слід зазначити, що в ч. 1 ст. 58 КПК вказано, що потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник – особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. У той же час у ч. 1 ст. 45 КПК зазначено, що захисником є адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію). Враховуючи вищевикладене слід констатувати, що визначення у новому КПК хто ж саме може бути захисником потерпілого не має.
Ознайомлення із ч. 2 ст. 45 КПК «захисник», де зазначено, що захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України, на нашу думку, дає підстави вважати норму даної частини нового КПК не конституційною. Так, відповідно до положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод та Конституції України, де в ч. 1 ст. 59 вказано, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» встановлено, що кожна людина має право на вільний вибір захисника. Крім того, рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. в справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) [4] роз’яснено положення ч. 1 ст. 59 Конституції України згідно якого: «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», що треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Крім цього, 24 листопада 2011 року Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Загородній проти України» [5], яким встановлено, що не допуск як захисника підсудного у кримінальному процесі, тобто «фахівця в галузі права», який не має адвокатського свідоцтва, є порушенням права на справедливий суд, передбаченого п. 1 і 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, суд наголосив, що така ситуація є несумісною із принципом правової певності, що, в свою чергу, є складовою принципу верховенства права. Суд неодноразово зазначав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 § 1 Конвенції, повинно тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права, при цьому одним з основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності.Одним із пріоритетних напрямів удосконалення законодавства про адвокатуру є його приведення у відповідність до міжнародних правових стандартів, визначених у міжнародних нормативно-правових актах з питань регулювання адвокатської діяльності, зокрема «Основних положеннях про роль адвокатів», прийнятих у 1990 році VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинам; «Стандартах незалежності юридичної професії», прийнятих у вересні 1990 р. Міжнародною асоціацією юристів; Резолюції 78 (8) Комітету міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і Європейського Співтовариства, прийнятому у жовтні 1988 р. та інші. Таким чином, наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника із загала юристів, які можуть надати ефективний правовий захист.
На противагу рішенню Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. в справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) та рішенню Європейського суду з прав людини оприлюднив рішення у справі «Загородній проти України», Конгресом ООН прийняті «Основні положення про роль адвокатів» [6], де зазначено, що будь-яка людина в праві звернутися по допомогу до адвоката за своїм вибором для підтвердження своїх прав і захисту в усіх
стадіях кримінальної процедури. При цьому уряди повинні гарантувати ефективну процедуру і працюючий механізм для реального і рівного доступу до адвокатів усіх осіб, які проживають на його території і підпорядковані його юрисдикції незалежно від раси, кольору шкіри, етнічного походження, статі, мови, релігії, політичних та інших поглядів, національного або соціального походження, економічного чи іншого статусу. Будь-яка особа, яка не має адвоката, у випадках, коли інтереси правосуддя вимагають цього, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, котрий має відповідну компетенцію та досвід ведення таких справ, щоб забезпечити її ефективну допомогу без оплати з її боку, якщо у неї немає необхідних коштів. Також, в Європі прийнято Резолюція Комітету міністрів Ради Європи від 2 березня 1978 р. № (78)8 «Про юридичну допомогу і консультації» [7], в якій зазначено, що юридична допомога завжди має здійснюватися особою, яка має право практикувати як адвокат, має професійну кваліфікацію для юридичної практики відповідно до юридичних норм певної держави як у випадках, коли система юридичної допомоги передбачає участь захисника, так і у випадках, коли: а) сторони повинні бути представлені такою особою в судовому органі певної держави згідно із законом цієї держави; б) орган, правомочний розглядати прохання про надання юридичної допомоги, констатує, що послуги адвоката необхідні у зв’язку з конкретними обставинами справи. Таким чином, наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист, що не співпадає з вимогами окремих положень нового КПК.
