Детерминанты политических решений

Принятие политического решения имеет свой внутренний алгоритм: анализ и оценка существующей политической реальности; постановка политической цели; формирование способов достижения цели; принятие решения о выполнении конкретных политических действий, контроль исполнения и др.

Процесс принятия политического решения состоит из трех этапов: выработка альтернативных вариантов политического решения социальной проблемы; выбор конкретного варианта политического решения социальной проблемы; реализация политического решения.

Процесс принятия политического решения ограничен теми или иными временными рамками, за пределами которых решение (будь оно оперативное или стратегическое) либо неуместно, либо обречено на провал. В основе политического решения лежит крупная социально значимая проблема. В этой связи политическое решение есть альтернативный вариант (способ) практического применения политической власти с целью разрешения той или иной социально значимой проблемы.

Любой управленческий процесс, в том числе политический, есть, прежде всего, процесс передачи информации. Информация и знания, которыми располагает лицо, принимающее решения, являются основным фактором, определяющим выбор варианта решения той или иной конкретной проблемы.

Процесс принятия политических решений тесно связан с коммуникативными моделями (базовая, техническая, семантическая) и коммуникативными системами (индивидуальные, групповые, социальные). При принятии политических решений необходимо рассматривать механизмы политического управления коммуникацией в рамках целостного информационного пространства. А оно есть структурированная среда существования информации, а не сама информация.

В процессе принятия решений определяющую роль играет индивидуальное информационное пространство. Это означает, что эффективность принятия политических решений существенно зависит от психологических особенностей человека. Как зависит она от информационной неопределенности. Она присуща не только внешней среде, но и самому процессу принятия решения и может означать не только неполноту информации, но и отсутствие четких критериев выбора решения, а также нечеткое качественное описание проблемной ситуации.

Для принятия своевременных и адекватных решений необходима эффективная организация процесса информационного обеспечения лица, принимающего решения. Однако чем выше значимость принимаемых решений, тем сильнее проявляется недостаточность информационно-технологических средств поддержки управленческих решений. В таких случаях определяющую роль начинают играть психологические характеристики лица, принимающего решения. На уровне принятия политических решений психологический фактор выходит на первый план и, по существу, доминирует над всеми остальными факторами. Особую роль в принятии решений играет интеллект.

Особое значение психологические факторы имеют для принятия решений в условиях риска, неопределенности и стресса. Процесс разделяется на несколько этапов:

1) происходит осознание факта рискованности проблемной ситуации и оценивается сама возможность принятия этой ситуации к рассмотрению;

2) оценивается степень риска, связанного с тем или иным решением проблемы;

3) осуществляется "приспособление к риску", то есть принимаются те или иные конкретные действия, направленные на снижение степени риска.

Существенной спецификой процесс принятия решений отличается в ситуации стресса, воздействие которого проявляется как на этапах поиска дополнительной информации, классификации и распознавания информации, так и на более поздних стадиях, связанных с выводом и выбором окончательного решения.

Принятие политического решения (ППР) есть выбор одного из возможных вариантов практического применения политической власти для разрешения какой-либо социально значимой проблемы. Политическое решение имеет сложный внутренний алгоритм. Основными методами принятия политических решений являются аналитический метод, метод ветвей, смешанный метод, а также организационные методы.

Выбор стратегии и специфика процесса принятия политических решений существенно влияют на степень легальности государственного управления, ибо в конечном счете принятие политического решения — это результат прямого или косвенного диалога между профессионалами и общественностью, между управляющими и управляемыми. В этих условиях немаловажную роль играют непубличные и теневые формы принятия политических решений.

Для ЛПР важно в первую очередь использовать определенные метастратегии ППР, некоторые обобщенные приемы и процедуры управления процессом принятия решений. Анализ каждого конкретного фактора позволяет сформулировать следующие общие рекомендации, выполнение которых будет способствовать повышению эффективности принятия политических решений:

· обеспечение кадрового контроля за ресурсами власти, создание собственной политической команды;

· целенаправленное структурирование контекстной группы ЛПР;

· организация эффективного управления информационно-коммуникативной системой ППР. Целесообразно в рамках контекстной группы (на уровне экспертов) создать специальную группу информационной поддержки решений (ГИПР), координирующую деятельность всей информационно-коммуникативной системы с целью своевременной подготовки информации, необходимой для принятия политических решений;

· использование специальных организационных методов нейтрализации факторов экстремальности;

· использование различных метастратегий ППР.

Нередко субъекты политических решений используют различные типы метастратегии интуитивно, без ясного понимания конкретной специфики используемой метастратегии.

В качестве основных метастратегий рассматриваются либеральные и радикальные метастратегии, причем в зависимости от степени их интенсивности.

Реалии современной политической действительности, развитие демократических институтов и форм политической власти указывают также и на необходимость повышения общей "политической культуры" субъектов власти различных уровней, предполагающей, кроме всего прочего, знание основных характеристик процесса принятия политические решений.

«Зарубіжні типології політичних лідерів»

Типологія Макса Вебера.

Вона досить широко відома в нашому суспільствознанні, тому зупинимося лише на трьох ідеальних типах лідерської легітимності, що виділялися, М.Вебером.

"Легальна легітимність". Вона має раціональну основу, яка проявляється у вірі в легальність нормативних правил і в право лідера, що отримав своє місце завдяки дотриманню цих правил. При такій легітимності підпорядкування є наслідком легально встановленого знеособленого порядку і не виходить за формальні рамки влади організації. Це влада поста, "крісла", яке займає людина.Це "бюрократичний" тип і, відповідно, стиль лідерства. Люди підкоряються бюрократові тому, що почувають себе безсилими перед величезним числом атрибутів влади, якими він оточує себе.

"Традиційна легітимність".Її основа припускає укорінену віру у святість древніх традицій і "звичну" легітимність статусу традиційних правителів. Підпорядкування в цьому випадку є проявом особистої відданості і визначається рамками звичних обов'язків. Це "традиційний" тип і, відповідно, стиль лідерства.Це влада монарха, одержуючого її за традицією, як би автоматично, незалежно від власних якостей і політики, що проводиться ним. Люди підкоряються монархові або будь-якому іншому традиційному лідерові тому, що так прийнято. Вони не можуть йти наперекір традиції.

«Харизматична легітимність». Її афектна основа веде до специфічної відданості харизматичному лідерові. Вона заснована на вірі у виняткову святість, героїзм і зразковий характер лідера, що володіє винятковими якостями і достоїнствами. Люди вірять в те, що він втілює нормативні зразки і відстоює ідеальний порядок.«Харизма» — це стяг, прапор, які несе людина, що втілює мрію, ідеал і що очолює якийсь масовий хід людей. Підпорядкування такому лідерові грунтується на особистій довірі і визначається рамками представлення індивіда про харизму. Підкоряючись, люди йдуть не стільки за людиною, скільки за харизмою, яка дає йому вплив і авторитет. Влада харизматичного лідера — це влада символу і, одночасно, того моменту, коли цей символ піднятий над натовпом. Це влада людини яскравого, але ця яскравість йде не стільки від людини, скільки від наступних за ним мас, що наділяють своєю любов'ю і його, і піднятий ним прапор. Така влада фанатична, але ситуативна: зміниться ситуація, настане інший момент, і такий лідер може швидко зблякнути, втративши свій вплив.

У першій половині XX століття лідерів класифікували одночасно як по виконуваній функції (представник, виконавець), так і по стилю лідерства (домінуючий — демократичний).

Сучасніші теорії, в основному, вивчають авторитарний і демократичний стилі, частіше називаючи їх по-іншому: «орієнтований на завдання» і «орієнтований на особу».

Психопатологічна типологія Г. Лассуелла

Згідно даної типології, залежно від функції, яку виконує або прагне виконувати політичний лідер, розрізняються типи «агітатора», «адміністратора» і «теоретика», а також їх різні комбінації. Г. Лассуелл розглядав напрям руху несвідомих чинників в критичних ситуаціях кар'єри кожного з цих типів, а також їх роль в становленні певних «політичних типів».

Типологія політичних лідерів Д. Рісмана

Д. Рісман розрізняв трьох типів суспільств і, відповідно, трьох типів соціальних характерів. На його думку, характер визначається суспільством. Трьом соціальним характерам відповідають три типи політичних осіб. «Байдужий». «Моралізатор» «Внутрішній спостерігач»

Тема: Проблема лідерства в сучасній соціальній та політичній психології

1. Поняття «лідер» и «лідерство».

Лідер - це член групи, якому вона надає право приймати найвідповідальніші рішення, що стосуються інтересів усієї групи. Лідер - особистість авторитетна.

Лідерство - це вплив стосунків у процесі взаємодії, що ґрунтуються на особистісних характеристиках, де простежується факт домінування і підкорення.

У процесі психологічних спостережень і досліджень розроблено низку теорій лідерства. Теорія лідерських ролей Р. Бейлса розглядає лідера з позицій професіоналізму, враховуючи емоційний фактор. "Теорія рис" стверджує, що передумовою визнання людини лідером є володіння нею специфічними "лідерськими" рисами і здібностями. Згідно з ситуаційною теорією Ф. Фідлера, лідерство - це продукт ситуації, що склалася у конкретній групі.

Синтетична теорія звертає увагу на взаємозв'язок основних складових процесу організації міжособистісних стосунків: лідерів, підлеглих та ситуацій, в умовах яких здійснюється лідерство.

Ґрунтуючись на концептуальних підходах, у психології розроблено і прийнято різноманітні класифікації лідерів: за змістом діяльності (генератор ідей та виконавець); за характером діяльності (універсальний і ситуативний); за спрямованістю діяльності (діловий і емоційний); за соціальною ознакою (формальний і неформальний); за ціннісно-емоційною ознакою (позитивний і негативний). [3]

Лідерство можна розглядати з позицій стилю, у зміст якого вкладаються поняття колегіальності, директивності, лібералізму, бюрократичності тощо.

Директивні лідери менше радяться, частіше застосовують накази. Колективні лідери використовують демократичний стиль керівництва. Бюрократичний стиль виявляється у жорсткому використанні законів та інструкцій, ліберальний стиль, навпаки, нехтує ними.

Психолог Макгрегор (I960) виділив дві теорії лідерства:

1) Теорія Ікс, основним положенням якої є ствердження, що людина за своєю природою лінива і потребує контролю й управління;

2) Теорія Ігрек, згідно з якою людина за своєю природою діяльна і здатна самостійно організовувати свою діяльність.

Розвиваючи концепцію Макгрегора, Оуші (1981) запропонував ще один варіант ставлення до людини, назвавши його теорією Зед. Основним положенням даної теорії є ствердження, що людина працює з максимальною ефективністю під належним керівництвом.

Стиль лідерства - це типова для лідера система засобів психологічного впливу на підлеглих.

1. Проблема лідерства в соціальній психології

Керівництво і лідерство - це два різних поняття. Керівництво концентрує увагу на тому, щоб люди робили речі правильно, а лідерство - на тому, щоб люди робили правильні речі. На практиці, як правило, не спостерігається ідеального дотримання цих двох типів відносин в управлінні. Дослідження показують, що значна група керівників багато в чому володіє лідерськими якостями. Проте зворотний варіант зустрічається в реальному житті рідше.