На основі всіх вищезазначених критеріях дітей і підлітків ділять на п’ять груп здоров’я

До І групи здоров’я відносять здорових дітей, які не мають хронічних захворювань; фізичний і психічний розвиток яких відповідає їх віковим особливостям; тих, хто рідко хворіє.

До ІІ групи належать здорові діти з морфофункціональними відхиленнями, але без хронічних захворювань; ті, хто часто хворіє. (Наприклад, з відхиленнями у фізичному розвитку, не пов’язані з ендокринною патологією; з порушеннями постави; плоскостопістю тощо).

До ІІІ групи – відносять дітей з хронічними захворюваннями в стадії компенсації. Це діти, які не зважаючи на хронічні захворювання, рідко хворіють ГРВЗ та мають високу працездатність.

До ІV групи належать діти, які мають хронічні захворювання в стадії субкомпенсації; ті, що часто хворіють, з пониженою працездатністю.

До V групи відносять дітей, що мають хронічні захворювання в стадії декомпенсації. Вони практично не відвідують дошкільні заклади та загальноосвітні школи, оскільки за станом здоров’я змушні знаходитися в спеціально-лікувальних закладах.

4. Пе́рша меди́чна допомо́га — комплекс невідкладних медичних заходів, які проводяться людині, що раптово захворіла або постраждала, на місці пригоди та під час її транспортування до медичного закладу. Першу медичну некваліфіковану допомогу, яка здійснюється немедичним працівником, який часто не має необхідних засобів та медикаментів; Перша медична (долікарська) допомога включає такі три групи заходів:Негайне припинення впливу зовнішніх ушкоджуючих факторів (електричний струм, висока або низька температура, здавлення вагою) та видалення постраждалого з несприятливих умов, в які він потрапив (витягання з води, з палаючого приміщення, приміщення, де накопичились отруйні гази тощо).Надання першої медичної допомоги постраждалому у залежності від характеру та виду травми, нещасного випадку або раптового захворювання (зупинка кровотечі, накладання пов'язки на рану, штучне дихання, масаж серця, введення протиотрути та ін.).Організація негайної доставки (транспортування) хворого або постраждалого у лікувальний заклад.

Заходи першої групи скоріше є першою допомогою взагалі, а не медичною допомогою. Її часто надають як взаємо- та самодопомогу, тому що усі розуміють: якщо не витягнути потопаючого з води, не витягнути постраждалого з палаючого приміщення, не звільнити людину з-під завалів, то він загине. Слід підкреслити: чим довший вказаний вплив, тим більш глибоким та важким буде ушкодження. Тому першу допомогу слід починати саме з цих заходів.

Друга група заходів складає вже медичну допомогу. Надати її можуть медичні працівники або особи, що вивчили основні ознаки ушкоджень та спеціальні заходи першої допомоги.

Третя група Велике значення у комплексі заходів першої невідкладної медичної допомоги має найшвидша доставка постраждалого у лікувальний заклад. Транспортувати хворого або постраждалого слід не тільки швидко, але й правильно, тобто у положенні, найбезпечнішому для хворого згідно з характером захворювання або видом травми, наприклад, у положенні на боці — у непритомному стані або при можливому блюванні, при зламаних кістках після створення нерухомості ушкодженому органу тощо. Нещасний випадок, раптове захворювання спостерігаються часто в умовах, коли немає необхідних медичних засобів, перев'язувального матеріалу, належної освітлюваності, помічників, відсутні засоби транспортної іммобілізації. У подібних випадках велике значення набуває зібраність та активність людини, що надає першу допомогу, щоб у міру своїх можливостей зуміти виконати комплекс максимально доступних та доцільних заходів, спрямованих на врятування життя постраждалого або людини, яка раптово захворіла. Для цього необхідне знання ознак ушкоджень та хвороб, принципів надання першої допомоги.

При наданні першої допомоги слід дотримуватися наступних принципів:

Усі дії людини, що надає допомогу повинні бути доцільними, обміркованими, рішучими, швидкими та зосередженими.Перш за все потрібно оцінити обставини та здійснити заходи з усунення дії ушкоджуючих факторів (витягти з води, палаючого приміщення, або приміщення, де накопичилися гази, погасити палаючий одяг тощо).Швидко та правильно оцінити стан постраждалого. Сприятиме цьому прояснення обставин, в яких відбулося травмування або виникло раптове захворювання, часу та місця виникнення ушкодження. Це особливо важливо, якщо постраждалий непритомний. При огляді його встановлюють, живий він чи мертвий, визначають вид та тяжкість травми, наявність кровотечі.На підставі огляду постраждалого визначають спосіб та послідовність надання першої допомоги.З'ясовують, які засоби необхідні для надання допомоги, виходячи з конкретних умов, обставин і можливостей, та забезпечують ними.Надають першу допомогу та готують постраждалого до транспортування.Організують транспортування постраждалого у лікувальний заклад.Доглядають за постраждалим або хворим до відправлення у лікувальний заклад.Перша допомога у максимально доступному обсязі повинна надаватися не тільки на місці пригоди, але й дорогою до лікувального закладу.

5, Розрізняють такі види першої медичної допомоги:

1) некваліфікована допомога, яка надається немедичним працівником в умовах, коли немає потрібних засобів та інструментів;

2) кваліфікована (долікарська) допомога, яка надається медичним

працівником або особами, що пройшли спеціальну підготовку з надання долікарської допомоги;

3) допомога, яку надає лікар, що має у своєму розпорядженні потрібні інструменти, апарати, медикаменти, кров і кровозамінники тощо.

Перша медична (долікарська) допомога включає такі групи заходів:

Негайне припинення дії зовнішніх ушкоджуючих факторів (електричний струм, висока або низька температура, механічні здавлювання тощо) і надання допомоги потерпілому (витягування з води; винесення з палаючого приміщення або приміщення, де накопичились отрути, тощо).

Надання першої медичної допомоги потерпілому залежно від характеру й виду травми, нещасного випадку або гострого захворювання (зупинка кровотечі, накладання пов’язки на рану, штучна вентиляція легенів, непрямий масаж серця тощо).

Термінальний стан -(лат. terminalis — прикордонний, кінечний) — кінцеві стадії життя — агонія і клінічна смерть; стан між життям та смертю. До термінальних станів відносять: Важкий шок (шок IV ступеня),Позамежна кома,Колапс,Преагональний стан,Термінальна пауза,Агонія,Клінічна смерть.

Кліні́чна смерть — це стан організму, в якому він перебуває перші 8—10 хвилин після зупинки дихання і кровообігу. Після зупинки дихання серце може працювати 1 хвилину. Стан клінічної смерті може тривати довше в умовах охолодження.

Клінічна смерть має дві фази:

-перші 4—6 хвилин після зупинки дихання і кровообігу — фаза повністю зворотніх змін в організмі;

-після 6—10 хвилин — фаза частково зворотних змін в організмі (духовна смерть, соціальна смерть, декортикація). Це фаза протягом якої має місце відмирання клітин кори головного мозку: людину в цей період можна повернути, але свідомість не відновлюється.

Основні ознаки клінічної смерті: відсутність пульсу на магістральних судинах;відсутність дихання; розширення зіниці.Додаткові ознаки: відсутність свідомості;зміна кольору шкірних покривів;атонія;арефлексія.

Серцево-легенева реанімація. Заходи серцево-легеневої реанімації проводять в наступних порядку:

відновлення прохідності дихальних шляхів; штучна вентиляція легенів (ШВЛ); штучний кровообіг шляхом зовнішнього масажу серця. Реанімація, розпочата в перші три хвилини після зупинки кровообігу, дає позитивні результати в 15-18 разів частіше, ніж у наступні 1-2 хвилини. Відновлення прохідності верхніх дихальних шляхів - важливе завдання, без виконання якої марно проведення реанімації.

6. З моменту народження починається перід новонародженості - перші 28 днів. За цей час дитина пристосовується до нових умов навколишнього середовища. В організмі новонародженої дитини відбуваються серьйозні зміни. З першим криком починає діяти дихальна система, до легенів надходять перші порції повітря, змінюються умови кровообігу, стають до ладуімунна і травна системи. Одна унаслідок недостатнього розвитку нервової системи процес біологічної адаптації до нових умов існування в новонароджених відзначається недосконалістю. У цей період процеси гальмування переважають над процесами збудження. Період немовляти триває до кінця першого року життя. Цей період характеризується посиленим ростом організму і розвитком усіх органів і систем.

Розвиток немовляти залежить від умов життя після народження. Діти, яких матері годують груддю, звичайно краще розвиваються, швидше пристосовуються до змін навколишнього середовища. Опірність їхнього організму до різних чинників вища, ніж у дітей, які перебувають на штучному вигодовуванні Характерними для цього віку є також інтенсивний розвиток усіх систем організму. Маса тіла малюків до року звичайно потроюється, довжина тіла збільшується на 25-30 см. Інтенсивно росте скелет.

Другий рік життя дитини займає особливе місце у зв'язку з початком вормування складних функцій мозку, швидким розвитком мови. Вдосконалюється вища нервова діяльність, збільшується межа працездатності (на початок другого року життя період неспання дитини може продовжуватись 5 годин підряд), легко і швидко формуються умовні зв'язки, розвивається мова. На третьому році життя у дитини відмічається зниження інтенсивності фізичного розвитку, яка характерна для двох попередніх років. Підвищується працездатність нервової системи. Вібувається подальший розвиток мови, сенсорики, орієнтовно-пізнавальної діяльності, вдосконалюються рухи.

Дошкільний період (від 3 до 6-7 років) - дуже важливий етап у розвитку дитини, У ці роки вона стає витривалішою до фізичних навантажень, загартованішою, рухи в неї набувають чіткості, швидко вдосконалюється мова. Ріст дітей на 4-му й 5-му роках життя трохи сповільнюється. У дошкільному віці в основному закінчується формування кісткової системи, утворюються фізіологічні вигини хребта в шийному, грудному, поперековому відділах.

У дітей молодшого шкільного віку (7-10 років) триває інтенсивний розвиток організму; щороку їхній зріст збільшується на 3-3,5 см, а маса тіла – на 2-2,5 кг. У наслідок однобічних навантажень і великих м’язових напружень у дітей цього віку часто бувають викривлення хребта та порушення постави. Значно вдосконалюється система імунітету.

У середньому шкільному віці (11-14 років) настає певна перебудова життєдіяльності організму. Враховуючи те, що в перед дошкільному і дошкільному віці статеві залози і статеві гормони не відіграють значної ролі, то з настанням цього віку періоду вони набувають важливого значення, на відміну від гормону росту, активність якого знижується.

У період статевого дозрівання (15-18 років) спостерігається інтенсивний ріст, збільшується маса тіла, змінюється мускулатура, швидко відбувається процес окостеніння скелета. Важливі зміни настають у діяльності внутрішніх органів, особливо серцево-судинної системи. Об’єм серця в цьому віці збільшується швидше, ніж діаметр кровоносних судин. Це може призвести до розладів кровообігу, підвищення артеріального тиску, підвищення збудливості, дратівливості, швидкої втомлюваності, запаморочень. У підлітків-дівчаток статеве дозрівання закінчується на 1-1,5 року раніше, ніж у хлопців (у дівчат - 12-13 років, у хлопців – 13-15 років). Повністю процес фізичного і статевого розвитку закінчується приблизно до 20 років (у дівчат дещо раніше ніж у хлопців).

7. Хвороба— патологічний процес, який проявляється порушеннями морфології (анатомічної, гістологічної будови), обміну речовин чи / та функціонуванням організму (його частин) у людини.

Причинами хвороби стають патологічні процеси, викликані патогенним(и) факторами таких груп:

*фізичними факторами (температура, оптичне та іонізуюче випромінювання, механічні фактори — тиск, вібрація, механічні пошкодження тощо)

*хімічними факторами (неорганічними та органічними речовинами тощо);

*біологічними факторами (вірусами, мікроорганізмами, паразитичними червами, комахами та продуктами їх життєдіяльності (токсинами) тощо);

*Психо-соціальними фактори (стрес, психогенна травма тощо).

Розрізняють такі періоди в розвитку хвороби:

- прихований (латентний, інкубаційний);

- продромальний (проміжок між першими симптомами захворювання і повним розвитком хвороби);

- період виражених проявів (розпалу хвороби);

- кінець хвороби (видужання, рецидив, хронічна форма, смерть).

Характер перебігу хвороби може бути гострим, підгострим, хронічним.

Гострі захворювання: грип, отруєння різними речовинами, крупозна пневмонія (фібринозне запалення легенів), дизентерія, гепатит (запалення печінки) та ін. Внаслідок недостатнього лікування (недотримання лікарських рекомендацій, порушення режиму) гострі захворювання можуть мати хронічний перебіг (наприклад, гостре запалення печінки переходить у хронічний гепатит – хронічне запалення печінки).

Підгострий перебіг - це перехідний період між гострою і хронічною формою, наприклад, перехід гострого нефриту (запалення нирок) у хронічний.Покращення стану внаслідок хронічного перебігу під впливом лікування називається ремісією (наприклад, ремісія при хронічному гастриті).Рецидивом називається поява симптомів хвороби після тривалої їх відсутності (рецидив виразкової хвороби). У процесі перебігу того або іншого захворювання можуть виникати ускладнення.

Як свідчить статистика, діти протягом перших 6 років життя хворіють 4 – 5 разів на рік, надалі лише 1 – 2 рази на рік або навіть рідше. Цифри говорять про те, що найбільша смертність відзначається у дітей протягом першого дня, першого місяця і першого року життя. Таким чином, чим молодша дитина, тим легше вона хворіє і тим важче протікає у неї хвороба.

Новонароджений, який виріс в стерильних внутрішньоутробних умовах, ще не адаптувався до умов зовнішнього середовища, він ще не контактував з хвороботворними збудниками. Захисні сили новонародженого слабкі. Особливостями грудного віку є також недостатнє вироблення антитіл і нездатність утворювати клітинний бар’єр навколо вогнища інфекції. У зв’язку з цим захворювання у грудних дітей і дітей молодшого віку розвиваються швидко і мають тенденцію до поширення по всьому організму. Так, запалення легенів у дитини може супроводжуватися ураженням печінки та нирок, проносом, симптомами подразнення мозкових оболонок. Важкий стан може розвинутися практично відразу ж після початку захворювання.

Особливістю дитячого віку є також швидке виснаження резервів організму в ході хвороби. Наприклад, у грудних дітей і дітей молодшого віку при сильному проносі і блювоті легко розвивається зневоднення, яке саме по собі викликає вкрай важкий стан. У дорослої запасів поживних речовин вистачає на 7 – 8 днів, у дитини ж при голодуванні резерви виснажуються протягом 3 – 4 діб. У зв’язку з цим немовля з сильним проносом небезпечно залишати вдома. Ось чому педіатри особливо наполягають на госпіталізації таких дітей. У хворих дітей значно частіше, ніж у дорослих, розвивається дихальна недостатність. Порушення серцевої діяльності спостерігаються у дітей рідко, крім випадків запалення серцевого м’яза (міокардит). Значно частіше розвивається у них судинна недостатність – колапс. Нерідко на фоні важких захворювань у дитини уражається головний мозок і виникає стан так званого нейротоксикоза, при якому короткий період збудження змінюється млявістю, апатією, помутнінням свідомості. З’являється блювання, підвищується температура, яка не знижується навіть при прийомі жарознижуючих препаратів, можуть виникнути і судоми. Незважаючи на важкий перебіг захворювання, дитина тим не менш одужує швидше, ніж при аналогічній ситуації дорослий. Відбувається це завдяки здатності тканин дитячого організму до відновлення.

8. Кровотеча – це вихід крові із судин. В залежності від того, яка судина пошкоджена, розрізняють кровотечі: капілярні, венозні, артеріальні. В залежності від того, куди виливається кров, їх поділяють на зовнішні і внутрішні. ПМД полягає в знезараженні рани, зупинці кровотечі, накладанні пов’язки. В залежності від виду кровотечі, порядок цих дій різний.

При капілярній кровотечі кров витікає повільно, тому треба спочатку провести дезинфекцію (перекис водню, розчин йоду), а потім накласти тугу пов’язку.

При венозній і артеріальній кровотечі, коли кров витікає швидко, спочатку треба її зупини. Це можна зробити шляхом надавлювання пальцем на судину, накладанням резинового джгута та закрутки. Їх накладають вище поранення, підкшавши тканину. Під них підкладають супровідну записку, в якій вказують час накладання. Після зупинки кровотечі, рану дезінфікують і накладають пов’язку.

При венозній кровотечі це роблять нижче місця поранення. Як правило, буває достатньо і тугої пов’язки.

При артеріальній кровотечі перш за все вище місця поранення в тих точках, де прощупується пульс, треба притиснути пальцем ушкоджену судину, а потім накласти джгут або закрутку. Щоб не пошкодити шкіру і нерви, їх накладають на одяг або тканину. Під них підкладають супровідну записку, в якій вказується час накладання. Це пов’язано з тим, що тканини без кровопостачання можуть бути 1,5-2 год. (в теплу пору року) або 1 год. (в холодну), інакше настане їх омертвіння.

9. Засоби спинення кровотечі можна поділити на дві групи - попередні, або тимчасові, і остаточні. Для надання першої медичної допомоги користуються тимчасовими засобами зупинення кровотечі, а остаточна зупинка виконується у медичному закладі. При будь-якій кровотечі, особа, яка надає допомогу, повинна діяти швидко, рішуче й обережно. Її завдання полягає в тому, щоб якомога швидше, простіше і надійніше зупинити кровотечу, не погіршити при цьому стан здоров'я потерпілого. При наданні допомоги потерпілого не роздягають, а тільки звільняють від одягу ділянку, що кровоточить. Артеріальну кровотечу можна зупинити пальцевим притисненням артеріального стовбура, круговим перетягуванням кінцівки джгутом, максимальним згинанням її в суглобі.

При артеріальній кровотечі спочатку слід негайно притиснути артерії пальцем в певних анатомічних точках. При травмах голови, обличчя, кровотечу зупиняють пальцевим притисненням загальної сонної, зовнішньої щелепної, скроневої артерій. При ушкодженні артеріальних судин верхньої та нижньої кінцівок кровотечу зупиняють пальцевим притисненням у відповідних місцях, де судини розташовані неглибоко і можуть бути притиснені до найближчої кістки.

Недоліком методу пальцевого притиснення є неможливість тривалої зупинки кровотечі і можливе інфікування рани.

Максимальне згинання кінцівок у суглобах

Для тимчасової зупинки кровотечі із судин кінцівок можна використати також метод максимального згинання кінцівок у суглобах. При кровотечі з підключичної або з плечової артерії руки заводять за спину та фіксують їх пов'язкою. При кровотечі зверхньої кінцівки використовувують тугий валик розміром з кулак потерпілого, який підкладають у під пахвову ділянку, плече щільно фіксують до тулуба до повної зупинки кровотечі. Якщо кровоточать судини передпліччя, руку згинають у ліктьовому суглобі. При кровотечі із рани гомілки або ступні ногу згинають у колінному суглобі. Обов'язковою умовою є те, що необхідно підкладати валик перед тим, як максимально згинати кінцівку у суглобі.

Перетягування кінцівки джгутом

Цей метод використовують тільки при артеріальній кровотечі із судин кінцівок, використовуючи кровоспинний джгут. На сьогодні випускається готовий гумовий джгут у вигляді стрічки, довжиною 1,5 м, яка має на одному кінці гачок, на другому - ланцюжок, а також тканинний джгут з механічною закруткою. В залежності від локалізації джерела крововиливу джгут накладається на верхню третину плеча або на середню частину стегна.

Джгут накладають при ушкодженні великих артеріальних стовбурів кінцівки.

1. Накладають джгут на рівну підкладку без складок.

2. При кровотечі з верхньої кінцівки джгут розташовується на верхній третині плеча; при кровотечі з артерій нижньої кінцівки -на середній третині стегна.3. Джгут накладають на припідняту кінцівку: підводять його під місце, де він буде накладатись, енергійно розтягують і, підклавши під нього м'яку підкладку (бинт, одяг, тощо), накручують його декілька разів до повної зупинки кровотечі) так, щоб його тури лягали один до одного і щоб між ними не потрапили складки шкіри. Кінці джгута надійно зв'язують або щеплюють за допомогою петельки та гачка. 4. Правильність накладання джгута перевіряють по зупинці кровотечі та зникненню пульсу, кольору шкіри (при правильно накладеному джгуті шкіра бліда).5. Після накладання джгута під нього підкладають записку про час його накладання у 24-годинному обчисленні, наприклад, "джгут накладався о 13 год. 20 хвилин".6. Не можна ховати джгут під пов'язку або одяг, він повинен одразу впадати в очі.7. Джгут може бути накладений не довше як на 1,5 години, а у дітей не довше 40 хвилин, в холодну пору року не довше 40 хв. у дорослих та 20-30 хв. у дітей.8. Після накладання джгута необхідно обов'язково зробити іммобілізацію кінцівки стандартною або транспортною шиною, при її відсутності - за допомогою підручних засобів.9. Транспортують потерпілого з джгутом до лікувального закладу у першу чергу.При відсутності стандартного джгута артеріальна кровотеча може бути зупинена підручними засобами: за допомогою закрутки або поясного пасока.

Долікарська допомога при носовій кровотечі

При носовій кровотечі голова має бути у вертикальному положенні злегка відхилена назад, на перенісся кладуть міхур з льодом або хустинку, змочену холодною водою, забезпечують достатній приток повітря. Часто вдається зупинити носову кровотечу сильним здавлюванням ніздрів протягом 3-5 хвилин. Хворого треба заспокоїти, пояснити, що різкі рухи і спроби очистити ніс посилюють кровотечу. При безрезультатності цих засобів проводять міні-тампонаду порожнини носа, для чого в ніздрі вводять тампони з вати, змочені 3% розчином перекису водню.

Венозну кровотечу зупиняють накладанням давлючої пов'язки. Пов'язка накладається нижче місця травми. На рану кладуть стерильну серветку, на нею - щільну пов'язку.Наклавши таку пов'язку, треба припідняти кінцівку. Невеликі кровотечі можуть зупинитися самі внаслідок закупорки тромбом, який утворився при зсіданні крові.

10. Ларингоспазм -Це раптове патологічне змикання голосових зв'язок, що проявляється різким утрудненням чи неможливістю здійснити вдих. Ларингоспазм виникає внаслідок патологічного рефлексу при надмірному подразненні гілок блукаючого нерва. Він може бути частковим чи тотальним. У обидвох випадках ларингоспазм проявляється раптовим виникненням інспіраторної ядухи. Хворий прагне вдихнути: активно скорочуються м'язи, втягуються міжреберні проміжки, яремна вирізка, надключичні ямки. Невідкладна допомога: налагодити систему оксигенації, оскільки наростання гіпоксії погіршує стан пацієнта та сприяє переходу часткового ларингоспазму у тотальний; негайно припинити дію подразника на рефлексогенну зону (якщо проводиться операція - зупинити її); ввести хворим внутрішньовенно розчини атропіну сульфату (із розрахунку 0,01 мг/кг маси), еуфіліну (2,4% - 5 - 10 мл, вдвічі розбавленого розчином натрію хлориду).

Бронхіолоспазм- Може бути частковим чи тотальним. Причини бронхіолоспазму та медикаментозне лікування його такі ж, як і при ларингоспазмі. При тотальному бронхіолоспазмі смерть, на жаль, майже неминуча. Враховуючи вищесказне, дуже важливо при проведенні маніпуляцій на рефлексогених зонах обов'язково застосовувати профілактичну премедикацію із введенням м-холінолітиків (розчину атропіну сульфату 0,01мг/кг). Це дасть змогу попередити перезбудження парасимпатичної нервової системи та виникнення патологічних рефлексів.

. Розлади регуляції дихального центру- можуть виникнути при отруєнні наркотичними анальгетиками, медикаментами снодійної групи, середниками для наркозу. Травми черепа, крововиливи в мозок, запальні процеси мозку і його оболонок, коматозні стани різної етіології можуть пошкодити клітини дихального центру або порушити їх функцію внаслідок набрякових процесів. Дихальний центр перестає реагувати на закислення крові та спиномозкової рідини, зростання вуглекислоти та зниження вмісту кисню в артеріальній крові. У таких хворих різко ослаблюється дихання, стає поверхневим, іноді патологічним (Чейн-Стокса, Біота); у важких випадках дихання припиняється. В крові у хворих зростає концентрація вуглекислого газу та знижується вміст кисню. Гіпоксія та гіперкапнія пошкоджують клітини центральної нервової системи, міокарда та інших органів і систем, безпосередньо призводячи до зупинки серця. Невідкладні міроприємства: для профілактики аспірації хворого необхідно повернути на бік, дещо опустивши верхню половину тулуба (при ймовірній регургітації шлунковий вміст витікатиме через рот назовні, а не затікатиме в трахею), розкрити хворому рот, марлевим тампоном на затискачі (чи пальцем, огорнутим марлею) очистити порожнину рота та горла від вмісту, розігнути шию хворого, підклавши під плечі валик так, щоб голова відкинулась назад. У більшості випадків корінь язика при цьому зміщуватиметься допереду, вивільняючи горло та роблячи прохідними дихальні шляхи, вивести нижню щелепу, при відсутності спонтаного дихання необхідно проводити штучну вентиляцію легень способом "рот до рота" чи за допомогою ручного портативного апарата.

Альвеолярна гіповентиляція периферійного походження- Ця патологія зумовлена нездатністю м'язового апарата грудної клітки здійснювати повноцінне дихання. Гіповентиляція - основна причина вітальних розладів у хворих з полінейропатіями, міастенією, поліомієлітом, ботулізмом, правцем, отруєнями фосфорорганічними речовинами. У хворих з хірургічною патологією такі порушення можуть бути зумовленими залишковою дією м'язових релаксантів в ранньому післянаркозному періоді, гіпокаліємією та метаболічним алкалозом. У хворих відмічається зниження екскурсії грудної клітки (об'ємів вдиху та видиху). У притомному стані в них з'являється відчуття ядухи, страху смерті; наростає синюшність та пітливість шкіри, тахікардія, гіпертензія, збудження ЦНС. При несвоєчасному наданні респіраторної допомоги пригнічується діяльність центральної нервової та серцево-судинної систем. До невідкладних міроприємств належить проведення штучної вентиляції легень апаратним способом. При слабості дихальних м'язів, зумовленій гіпокаліємією, застосовують глюкозо-калієво-інсулінові поляризуючі розчини. Зниження рівня холінестерази в плазмі можна компенсувати переливанням свіжоконсервованої крові чи нативної плазми.

Травми грудної клітки -Численні переломи ребер, особливо "вікончасті", призводять до порушення біомеханіки дихання. Клінічно можна спостерігти зменшення екскурсії грудної клітки, западіння окремих її ділянок та асиметричні рухи. У хворих виявляється зниження дихального об'єму, ціаноз шкіри та слизових, дестабілізація центральної гемодинаміки, порушення мікроциркуляції, розлади свідомості. Переломи ребер можуть супроводжуватись гемо-чи пневмотораксом. Одним із грізних ускладнень є напружений пневмоторакс, при якому зовнішнє дихання не здатне забезпечити оксигенацію організму; крім того, зміщення середостіння спричинює розлади серцевої діяльності. при гемо- чи пневмотораксі - дренування плевральної порожнини; переведення напруженого пневмоторакса у відкритий; адекватне знеболення, антибіотикотерапія; при неефективній спонтанній вентиляції легень - ШВЛ.

Коронарний кафе-синдром" -Виникає при попаданні стороннього тіла в голосову щілину та перекритті її просвіту. Причиною його є порушення біомеханіки ковтання та дихання. Потерпілий, який до того жваво розмовляв під час їди, раптово, перервавши мову на півслові, схоплюється на ноги. Він пробує вдихнути повітря, однак енергійні зусилля виявляються марними. Руки судомно охоплюють шию, яку потерпілий розпачливим рухом вивільняє від одягу, розриваючи його. Обличчя синіє, набрякає, в очах з'являється жах. Через 2-3-4 хв потерпілий втрачає притомність, падає. Розвиваються судоми. Пульс, спочатку частий, напружений, швидко слабне. Спроби дихання стають все менш вираженими. Виникає мимовільний сечопуск та дефекація, судоми припиняються, розширяються зіниці і наступає клінічна смерть. Отже, при гострій тотальній обструкції голосової щілини чужорідним тілом можна розрізнити такі періоди: 1-й - хворий притомний, знаходиться на ногах (2 - 4 хв.); 2-й - період втрати притомності та розвитку судом (2 - 3 хв.); 3-й - період клінічної смерті. Триває з 5 по 10 хвилину. Невідкладна допомога. У першому періоді лікар, медсестра чи будь-хто, обізнаний з найпростішими методами реанімації, повинен спробувати здійснити прийом Геймліха. Для цього реаніматор заходить за спину потерпілого та охоплює руками нижні відділи його грудної клітки, заводячи кисті рук в епігастральну ділянку. Він командує потерпілому енергійно видихнути, в цей час здавлюючи руками грудну клітку та різко перегинаючи його тулуб допереду і донизу. Такий прийом дозволяє створити високий тиск у трахеї потерпілого, внаслідок чого видихуване повітря виштовхує перепону з-поміж голосових зв'язок. При невдалій спробі або при втраті притомності (другий період) врятувати життя потерпілому може лише негайна конікотомія (розсічення щитовидно-пестневидної зв'язки).

Бронхіальна астма - хронічне запалення дихальних шляхів, у якому важливе значення мають клітини запалення та клітинні елементи трахеобронхіального дерева, що викликають супутнє підвищення гіперреактивності бронхів, а це призводить до повторних епізодів приступів ядухи або свистячих хрипів, задишки, відчуття стискання в грудній клітці, особливо вночі або вранці. Причини бронхіальної астми: Внутрішні фактори базуються на доказаній спадковості бронхіальної астми: серед родичів першого ступеня родинності ризик для дитини при хворобі у одного з батьків складає 50 %, при хворобі обох він зростає до 65 %.Зовнішні фактори охоплюють впливи алергенів у схильних до атопії осіб. Алергени класифікуються як побутові (домашній пил, домашні кліщі, алергени тарганів), алергени тварин та птахів (кішки, собаки, гризуни, коні, папуги, голуби, домашня птиця), пилкові (при цвітінні дерев, квітів, трав), грибкові та плісеневі; професійні алергени, яких нараховують до 360 назв (серед них хімічні речовини, ліки, метали, фарби, текстиль, бібліотечний пил), харчові алергени (білкового походження, консерванти, харчові барвники), предмети домашньої хімії (пральні, миючі засоби, домашня косметика та парфумерія). До зовнішніх факторів належать також аерополютанти – подразнюючі іританти, оксид азоту, озон, вихлопні гази, продукти горіння, дими, оксид вуглецю й сірки, збільшені в повітрі концентрації токсичних металів – свинцю, ртуті, нікелю, хрому, кадмію тощо. Тригери – безпосередні пускові чинники загострення бронхіальної астми та збільшення частоти приступів ядухи на тлі тривалої сенсибілізації. Вони охоплюють передусім інфекційні фактори (вірусні захворювання, бактеріальна інфекція верхніх та нижніх дихальних шляхів), впливи іригантів або алергенів (у тому числі й ліків) у масивних дозах на тлі таких неспецифічних умов, як переохолодження, фізичне та емоційне перенавантаження, зміни погоди (вітер, збільшена вологість), магнітні бурі, вагітність. Головними проявами бронхіальної астми є порушення функції дихання. Найяскравішим проявом захворювання є періодичні напади ядухи, що провокуються тригерними механізмами. Фізична активність під час приступу обмежується, хворий може приймати сидяче положення із фіксованими руками на ліжку, що полегшує роботу дихальних м’язів. Крім приступу ядухи, існують менш визначені симптоми (еквіваленти): утруднене дихання з порушенням видиху; свистяче дихання або задишка вночі; напади надсадного кашлю без мокротиння, що завершується відчуттям задишки; динамічність та варіабельність задишки, її зв’язок із погодою (холод, туман, вологість, вітер), змінами мікроклімату (вихід на вулицю або прихід у приміщення), впливом запахів, фізичного навантаження, перевтоми, переохолодження. Лікування бронхіальної астми: глюкокортикоїди (гальмують розвиток реакції негайного типу, зменшують вираже- ність запалення і набряк, покращують му ко ци: 11 ар ний транспорт): інгаляційні (беклометазон, флутиказон), системні (преднізолон, дексаметазон);блокатори лейкотрієнових рецепторів (зафірлукаст, монтелукаст);стабілізатори мембран опасистих клітин: запобігають дегрануляції опасистих клітин і вивільненню ними гістаміну (кромогліцієва кислота). Бронходилататори (бронхорозширюючі засоби):селективні р2-адреноміметики короткої дії (фенотерол, сальбутамол) використовують для зняття нападу, дія починається через 5 хвилин після введення,селективні Р2-адреноміметики тривалої дії (сальметерол) використовують для попередження нападів, дія триває близько 12 годин;М-холіноблокатори (іпратропію бромід) діє через 20-40 хвилин, досягаючи максимуму через 1-2 години;комбіновані ЛЗ (беродуал) – Р2-адреноміметик + М-холіноблокатор;інгібітори фосфодіестерази або метилксантини (теофілін, амінофілін) менш ефективні, ніж Р2-адреноміметики.

Дихальна недостатність — патологічний синдром, що супроводжує ряд захворювань, в основі якого лежить порушення газообміну в легенях.При дихальній недостатності (ДН) не забезпечується необхідний газовий склад крові, або він підтримується за рахунок перенапруження компенсаторних можливостей системи зовнішнього дихання. Загрозливий для організму стан розвивається при дихальній недостатності, що характеризується зниженням парціального тиску кисню в артеріальній крові менше 60 мм рт. ст., а також підвищенням парціального тиску вуглекислоти більше 45 мм рт. ст. Дихальна недостатність є невідкладним, загрозливим для здоров’я і життя станом. Якщо не надати своєчасної реанімаційної допомоги, гостра дихальна недостатність може призвести до загибелі пацієнта. Довготривалість і прогресування хронічної дихальної недостатності призводять до розвитку правошлуночкової серцевої недостатності внаслідок дефіциту постачання серцевого м’яза киснем та його постійного перевантаження.Альвеолярна гіпоксія та неадекватна вентиляція легенів при дихальній недостатності викликає розвиток легеневої гіпертензії. Гіпертрофія правого шлуночка і подальше зниження функції його скорочення призводять до розвитку легеневого серця, що виявляється в застої кровообігу в судинах великого кола. Лікування пацієнтів з дихальною недостатністю передбачає: • відновлення і підтримку оптимальної для життєзабезпечення вентиляції легенів і оксигенації крові; • лікування захворювань, що стали першопричиною розвитку дихальної недостатності (пневмонії, ексудативного плевриту, пневмотораксу, хронічних запальних процесів у бронхах і легеневій тканині тощо).При виражених ознаках гіпоксії в першу чергу проводять оксигенотерапію (кисневу терапію). Кисневі інгаляції подаються в концентраціях, що забезпечують підтримку PаО2 = 55-60 мм рт. ст., при ретельному моніторингу рН і PаСО2 крові, стану пацієнта. При самостійному диханні пацієнта кисень подають за допомогою маски або через носовий катетер, при коматозному стані проводять інтубацію та підтримуючу штучну вентиляцію легенів.

11. Дихальна недостатність — патологічний синдром, що супроводжує ряд захворювань, в основі якого лежить порушення газообміну в легенях.При дихальній недостатності (ДН) не забезпечується необхідний газовий склад крові, або він підтримується за рахунок перенапруження компенсаторних можливостей системи зовнішнього дихання. Класифікація та причини дихальної недостатності: Дихальна недостатність класифікується за кількома ознаками, а саме:

1. За патогенезом (механізмом виникнення):паренхіматозна (гіпоксемічна, дихальна або легенева недостатність I типу) Для дихальної недостатності за паренхіматозним типом характерне зниження вмісту і парціального тиску кисню в артеріальній крові (гіпоксемія), що важко корегуються кисневою терапією. Найбільш частими причинами даного типу дихальної недостатності є пневмонії, респіраторний дистрес-синдром (шокова легеня), кардіогенний набряк легенів.вентиляційна (“насосна”, гіперкапнічна або дихальна недостатність II типу) Головним проявом дихальної недостатності за вентиляційним типом є підвищення вмісту і парціального тиску вуглекислоти в артеріальній крові (гіперкапнія). У крові також спостерігається гіпоксемія, яка може бути усунена в процесі киснетерапії. Розвиток вентиляційної дихальної недостатності спостерігається при слабкості дихальної мускулатури, механічних дефектах м’язового і ребрового каркаса, порушень регуляторних функцій дихального центру.

2. За етіологією (причинами):обструктивна. Дихальна недостатність за обструктивним типом спостерігається при утрудненні проходження повітря повітреносними шляхами – трахеєю і бронхами унаслідок бронхоспазма, запалення бронхів (бронхіту), потрапляння чужорідних тіл, стриктури (звуження) трахеї і бронхів, здавлення бронхів і трахеї пухлиною тощо. При цьому страждають функціональні можливості апарату зовнішнього дихання: утруднюється повний вдих і особливо видих, обмежується частота дихання.рестриктивна (або обмежувальна). Дихальна недостатність за рестриктивним (обмежувальним) типом характеризується обмеженням здатності легеневої тканини до розширення і спаду. Зустрічається при ексудативному плевриті, пневмотораксі, пневмосклерозі, спайковому процесі в плевральній порожнині, обмеженій рухливості ребрового каркаса, кіфосколіозі тощо. Дихальна недостатність у цих станах розвивається через обмеження максимально можливої глибини вдиху.комбінована (змішана). Дихальна недостатність за комбінованим (змішаним) типом об’єднує ознаки обструктивного і рестриктивного типів з перевагою одного з них і розвивається при довготривалому серцево-легеневому захворюванні.гемодинамічна. Причиною розвитку гемодинамічної дихальної недостатності можуть бути циркуляторні розлади (наприклад, тромбоемболія), що призводять до неможливості вентиляції блокованої ділянки легені. До розвитку дихальної недостатності за гемодинамічним типом також призводить право-ліве шунтування крові через відкрите овальне вікно при пороку серця. Тоді відбувається змішування венозної та оксигенірованої артеріальної крові.дифузна. Дихальна недостатність за дифузним типом розвивається при порушенні проникання газів через капілярно-альвеолярну мембрану легенів при її патологічному потовщенні.

3. За швидкістю наростання ознак:гостра. Гостра дихальна недостатність розвивається стрімко, за декілька годин або хвилин, як правило, супроводжується гемодинамічними порушеннями і є загрозою для життя пацієнтів (потрібні екстрені реанімаційні заходи та інтенсивна терапія). Розвиток гострої дихальної недостатності може спостерігатися у пацієнтів, які страждають на хронічну форму дихальної недостатності при її загостренні або декомпенсації.

хронічна. Розвиток хронічної дихальної недостатності може відбуватися впродовж декількох місяців і років, часто поволі, з поступовим наростанням симптомів, також може бути наслідком неповного відновлення після гострої дихальної недостатності.