Ідентифікація будівельних в’яжучих речовин

Будівельні в’яжучі матеріали застосовують при виготовленні різних будівельних розчинів і бетонів, для з’єднання окремих елементів будівельних конструкцій, створення водонепроникних покриттів. До мінеральних в’яжучих матеріалів відносять глину, цемент, вапно, портландцемент і ін. Завдяки своїм фізико-хімічним характеристикам ці матеріали можуть перетворюватися з рідкого або тістоподібного стану в твердий, зв'язуючи в єдине ціле інші матеріали.

Залежно від того, в яких умовах проходить процес тверднення, розрізняють два типи будівельних в’яжучих матеріалів: повітряні і гідравлічні.

Повітряні в’яжучі матеріали — це такі матеріали, які здатні тверднути і зберігати свою твердість лише на повітрі. До цього виду відносяться гіпс, повітряне вапно, рідке скло. Гідравлічні в’яжучі матеріали характеризуються тим, що після свого твердіння на повітрі вони здатні зміцнюватися при контакті з водою.

Будівельні в’яжучі матеріали часто використовують з сипкими будівельними матеріалами, що забезпечує додаткову міцність і покращує фізико-технічні характеристики розчинів і бетонів.

Ідентифікація будівельних в’яжучих матеріалів — це встановлення відповідності найменування і вигляду виробу загальноприйнятній класифікації; хімічного складу, умов твердіння, реакції на підвищені температури, способу вживання, кольори вимогам стандартів, інформації, вказаній на маркуванні або в товарно-супровідному документі, а також встановлення міри безпеки при вживанні в житловому приміщенні.

Ідентифікаційна експертиза будівельних в’яжучих матеріалів проводиться з метою встановлення відповідності певному переліку ознак, приведеному в нормативно-технічній документації. Для досягнення цієї мети можуть ставитися наступні питання і завдання:

o до якої асортиментної групи відноситься даний товар;

o до якого виду відноситься даний товар;

o визначення умов твердіння;

o встановлення міри дисперсності;\

o встановлення міри пластичності тіста;

o встановлення країни-виробника або фірми;

o встановлення відповідності даного товару якісним характеристикам;

o встановлення сорту товару;

o чи є даний товар безпечним.

Ідентифікацію будівельних в’яжучих матеріалів здійснюють органолептичним, фізико-хімічним і санітарно-гігієнічним методами.

Ідентифікаційна експертиза асортиментної приналежності передбачає встановлення відповідності товару класифікатору промислової продукції і Товарній номенклатурі зовнішньоекономічної діяльності.

Одним з найбільш древніх в’яжучих матеріалів є глина. Вона є м'якою, дрібнодисперсною різновидністю гірських порід, яка при додаванні води перетворюється в пластичну масу, здатну приймати будь-які форми. Залежно від домішок глина приймає різний колір забарвлення. Найбільш коштовний сировинний вигляд глини — біла глина (каолін). При спіканні (випаленні) глина перетворюється на камневидне тіло, а при використанні вищих температур розплавляється, набуваючи скловидного стану. Температура плавлення залежить від різновиду глини, чи є вона легкоплавкою (температура плавлення менше 1380 °С), тугоплавкою (до 1550 °С) або вогнетривкою (вище 15 50 °С). Самий тугоплавкий вигляд глини — каолін (біла глина), його температура плавлення перевищує 1750 °С. Глину використовують і для створення гідроізоляційних насипних шарів, оскільки вона здатна до певної межі вбирати воду, але після його подолання вона вже не в змозі ні вбирати, ні пропускати воду.

Ще одним в’яжучим матеріалом є вапно. В більшості випадків під вапном розуміють саме гашене вапно. Його виробляють шляхом випалення вапняку при високих температурах. В процесі цього випалення отримують так звану «вапно-кипілку», яку якраз і "гасять": при контакті з водою йде активне виділення з неї вуглекислого газу. Отримана суміш має тістоподібну консистенцію. Для подальшого використання її як в’яжучий розчин до складу додають пісок. Такий розчин використовується в кладці фундаментів під печі, димарі, а також для обштукатурювання стін.

Для здобуття гіпсу використовують гіпсовий камінь, який піддається подрібненню і випаленню. Даний матеріал із-за невисокої міцності і малої гігроскопічності (вологостійкості) використовують в основному при внутрішній обробці приміщення (закладення швів і нерівностей). Гіпс поділяють на два види: марки А — швидкотвердіючий (схоплювання менше 15 хв.) і марки Б — що нормально твердне (схоплювання до 30 хв.)

Цемент найбільш поширений в’яжучий матеріал, що дозволяє отримувати вироби і конструкції високої міцності. Цемент утворюється в результаті дрібнодисперсного подрібнення продуктів, спікання одного з видів глини — мергеля — або суміші вапняку і глини. Процес спікання ведеться в спеціальних печах. При подрібненні до продуктів спікання дозовано додають гіпс, шлак, пісок і інші компоненти, що дозволяє отримувати цемент з самими різноманітними властивостями. Залежно від вихідної сировини і введених добавок цементи поділяють на портландцементи і шлако- портландцементи.

Серед портландцементів виділяють швидкотвердіючі і портландцементи з мінеральними добавками. Для позначення максимально міцних якостей цементу застосовується поняття "марка".

Ідентифікація маркування і упаковки – проводиться для визначення міри відповідності упаковки і маркування вимогам стандартів.

В’яжучу речовину відвантажують в упаковці або без неї в спеціалізованому транспорті. Для упаковки повинні застосовуватися п’яти-шести шарові зшиті або склеєні із закритою горловиною (з клапаном) паперові мішки.

В’яжучу речовину в дрібній розфасовці для роздрібної торгівлі упаковують в поліетиленові банки, в поліетиленові пакети або в паперові пакети з подальшою закладкою їх в поліетиленові. Маса нетто окремої упаковки (5 ± 0,5) кг, (10 ± 0,5) кг. Якість упаковки повинна забезпечувати необхідну герметичність.

Маркування мішків для в’яжучого матеріалу здійснюють в будь-якій частині мішка. Воно має бути чітким і містити:

o найменування підприємства-виробника і його товарний знак;

o позначення в’яжучої речовини відповідно до вимог нормативно-технічної документації на нього (а за відсутності цих вимог повне найменування в’яжучої речовини і позначення нормативно-технічного документа на в’яжучу речовину);

o середню масу нетто в’яжучої речовини в мішку.

Маркування в’яжучого матеріалу, відвантажуваного без упаковки, наносять на ярлик, що прикріплюється до транспортного засобу будь-яким способом, що забезпечує його збереження при транспортуванні. Ярлик повинен містити інформацію, аналогічну маркуванню на мішку з в’яжучим матеріалом. При постачанні в’яжучого матеріалу в мішках для роздрібної торгівлі маркування наносять на кожен мішок.

При дрібній розфасовці в’яжучого матеріалу кожна упаковка має бути забезпечена короткою інструкцією по вживанню і етикеткою, на якій вказують:

o найменування підприємства-виробника і його товарний знак;

o повне найменування в’яжучого матеріалу;

o позначення нормативно-технічного документа на в’яжучий матеріал;

o номер партії;

o дату випуску;

o масу нетто однієї упаковки з в’яжучим матеріалом, кг;

o роздрібну ціну за упаковку.

Етикетку аналогічного вмісту наклеюють на тару, використовувану для відвантаження в’яжучого матеріалу в дрібній розфасовці, при цьому вона повинна містити додаткову інформацію про кількість упаковок.

Якісна ідентифікація - встановлення відповідності якісних характеристик товару вимогам ГОСТів. Якість в’яжучих матеріалів визначають згідно з вимогами нормативної документації окремо для кожної асортиментної позиції.

Якість гідратного вапна оцінюють за наступними показниками:

o по вмісту CaO + MgO, який оцінюється хімічним методом;

o наявності у вапні карбонатних порід, що не розклалися, по вмісту С0₂;

o вологості, яка не повинна виходити за межі 5%;

o дисперсності, по розсіванню на ситах, залишок на ситі — не більше 2,5 і 15% відповідно;

o відсутності нерівномірності зміни об'єму; випробування проводять на коржиках, виготовлених з вапняно-цементного тіста, пропарюванням їх протягом 2 год.

Основні властивості вапняних в’яжучих матеріалів, які визначили успішне вживання їх у складі фарб, шпаклювань, штукатурок, це — пластичність і висока водоутримуюча здатність. Водоутримуюча здатність вапна складає 75~95%; на відміну від вапна портландцементні розчини мають водоутримуючу здатність 50-60%.

Водопотреба безпосередньо пов'язана з пластичністю вапняного тіста.

Дуже важливою властивістю вапна є нерівномірність зміни об'єму.

Основні вимоги, які необхідно пред'являти до якості гідратного вапна наступні:

Ø вапно має бути кальцієвим, з низьким (<5%) вмістом оксиду магнію; підвищення вмісту MgO знижує пластичність вапна і довговічність вапняних покриттів;

Ø у гідратному вапні мають бути відсутніми частки розміром більше 0,6 мм, оскільки грубі фракції погіршують якість поверхні покриттів, приводять до дряпання облицювальної плитки, є причиною нерівномірності зміни об'єму в матеріалі;

Ø вміст зерен оксиду магнію і оксиду кальцію, що не погасилися, не повинен виходити за межі 1% і 2-3% оскільки присутність оксидів може привести до повільного гасіння у виробі і викликати появу тріщин унаслідок збільшення об'єму;

Ø вологість вапна не повинна виходити за межі 5%.

Показники якості гіпсових в’яжучих матеріалів представлені в таблиці 3.3.

Таблиця 3.3

Межа міцності при стискуванні, кгс/см2, не менше
Межа міцності при вигині, кгс/см2, не менше
Терміни схвачення, хв.
початок, не раніше
кінець, не пізніше
Максимальний залишок на ситі з розмірами комірок на світлі 0,2 мм %, не більше