Релігія як соціальний інститут

Релігія як соціальний інститут є системою соціальних норм, ролей, історично сформованим комплексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів поведінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться в духовних текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:

1) ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться в релігійних текстах (у християн — Біблія, у мусульман — Коран). З них віруючі дізнаються про релігійні тлумачення будови світу, природи, черпають інформацію про космос, людину, суспільство. Із цих знань формуються поняття та ідеї, що справляють сильний вплив на психіку та емоції віруючих, породжуючи страх, радість, любов до Бога. Релігійні знання й вірування можна розглядати як ціннісні системи, котрі посідають неабияке місце в духовній культурі суспільства, бо здатні змінювати поведінку людини. Вони вміщають моральні цінності й настанови, які акумулюють у собі норми і правила людського співіснування, що вироблялися протягом віків. Так, в українському православ'ї виокремлюються сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, порада, мужність, знання, побожність, страх Божий, а звідси дев'ять дарів Святого Духа, які мають визначити сенс життя віруючого. Це любов, радість, спокій, довготерпіння, добродушність, милосердя, віра, покірливість, стриманість;

2) організаційному, тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, розробленого М. Вебером, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід), що репрезентовані індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китайці та ін.).

Релігійні цінності та їх місце в соціалізації індивіда.

Загальнолюдськими в моралі виступають як сукупність певних загальних моральних вимог, так і логічна структура моральної свідомості людини, форма, в якій виражаються її уявлення. Ці моральні вимоги пов'язані з найпростішими проявами людських взаємовідносин: не красти, не вбивати, допомагати людям у труднощах, виконувати обіцянки, говорити правду тощо. В усі часи так або інакше засуджувалися жорстокість, пожадливість, боягузтво, лицемірство, підступність, наклепництво, заздрість, зарозумілість і заохочувалися сміливість, чесність, самовладання, великодушність, скромність. Водночас у різні часи неоднаково розуміли умови й межі застосовності цих вимог і відносне значення цих моральних якостей, у них нерідко вкладали протилежний зміст.

Це саме стосується й християнської моралі, яка в ідеалі проголосила рівність усіх людей, незалежно від їх походження і становища.

Крім старозавітного Декалога (Десятислів'я) Мойсея, ві-домого ще як Десять заповідей, діалектика загальнолюдського і конкретно-історичного в релігійній моралі втілена в Нагориш проповіді Ісуса Христа (Новий Завіт).

Остання містить три розділи зазначеної частини Біблії (Євангеліє від Матвія, розд. 5—7) і в цілому сприймається як щось цілісне і завершене. Нагорна проповідь звернена до тих, кому на соціальній драбині римського рабовласницького суспільства діставалися найнижчі щаблі.