За сферами економічної діяльності людей в суспільному виробництві можна виділити три великих блоки галузей:
- основне виробництво;
- виробнича інфраструктура;
- соціальна інфраструктура.
Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва.
Примноження суспільного багатства залежить саме від цих галузей, від їх технічного рівня. Це: сировинний комплекс, паливно-енергетичний комплекс, металургійний комплекс, агропромисловий комплекс, хімічно-лісовий комплекс, виробництво товарів народного споживання, інвестиційний комплекс. Наприклад, на сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виробляють промислову продукцію.
В галузях основного виробництва зосереджується основна маса ресурсів. Так, у валовому національному продукті сфера промислового виробництва в Україні займає 55,8%, в той час як, у Великобританії — 29,8%, Франції — 29,6%, США — 26,2%, Японії - 33,8%.
Виробнича інфраструктура представляє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому.
До цих галузей відносяться;
- транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;
- спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних та ін.)
Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично рівнозначна примноженню суспільного багатства. Тому розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.
В розвинутих країнах сфера виробничих послуг — це велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, в США в цій сфері створюється більше 1/5 частини валового внутрішнього продукту. З наведених даних переконливо випливає такий важливий висновок: в сучасних умовах важливішим напрямом вдосконалення суспільного виробництва в Україні має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури.
Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому складають сферу матеріального виробництва. Але із розвитком суспільства зростають потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері. Це обумовлює існування соціальної інфраструктури.
Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку трудящих, примноженні їх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього і культурного рівня.
Тривалий час в економічній літературі ця сфера людської діяльності відносилася до невиробничої сфери. Підставою такого висновку було те, що в ній не створюються матеріальні блага.
Звичайно, невиробнича сфера існує: держапарат, апарат управління громадських рухів, армія, міліція. Проте всю соціальну інфраструктуру віднести до невиробничої сфери не можна. Тут створюються послуги, які задовольняють соціальні і духовні потреби людей.
Праця, що створює послуги, є суспільно необхідною і суспільно корисною. Вона є рівноцінною праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною працею. Тому соціальна інфраструктура — це сфера нематеріального виробництва, і її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.
Соціальна інфраструктура включає такі галузі:
- охорона здоров'я і фізична культура;
- загальна середня, спеціальна середня, професійно-технічна і вища освіта, система підвищення кваліфікації і т.п.;
- житлово-комунальне господарство;
- пасажирський транспорт і зв'язок;
- побутове обслуговування;
- культура і мистецтво.
Згідно прийнятої у статистиці практики обліку до соціальної сфери відноситься наука, так як вона є однією з форм суспільної свідомості, одним з головних факторів духовного розвитку людини. Але прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва: вона виступає як безпосередня продуктивна сила.
Такий розподіл характерний і для торгівлі, транспорту, зв'язку: ці галузі відносяться як до матеріального виробництва (в міру продовження в них процесу виробництва), так і до нематеріального виробництва (в сфері обслуговування людей).
Охорона навколишнього середовища може бути віднесена до матеріального і нематеріального виробництва не так безпосередньо: до матеріального виробництва — так як впровадження природоохоронних технологій здійснюється шляхом вдосконалення виробництва; до соціальної сфери — так як покращення навколишнього середовища безпосередньо пов'язане зі створенням сприятливих умов для життя людини.
Оптимальне співвідношення матеріального і нематеріального виробництва дозволяє забезпечувати поєднання матеріального добробуту і духовного розвитку людини.
Досвід показує, що соціальна інфраструктура в розвинутих країнах поступово перетворюється у основну сферу людської діяльності. Так, в США в сфері соціальних послуг створюється більше половини валового внутрішнього продукту, в Україні цей показник складає 33,6%.
Обсяг і якість соціальних послуг яскраво характеризує економічний прогрес суспільства та рівень життя населення. Тривалий час недооцінка ролі цієї сфери обумовлювала значне відставання розвитку у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості суспільної діяльності: охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, матеріально-технічна база науки, вищої і середньої освіти та ін. Тому сьогодні важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.
Важливою складовою частиною суспільного виробництва є також його організація і управління. Не потребує доказу те, що кожний економічний процес має бути певним чином організований. причому в умовах посилення усуспільнення виробництва, розвитку поділу праці, спеціалізації і кооперування зростає значення чіткої організації всіх ланок економіки.
Суспільна організація виробництва має відповідати таким вимогам:
- створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку з оптимальним поєднанням ринкових і державних методів регулювання економіки, не допускаючи волюнтаристського втручання у виробництво;
- реалізувати останні досягнення науково-технічного прогресу і бути адекватною наявному рівню реального усуспільнення виробництва. Лише за цієї умови організація виробництва сприятиме економічному розвитку та підвищенню його ефективності.
Процес виробництва — це завжди результат взаємодії певних факторів, які в економічній науці одержали назву факторів виробництва, або виробничих ресурсів. Розрізняють матеріально-речовинні й особисті фактори виробництва.
У свою чергу, матеріально-речовинні фактори поділяють на засоби виробництва, створені людиною (капітал), і природні фактори, об'єднувані поняттям «земля».
Особистий фактор визначається поняттям «праця».
Земля — це засіб праці, створений природою. Поняття «земля» як фактор виробництва має широке значення: земля є одночасно операційним базисом виробництва (у промисловості), сховищем природних ресурсів (покладу мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водойми). У сільському господарстві земля — це й основні засоби праці, і предмет праці.
Таким чином, поняття «земля» використовується як для позначення різноманітних корисних копалин, які не можна збільшити, так і продуктів харчування, одержуваних людьми від природи, землі, а також рослинних сировинних матеріалів. Нарешті, природу використовують і як місце, де розташовуються підприємства і куди вкладається капітал.
У XX столітті людство впритул зіштовхнулося з обмеженістю землі, природних ресурсів загалом. Економічна діяльність досягла таких масштабів, що почала здійснювати необоротний шкідливий вплив на природу. Запаси корисних копалин обмежені, тому і виникає реальна загроза їх вичерпання. Людство вже у близькому майбутньому може відчути дефіцит нафти й газу. Скорочуються площі сільськогосподарських угідь у розрахуй ку на душу населення. Все це висуває екологічну проблему до числа головних обмежуючих факторів задоволення потреб людей не тільки в майбутньому, але вже й сьогодні. Праця як фактор виробництва охоплює людські ресурси: фізичні й розумові здібності, освітній і професійний рівень, виробничий досвід зайнятих у виробництві працівників.
Поняття «праця» включає будь-яку діяльність, спрямовану на одержання доходу (грошового або натурального).
Праця — це форма реалізації робочої сили людини як сукупності фізичних і духовних властивостей, що дозволяють їй брати участь у виробничому процесі. Людина надає руху засобам виробництва, вона оживляє їх, без неї вони мертві. Тому без праці неможливим є ані використання природних ресурсів, ані виробництво нових благ.
Ресурс праці обмежений уже хоча б тим фактором, що чисельність населення не безмежна. Крім того, щоразу виникає потреба не в праці взагалі, а в трудових послугах певного виду і якості, які є ще більш обмеженими.
Відомо, що з розвитком суспільного виробництва удосконалюються й істотно змінюються засоби виробництва виникає цілком автоматизоване і роботизоване виробництво, нетрудомісткі технології і т. д.
Але роль особистого фактора при цьому не тільки не зменшується, а в певному відношенні й зростає. Обумовлено це наступними обставинами.
По-перше, під впливом науково-технічного прогресу удосконалюються засоби виробництва і його технологія, звідси виникає потреба у більш високій кваліфікації працівників.
По-друге, виробництво стає усе більш наукомістким, тобто потребує наукового забезпечення.
По-третє, виробництво вирішує чимраз складніші завдання, орієнтовані на зростаючі потреби людей і обмежені ресурси, отже, більш досконалим має бути й управління.
По-четверте, зростає екологічна складність виробництва внаслідок збільшення промислового навантаження на природу, порушення стійких зв'язків в екологічному середовищі, посилення потенційно негативного впливу виробництва на природу.
По-п'яте, зростає частка ризикованих виробництв (наприклад, атомна енергетика), що вимагає від людини не тільки високої кваліфікації, але й значного психологічного напруження.
Зі зростанням ролі особистого фактора зростають вимоги до кваліфікації працівників, до їхньої компетенції, до знання організації виробництва і ринкової діяльності, нарешті, до загальноосвітнього рівня. Культурна й освічена людина глибше усвідомлює відповідальність, є більш ініціативною й вимогливою до себе.
Капітал як фактор виробництва являє собою майно (засоби виробництва), що належить підприємцям або іншим власникам і використовується в процесі створення товарів і послуг. Це так звані рукотворні засоби виробництва. Найчастіше їх визначають як фізичний капітал, або просто капітал, а гроші, призначені для придбання засобів виробництва, — грошовий капітал. Особливість капіталу полягає в тому, що він повинен бути ким-небудь накопичений, створений. Капітал існує тільки в продуктивному використанні, а саме тоді, коли його власники одержують доходи від користування й володіння своїм майном.
Матеріально-речовинна основа капіталу — засоби й предмети праці — знаходиться в процесі постійних змін. Зміни, початок яким покладено в середині XX ст., називаються науково-технічною революцією.
Для неї характерними є такі риси:
- широке застосування автоматично діючих машин, роботів (аж до заводів-автоматів), створення гнучких виробничих систем (ГВС), здатних до швидкої перебудови на основі нових виробничих програм;
- масове застосування мікроелектроніки і нових засобів збирання, обробки й передачі інформації, використання комп'ютерів у виробництві, торгівлі, банківській сфері, освіті, побуті та ін.;
- переворот в енергетиці — використання електричної енергії, отриманої з атомної;
- застосування принципово нових предметів праці (полімерів, кераміки, напівпровідникових і надміцних матеріалів і т.д.);
- широке застосування у виробництві біотехнології, зокрема, генної й клітинної інженерії, що революціонізує охорону здоров'я, сільське господарство та ін.
Крім трьох основних факторів виробництва (землі, праці й капіталу), існує четвертий, особливий фактор — здатність до підприємництва. І хоча їхнім носієм виступає людина, підприємницькі здібності не можна прирівнювати до трудових послуг. Далеко не кожен із нас володіє даром підприємця. Згадаємо хоча б, що в піраміді Маслоу потреба в безпеці йде за своїм значенням відразу після фізіологічних потреб. І це уявлення про цінності звичайної людини. А невід'ємна ознака підприємництва — ризик, який, більше того, не страхується. Тому і підприємницькі здібності як ресурс — обмежені, мають загальну для всіх економічних ресурсів ознаку — рідкісність. Роль здатності до підприємництва величезна. Для того щоб почати яку-небудь справу (бізнес), хтось повинен виявити ініціативу, відшукати незадоволену потребу, придбати засоби виробництва, найняти людей. Щоб виробництво продовжувалося, його необхідно щодня організовувати. Заради процвітання справи хтось повинен ризикувати: знаходити джерела фінансування, вчасно скорочувати або розгортати виробництво і т. д. Усі ці здібності й навички охоплює поняття «підприємництво». Здатність до підприємництва є рідкісною властивістю, талантом, яким володіє незначна частина нації. Вважається, що тільки 5—7 % населення країни має природжені здібності до підприємництва.
Сучасне виробництво вступило в нову інформаційну еру. Це дає підстави виділити інформацію як окремий фактор виробництва.
Питання для самоконтролю
1. Що таке потреба? Які виникають потреби? Чи є якийсь зв'язок між потребами та виробництвом?
2. Які критерії класифікації потреб ви знаєте?
3. Дайте загальну характеристику закону зростання потреб. Поясніть чому закон зростання потреб є законом суспільного прогресу?
4. У чому полягає взаємозв’язок потреб і інтересів? Що таке економічний інтерес?
5. Що означає поняття суспільне виробництво?
6. Назвіть основні фактори виробництва і охарактеризуйте їх.
7. Яку структуру має суспільне виробництво?
8. Назвіть основні макроекономічні показники, що розраховуються в СНР.
9. Охарактеризуйте сутність показників рентабельності виробництва, продуктивності праці, фондовіддачі та матеріаломісткості продукції.
10. Як ви розумієте поняття «соціальна ефективність суспільного виробництва»?