Нізіогіа (Іе Езрапа ( зеїессіоп гіе Іесцігаз). -- Ьа НаЬапа: РиеЬІо у Егіисасіоп, 1980

Розділ VIII. Правління Пилипа ІІ

1. Початок правління Пилипа П

Пилип II став королем Іспанії у 29 років (1556-1598 рр.). Першим його політичним наставником був батько, який дуже рано вирішив доповнити теоретичне навчання сина практичним досвідом, дозволяючи йому брати участь у політичних справах. У листі до кардинала Тавери, регента Іспанії, 1 травня 1543 р. Карл наказував проконсультуватися з Пилипом з приводу справ інквізиції "так, як він робив раніше з ним самим". І дійсно, в період перебування Карла в Німеччині, Пилип керував країною разом з кардиналом Таверою, секретарем Франсіско де лос Кобосом та єпископом Фердінандом Валь’есом, який був тоді головою королівської ради. Згодом Карл вирішив як для реалізації своїх планів, так і для розширення досвіду свого сина послати його в ті країни, які рано чи пізно повинні були потрапити під його управління. Так, Пилип відвідав Італію (1548 р.), Фландрію (1549 р.). Німеччину (1550 р.). Після того, як зруйнувався план Карла про передачу імператорської корони сину, Пилип знову повернувся до Іспанії (1551 р.) як регент.

У 1543 р. Пилип одружився із своєю кузиною, португальською принцесою Марією. Але цей шлюб не був тривалим: народивши сина дона Карлоса, Марія померла. Удівство Пилипа було використано імператором Карлом для нової політичної комбінації, він одружив свого сина з англійською королевою Марією, дочкою Генріха VII та іспанської інфанти Катерини. Суспільна думка Англії була проти династичного союзу з Іспанією. Крім того, сильна протестантська партія, що утворилася в Англії, обов'язково повинна була стати противником змін політичного курсу, які цей шлюб передбачав. Треба сказати, що Марія була завзятою католичкою і дуже хотіла виправити те, що зробив її батько, і навіть вжити суворих заходів щодо протестантів. Пилип деякий час прожив в Англії, прагнучи завоювати симпатії своїх підлеглих. Деякою мірою він домігся прихильного ставлення місцевої аристократії і в 1554 р, Англійський парламент затвердив залежність англійської церкви від папи, а англійська аристократія прийняла присягу, стоячи перед королівським подружжям на колінах.

Серпня 1555 р. Пилип за викликом батька залишив Англію і повернувся туди лише в березні 1557 р. За цей період Пилип отримав від батька Нідерланди, графство Бургундське та іспанську корону. Напочатку його царювання в Іспанії найдовіренішими особами були герцог Альба (тоді віце-король Неаполя) і Руй Гомес де Сильва. За ініціативою останнього Пилип оточив себе групою радників, серед яких були єпископ Гранвела (пізніше кардинал), дон Бернардино де Мендоса, дипломат Манріке де Лара та інші великі діячі.

Політична історія 42- річного правління Пилипа II дуже багата на важливі події і дуже тісно пов'язана із загальною історією Європи, тому її важко подати коротко. У той же час політичні і релігійні пристрасті надали настільки тенденційного забарвлення майже всім діям Пилипа II, що, як говорить один історик, "важко знайти іншого такого короля, як Пилип, який би так суперечливо був оцінений".

2. Війна з папою.

Спадщина, яку отримав Пилип, складалася із дуже суперечливих і небезпечних проблем. Ворогування із Францією, ворожа іспанцям прихована течія в Італії, яка збільшилась після того, як 23 травня 1535 р. папою був обраний кардинал Караффа (Павло IV), рішучий противник Іспанії; ворожнеча з боку протестантів у Нідерландах та в Англії -- все це дуже ускладнювало розв'язання завдань, які стояли перед новим королем.

Можливо, однією з найважливіших проблем у діяльності нового короля була боротьба за цілковиту перемогу католицизму. Досягненню цієї мети він підкорив всю свою внутрішню і зовнішню політику. Але це не заважало йому відрізняти інтереси церкви від чисто політичних інтересів папи -- одного із світських государів Італії. Вони неодноразово стикалися з інтересами іспанців, особливо із загарбницькими планами Пилипа, як це було за часів Карла.

Другою причиною конфлікту з папою було питання про управління іспанською церквою. Тому не випадково, що військова історія царювання Пилипа відкривається саме війною з папою Павлом IV. Відповідальність за неї однаковою мірою несуть обидва государі. Папа мав невгамовний характер і легко підкорявся найнижчим політичним пристрастям. Разом з тим, Пилип II, який так ревно ставився до своєї влади в Іспанії та Італії, а також до божественного походження свого титулу, не зробив нічого для запобігання конфлікту.

Павло IV почав із того, що відлучив Карла і Пилипа від церкви і оголосив про позбавлення Пилипа неаполітанської корони, називаючи його клятвопорушником, бунтарем і розкольником. Пилип, який у цей час знаходився у Фландрії, негайно заборонив ввозити папські булли до Іспанії під страхом покарання. Карл заохочував Пилипа до таких заходів.

Папа звернувся по допомогу до французького короля Генріха II і до турецького султана. Почалася війна, яка дуже швидко закінчилася. Герцог Альба разом із своїм союзником Марком Антоніо Колонной зайняв папські володіння і погрожував взяти в облогу Рим. Французька армія під командуванням Гіза вдерлася до Італії і мала ряд сутичок з іспанцями. Але незабаром вона була відкликана Генріхом, якому були потрібні всі військові резерви для ведення війни на півночі Франції. Залишившись на самоті, папа при посередництві Венеції підписав з Пилипом II мирний договір, (Кави, вересень 1557 р.), набагато вигідніший за той, на який можна було сподіватися.

Та боротьба між Павлом IV і Пилипом ІІ продовжувалась, але вже іншими засобами. Наприклад, папа використовував свій вплив на внутрішні справи іспанського духовенства, яке було більш реалістичним, ніж папістським, що було доведено фінансовою допомогою королю під час війни. Відлучення Карпа V і Пилипа ІІ від церкви було знято лише після того, як папою став Пій IV, прихильник іспанської орієнтації (1559 р.).

3. Війна з Генріхом II Французьким

Під час війни папи з Пилипом II імператор Карл V, щоб утримати на деякий час французького короля Генріха II від союзу з папою, в лю­тому 1556 р, підписав з ним мирну угоду у Воселлі. Але незабаром Ген­ріх порушив її, отримавши нове запрошення з боку папи.

Порушення примирення у Воселлі Генріхом II і викликало війну, яка не обмежувалася лише Італією. Коли герцог Гіз вів війну з герцогом Альбою в Італії, у липні 1557 р. у Північну Францію увійшла змішана англо-іспанська армія в 50.000 чоловік. Об'єднаною армією командував герцог Савойський (Мануел Філіберто). Метою герцога було оволодіння Сен-Кантоном. Після взяття цієї фортеці шлях на Париж був відкритий. Герцог Савойський прагнув увійти у Париж і захопити його (цього ж хо­тів і Карл), але Пилип II почав коливатися. Він знав про стійкість і єдність французького народу, крім того, не міг розраховувати на постійність англійської підтримки і, нарешті, боявся, що для підтримки ком­панії не вистачить коштів. Англійці дійсно залишили його, і Пилип не зміг одержати із своєї перемоги тієї користі, на яку він так розраховував спочатку.

Генріх II звернувся по допомогу до герцога Гіза, який напав на англійські міста у Північній Франції -- Кале і Гіз. Передбачаючи таку ситуацію, Пилип знову звернувся до англійців, але допомога так і не прибула; і обидва міста потрапили до рук герцога Гіза. Гіз окупував Фландрію і пішов на Брюссель. Іспанцям довелося б дуже важко, якби французькі війська генерала Терма не були розбиті під Гравеліном гер­цогом Савойським при підтримці англійської ескадри чисельністю в 11 кораблів. Незважаючи на цю перемогу, Пилип схилявся до укладання миру. Відсутність грошей і напад турків на Балеарські острови змусили Пилипа швидко закінчити війну» і уже в жовтні відбулися перші переговори між іспанськими і французькими представниками. 17 листопада 1558 р. померла англійська королева Марія і на престол вступила її сестра Єлизавета. І це остаточно схилило Пилипа до миру, Генріх II також прагнув миру. 2 квітня 1559 р. у Като-Камбрезі була підписана мирна угода на важких і принизливих для Франції умовах3.

4. Війна з турками та африканськими племенами

Береги Андалузії Валенсії і Балеарських островів могли у будь-який час зазнавати нападів з боку туніських, алжирських та турецьких морських розбійників. Крім того, політика Франції і навіть самого папи аж ніяк не сприяла припиненню турецького морського розбою» навпаки, підтримуючи різних африканських князьків, вони укладали союзи з ними.

Коли Драгут (наступник Барбаросси) захопив острів Хельвес і три території Триполі, що належали ордену іоанітів, Пилип вирішив спорядити велику військову експедицію. Для цього він зробив великий галерний флот, виставлений головним чином Венецією, на якому були війська з Іспанії, Італії та Німеччини. Але через погану організацію і безперервну тяганину, що викликалась необхідністю узгоджувати кожне рішення з королем, експедиція втратила багато часу і прибула на місце тоді, коли вже були створені несприятливі умови.

Експедиційними військами командував герцог Медіначелі, а галерним флотом -- адмірал Хуан Андрес Доріа. Спочатку експедиційні сили легко захопили острів Хельаес, але згодом, у березні 1560 р. іспанська ескадра була розгрошіена турецьким флотом. У 1561 р. друга іспанська ескадра була розкидана непогодою.

У 1564 р. алжирський король узяв в облогу Масалківір. Для оборони цієї фортеці була споряджена нова експедиція під керівництвом дона Альваро де Басана, який змусив противника зняти облогу і відбив Пеньйон де ла Гомера. Крім того, він наказав перекрити вхід у річку Мартин (Тетуан) затопленими бригантинами, навантаженими камінням, що робило неможливим морський розбій для марокканців.

У 1565 р. мальтійські лицарі звернулися до християнських держав по допомогу для ведення війни з турками, які оточили острів. Пилипу II дуже хотілося надати їм підтримку, але він змушений був зважати на відсутність коштів і солдатів. На щастя для мальтійських лицарів, до них поспішив Гарсіа де Толедо, віце-король Неаполя, людина дуже енергійна і рішуча. Незважаючи на значні труднощі, він зміг послати на Мальту дві військові експедиції, які змусили турків тимчасово зняти облогу острова.

Ця незначна перемога іспанців зашкодила туркам перетворити західну частину Середземного моря на турецьке море, але вона не зруйнувала військової могутності Константинополя. Так, уже в 1569 р., коли знову з'явилась велика загроза острову Кіпру, який належав Венеції, для боротьби з турками і за ініціативою папи була створена спеціальна ліга, до складу якої входили Іспанія, Венеція і папа.

У хрестовому ході взяв участь сильний флот у складі 264 кораблів, на якому знаходилось 79.000 матросів і солдатів. Хід очолював набожний син Карла І дон Хуан Австрійський. Флот вийшов із Мессини і рушив до берегів Греції, де в затоці Лепанто зустрівся з турецьким флотом. 7 жовтня 1570 р. почалась велика морська битва, яка закінчилась повною перемогою християнських сил. У цій битві брав участь М. де Сервантес.

Іспанія і цього разу врятувала західно-європейські країни від турецької небезпеки, зрозуміло, не без користі для себе, бо Пилип II, як і його батько Карл І, прагнув використати навіть цю небезпеку для того, щоб закріпити свою владу в Європі. Але цього разу із одержаної при Лепанто перемоги Пилипу не вдалося дістати всі ті вигоди, на які він розраховував. Пилип не став продовжувати кампанію проти турків і видав наказ дону Хуану йти походом на Туніс. Для прийняття такого рішення було декілька причин: після смерті папи Лія V похитнулась міцність ліги; Венеція спробувала укласти угоду із турецьким султаном; відбувалися дуже важливі події у Голландії, які вимагали великих військових витрат. Не отримавши від Пилипа підтримки, дон Хуан змушений був відбути до Тунісу в жовтні 1573 р., де захопив столицю. Там він почав мріяти про створення імперії у Північній Африці. Але Пилип і цього разу зруйнував його плани, наказавши зрити всі укріплення Туніса. Дон Хуан відмовився виконати королівський наказ і залишив у фортеці гарнізон із 8.000 іспанців. Але пізніше дон Хуан змушений був відмовитись від своїх намірів, бо Пилип рішуче відмовив йому в будь-якій допомозі. Через рік Туніс і Ла Колета знову були під владою Туреччини.

У цій ситуації Пилип II, на відміну від дона Хуана Австрійського, який прагнув захопити Константинополь і відновити Візантійську імпе­рію, вирішив обмежити військові дії африканським узбережжям і відкликав дона Хуана, відправивши його намісником у вируючі Нідерланди.

5. Повстання морисків в Андалузії

Законодавчі обмеження по відношенню до морисків, введені ще в епоху Католицьких государів, продовжували безперервно збільшуватися цілою низкою нових королівських указів та інквізиторських суворих за­ходів. Мориски гранадського королівства були людьми працелюбними, чесними і відданими короні. У період руху комунерос вони залишились на боці короля. Слід підкреслити, що мориски жили на півдні Іспанії у районах з добре розвиненою промисловістю і торгівлею. Серед городян тут різко визначалась класова диференціація. Тому багаті південні міста Іспанії ухилялись від активної участі у повстаннях комунерос.

Гранадський канонік Педроса писав у той час про морисків так: "Вони і їхні вчинки відзначалися високою моральністю, договори і зо­бов'язання виконувались ними з великою чесністю, по відношенню до бідних вони дуже щирі. Серед них мало нероб і багато трудівників". Недивлячись на це, іспанське населення їх недолюблювало. Щирість мо­рисків по відношенню до християнської релігії піддавалась сумніву, і той же Педроса додавав, що вони "християни лише зовнішньо, а насправді мориски", що вони слабо поважали неділі і церковні свята і ще менше ¾ таїнства християнської віри. З цієї причини серед духовенства існувала сильна течія, яка прагнула вжити до морисків суворих заходів.

Жовтня 1526 р. було видано едикт, який забороняв морискам говорити арабською мовою, носити національний одяг, робити обмивання, носити зброю, вживати нехристиянські імена; заборонялось надавати притулок ненаверненим мусульманам, як вільним, так і рабам. Крім того, здійснювався спеціальний контроль за тим, щоб не проводились мусульманські обряди, у деяких поселеннях вводились християнські школи для дітей морисків і, нарешті, у Гранаду із Хаена перевели інквізиційний трибунал з метою суворого переслідування віровідступників.

У 1565 р. був підтверджений наказ 1526 р. і переслідування, які почалися з цього часу, а також свавілля судових палат примусили багатьох морисків або тікати до Африки, або ховатися в гірських районах. Через декілька років до наказу додалися нові пункти по обмеженню щодо морисків.

Призначення Педро де Деси, члена верховного радника інквізиції, на посаду голови гранадського суду остаточно переконало морисків, що чекати більше нічого. Капітан-генерал, маркіз де Мондехар, який добре знав морисків, виступав проти таких заходів, але до його думки ніхто не прислухався. 1 січня 1567 р. був оголошений едикт. Хвилювання серед населення, викликані едиктом, були такими великими, що навіть Деса радив впроваджувати обережніші заходи і пом'якшити форму нового закону. Герцог Альба і командор ордена Алькантари, дон Луїс де Авіла, висловились за відстрочку введення едикту в дію, але едикт все-таки було введено.

Повстання морисків було дуже небезпечним: з одного боку, в цьо­му районі було мало зброї і військ; з іншого ¾ було цілком очевидно, що морискам допоможуть бербери, алжирці і навіть турки. У квітні 1568 року відбулися перші сутички і мориски звернулися по Допомогу до фецького короля. А в грудні цього ж року почалося повстанця.

Повстанці обрали своїм королем нащадка Омейядів, дона Ернандо де Кордоба і де Валор, який взяв арабське ім'я Абен Гумейя. Та мориски, не задоволені тим, що він чинив опір будь-яким ексцесам по відношенню до іспанського населення, убили його і замінили новим королем Адала Абенабо. Мориски займали зручні позиції у гірських районах Гранади, мали велику чисельність, і їхні ряди уже поповнились турками і алжирцями. Повстання розрослось, і охопило район від Альпухарри до гір Альмерії, з одного боку, і Малагу ¾ з іншого. Капітан-генерал Мондехар з великими труднощами зібрав військові сили і, використовуючи військові успіхи та політику обіцянок, зміг заспокоїти повстанців. Але Деса виступив проти політики Мондехари і наполягав на своїй непримиримій точці зору. Іспанські солдати грабували і жорстоко переслідували та вбивали навіть тих морисків, яким капітан-генерал видав спеціальні посвідчення про недоторканість. Незадо­волення і прагнення помсти спалахнули з новою силою. Замість Мондехара тепер військами командував дон Хуан Австрійський (березень 1569 р.), який зібрав значну армію для війни з морисками, підтягнувши війська з Неаполя, і установив морську блокаду узбережжя.

Але кампанія проти морисків затягувалася, незважаючи на наказ короля "вести війну вогнем і мечем". Це пояснювалося нестачею коштів на утримання військ. У середині січня 1570 р. дон Хуан активізував свої дії і зміг отримати ряд перемог. Керівник повстання король морисків Абенабо до березня 1571 р. продовжував утримуватися в горах. В березні він був убитий одним бандитом, який виторгував собі за це убивство помилування. Смерть Абенабо поклала кінець Повстанню. Боротьба із повсталими морисками була особливо кривавою через звірства іспанських солдатів. Ті учасники повстання, що залишилися в живих, і ті мориски, які взагалі не брали участь у повстанні, були переселені у різні райони Естремадури, Леона, Галісії, КастиліЇ і Севільської провінції.

6. Повстання в Нідерландах

Правління Пилипа II з деякого часу викликало невдоволення на півночі Нідерландів, у Фландрії і у південних провінціях. Причини неза­доволення були дуже різні. Деякі з них були схожі на ті, що викликали повстання комунерос у Кастилії. По-перше, це призначення іноземця, кардинала Гранвели, першим міністром регентши Маргарити Пармської (позашлюбна дочка Карла І) і зволікання з перебуванням у країні іспан­ських військ. Все це розглядалось як замах на права і свободи фламанд­ського народу.

До цього додалися й інші причини: реформа місцевого єпископату, яка складалась із того, що Пилип створив 14 єпископатів (1561 р.), замість колишніх чотирьох для того, щоб тримати міцніше, у своїх руках духовенство і щоб мати більшість відданих йому голосів у генеральних штатах, що викликало незадоволення і духовенства і генеральних штатів; відомості про відповідні статті договору між Пилипом II і Генріхом П Французьким, укладеного у Като-Камбрезі; побоювання можливого встановлення інквізиції на іспанський зразок; і, нарешті, спроби централізації, які робив Пилип під час свого перебування у Фландрії і які після його від'їзду виявились у повній зневазі до національних зборів (генеральних штатів) і до державної ради, яку він сам створив як дорадчий орган при своїй сестрі Маргариті Пармській.

Всі ці причини поглиблювались антипатією Пилипа до фламандців, які відповідали йому тим же. Незалежна поведінка деяких місцевих аристократів дуже зачіпала короля. Пилип почав з підозрою ставитись де їхньої лояльності, а особливо до поведінки принца Вільгельма Оранського, правителя Голландії і Зеландії, і графа Егмонта, правителя Фландрії і Артуа. Роздратування Пилипа проти Оранського вилились у сильні дорікання. Король назвав його єдиним винуватцем у тих труднощах, з якими королю довелося зустрітися у генеральних штатах.

Два радника Пилипа II: один з Іспанії (герцог Альба), а другий у Фландрії (кардинал Гранвела), переконували короля вжити рішучих заходів особливо проти протестантів (кальвіністів), які після змушеного виведення іспанських військ піднеслися духом і почали відкрито правити свої богослужіння і слухати своїх проповідників. Незважаючи на наказ Пилипа про припинення протестантського богослужіння, фламандський уряд відмовився його виконувати, та і сама правителька вважала дуже небезпечним наполягати на виконанні наказу Пилипа II.

Фламандське панство, незадоволене діями Гранвели, направило до Іспанії свого представника барона де Монтіньї для вручення скарги королю. Але король залишив цю скаргу без уваги. На знак протесту герцог Оранський і граф Егмонт відмовились від своїх посад радників (1563 р.), а фламандське панство відправило Пилипу декілька листів, в яких висувалась вимога про відставку Гранвели. Лише в 1564 р. Гранвела дістав відставку. Але цей захід не приніс спокою. Зловживання і насильства, які чинили поплічники Гранвели, продовжувались, підтримувані таємно самим королем. Інквізитор Тотельман доходив до того, що судив без будь-якого слідства людей, відомих своєю прихильністю до католицизму. Незадоволення всіх соціальних груп населення значно виросло і релігійна боротьба різко загострилась.

Місцеве панство, пересвідчившись, що відставка Гранвели нічого не дала, знову направили до короля свого представника, графа Егмонта в січні 1563 р. Король пообіцяв виправити недоліки в управлінні країною, але на ділі він запропонував правительці стежити за суворим виконанням указів» які були видані раніше, особливо тих, які були спрямовані проти протестантів, тобто саме тих наказів, проти жорсто­кості яких спеціальна комісія із фламандських єпископів і теологів посилала подання. Але з цього питання король прийняв тверде рішення. З Листа Пилипа до сестри витікає, що він готовий був спалити, якщо буде потрібно, 60.000 чи 70.000 чоловік для викорінення єресі у Фландрії.

Багато переслідуваних емігрувало до Англії, інші відкрито висловлювали свій протест на зборах і в спеціальних брошурах. Найсильнішим був протест чотирьох міст Брабанта, представники яких заявили на засіданні верховного трибуналу, що у постанові інквізиції є замах на свободи. Середнє панство, серед якого було багато кальвіністів, утворило у Бреді спеціальну лігу або союз боротьби з інквізицією у листопаді 1565 р. Відміни інквізиції вимагало багато чиновників. Нарешті, те ж саме радили навіть правителька і Гранвела у своєму листі з Рима в січні 1566 р. Члени ліги представили герцогині Маргариті подання, в якому просили пом'якшити едикт проти єретиків. Учасники ліги влаштували цілий ряд свят з приводу отриманої перемоги, широко використавши терпимість правительки, і довели до краю кальвіністські проповіді і маніфестації, незважаючи на те, що в лізі брали участь і католики. На одному з таких свят учасники ліги прийняли прізвисько гезів -- "убогих", яким у подальшому будуть називатися всі повстанці.

Правителька направила до Іспанії двох представників, маркіза Бергена і барона де Монтіньї, із звітом про ситуацію в країні і з проханням затвердити прийняті нею рішення. Король не дав прямої відповіді, і тоді гези, схвалені Оранським, який таємно підбурював їх, почали погрожувати повстанням (липень 1566 р.). А в цей момент була отримана відповідь короля. Він погоджувався відмінити інквізицію, покладаючи переслідування єретиків на єпископів, і амністувати ув'язнених. Питання про зміну едикту проти протестантів залишилось невирішеним. Недостатність цих поступок, враховуючи збуджений стан суспільства, привела до того, що гези почали готуватися до боротьби. Нижчі верстви Антверпена, Сент-Омера, Малина, Валансьєна та інших міст, бунтуючи, почали грабувати католицькі церкви, віддавалися різного роду безчинствам, не звертаючи уваги на спроби багатьох вождів гезів-лютеран зменшити їхній запал.

Ці події призвели до суперечностей між лігою і католицькими па­нами, які, наприклад, Егмонт, де Монтіньї, Горн, Аршот та багато інших, були не лише ображені у своїх релігійних почуттях, але й боялися панування протестантів. Тому вони надали правительці підтримку своїми військовими силами. У 1567 р. заворушення були придушені за допомогою зброї.

Дізнавшись про всі події, король вирішив поїхати до Фландрії і здійснити найсуворіші заходи для установлення там спокою і для пока­рання місцевого панства, яке він вважав винним у безчинствах. Але, ко­ли підготували сильний флот і велику армію, король заявив, що не може поїхати до Фландрії особисто і що замість нього їде герцог Альба. Це означало перехід до політики військових репресій. Оранський, який зав­часно довідався про наміри короля, спробував організувати опір, але проти рішуче виступив Егмонт. Залишившись самотнім, Оранський поспішив сховатися у своїх володіннях в Німеччині. Втекло і багато інших протестантів.

Герцог Альба прибув до Брюсселя 22 серпня 1567 р. на чолі 10-тисячної армії, яка складалась із італійців та іспанців. Лише це одне відроджувало невдоволення фламандців. Герцогом Альбою були прийняті спеціальні заходи по зменшенню безладдя. Він створив спеціальний "трибунал із розслідування безладдя", названий у народі "кривавим трибуналом"; обманом та хитрощами були схоплені найзнатніші фламандці на чолі з Егмонтом і Горном, а потім страчені кривавим герцогом. У деякі дні трибунал засуджував до страти до 500 чоловік. Таким чином, Альба терором повністю паралізував активність жителів. І окремі виступи герцога Оранського та його брата Людовика Нассауського не мали ніякого відгуку серед місцевого населення.

І все ж політика герцога Альби не мала майбутнього. Коли в 1572 році він увів спеціальним декретом нову податкову систему, терпіннюнароду прийшов кінець. Повстання морських гезів 1 квітня 1572 р, було сигналом до повстання всіх північно-західних провінцій (Голландія, Зеландія, Утрехт, Гельдерн, ОверІссель). Повстанці користувалися під­тримкою Англії і Франції і поклялися бути вірними королю і обрали правителем Оранського. Трохи раніше Людовик Нассауський заволодів на півдні країни Монсом (травень 1572 р.). Наляканий розмахом повстання, Альба відмінив декрет про податки, але уже було пізно.. Оранський з армією прибув у Фландрію. Положення іспанців значно погіршилося. Та раптом Франція не стала підтримувати повстанців -- і повстання зазнало поразки. Ця тимчасова поразка пояснюється не релігійними війнами у Франції, коли над гугенотами отримала гору католицька партія (Варфоломіївська ніч, 24 серпня 1572 р.), а тим, що поява найманих військ Орлеанського, які представляли не меншу загрозу, ніж іспанські війська, для багатих нідерландських міст, змусило жителів міста тимчасово відійти від руху.

Репресії були жорстокими і не брались до уваги ні стать, ні вік, ні становище. Були пограбовані навіть католицькі церкви. Свавілля і безчинства солдатів Оранського також сприяли поразці повстання. Лише декілька голландських міст продовжували чинити опір. Проти них виступив сам Альба, який в цей час пробував організувати вбивство герцога Оранського. Та в жовтні 1573 р. прийшов наказ короля про зміщення герцога з посади правителя.

На цю посаду призначався дон Луїс де Рекесенс, великий командор Кастилії. Він повинен був розрядити важку обстановку, що склалася у Фландрії. Але це рішення короля запізнилось. У листах до Пилипа II дон Луїс писав про нестачу грошей, що зробило. неможливими військові операції; що більшість багатих городян співчували повстанцям, хоч і залишалися вірними королю; що необхідно було пробачити повстанців, але з вини герцога Альби тепер це зробити неможливо, бо повстання дуже розрослося і його важко буде придушити; що причини повстання мали в основному політичний характер; нарешті, що розвал в управлінні країною був великий і поглинав без будь-якої користі гігантські кошти (ЗО грудня 1573 р.).

Військові дії, які проводив Рекесенс, були дуже невдалими. Але він зміг заволодіти голландськими землями, і завдяки деяким вдалим заходам, одержав ряд важливих перемог. На початок 1576 р. військове становище сприяло іспанцям. Але у зв'язку із новими фінансовими труднощами і невиплатою грошей знову виникли солдатські заколоти. Рекесенс готувався вжити рішучих заходів проти заколотників, алераптом захворів, а через декілька днів помер у ^Брюсселі (5 березня 1576 Р.).

7. Правління дона Хуана Австрійського.

Рекесенс помер у дуже несприятливий момент. Заколот у військах швидко поширювався. Державна рада вирішила озброїти місцевих жителів. Таке рішення викликало небезпечне двоєвладдя і надало повної свободи діям заколотних військ. В Антверпені відбувся новий великий заколот, який завершився повним пограбуванням міста.

Фламандські провінції (за винятком Люксембурга), а також Голландія та Зеландія.підписали так зване "Гентське замирення" (листопад, 1576 р.), спрямоване на об'єднання сил для вигнання іспанців і встановлення стародавньої автономії.

Прагнучи досягти угоди, Пилип II призначив наступником Рекесенса дона Хуана Австрійського. На початку листопада дон Хуан прибув до Люксембурга і його першим політичним актом було визнання "Гентського замирення" і підписання угоди, яка спочатку називалась "Брюссельське об'єднання", а пізніше "Вічний едикт", де говорилось про виведення іспанських військ, установлення всіх свобод, підтримка католицької церкви, затвердження Оранського правителем Голландії і Зеландії і припинення релігійних переслідувань.

Але дон Хуан прибув у Нідерланди не лише для того, щоб визволити Іспанського монарха з того важкого становища, у яке він потрапив. Дон Хуан мріяв про вторгнення до Англії. На це його штовхали не лише честолюбство і прагнення військової слави, але і впевненість у тому, що повстанці саме в Англії знаходили собі головну підтримку. Дізнавшись про проект, а також про те, що дон Хуан веде за його спиною переговори з папою, Пилип ЇЇ відмовився підтримати проект і видав наказ вивести Іспанські війська. До того ж "Вічний едикт" не виправдав надій короля.

Враховуючи досвід недалекого минулого, відсутність коштів та ряд інших причин, Пилип II не відмовився від спроб досягти угоди з генеральними штатами Фландрії. Він вимагав, щоб дон Хуан продовжував переговори. В результаті угода була досягнута і підписана іспанським правителем 23 вересня 1577 р. Між тим король при посередництві Гранвели вів переговори про заміну дона Хуана Маргариток» Пармською^ популярність якої у Фландрії могла принести користь. Герцогиня прийняла пропозицію, але хвороба затримала Її від'їзд, а у Фландрії в цей час події почали, розвиватися в Іншому руслі. Під впливом Оранського генеральні штати переглянули угоду і висунули нові умови. Король зрозумів, що конфлікт не можна вирішити мирним шляхом І віддав наказ про повернення до Фландрії військ, які свого часу були звідти виведені на основі "Вічного едикту". Дон Хуан отримав цей наказ майже одночасно з ультиматумом генеральних штатів. Скориставшись ультиматумом, дон Хуан оголосив про розрив переговорів і 2 жовтня направив свої війська до Люксембурга.

У перших числах грудня 1577 р. дон Хуан уже привів у бойову готовність частину своєї армії. Фламандці уклали з англією угоду про допомогу людьми і грошима, і війна почалася. Спочатку дон Хуан отримав ряд значних перемог, але його зупинила нестача коштів, які король не присилав, в той час як сили Орлеанського постійно і. збільшувалися. Пригнічений такими подіями, дон Хуан захворів і помер 1 жовтня 1578 р. У цей час Іспанія володіла лише південно-східною частиною фламандських провінцій -- Намюр і Люксембург.

8. Фарнезе та його наступники. Відокремлення Нідерландів.

Наступником дона Хуана став Олександр Фарнезе, досвідчений воєначальник, а також розумний та хитрий політик. Скориставшись розбіжностями у ворожому таборі між католиками і протестантами, Фарнезе зміг привернути на свій бік перших, які підписалися під офіційним визнанням прав Пилипа ії на Нідерланди (квітень, 1579 р.). Також він захопив Мастрихт, Лувен, Малин;, Брюгге та інші міста. Ці успіхи розширили територію іспанського панування. Та іспанський уряд зробив необачний крок, оголосивши нагороду в 25000 золотих та інші у вигоди за голову Оранського. У відповідь Валонські провінції оголосили себе незалежними від Іспанії (1581 р.). Ситуація ускладнювалася і тим, що у Фландрію увійшла французька армія під командуванням герцога — Анжуйського, який прибув на допомогу повстанцям, переслідуючи" свої цілі. Неправильна поведінка герцога (відсутність такту, нетерпимість і честолюбство) швидко настроїла проти нього країну -- і він змушений був повернутися до Франції.

Валонські провінції, незадоволені тим, що французи захопили Камбре, звернулись по допомогу до Пилипа II. Нові перемоги Фарнезе значно покращили положення іспанців. Убивство Вільгельма Оранського одним бургундським фанатиком (10 липня 1584 р.) внесло розкол у ряди повстанців. Цим скористався Фарнезе і оволодів Антверпеном і деякими іншими містами, захопивши територію між ГроннЇнгеном та річкою Іссель, а також порти Дюнкерк і Ньюпорт та міста Німвеген, Мастрихт і Рурмонд біля німецького кордону. Але досягнення Фарнезе знову були знецінені Пилипом II: він відправив Фарнезе до Франції для надання допомоги католицькій лізі. У результаті в Нідерландах в 1590-1592 роках були втрачені Бреда, Зютфен, Девентер, Дельфузил, Стейнвік, Німвеген та інші міста. ПоверненняФарнезе до Нідерландів уже нічого не могло змінити. Він помер 2 грудня 1592 р., вражений провалом своєї військової політики.

Останній період цієї війни -- 1592-1597 рр. -- не представляє інте­ресу. Наступники Фарнезе були не такими великими діячами і за час їх­нього правління іспанське панування в Нідерландах значно похитнулося. У 1596 р. Англія і Франція визнали незалежність північних провінцій і уклали з ними троїстий союз. У 1597 р. герцог Нассауський остаточно вигнав іспанців з голландської території.

Уже будучи при смерті, Пилип П, не бажаючи залишати своєму синові такий важкий спадок, як Нідерланди, вирішив передати їх під протекторатом Іспанії (10 серпня 1597 р.) австрійському ерцгерцогу Альберту, якого одружив із своєю дочкою інфантою Ізабеллою Кларою Євгенією. Але і після смерті Пилипа Нідерланди залишалися важким тягарем для іспанського народу і уряду.

9. Анексія Португалії.

За тривалий період війни з Нідерландами Пилип II робив спроби здійснити різні політичні заходи, але всі вони, за винятком одного, кінчалися провалом. Єдиним успішним заходом Пилипа була анексія Португалії. Приводом до анексії стала смерть короля Себастьяна 4 серпня 1578 р. Заручившись підтримкою більшої частини португальської знаті і духовенства, шляхом інтриг, а також обіцянок і заяв про поступку автономії Португалії, Пилипу II залишалось лише діяти.

У квітні 1581 р. португальські кортеси урочисто визнали Пилипа II королем Португалії. При вторгненні іспанських військ до Португалії було видано наказ про найсуворІше покарання за найменшу недисциплінованість або насилля, допущене по відношенню до місцевого населення. Крім того, король поклявся кортесам, що не допустить призначення Іспанців на державні посади в Португалії. І слова він був змушений дотримуватись. Поведінка короля рішуче відрізнялась від його поведінки у Нідерландах. І все ж король виявився безсилим проти ворожості населення, яке не хотіло іспанського владарювання. Середнє духовенство, настроєне проти Пилипа II, закликало народ до повстання. Виявляла незадоволення і частина португальського панства.

Що ж дала Пилипу II анексія Португалії? З одного боку, здійснилася мрія про об'єднання всього півострова, а з іншого, іспанські володіння збільшилися не лише на півострові, але і за рахунок великих американських колоній, що належали Португалії (Бразилія).

10. Причини війни з Англією.

Після смерті дружини Пилипа II, королеви Марії, і вступу на анг­лійський престол Єлизавети І виникли нові причини для розриву відно­син і початку війни. Одна причина, дуже важлива для Пилипа, полягала в тому, що королева Єлизавета підтримувала в країні протестантську ре­лігію. Слід підкреслити, що іспанський король не завжди підкоряв свою зовнішню політику інтересам релігії. Обережність короля у своїй основі мала багато причин: король боявся, що розрив з Англією буде на руку Франції і погіршить становище в Нідерландах; потрібні великі витрати на війну; могло ускладнитися багато Інших справ, які цікавили його на континенті, та інші причини. Значення всіх цих причин позначилось особливо явно на тій позиції, якої ' він протягом багатьох років дотримувався у боротьбі Єлизавети І із,Марією Стюарт.

Незабаром із Англії був висланий іспанський посол дон Бернардіно де Мендоса (січень 1584 р.), причетний до змови проти життя Єлизавети ї; Ініціаторами змови були Гізи. Знову були перервані дипломатичні стосунки з Англією і почалася війна, хоча формально вона ще не була оголошена. Після страти Марії Стюарт у вересні 1586 р. Пилип II уже не коливався. Отримавши від папи велику грошову суму і згоду на те, що у разі перемоги він буде вільним визначати, хто стане королем Англії, Пилип почав готуватися до війни з Англією.

30 травня 1588 р. іспанський флот вийшов із Лісабона. За його чисельність він був прозваний Непереможною Армадою. Погана погода затримала виконання операцій і ще 19 червня основна частина флоту знаходилась у Коруньї, а багато кораблів були розкидані в різних пунктах узбережжя. Флот, який вийшов у море лише 22 червня, складався із 131 корабля, на яких було 7050 матросів, 17000 солдатів і 1300 офіцерів. Коли офіцери ознайомились з інструкціями короля, вони висловились, що замість того, щоб пливти протокою до з'єднання з 'Фарнезе, що чекав на березі^ треба захопити порт Плімут. Це дало б опорну базу для операції проти англійського флоту, який залишився в тилу. Але герцог Медінасидонія, який мало знався на морській справі, не насмілився порушити наказ короля.

Спочатку в Англії були великі хвилювання, але швидко громадська думка заспокоїлась. Атака з моря не була серйозною небезпекою. Англійці вважали свій флот достатньо сильним, щоб протистояти Іспанському, який перевищував чисельністю, але поступався за кількістю озброєння. Англійці боялися лише Фарнезе, але у нього було обмаль флоту, щоб ризикнути переправитись через Ла-Манш без прикриття Непереможвої Армади.

Біля Плімута іспанський флот атакували англійці. Їхня ескадра на­раховувала лише 50 кораблів, але добре озброєних, з високими мореплавними якостями. Користуючись швидкохідністю своїх кораблів та далекобойністю гармат, англійці діяли в тилу і на флангах іспанського флоту, не ризикуючи йти на абордаж, але безкарно завдавали іспанцям значних збитків. Не вступаючи в бій, Армада пливла протокою і її переслідували англійці. Нарешті вона сховалась у' Кале і герцог направив Фарнезе декілька листів із проханням про допомогу, яку Фарнезе ніяк не міг надати. При виході Армади з Кале морський бій поновився. Іспанці билися мужньо, але бій закінчився Їхнім розгромом. Коли ж вітер змінився і сприяв іспанському флотові для атаки з хорошими шансами на успіх, герцог Медінасидонія, незважаючи на думку численних командирів, наказав повернути назад. Повернення виявилося тотальним. Буря, що почалася, розкидала Армаду. Велика кількість кораблів загинула. До Іспанії повернулося лише 65 кораблів і не більше 10000 чоловік.

Коли зникла небезпека вторгнення, англійці у свою чергу невдало атакували Корунью та Лісабон. Корунью не змогли взяти завдяки мужності місцевого населення та недисциплінованості англійських екіпажів, що взяли в облогу місто. Лісабон же не змогли захопити завдяки обороні, яку уміло організував губернатор міста, та через бездарність англійських командирів. Із 18000 англійців, що відпливли із Плімута, лише 6000 повернулися до англії (1590 р.). Через два роки, у 1592 р., англійському флотові було нанесено декілька поразок в Атлантичному океані, правда, ці поразки не компенсували розгрому Непереможної Армади.

Незважаючи на ці події, англійські католики, які мріяли про зведення на престол інфанти Ізабелли, ще протягом декількох років про­довжували звертатися до Пилипа II по допомогу. Двічі зверталися до Пилипа Ірландські католики про надання їм підтримки. І хоч король нічого не організував проти Англії, там вважали, що він організує нову висадку. Для запобігання цьому англійці послали експедицію під керів­ництвом графа Ессекса, адмірала Говарда і Раеля, яка пограбувала і зруйнувала Кадис, знищивши всі іспанські кораблі, що були там (1596 р.). Це був останній епізод війни з Англією. Можна не зважати на те, що в 1597 р. у Фероллі була зібрана нова армада, по-перше, для надання до­помоги Ірландії, а по-друге, для запобігання нових англійських вторгнень. Ця армада, що вийшла з порту 19 жовтня, була розсіяна бурею, так і не виконавши свого завдання.

11. Успіхи колоніальної експансії.

Коли Пилип II сів на престол, перед іспанською колоніальною по­літикою в Америці стояло багато серйозних завдань. Необхідно було об­стежити Каліфорнію І території західної частини Північної Америки;

закріпити завоювання у районі Ла Плати, щоб установити звідти сполу­чення з Перу. Крім того, іспанці повинні були довести до кінця війну з арауканцями і вирішити спір з Португалією за острови, розташовані біля Малуккського архіпелагу. Для цього в 1564-1595 роках із Нової Іспанії

вирушило декілька експедицій, найважливішими з яких були експедиція Легаспі та Урданети (1564 -- 1565 рр.}, що поклала початок колонізації острова Себу та відкрила морський шлях до Америки через північну частину океана; декілька експедицій >Легаспі (1567-1571 рр.), який захопив острів Лусон і заснував місто Манілу (1570 р.); експедиції Менданья і Сарм'єнто (1567-1568 рр.)'та Менданья -- Фернандеса де Кіроса (1595 р.), що відкрили Соломонові і Маркізькі острови, острів Санта Крус та інші.

Найважливішим було те, що ці експедиції сприяли утвердженню іспанського панування на островах, які на честь Пилипа II були названі Філіппінськими. Із цих островів були здійснені військові експедиції на острови Борнео, Холо, Мшданао з метою встановлення там іспанського панування. Деякі експедиції були направлені на допомогу португальцям для придушення туземного населення.

Після приєднання Португалії до Іспанії перейшли також всі її ко­лонії; острови Мадера, Азорські та Зеленого Мису, значна частина Гві­неї, Конго, Ангола та мис Доброї Надії в Африці. В Азії іспанці отри­мали все південно-західне узбережжя і^ зокрема, узбережжя затоки Оман, частину Червоного моря, Індостан, Цейлон, півострів Малакку, острови Борнео, Суматру, Целебес, Молуккський архіпелаг та численні факторії у Китаї та Японії; Азіатські володіння були розділені на три віце-королівства.

Пояснення до теми:

У XVI ст. у передових країнах Європи загострилася релігійна боротьба і дуже поширилася реформація. Пилип II стаз на чолі захисників католицької церкви, яка була оплотом феодальної реакції і виступала за привілеї дворян, і через це проти нього виступали прогресивні сили суспільства не лише в Іспанії, але і в Європі. У цій боротьбі Пилипа ії чекали неминучі поразки, які важко відбилися на всій подальшій історії Іспанії.

2. Єлизавета Тюдор була, як і Марія Католичка, дочкою Генріха VIII, але не від іспанки Катерини Арагонської, а від Ганни Болейн. Крім серйозних політичних причин, які штовхали її в табір протестантицизму, у Єлизавети Тюдор були особисті мотиви для незадоволення папою. Папа не підтримував її домагань на англійський трон, бо вона була незаконною дочкою ГенріхаУІІІ;