Європейський суд з прав людини – структура, повноваження, процедура обрання суддів

Європейський суд з прав людини (англ. European Court of Human Rights, фр. Cour européenne des droits de l’homme) — одна з інституцій Ради Європи, створена 21 січня 1959 року для контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, закріплених в Європейській конвенції з прав людини, ратифікованої 1953 року.

Від моменту утворення діяв у тісній співпраці з Європейською комісією з прав людини.

На конференції Віденського саміту глав держав і урядів держав-членів Ради Європи у жовтні 1993 року було ухвалене рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему захисту прав та свобод. Реформований Суд як орган Ради Європи почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Зареєстрована Міністерством юстиції України Міжнародна громадська організація Міжнародний комітет захисту прав людини у Європейському суді з прав людини має свого представника.[1]

Розташований у Страсбурзі (Франція) за адресою:

European Court of Human Rights

Council of Europe

67075 Strasbourg-Cedex

FRANCE

Fax: +33 (0)3 88 41 27 30.

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на дев'ять років. Судді не можуть бути переобрані. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

З квітня 2010 року суддею Європейського суду з прав людини є Ганна Юдківська.

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках,відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

• якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї

• якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше

• якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього

В результаті росту обізнаності європейців з їхніми правами згідно із Конвенцією, Суд став жертвою власного успіху. Необхідно до 5 років для того, щоб почати розглядати деякі справи; утворилася значна черга зі справ. Наприклад, згідно із Інформаційним бюлетенем з прав людини (видається Радою Європи), в період між 1 листопада 2003 та 29 лютого 2004 Суд розглядав 7315 справ, з яких 6255 було визнано неприйнятними.

Керуючись принципом «справедливість із затримкою — жодної справедливості»[2], Рада Європи створила робочу групу для пошуку шляхів покращення ефективності Суду. Результатом цієї роботи стали поправки до Європейської конвенції з прав людини — Протокол № 14. Цей новий протокол, що вимагає загальної ратифікації всіма державами-членами Ради Європи для вступу його в силу, запроваджує ряд змін:

• Одноособовий суддя може приймати рішення щодо прийнятності скарги. На сьогоднішній день таке рішення приймають три судді.

• Якщо справа в значній мірі є подібною до тих, які вже раніше розглядалися Судом, і виникає по суті через те, що держава-член не змінює своє національне законодавство з метою корегування питань, що вже раніше порушувалися в попередніх рішеннях, справа може бути розглянута трьома суддями, а не Палатою із семи суддів.

• Справа визнається неприйнятною, якщо вважається, що позивач не зазнав «суттєвої шкоди». Проте, це правило не є суворим.

• Держава-учасник може постати перед Судом за позовом Комітету Міністрів, якщо держава відмовляється виконати рішення, винесене не на її користь.

• Комітет міністрів Ради Європи може звернутися до Суду за «інтерпретацією» рішення, щоб посприяти визначенню найкращого шляху для його виконання державою-членом.

Міжнародна амністія висловила занепокоєння, що зміни щодо критерію прийнятності означатимуть втрату для індивідуальних позивачів можливості «отримання відшкодування за порушення прав людини». [

Предметная компетенция

У каждого, кто интересуется деятельностью Суда, прежде всего возникает вопрос: а какие дела он рассматривает, можно ли обращаться в Суд в любом случае, когда лицо считает нарушенным какое-то свое право и не находит защиты на национальном уровне, или в Суд можно обращаться только по определенному кругу вопросов? На юридическом языке - это вопрос о предметной компетенции Суда.

Ответ на поставленный вопрос дает ст. 1 Конвенции: государства-участники "обеспечивают каждому человеку, находящемуся под их юрисдикцией, права и свободы, определенные в разделе I настоящей Конвенции". Эта статья была сформулирована до принятия Протоколов к Конвенции и соответственно должна быть дополнена правами, установленными этими Протоколами. Однако общий определяющий принцип следует из нее достаточно четко: Суд компетентен рассматривать только те дела, где речь идет о нарушениях прав и свобод, гарантированных Конвенцией, и решения Суда могут основываться только на ее нормах.

Однако из обязательных предварительных условий, с учетом которых Суд определяет, может ли данное обращение (жалоба) быть принято к рассмотрению по существу, состоит в том, что предметом обращения может быть лишь право, гарантируемое Конвенцией. Если речь идет о каком-либо ином праве, то обращение (жалоба) не будет принято. Это условие в практике Суда именуется ratione materiae.

Конкретное представление о предметной компетенции Суда может дать лишь достаточно полный каталог прав и свобод, гарантированных Конвенцией.

В тексте Конвенции и ее разделе первом нет сколько-нибудь четкой структурной классификации гарантируемых прав и свобод. Тем не менее они могут быть разбиты на 4 группы, соответствующие в основном классификации, используемой в конституционном и международном праве.

Статья 32 – Компетенция Суда

1. В ведении Суда находятся все вопросы, касающиеся толкования и применения положений Конвенции и Протоколов к ней, которые могут быть ему переданы в случаях, предусмотренных положениями статей 33, 34 и 47.

2. В случае спора относительно компетенции Суда по конкретному делу вопрос решает сам Суд.

Статья 33 – Межгосударственные дела

Любая Высокая Договаривающаяся Сторона может передать в Суд вопрос о любом предполагаемом нарушении положений Конвенции и Протоколов к ней другой Высокой Договаривающейся Стороной.

Статья 34 – Индивидуальные жалобы

Суд может принимать жалобы от любого физического лица, любой неправительственной организации или любой группы частных лиц, которые утверждают, что явились жертвами нарушения одной из Высоких Договаривающихся Сторон их прав, признанных в настоящей Конвенции или в Протоколах к ней. Высокие Договаривающиеся Стороны обязуются никоим образом не препятствовать эффективному осуществлению этого права.

Статья 35 – Условия приемлемости

1. Суд может принимать дело к рассмотрению только после того, как были исчерпаны все внутренние средства правовой защиты, как это предусмотрено общепризнанными нормами международного права, и в течение шести месяцев с даты вынесения национальными органами окончательного решения по делу.

2. Суд не принимает к рассмотрению никакую индивидуальную жалобу, поданную в соответствии со статьей 34, если она:

а) является анонимной; или

b) является по существу аналогичной той, которая уже была рассмотрена Судом, или уже является предметом другой процедуры международного разбирательства или урегулирования, и если она не содержит новых относящихся к делу фактов.

3. Суд объявляет неприемлемой любую индивидуальную жалобу, поданную в соответствии со статьей 34, если сочтет ее несовместимой с положениями настоящей Конвенции или Протоколов к ней, явно необоснованной или злоупотреблением правом подачи жалоб.

4. Суд отклоняет любую переданную ему жалобу, которую сочтет неприемлемой в соответствии с настоящей статьей. Он может сделать это на любой стадии разбирательства.