Гражданское общество и государство

“Загальна воля” громадян торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни вiд зовнiшньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), І в той же час забезпечує вільне вирiшення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого – громадянське суспільство.

Змiст поняття громадянського суспiльства включає всю сукупнiсть неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічнi, моральні, культурно-духовнi, релiгійнi, нацiональні. Громадянське суспiльство – це сфера спонтанного самовиявлення вiльних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищенi законом вiд прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економiчною основою громадянського суспiльства є власнiсть в усій багатоманітності її форм, насамперед приватна, кооперативна, асоційована, колективна тощо. Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

— відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об'єднання людей;

— адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

— утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх вираження та здійснення;

— можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

— наявність ринку, вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками;

— безпосереднє спілкування людей;

— повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

— свобода особистості;

— плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

— регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу. Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони є взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини, цивілізованого суспільного буття.

Лише з допомогою норм права державна влада може набути загальності та обов'язковості, що забезпечує стабільність і динамізм політичних процесів. У зв'язку з цим, розбудовуючи правову державу, потрібно керуватися принаймні такими трьома основними принципами взаємозв'язку держави та права:

1. Першість і верховенство права. Це означає, що право є невід'ємною власністю людини, нації, народу, воно ніким не надається й ніким не може бути відчужене.

2. Відповідність закону праву. Будь-який закон, прийнятий державою, має бути правовим. Право містить у собі сенс правильного, справедливого. Коли справедливість дістає нормативне закріплення, вона стає законом. Отже, закон є лише юридичною формою права.

3. Формальна рівність. Право має бути визнане як рівний для всіх вимір свободи. Принцип нормальної рівності припускає лише одне — закріплення в законі однакових можливостей.

Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількiстю полiтичних партій і громадських організацiй ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу; у нас є порiвняно розвинута публічна сфера, продекларована свобода приватної власностi і ринок "втягує" все нові й нові прошарки населення. Складнiше справа виглядає, на нашу думку, з головним – етносом громадянського суспільства, громадянином, орієнтованим на високі моральні цінностi та зразки поведінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого – політична апатія, утриманська свiдомiсть, прагнення до повернення під владу "сильної руки". Отже, створення громадянського суспільства в Україні потребує насамперед морального відродження, реконструкції почуття солiдарностi і вiдновлення людської гідності.

ВЛАСТЬ - в классических философских концепциях - особое отношение между людьми, способность осуществлять свою волю. Традиция интерпретации В. в терминах воли (субъективной или коллективной) и дихотомии "господин - раб" восходит к Платону и Аристотелю. Преодолевая доминировавшие в средневековье сакральные представления о В., Макиавелли выдвинул идею о светском характере В., необходимой для сдерживания эгоистической природы человека и определяемой тактическими соображениями в отношениях "государь - подданные".

В доктрине европейского либерализма (Локк, Гоббс и др.) нашли свое развитие рационалистические взгляды на природу, источники и функции В. Работы Маркса и Энгельса сместили акценты на исследование политической В., основанной на классовых антагонизмах и определяемой в конечном счете материально-производственными отношениями.

Проблема В. была систематически проанализирована в социологии М .Вебера, который ввел понятие легитимности господства (признания В. управляемыми индивидами), выделил легальный, традиционный, харизматический виды, а также личностный и формально-рациональный типы В.

В настоящее время при анализе В. принято рассматривать в качестве видов п олитическую, экономическую, государственную, семейную В., учитывать различные ее формы (господство, руководство, управление, организация, контроль) и методы (авторитет, право, насилие).

Неклассические философские версии В. связаны со снятием оппозиции "правитель - подчиненный", пересмотром понимания В. как чисто идеологического, подконтрольного разуму феномена и рассмотрением ее в более широких философских контекстах. С первым наброском такого подхода выступил Ницше. Он дезавуировал деятеля-субъекта как "присочиненного" к волевому акту. Безличная сила "воли к В." лежит, по Ницше, в основании существования; познание мира, будучи "волей к истине", оказывается формой проявления иррационального полифункционала "воли к В.". Идеи генеалогического исследования В. (по Ницше) были восприняты современной французской философией от структурализма до "новых левых". Фуко, исследуя комплексы "В. - знания", рассматривал "структуры В." как принципиально децентрированные (лишенные иерархически привилегированной точки - Суверена) образования, специфика которых в том, что они - "везде". Эта "вездесущность" В. задает ее новое видение как лишенного теологического измерения самоорганизующегося процесса взаимоориентации, конфликтующих отношений, пронизывающего силовыми полями весь социум.

Природа В., по Фуко, обращена к сфере бессознательного, существуя в модусе самосокрытия, она обнаруживает свои подлинные "намерения" на микроуровне социальной жизни (классификация удовольствия, ритуал исповеди, локализация секса и т.п.), на поверхности кристаллизуясь в государственные институты и социальные гегемонии.

Р.Барт развивает и перерабатывает в русле "политической семиологии" ницшеанские интуиции об укорененности В. в "самом начале языка". Он демонстрирует, что язык, считающийся нейтральным средством коммуникации, на самом деле пропущен через механизмы вторичного означивания (идиоматические смыслы, жанровые конвенции и т.п.), имеющего идеологическую природу и обеспечивающего языку социальную действенность и статус дискурса. Таким образом, В., по Р.Барту, осуществляется в форме дискурсивных стратегий, на службе у которых оказывается индивид в силу самого факта употребления языка и которые в совокупности образуют первичный уровень принуждения. Более радикальные трактовки В. содержатся в работах Делеза и Гваттари (В. как субпродукт "производства желания"), проясняющих бытийные аспекты В. через образы "В. ткани", "В. организма" и т.д. Общая направленность неклассических концепций В. заключается в выявлении форм и методов принуждения, осуществляемых помимо сознания индивидов, что определяет переход от попыток дефиниции В. к ее систематизированному описанию.

76. Право і правосвідомість. Ідея правової держави та проблема прав людини у філософії права „новочасної” та сучасної доби. Право і закон. Право і справедливість.

Право - система общеобязательных норм и правил поведения людей, которые выражены в юридических законах и отображают государственную волю, устанавливают права и обязанности|долги| участников правоотношений, изменяется вместе с развитием общества, государства политики. Взаимодействуя с политикой, право оказывает большое|великое| влияние на ее реализацию, будучи основой|основанием| развития правосознания. Поведение, взаимоотношения людей регулируются политическими|политичными|, моральными и правовыми взглядами. Виды права – государственное, конституционное, административное, криминальное, процессуальное, семейное, международное.

Гос-во – обществ. механизм, призванный защищать интересы людей опред. территории и регулир. при помощи правовых норм взаимоотн. между ними, исп. при необх. спец. органы принуждения. Оно вкл. в себя бюрократич. аппарат, армию, суд, прокуратуру, карательные органы. Признаки гос-ва – территориальный принцип деления населения, наличие публичной власти, существование воор. формирований (армии, полиции), наличие налоговой системы, суверенитет, регулир. общ. отн. с помощью права, управление делами общества, распоряжение его человеческими, материальными и природными ресурсами.

Правовое гос-во – альтернатива тоталитарному. три важнейших принципа правового государства: верховенство закона; разделение властей (духовной и светской, а также законодательной, исполнительной и судебной); доминирование правового регулирования в практике государственного упорядочения гражданской жизни.

В основе лежит принцип свободы выбора народом своего соц. и полит. устройства. Опирается на конституцию, которая четко опред. взаимные обязательства управляющих и управляемых.

Существенным разделом цивилизованной конституции являются права человека, или гуманитарные права: свобода совести, слова, собственности, личной неприкосновенности и т.д. Первые провозвестия идеи гуманитарного права восходят к эпохе Возрождения. Концепция прав человека, появившаяся на общественной арене XVI-XVII веков под именем "божественного права христианина", "нового естественного права", "неотъемлемого личного права", по духу своему враждебна ренессансному титанизму и имеет религиозно-нравственные истоки. Исторически первое из всех прав человека - это свобода совести. Борьба за свободное распоряжение своими силами и способностями (комплекс "права на жизнь") и своим имуществом (комплекс "права на собственность") развертывалась в странах Запада на базе борьбы за веротерпимость. Этим объясняется генетическая системность прав человека, отчетливо зафиксированная, например, в "Двух трактатах о государственном правлении", вышедших из-под пера Дж. Локка. Именно от свободы совести как божественного правомочия каждого верующего все другие субъективные права личности заимствовали статус "священных", "прирожденных" и "неотчуждаемы х". В ходе английской революции XVI века, идея неотчуждаемых личных прав соединилась с понятием первоначального общественного договора - с конституционалистским образом мысли. Осуществляется разделение естественных прав человека на категории - права просто гражданские (свобода совести, свобода распоряжения собственностью и др.) и права гражданско-политические (избирательное право, свобода политических объединений и др.). Такое понимание естественных прав человека - его можно назвать базисно-политическим, было унаследовано группами североамериканских колонистов. Именно из духа христианского протестантского просвещения родился идеал правоупорядоченной демократии, когда народ - суверен в качестве собирательной личности ограничивает сам себя признанием неотчуждаемого права каждого на "жизнь, свободу и стремление к счастью" (такова ключевая формула Декларации независимости).

С конца 40-х годов одна за другой появляются на свет международные гуманитарно-правовые документы, которые авторитетом мирового сообщества налагают минимальные цивилизационные лимиты на национально-государственную политическую практику. Этот новый этап в развитии гуманитарного права открывает Всеобщая декларация прав человека, принятая Генеральной Ассамблеей ООН в 1948 году. За нею вскоре последовали Конвенция о защите прав человека и основных свобод (1950), Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него (1951), Конвенция о борьбе с дискриминацией в области образования (1960); далее - Международная конвенция о ликвидации всех форм расовой дискриминации (1965), Международный пакт о гражданских и политических правах (1966), Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах (1966).Всеобщая декларация прав человека 1948 года представляет собой антитоталитарное юридическое вето. Ее обосновывает Нюрнбергский процесс. Она кодифицирует осуждение мировым сообществом гитлеровского "нового порядка" и раскаяние в допущении этого порядка. Четвертая и пятая статьи декларации говорят о категорической недопустимости рабства, работорговли и пыток Предотвращение новых регрессий к варварству - первоочередная задача цивилизованной государственности. Она имеет категорически обязательный характер и обосновывает права, которые именуются "элементарными" и "базисными". К их числу относятся личная неприкосновенность, свобода совести, слова и объединений, права собственности и политического участия.

Гуманитарно-правовые декларации (даже международные, даже поддержанные авторитетом и силой мирового сообщества) сами по себе еще не создают повседневно действенной формы, внутри которой развивается цивилизованная политическая, экономическая и социальная жизнь. Права человека необходимо заложить в конституцию общества, превратить в базисный принцип, который определяет законодательство и правосудие.

Закон (З.), необходимое, существенное, устойчивое, повторяющееся отношение между явлениями. З. выражает связь между предметами, составными элементами данного предмета, между свйствами вещей, а также между свойствами внутри вещи. На основании познания З. достигается предвидение будущего, осуществляется претворение теории в практику. Посредством познанных З. оказывается возможным управление как природными, так и социальными процессами.

Закон общественный (З.О.), объективно существующая, повторяющаяся, существенная связь явлений общественной жизни или этапов историч-го процесса, характеризующая поступательное развитие истории. Законы развития общества есть законы исключительно деятельности людей, а не нечто внешнее по отношению к ней.

Справелдивость (Спр.), понятие о должном, соответствующее определённым представлениям о сущности человека и его неотъемлемых правах. Спр. – категория морально-правового, а также социально-политического сознания. Так, понятие Спр. Содержит в себе требование соответствия между практич-й ролью различных индивидов (социал-х групп) в жизни общества и их социальным положением, между их правами и обязанностями, между деянием и воздаянием, трудом и вознаграждением, преступлением и наказанием, заслугами людей и их общественным признанием. Несоответствие в этих соотношениях оценивается как несправедливость.

Закон, нормативвный акт высшего органа государственной власти, принятый в уствновленном конституцией порядке. З., издаваемый в порядке текущей работы законодательного органа, обладает наиболнн высокой юридической силой после конституции. Все акты, издаваемые государственными и общественными органами, лолжны соответствовать закону, не могут противоречить ему. З. принимаются в нашей стране Верховной радой или референдумом.

Конституция (К.) – Основной Закон государства, определяющий основы общественного и государственного строя, систему государственных органов, порядок их образования и деятельности, права и обязанности граждан.

Справедливість належить ДО виробленого історичною практикою механізму стабілізації, охорони та забезпеченні розвити)' с\ег і струггур До цього механізму належать і нормзти.вмо-регуяятивиі систявщ, оерев яких виділясться право - загальнообов'язковий, гарантований примусовою силою держави порядок життя суспільства.

Принцип справедливості С • кінисвомч рахунку, дотриманням»*галміоп> балансу, еквівалентності взаємних, віддавань та отримань, якими пов'емм мік собою суб'єкти права. Загострення він набуває з розвитком процесів рошаш% праці та товарного виробництва, котрі спадать самостійних індивіді* у стан загальної взаємної залежності один кіл одного. Ця яаасмозиежність «осит». безособовий, неперсоніфікований характер. Переважання взаємовідносин такого різновиду народжує проблему гарантованосп дотриманий інтересів окремої особистості.

софістів - Фразімахом з Халкедону: "Справедливістю с те, що в нагоді сильнішому". Тобто критерієм практичної політики та принципом володарювання с вигода сильнішого.

В людській душі Платон розрізняв три частини: розум - пов'язаний з мудрістю, волю — пов'язану з мужністю та почуття — пов'язані з стриманістю. | Справедливість являє собою гармонійне єднання всіх чеснот.

Арістотель (384-322 рр. до н.с) синтезував значну кількість сощально-філософських та політико-правових ідей щодо справедливості. її зв'язку із державою, правом та законністю. Мислитель звернув увагу на відносність поняття справедливості і в той же час на її об'єктивну обумовленість в кінцевому рахунку "правдою", природними законами.

Епікур ( 341-270 рр. до н.е.) вважав, що сама по собі справедливість нічого не варта, оскільки вона може проявлятися лише у відносинах між людьми та має договірну природу. Тільки на етапі раннього християнства повна рівність людей вважалася справедливістю. З перетворенням християнства в панівну релігію лише релігійна рівність стала вважатися справедливою. Людей рівняло загальне походження їх від Бога, та можливість рівності безсмертних душ у загробному житті.

Під час занепаду феодалізму в розвитку суспільної думки стосовно проблем державотворення, принципів справедливості та законності спостерігалися дві тенденції.

Перша — більш уваги приділяла проблематиці природного права. Одним з головних постулатів була ідея збігу справедливості, права та законності. Представником її можна вважати Гуго Гроція.

Друга - відрізнялася інтересом до норм, принципів та системи позитивного права в цілому. її підтримували представники історичної школи права.

Локк Людина, захищаючи своє: життя, свободу, власність, в природному стані прагне не нашкодити іншому.

В праві Кант розрізняв т ри категорії: 1) природне право, котре має виток в апріорних принципах та поділяється на приватне право (яке врегульовує відносини індивідів, як власників) і публічне право (яке визначає стосунки між людьми, об'єднаними в державу, як членами політичного цілого); 2) позитивне право, витоком якого є воля законодавця; 3) справедливість — вибагливість, яка не передбачається законом й тому не забезпечується примусом. Будь-яка держава, по розумінню Канта, має три влади:

Громадянське суспільство - це опосередкована працею система потреб, яка грунтується на верховенстві приватної власності та загальній формальній рівності людей- 3 його точки зору нерівність розподілення власності та станів не можна назвати несправедливістю природи, яка не може бути справедливою чи несправедливою.

Наявність свободи в громадянському суспільстві означає досягнення стану правової держави. Мова йде не про свободу громадянина, з одного боку, а з іншого свободу держави, не про протиставлення їх автономних та незалежних прав та свобод, йдеться про органічно цілісну свободу - свободу державно організованого народу, яка включає в себе свободу окремих індивідів.

Якщо уявити, що люди оцінюють державні порядки спираючись лищ_е на свої суб'єктивні уявлення, які не мають ніякого об'єктивного грунту ппо справедливе та несправедливе, то неможливо вести розмову _Поо справедливість та несправедливість державно-організованого суспільства. Щоб його оцінити потрібно знайти аргументи, котрі приймались би незалежно від відмінностей між індивідами та їх почуттями по відношенню до важливіших інститутів суспільного життя. Виникає проблема пошуку в справедливості того, що можливо проаналізувати за допомогою чітко визначених правил логіки.