Головні теоретичні напрямки сучасної зарубіжної соціальної психології. Становлення соціальної психології в Україні

Сучасна зарубіжна і особливо західна соціальна психологія не грунтується на якійсь одній цілісній інтергративній теорії. Це радше психологія орієнтацій, напрямків, пов’язаних із іменами вчених, які їх започаткували. Враховуючи, що до 60-70-х років 20 ст. у світі домінувала американська соціальна психологія, можна говорити про американську традицію у цій науці. Йдеться як про теоритичні концепції, так і про прикладні аспекти, пов’язані з методами та техніками дослідження.

Визначити головні теоритичні орієнтації західної соціальної психології надзвичайно важко через відсутність критеріїв їх чіткої диференціації. У 60-х роках американськими психологами були запропоновані два принципи аналізу теоретичних позицій вченого: розуміння ним природи людини та головної проблематики досліджень. Пізніше була здійснена спроба конкретизації цих двох принципів шляхом введення шести критеріїв розрізнення теоретичних підходів, зокрема таких: головне джерело даних для спостереження; поняття, які використовуються для пояснення мотивації або, ширше, особистості загалом; роль свідомості у поведінці; роль несвідомого в поведінці; роль зовнішнього середовища; роль соціокультурного середовища..

Виходячи з цих критеріїв, більшість американських соціальних психологів виокремлюють три психологічні напрямки: біхевіоризм, психоаналіз, когнітивізм (гештальттеорію) та один соціологічний - інтеракціонізм (хоча не всі представники психологічного напрямку виокремлюють інтеракціонізм як теоретичну орієнтацію соціальної психології). Зокрекма, американські соціальні психологи Дж. Мак-Девід та У. Херері до переліку головних соціально-психологічних теорій інтеракціонізм не включають.

Головна відміність інтеракціоністської орієнтації від тих, які беруть свій початок у психології, полягає у самому підході до аналізу явищ. Для інтеракціонізму головним є не окремий індивід, а соціальний процес як ціле або інтеракція індивідів у групі та суспільстві.

Таке розуміння поняття “інтеракція” (від англ. interaction - взаємодія) відрізняється від того, яке дається в психологічно орієнтованих напрямках. Так, у когнітивістській та необіхевіористській орієнтаціях взаємодія розглядається як зовнішня умова формування соціальної поведінки. Для інтеракціоністів головним є аналіз внутрішнього боку взаємодії (інтеракції), того, якими засобами вона здійснюється та регулюється.

Інтеракціонізм виходить із тверджень засновника цього напрямку Дж. Міда про те, що аналіз людської поведінки неможливий тільки на грунті зовнішніх реакцій, без урахування суб’єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій. Саме тому головна увага в дослідженнях інтеракціоністів приділяється проблемам комунікації за допомогою символів, мови, структури особистості, її рольової поведінки, норм та установок як регуляторів соціальної взаємодії.

Порівнюючи інреакціоністську орієнтацію з іншими, які беруть свій початок у психології, можна погодитися з думкою багатьох західних та вітчизняних дослідників, що саме інтеракціонізм, особливо символічний інтеракціанізм, рольова теорія та теорія референтної групи найближче підійшли до відповіді на питання про сутність соціально-психологічної реальності. Соціально-психологічні ідеї Дж. Міда в наш час розглядаються багатьма психологами як можливий варіант узагальненої соціально-психологічної теорії.

Враховуючи, що згадані теоретичні орієнтації досить повно аналізувалися в літературі, ми не будемо детально зупинятися на їхній характеристиці. Варто лише зазначити, що, починаючи з 70-х років, у США, а також у Західній Європі (Франція, Англія, Німеччина, Норвегія) йде перегляд напрацювань американськими соціальними психологами у першій половині 20 ст., відбуваються пошуки нових підходів, перш за все теоретичних, які змогли б дати поштовх розвиткові соціальної психології, зробили б її дійсно соціальною, а не індивідуальною.

Щодо розвитоку соціальної психології в Радянському Союзі, то у

20-30 роки вона визначається тими ж особливостями, що і в інших країнах. Домінуючими в аналізі соціально-психологічних явищ були соціологічний та психологічний підходи, не пов’язані між собою.

Найбільш відомими представниками соціологічного підходу вважаються М.О. Рейснер та Л. М. Войтоловський.

М.О. Рейснер у праці “Проблеми соціальної психології”(1925) розглядав масову поведінку людини, зумовлену широким соціальним середовищем, до якого він включав виробничі відносини, класи суспільства, рівень розвитку виробничих сил.

Л.М.Войтоловський у праці “Нариси колективної психологиї”(1924) одну з головних проблем соціальної психології вбачав у психології класів. Крім цього, об’єктом його інтересів були особливості суспільного настрою, соціальної волі, психологія натовпу.

Представники психологічного підходу П.П.Блонський, К.М. Корнілов та інші головне завдання соціальної психології вбачали в дослідженні соціальної детермінації психіки людини. Власне, це були дослідження психології особистості, психічних процесів за умов безпосореднього контакту в малих групах.

Представники обох підходів у своїх дослідженнях намагалися спиратися на марксистську методологію дослідження суспільних явищ. Але механічне поєднання тез марксизму з пануючим на той час у психології теоріями було неадекватне завданням розвитку соціальної психології.

Слід зазначити, що в ті роки робилися спроби поєднати соціологічний та психологічний підходи до аналізу деяких соціально-психологічних проблем. Найвиразніше це виявилось у працях В.М.Бехтерева та В.О.Артемова.

В.М.Бехтерев ще у 1910 р. першим з російських психологів сформулював предмет і завдання соціальної психології, приділяючи багато уваги вивченню таких явищ, як наслідування, навіювання, зараження. Одночасно з Ф. Олпортом та Ф. Меде він почав експериментальні дослідження у соціальній спихології, причому на відміну від своїх західних колег не із штучними лабораторними групами, а з реальними, висловивши при цьому цікаві ідеї про колективні цілі та колективні дії, про ефект змагання, взаємодію та єдність членів колективу.

В.О.Артемов у книзі “Вступ до соціальної психології”(1927) зазначав, що поведінка людей завжди відрізняється залежно від того, до якої спільності вони належать. За його спостереженнями, неорганізований натовп і організована демонстрація можуть складатися з одних і тих самих людей, але їхня поведінка буде різною, бо неоднаковим є характер цих спільностей. Одним з перших дослідник поставив також питання про необхідність впровадження експерименту в соціальну психологію.

Взагалі для розвитку соціальної психології у 20-х роках характерною була практична, прикладна її спрямованність. Можна виділити кілька проблем, які досліджувались в той час.

Головною з них була проблема колективу, його впливу на особистість, взаємовідносини колективу та особистості. Вперше вона була поставлена рефлексологами, але розроблялася і представниками інших напрямків у психології - педологами, психотехніками та ін.

Найбільший вплив на вивчення проблем колективу справили праці педологів, зокрема О.С. Залужного та Є.О. Аркіна. Педологія (від грец. paidos-дитина, logos-вчення) - напрямок у психології та педагогіці, представники якого намагалися в дослідженні розвитку дитини об’єднати психологічні, анатомно-фізіологічні, біологічні та соціальні чинники. Але механічне їх поєднання не могло дати плідних результатів, проте в деяких працях містилися ідеї, які заслуговували на увагу і були розвинені пізніше.

Другим напрямком дослідження соціально-психологічних проблем була психотехніка. В її межах особливо іетенсивно розроблялися соціально-психологічні аспекти управління. Відомі його представники П.М.Керженцев та О.К.Гастаєв вивчали особливості психологічних вимог до керівника, соціально-психологічну атмосферу колективу, його організацію, характеристики стилю керівництва. Окрім цього, предметом досліджень були також питання психологічного впливу-навіювання, зараження, наслідування (В.М.Бехтерев, К.К.Платонов та ін.).

Необхідно відзначити особливий внесок у розвиток прикладених аспектів соціальної психології А.С.Макаренка. Його вчення про колектив, стадїї його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів та шляхи їх розв’язання, управління колективом не втратили своєї актуальності і в наш час.

Але бурхливий розвиток соціальної психології в 20-30-х роках припинився у другій половині 30-х. Однією з причин цього стала фактична заборона рефлексології, педології, психотехніки без аналізу тих позитивних моментів, які містилися в окремих розробках представникіх цих течій. Крім того, в 30-ті роки панувала думка про те, що всі психічні явища від відчуттів до характеру є соціальними за своєю суттю, отже, спеціальна наука - соціальна психологія - непотрібна, її проблеми можуть бути розв’язані на грунті загальної психології.

Іншою причиною гальмування соціально-психологічних досліджень у ці роки була загальна ідеологічна установка. Вважалося, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням існуючої системи.

У 40-50-ті роки розробка соціально-психологічної проблематики здійнювалась у межах загальної, педагогічної психології та психології праці. Зокрема, це дослідження:

- особливостей дитячого колективу та шляхів його формування;

- соціально-психологічних механізмів, які впливають на процес

виховання особистості в колективі (наслідування, змагання,

особистий приклад);

- соціально значущих рис особистості дитини та їх формування в колективі;

- впливу взаємин у сім’ї на розвиток особистості дитини;

- процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця).

Ці дослідження базувалися, як правило, на вченні А.С. Макаренка про колектив. Їх результати мали певне позитивне значення для розвитку дитячої та педагогічної психології. Разом з тим обмеженість методичного апарату (бесіди, спостереження, аналіз документів) не могли повною мірою задовольнити дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Практичні потреби суспільства, розвиток самої психологічної науки, пом’якшення суспільно-політичного клімату в країні після довгих років сталінського тоталітаризму поставило в 60-ті роки питання про відродження та розвиток соціальної психології. Цей етап відомий під назвою “дискусія 60-х років про соціальну психологію”. Результатом дискусії, в якій взяли участь відомі вчені В.М.Мясищев, Б.Д.Паригін, Є.С.Кузьмін, О.Г.Ковальов, В.М.Колбановський, К.К.Платонов та інші, стало визнання соціальної психології як самостійної галузі наукових досліджень та навчальної дисципліни.

У 60-70-ті роки починається розвиток соціальної психології в Україні. Створюється кафедра соціальної та педагогічної психології в Київському університеті ім.Т.Шевченка та відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституту психології України. У цих закладах, а також у вузах Харкова, Львова, Одеси та інших міст України здійснюються перші соціально-психологічні дослідження та читання лекцій з проблем соціальної психології. Сьогодні створені і діють спеціалізовані вчені ради де захищають дисертації молоді вчені за спеціальністю “Соціальна психологія”

Сучасні дослідження соціальних психологів України спрямовані на вивчення не тільки традиційних проблем: взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільнотах, особливостей регуляції поведінки людей у соціальних групах, механізмів їх взаємовідносин, взаємовпливу тощо. Вони визначаються сучасними потребами, які зумовлені змінами в житті країни після проголошення нею державного суверенітету, пошуком тих особливостей у поведінці людей, які завжди з’являються в переломні етапи розвитку суспільства.

Отже, соціальна психологія як галузь психологічної науки відбулася.Її становлення проходило в досить складних умовах, що особливо характерно було для вітчизняної науки. Соціально-психологічні дослідження які проводяться сьогодні підтверджують необхідність існування цієї науки і разом з тим продовжуюють її нелегкий шлях існування.

Література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. Учебникдлявысших учебных заведений.-М.: Аспект Пресс, 2000.- 376 с.

2. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник.-К.: 1995. – 304 с.

3. Основы социально-психологической теории.Учебное пособие для социологов, психологов, преподавателей и студентов:/ под общей ред.А.А. Бодальова, А.Н.Сухова. – М.: Международная педагогическая академия, 1995. – 421 с.

4. Дэвид Майерс. Социальная психология./ Перев. с англ.- СПб.: Издательство «Питер». 1999.- 688 с.

5. Эйала Пайнс, Кристина Маслач. Практикум по социальной психологии.- СПб.: Издательство «Питер». 2000. – 528 с.

6. Загальна психологія: Підручник для студентів вищ. навч. закладів./ С.Д.Максименка – К.: Форум, 2000. – 543 с.

7. Ануфриева Н.М. и др. Социальная психология: Курс лекций. – К.: МАУП, 2000. – 136 с.

8. Психология. Учебник / Под редакцией А.А. Крылова. - М.: ПБОЮЛ М.А. Захаров, 2001. – 584 с.