Валютний курс

Валюта – це грошова одиниця країни. Крім того, під валютою розуміють грошові знаки іноземних держав, а також кредитні кошти обігу й платежу, які виражені в іноземних грошових одиницях. Також валютою називають міжнародні рахункові одиниці і платіжні кошти.

Існує багато видів валюти, наприклад:

національна, яка випускається державою та має ходіння в першу чергу на території країни;

конвертована, що може вільно обмінюватися на любу іншу валюту;

неконвертована, яка використовується в межах однієї країни;

тверда, стійка зі стабільним курсом;

м’яка, нестійка у відношенні до свого номіналу і до курсів інших валют, і таке ін.

Отже, валюта виконує роль міжнародної грошової одиниці. Оскільки кожна країна використовує у своїх розрахунках національну валюту, то виникає проблема обміну валют для оплати іноземних товарів та послуг. При цьому важливе значення має співвідношення обміну однієї одиниці на другу. Це співвідношення має назву валютного курсу.

Валютний курс – це ціна однієї валюти, виражена в одиницях другої валюти. Це також співвідношення між грошовими одиницями різних країн, яке визначається їх купівельною спроможністю і іншими факторами, такими, як стан платіжного балансу, рівень інфляції в країнах, міждержавні міграції капіталів.

Є декілька валют, які виконують функції міжнародної грошової одиниці. В міжнародних валютах виконуються усі зовнішньоекономічні платежі. Конвертованість валюти - це спроможність резидентів і нерезидентів вільно, без усяких обмежень обмінювати національну валюту на іноземну й використовувати іноземну валюту в операціях з реальними й фінансовими активами. По ознаці конвертованості виділяють вільно конвертовані валюти, частково конвертовані валюти та замкнуті, або неконвертовані, валюти. Вільно конвертовані валюти - валюти, які вільно й необмежено обмінюються на інші валюти (американський долар, англійський фунт стерлінгів, японська йєна, євро, канадський долар і т.д.). Частково конвертовані валюти - валюти країн, де застосовуються валютні обмеження для резидентів й обмеження по окремих видах обмінних операцій. Частково конвертовані валюти обмінюються тільки на деякі іноземні валюти й не по всіх видах міжнародного платіжного обігу. Замкнуті (неконвертовані) валюти - валюти країн, де існує заборона обміну національних валют на іноземні, застосовуються обмеження й заборони по ввозі й вивозу, покупці й продажу, обміну національної й іноземної валют й інші способи валютного регулювання. Ступінь конвертованості національної валюти регламентується виконанням країною умов 8-й статті Статуту Міжнародного валютного фонду (МВФ).

В Україні гривня прив’язана до однієї з основних міжнародних валют – долара США, а поточний курс гривні до долара є базовим для з’ясування поточних курсів усіх останніх валют. Останнім часом разом з доларом США виступає також загальна валюта Європи – євро.

Отже, по валютному курсу здійснюються грошові розрахунки між країнами, які зв’язані міжнародними економічними, культурними, політичними відносинами, угоди по купівлі, обміну валюти для платежів по зовнішній торгівле, по переводу капіталу, та т. ін.

Фіксування курсу національній грошової одиниці к іноземній називається валютним котируванням. Валютне котирування є пряме та зворотне. При прямому котируванні одиницю іноземної валюти виражають через одиниці національній валюти (наприклад, за 1 американський долар дають 5,05 гривні), а при зворотному – одиницю національній валюти виражають через іноземну (за 1 гривню дають 0,198 американських доларів). В міжнародних валютних відношеннях в Україні і в більшості країн при встановленні курсу національній валюти використовується пряме котирування. В Великобританії використовують зворотне котирування, а в США – обидва.

Слід сказати, що, дійсно, на валютному ринку поняття „валютний курс” немає. Замість нього на практиці використовують два курси: курс покупця і курс продавця. Курс покупця – це курс, по якому банк-резидент купує іноземну валюту за національну. Курс продавця – це курс, по якому банк-резидент продає іноземну валюту за національну. Різниця між двома курсами називається маржею і є заробітком дилера, який працює на валютному ринку і торгує іноземною валютою. В міжнародній торгівлі використовують не обмінний курс (ціна одиниці іноземної валюти, виражена в одиницях національної валюти), а девізний курс – це ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти. Наприклад, 5,05 гривень за $1 є обмінним курсом гривні, а $0,198 за одну гривню є девізним курсом гривні.

Взагалі валютні курси розрізнюються в залежності від виду валютної угоди. Так, існує поняття крос-курсу, що являє собою котирування двох іноземних валют, які не є валютами угоди. Наприклад, якщо курс російського рубля до долару дорівнює 1: 26, а курс російського рубля до гривні дорівнює 1: 5, то крос-курс між гривнею та доларом є 26:5, або за один долар дають 5,2 гривні. Крім того, є курс готівкових угод, який називається „спот”, коли валюту поставляють негайно, і курс строкових угод, або форвардний, коли валюту поставляють за деякий обговорений в угоді час.

Для країни важливим є виділення номінального та реального валютних курсів. Номінальним курсом є те, що ми понімаємо під обмінним курсом валюти. Реальний курс – це відносна ціна товарів („споживчого кошика”), які вироблено в двох країнах. Визначити реальний валютний курс через номінальний можна так:

e^R = e ^. P^Z/P, (12.3)

де e^R – номінальний обмінний валютний курс,

e – реальний обмінний валютний курс

P, P^Z – рівень внутрішніх та світових цін.

Можна визначити і номінальний валютний курс через реальний:

e = e^R.P/P^Z, (12.4)

Якщо ціни всередині країни зростають, то зростає й номінальний обмінний курс. Це означає, що національна валюта дешевшає. Таким чином, фактори, які визначають зріст цін у країні, викликають і зріст обмінного курсу. Оскільки необхідною умовою для зростання цін є зріст пропозиції грошей, то залежність між зміною грошової маси та зміною валютного курсу дуже велика. Крім цього, на зміну поточного значення номінального валютного курсу впливають такі фактори: автономні зміни чистого експорту, зміни величини чистого експорту капіталу, динаміка попиту на валюту.

Валютні угоди, або обмін валюти однієї країни на валюту другої по визначеному номінальному курсу, здійснюються на валютному ринку. Кожна країна залучена в міжнародну торгівлю й тому повинна обмінювати свою національну валюту на інші валюти, щоб фінансувати торгівлю й угоди з капіталом. Валютні операції в більшості випадків здійснюються у безготівковій формі, і лише частка долі ринку валюти приходиться на торгівлю банкнотами і обмін готівкової валюти. Національні суб’єкти ринку купують та продають валюту через комерційні банки. Рівновагу попиту та пропозицій на ринку валюти забезпечує Національний банк через придбання та продаж валюти із своїх резервів. Такі дії національного банку на валютному ринку мають назву інтервенцій: Національний банк при пасивному сальдо продає валюту зі своїх резервів та купує валюту при активному сальдо.

Наприклад, зростання експорту товарів та послуг з України викликає зріст попиту на національну валюту за межами країни і веде до збільшення пропозиції іноземної валюти в Україні. Зростання імпорту товарів та послуг в Україну веде до збільшення попиту на іноземну валюту і сприяє зростанню пропозиції гривні для іноземців.

Розглянемо графік попиту та пропозиції на валютному ринку на прикладі обміну доларів на гривні. На рис. 12.2 по горизонтальній осі відкладено кількість доларових угод, по вертикальній осі – кількість доларів за гривню, D – крива попиту на гривню, S – крива пропозиції гривні. Перепустимо, що гривні обмінюються на долари. Крива попиту на долари має негативний нахил, тобто гривня для американців стає менш дорогим і українські товари та послуги - дешевшими. Американці збільшують попит на ці товари, і, отже, на гривню. Крива пропозиції гривні має позитивний нахил, тобто разом зі зростанням ціни гривні, яку виражено в доларах, американські товари та послуги стають дешевшими для українців, тому зростає попит на американські товари і послуги і на долар. Рівноважний обмінний курс гривні і долара на графіку означено точкою К, рівноважна ціна долара за гривню – коло 5, кількість угод – Е.

Рис. 12.2 Графік попиту і пропозиції на ринку обміну доларів на гривні

На грошовий ринок має безпосередній вплив сальдо платіжного балансу. При активному сальдо платіжного балансу у національних суб’єктів накопичуються лишки іноземної валюти, які вони обмінюють на національну валюту. При пасивному сальдо платіжного балансу з’являється дефіцит іноземної валюти, яку необхідно купувати на валютному ринку.

Режим обмінного курсу, або валютний режим – це механізм визначення номінального обмінного курсу на валютному ринку з регламентованою долею участі держави. Розрізняють адміністративний і ринковий механізм курсоутворення.

Адміністративний режим виступає у формі множинності обмінних курсів, тобто диференційованих курсових співвідношень валют по різних видах операцій, товарним групам і регіонам. Адміністративний валютний режим використовується як стабілізаційна міра в умовах структурної кризи економіки для зниження рівня інфляції, нагромадження золотовалютних резервів і т.д. Уперше множинність валютних курсів стала застосовуватися під час економічної кризи 1929-1933 р. після скасування золотого монометалізму й введення валютних обмежень. МВФ рекомендує скасувати множинні валютні курси згідно з міжнародною стабілізаційною програмою. Але багато держав, що розвиваються, і країни з перехідною економікою продовжують використовувати їх для захисту національних економік. Множинність валютних курсів офіційно підтримують більше 30 держав. У певні періоди її підтримували й індустріальні країни - Франція після Другої світової війни, Туреччина до 1960-х рр., Бельгія на початку 1970-х рр., Італія в 1973 р. й ін. З 1996 р. до вересня 2001 р. множинність валютних курсів практикувала Бєларусь. Введення адміністративного режиму є тимчасовим кроком на шляху до нормалізації економічної ситуації в країні й переходу до ринкового курсоутворення.

Серед ринкових валютних режимів виділяють три основні: фіксований; плаваючий з обмеженнями, або проміжний; вільно плаваючий. Режим фіксованого валютного курсу – це офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, що допускає тимчасове відхилення від нього в одну або іншу сторону не більше ніж на 2,25%. Фіксований валютний режим включає такі механізми курсоутворення, як доларизація (монетарний союз), валютний комітет, прив'язка до однієї валюти або кошикового композита. Офіційну доларизацію, тобто використання валюти інших країн у якості законних платіжних коштів практикують переважно малі країни, інтегровані в економіку своїх найближчих сусідів. Наприклад, Андорра - французький франк, іспанську песету, євро; Кирибати - австралійський долар і власні монети; Ліберія - долар США; Ліхтенштейн - швейцарський франк і т.п. По типу курсоутворення до даного режиму відносять й монетарний союз, що відрізняється від офіційної доларизації лише наявністю економічної інтеграції між країнами.

Функція валютного комітету укладається у фіксації курсу національної валюти до іноземного, причому випуск національної валюти повністю забезпечений запасами іноземної (резервної) валюти. Держави вводять цей режим або як стабілізаційну міру при гіперінфляції і валютній кризі, або як частина перехідного механізму від адміністративної економіки до економіки ринкової, або винятково із причин політичного характеру. До країн, що використовують політику валютного комітету, належать Аргентина, держави-учасники Східно-Карибського Центрального банку, Бруней-Даруссалам, Боснія, Болгарія, Гонконг, Джібуті, Литва, Естонія.

Фіксація курсу до одної валюти - прив'язка курсу національної валюти до курсу одної з найбільш значимих валют міжнародних розрахунків. Курс, фіксований до долара США, мають багато країн Латинської Америки (Барбадос, Беліз, Венесуела й ін.) і Африки (Ліберія, Нігерія), а також деякі країни з перехідною економікою (Туркменістан).

Фіксація курсу до валютного композита - прив'язка курсу національної валюти до курсів колективних грошових одиниць або до різних кошиків валют країн-основних торгових партнерів. Курс своєї національної валюти стосовно системи грошових розрахунків фіксують Лівія, Мьянма й Сейшельські Острови. До інших кошиків валют прив'язують свої курси Бангладеш, Ботсвана, Бурунді, Кот-д'івуар, Кіпр, Фіджі, Ісландія, Йорданія, Кувейт, Мальта, Мавританія, Марокко, Непал, Соломонові Острови, Таїланд, Тонга й Західне Самоа. Із країн з перехідною економікою так встановлюють обмінний курс Чехія й Словаччина. Питому вагу валют у кошиках, що складають для фіксації курсу, звичайно відображає питома вага країн, що використовують цю валюту в зовнішній торгівлі з даною країною.

Режим регульованого плавання (проміжний) – офіційно визначене співвідношення між національними валютами, що допускає невеликі коливання валютного курсу відповідно до встановлених правил. Цей режим включає кілька підтипів.

Режим корегуємого валютного курсу проявляється в тих випадках, коли курс автоматично змінюється при зміні набору економічних показників. Поточний валютний курс може автоматично змінюватися, наприклад, слідом за зміною рівня інфляції в самій державі і в країні – основному торговому партнері. Такий метод установлення курсу застосовується в Чилі й Нікарагуа, де-факто використовувався в Мексиці в 1933 р. і в Таїланді в 1997 р. Був найбільш популярним в XX в. у країнах, що розвиваються.

Повзуча (ковзна) фіксація являє собою механізм установлення валютного курсу як відсотка коливань навколо центрального паритету, що передбачає регулярну зміну останнього на певну величину. Паритет валюти являє собою законодавчо встановлене співвідношення національної валюти до іншої валюти або іншого товару (раніше це було співвідношення до золота).

Момент, коли необхідно переглядати рівень центрального паритету, може задаватися або формулою, або тимчасовими параметрами (раз на місяць, раз у квартал і т.п.), або визначатися політичним рішенням монетарної влади за їхнім розсудом, що звичайно пов'язане з виснаженням або нагромадженням валютних резервів. Система повзучої фіксації валютного курсу існувала в 1980-х рр. у Колумбії й Бразилії.

Режим повзучого коридору – це механізм підтримки коливань курсу валюти в певних границях її паритетної вартості, при якому підтримка коливань курсу валюти проходить у зафіксованому співвідношення між валютами. Для реалізації режиму використаються дві методики: "озирання", що базується на змінах рівня інфляції минулого періоду, і "передбачення", заснованої на очікуваному або цільовому рівні інфляції. Прикладами розглянутого механізму можуть служити Чилі, що в 1986-1992 р. мала паритет національної валюти стосовно долара, і Ізраїль (з 1986 р.) – стосовно кошика валют, що складається з валют країн-основних торговельних партнерів. Італія ефективно використала цю систему в 1979-1991 р. Протягом усього післявоєнного часу аж до 1973 р. країни були зобов'язані підтримувати коливання своїх курсів у межах 1% у кожну сторону від паритету. У деяких країнах установлювалася значно більша ширина валютного коридору - до 20% (по 10% у кожну сторону від паритету).

Режим повзучого (ковзного) коридору виражається у встановленні меж коливання курсу національної валюти в номінальних термінах без визначення центральної паритетної вартості. У цьому випадку просто визначаються границі в національній валюті, у межах яких може коливатися валютний курс (Ізраїль із 1989 р. по грудень 1991 р., Мексика в 1991 р., Росія в 1995-1997 р.). Ніж ширше валютний коридор, тим більше свобода маневру уряду в макроекономічній сфері й тем рідше виникає потреба в зміні його параметрів. Чим уже валютний коридор, тим жорсткіше повинна бути державна політика його підтримки, тим менше автономія в області державного регулювання й тим частіше може виникати потреба в зміні його границь. Цільові зони - параметри валютного курсу, до яких прагне країна. На деякий період часу для стимулювання тих або інших сфер економіки уряд може вважати за доцільне підтримку трохи заниженого курсу національної валюти, наприклад, для форсування експорту й виправлення диспропорцій у платіжному балансі, або скорочення до мінімуму коливань курсу для обмеження інфляції. При даному валютному режимі номінальному обмінному курсу дозволено плавати в межах визначеної зони. Розмір цільової зони може варіюватися. Так, у Європейському механізмі обмінних курсів (ЕМОК) він становив ±2,25%.

При режимі змінного валютного курсу курс вільно міняється під впливом попиту та пропозиції, на які держава може за певних умов робити вплив шляхом валютних інтервенцій. Звичайно плаваючим уважається валютний курс, що може змінюватися в будь-яких межах, причому ці межі законодавчо не встановлюються. Механізм курсоутворення при цьому режимі підрозділяється на "брудне" й "чисте" плавання. При режимі керованого змінного валютного курсу, або "брудного" плавання, курс установлюється валютним ринком, а не центральним банком, але із частими його змінами. Ці зміни не носять автоматичного характеру. При цьому приймаються в увагу такі макроекономічні показники як стан платіжного балансу країни, обсяги міжнародних резервів, розвиток паралельного ринку валюти. Найчастіше інтервенції центрального банку проводяться по напрямку зниження тенденції руху валютного курсу - політика "гребти проти вітру". Однак можуть застосовуватися й інтервенції з метою прискорення руху курсу в напрямку, по якому він і сам рухається, - політика "гребти по вітрі". Такий валютний режим застосовується багатьма країнами миру, у числі яких індустріальні країни (Канада, Австралія, Норвегія, Греція) і ті, що розвиваються (Алжир, Ангола, Бразилія, Камбоджа, Єгипет, Пакистан й ін.), а також країни з перехідною економікою (Китай, Хорватія, Латвія, Польща, Словенія, В'єтнам, Грузія).

Режим незалежно змінного валютного курсу передбачає визначення курсу на основі співвідношення попиту та пропозиції валюти на валютному ринку при невтручанні держави в цей процес. Держава в особі монетарної влади може також торгувати на валютному ринку, здійснюючи валютні інтервенції з метою згладжування занадто сильних коливань курсу національної валюти. У такий спосіб установлюють курси своїх валют Бразилія, Чилі, Колумбія, Таїланд, Перу й ін. Але дійсно вільного плавання, без втручання з боку центрального банку, немає в жодній країні. Найбільш близькі до цієї системи США, Швейцарія, Німеччина і Японія. У світовому співтоваристві міжнародні валютно-економічні відносини закріплені міждержавними угодами у формі валютної системи. Валютна система - це сформовані стихійно або закріплені законодавчо й міжнародними угодами інститути, правила й методи здійснення міжнародних розрахунків. Валютна система містить у собі: визначення основних міжнародних платіжних і розрахункових коштів; режими валютних паритетів і валютних ринків; умови конвертованості валют; міждержавні валютні ринки; міждержавні інститути, що регулюють міжнародні валютні відносини.

Валютні системи класифікуються по виду резервного активу, за допомогою якого усуваються дисбаланси в міжнародних розрахунках. Першою світовою валютною системою прийнято вважати золотомонетний стандарт, що був юридично оформлений міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р. і практично проіснував до 1914р. Механізм функціонування валютного режиму приймав форму коливань курсів у межах золотих точок. Золоті точки - верхня й нижня межі відхилень курсів валют від їхнього монетного паритету в умовах золотого обігу й вільного руху золота між країнами. Золоті точки визначалися витратами, пов'язаними з переміщенням золота між країнами (транспорт, страхування). Курс будь-якої валюти в умовах золотого обігу й волі ввозу й вивозу золота не міг перевищити верхньої золотої точки. У противному випадку платникам було вигідніше, навіть із урахуванням витрат по впакуванню, пересиланню, страхуванню й ін., відправити золото в країну кредитора й обміняти його там по паритеті на національну валюту, у якій повинен був провадитися платіж, тобто відбувся б приплив золота в країну даної валюти. Падіння ж курсу національної валюти за межі нижньої золотої точки не могло мати місця, тому що при досягненні цієї межі ставало більше вигідним вивозити золото із країни, тобто почався б його посилений відлив. Граничний нижній курс валюти називається інакше експортною золотою точкою, а граничний вищий курс - імпортною золотою точкою. У випадку падіння ринкового курсу нижче паритету, що базувався на золотому змісті, боржники воліли розплачуватися по міжнародних зобов'язаннях золотом, а не іноземними валютами. З початком Першої світової війни країни-учасники військових кампаній припинили розмін банкнот на золото, створивши поштовх для кризи існуючої валютної системи.

Декларація золотодевізного стандарту відбулася на Генуезькій конференції в 1922 р., після чого поряд із золотом стали використовувати іноземні валюти (девізи), здатні вільно конвертуватися в метал. Валютне регулювання здійснювалося у формі міжнародних конференцій і нарад. В 1930-і рр. були скасовані золоті точки, що привело до зміни валютного режиму. З 1919 р. у світовому співтоваристві став переважати режим "керованого золотого стандарту", при якому центральні банки використовували інструменти монетарної політики щоб уникнути валютних шоків і для балансування платіжних балансів. У розпал депресії 1929-1933рр. багатьом країнам довелося відмовитися від фіксації до золота й девальвувати національні валюти, і тим самим намітити тенденцію до переходу на систему плаваючих курсів.

Наступною історичною формою міжнародної валютної системи стала система "доларового стандарту". Це було фактичне продовження золотодевізного стандарту, коли на офіційно встановлених паритетах курси валют фіксувалися до долара США (±1% за Статутом МВФ й ± 0,75% по Європейській валютній угоді), що конвертувався в золото за фіксованим курсом ($35 за тройскую унцію). Хоча офіційно на Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. поряд з американським доларом статус резервної валюти одержав й англійський фунт стерлінгів, уже в 1950-і рр. останній перестав відігравати роль світових грошей. Значимою подією конференції стало утворення Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР). Свій найбільший розвиток ця система одержала в 1959 р., а припинила своє існування в 1971 р. Далеко не всім країнам удалося відразу ввести режим фіксації до долара США. Початок 1970-х рр. продемонструвало захід доларової гегемонії й нездатність центральних банків держав підтримувати встановлений паритет до долара США. В 1971 р. Німеччина, Франція й Британія перейшли до режиму зі змінним обмінним курсом. Намагаючись урятувати ситуацію, члени МВФ домовилися в грудні 1971 р. про розширення меж коливань курсу - 2,25% у кожну сторону від паритету. Крахом Бреттон-Вудський системи стала наприкінці 1971 р. перша з 1934 р. девальвація долара США. Світовому співтовариству була потрібно нова угода, яке б не дозволила кризам в окремих країнах придбати глобальне значення. Реформування фінансової структури виразилося в Декларації Ямайської валютної системи (1976 р.), що офіційно встановила волю вибору валютного режиму для кожної держави, Було оголошено, що золото де-юре не здатне служити мірою вартості й точкою відліку валютних курсів. Золотодевізний стандарт був замінений на стандарт нової рахункової одиниці - спеціальні права запозичення (СДР). Сучасний стан світової економіки підтверджує відсутність оптимальної валютної системи для кожної держави. Нафтовий шок 70-х рр., боргова криза 80-х рр., валютно-фінансові потрясіння 90-х рр. минулого сторіччя, що дестабілізує політика МВФ - все це поставило під сумнів подальше функціонування існуючої світової валютної системи й зробило очевидної необхідність радикальних перетворень із формуванням нових міждержавних фінансових інститутів в XXI в.