Між “Золотим мільярдом” і “банановими республіками”

В світі є два типи економік - самодостатні і залежні. Відрізняються вони не рівнем технологій і не розвитком економічних свобод, а тим куди продається вироблена продукція. Бо сьогодні не проблема дістати сировину, кредити чи станки. Головна проблема сучасної економіки - збут продукції.

Всі країни “золотого мільярду” мають самодостатню економіку і збувають на внутрішньому ринку 80% виробленої продукції. Щоб купити ці товари в людей мають бути гроші. Тому в розвинутих країнах висока частка зарплат у ВВП. І саме тому самодостатні економіки - це економіки справедливості.

Але більшість країн світу мають несамодостатню економіку і їх називають “банановими республіками”. 80% своїх “бананів” вони продають за кордон, бо не можуть їх спожити самі. Росія - бананова республіка, де “банани” - це нафта і газ. Тайвань - бананова республіка, де “банани” - це мікропроцесори.

Споживач бананових республік знаходиться за кордоном і у них нема необхідності віддавати значну частку виробленого продукту на зарплати і пенсії. Тому в Росії на зарплати іде не 74% ВВП, як в США, а офіційно 45% (“з урахуванням прихованих зарплат”), а насправді, якщо рахувати і приховані прибутки - 28%. Ось чому несамодостатня економіка - це економіка несправедливості.

Кожна бананова республіка мріє мати самодостатню економіку. Вже перепробувано десятки стратегій переходу. Декому такий прорив здійснити вдалося.

Україна, знаходячись у складі СРСР, мала самодостатню економіку. Ми виплавляли 100 млн. тон сталі і споживали її всю. Ми робили 55 тис. тракторів ХТЗ і 40 тис. йшли на український ринок. Сьогодні Україна - бананова республіка із несамодостатньою економікою. До початку кризи ми виплавляли 40 млн. тон сталі і 85% продавали за кордон. Ми робимо 1,2 тис. тракторів ХТЗ і всі їх продаємо за кордон. Поки більшість країн світу прагнуть збудувати самодостатню економіку, в Україні замість самодостатньої економіки побудували економіку “бананової республіки”.

Аргументи типу "це зроблено для накопичення капіталу та технічного переоснащення виробництва" не витримують ніякої критики. Інвестиції в українську економіку (всі, разом з іноземними) втричі менші прибутків, які отримують в Україні. Ні, не "розвиток малого і середнього бізнесу", не "дбання про довгострокові інтереси держави", а голий неприхований егоїзм, жадібність і брутальне нехтування національними інтересами та трудівниками породили економіку несправедливості.

Програли люди, програли підприємства, програла Україна. Але послідовно “залізом і кров’ю” в Україні була вибудована несамодостатня економіка. Не тому, що хтось прагнув економічного регресу. А тому, що в Україні панують сили яким потрібна економіка несправедливості.

Як же побудували економіку несправедливості? Основою економіки несправедливості в Україні є перекачування доходів виробничих підприємств до посередників. В нормальних умовах виробнику немає сенсу працювати через посередника і віддавати йому свій дохід. Тому в Україні були створені ненормальні умови.

По-перше, було створено умови, за яких виробничі підприємства змушені добровільно працювати через посередників. Спочатку створили кризу неплатежів (грошовий голод). Бо для боротьби із інфляцією використовували лише один із чотирьох можливих засобів - скоротили кількість грошей. І якщо в розвинутих країнах виробництво 1 $ продукції забезпечує від 0,65 $ (Німеччина) до 1,16 $ (Японія) грошей в обігу, то в Україні цей "коефіцієнт монетаризації ВВП" скоротили з 0,53 до 0,12. А коли в країні вчетверо поменшало грошей і у виробничих підприємств виникли проблеми з обіговими коштами, то нормальний обіг замістили бартером, схемами з давальницькою сировиною та іншими основою яких є обов’язкова участь посередника.

По-друге унеможливли контроль за посередницькими структурами. Лібералізація стала не започаткуванням економічної свободи, а унеможливленням державного контролю за ціноутворенням посередників. Відтепер суспільство не має права втручатися в те, що виробниче підприємство купує ресурси і продає продукцію не прямо на ринку, а у посередника. А зовнішньоекономічна лібералізація позбавила нас контролю за вивезенням вивезенням доходів посередників з України. Ми не маємо права вплинути на те, що при світових цінах на сталь у 750 $, з України її вивозили по 500$.

І, нарешті, приватизація. Держава не має права втручатися у внутрішні процеси підприємства, а акціонери в Україні власники ще безпорадніші, ніж держава. Приблизно 3\4 усіх підприємств в Україні було приватизовано на користь "трудового колективу". І хто кого після цього контролює: трудовий колектив свого директора чи навпаки?

Але найважливіші заходи застосовувалися для збільшення дохідності посередників, незалежно від стану виробництва. Зростання доходів посередників за рахунок виробничих підприємств робилося через уже згаданий нееквівалентний обмін з посередниками. По-друге, частина доходу металургів та хіміків, що раніше вилучалася для підтримання міжгалузевого балансу, для дотацій на село і вуглепрому (біля 15 млрд.$), тепер теж осідає у посередників.

Але головним джерелом, за рахунок якого збільшують доходи посередників, стали зарлата і пенсії. Адже саме ці доходи є найбільш значущими, а ті, хто їх отримують - найбільш беззахистними. Тому якщо підвищення Росією ціни на газ з 180 до 230 доларів "викачало" з України 2,5 млрд.$, ліквідація дотацій "додала" до доходів посередниів 15 млрд.$, недоотримані дивіденти акціонерів складають біля 25 млрд.$ то скорочення зарплат додає доходам посередників біля 50 мільярдів доларів. Насправді - більше, бо приховані прибутки в тіньовій економіці значно більші ніж приховані зарплати.

Головна українська війна була розпочата, щоб збудувати в Україні економіку несправедливості. Від цього програла Україна, втративши самодостатню економіку. Програли виробничі підприємства, які втратили ринки збуту і змушені купувати ресурси і продавати продукцію через посередників. Програли мільйони акціонерів, які не отримують дивідендів.

Але найпершою жертвою головної української війни стали трудівники. Економіка несправедливості відбирає у них більше половини належної їм частки створених багатств. Головна українська війна іде за 50 мільярдів щорічно недоплачуваних зарплат і пенсій. Все як в Інтернаціоналі в перекладі Миколи Вороного:

"Пусті слова про право бідних -

Держава дбала не про нас..."

Трудівники стали не просто жертвою, а жертвою безпорадною. Вони не тільки не змогли захистити свої права, а навіть не усвідомлюють, наскільки несправедливо до них ставляться.

Але трудівники - найкраща частина людства. Труд створив людину і труд (а не капітал, земля чи підприємницький талант) створив сучасну цивілізацію. І самодостатню економіку можуть відновити тільки трудівники.

Крім того, трудівники - найбільша сила в світі і в Україні. З 37 мільйонів повноправних громадян України - 34 мільйони - трудівники. Тому трудівники - єдина сила яка здатна відновити в Україні самодостатню економіку.