Різні відповіді на виклик сучасності

Україна не перша країна, перед якою постав виклик сучасності. Десятки країн, сотні блискучих умів політиків та економістів як в бідних, так і в багатих країнах намагалися подолати "бар'єр несправедливості", вирішити проблему нерівномірності розвитку та несправедливого розподілу багатств у сучасному світі.

І насьогодні принаймні п'ять разів відповіді на цей виклик давалися і проводилися настільки послідовно що, були доведені до логічного завершення та дали закономірні результати. Так, що обираючи шлях, ми із самого початку можемо сказати куди він нас приведе.

Першим варіантом відповіді стала запропонована в СРСР стратегія "доганяючого розвитку". Суть її полягає у створенні замкненого, альтернативного до усього іншого світу, економічного простору. В такій зоні створюються своя металургія, своє машинобудування, своя електронна і своя авіакосмічна промисловості. В окремих секторах технології розвивалися власними силами, в інших купувалися або викрадалися. А, головне, створюються свої унікальні засоби стимулювання економіки цієї закритої зони.

В ХХ сторіччі було створено декілька таких зон: радянська, гітлерівської Німеччини, китайська, бразильська, аргентинська. Проте, хоча такі країни і мали час від часу вражаючі успіхи, але, загалом, сценарій "доганяючого розвитку" ніде не був успішним. Радянський Союз надірвався і розвалився, намагаючись "догнати і перегнати". Відставання Аргентини і Бразилії від країн Заходу продовжує наростати. Китай змушений робити усе більші діри в збудованому довкола своєї економіки паркані.

Сценарій "доганяючого розвитку" показав, що копіювання вже зроблених досягнень - безперспективне. А головний висновок, який можна винести - той, що успішною може бути тільки стратегія, яка базується на проривах в межах існуючої глобальної економічної системи.

Другим варіантом відповіді стало прагнення перерозподілу багатств між "країнами - сировинними придатками" та "країнами прикінцевого виробництва". Пропонувалися різні схеми перерозподілу багатств, щоб простимулювати розвиток бідних країн.

Тут були і "зона сопроцвітання" імперської Японії і "допомога по американські". Але найуспішнішим прикладом стала спроба країн-експортерів нафти. На початку сімдесятих років вони утворили картельне об'єднання ОПЕК і підняли ціни. Витрати багатих країн різко зросли. Якщо у 1972 році США витратили на нафту 5 млрд. доларів, то у 1975 - 48 млрд.

Для західних країн це була серйозна криза, яку досі пам'ятають, а Росія нині намагається повторити. Але, незважаючи на перерозподіл грошей, вирівнювання темпів розвитку багатих країн та країн ОПЕК так і не сталося.

Підняття цін на сировину стимулювало розробку ресурсозберігаючих технологій. Протягом 1973-78 років споживання нафти на одиницю продукції скорочувалося від 2,7% за рік у США до 5,7% за рік у Японії. Як наслідок, з 1973 по 1985 роки валовий національний продукт країн ОЕСР зріс на 32%, а споживання енергії усього на 5%.

Правда, країни ОПЕК отримали багато грошей. Але отримані кошти були вкладені не у власну економіку, а в економіку усе тих же західних країн. І Росія сьогодні отримані мільярди вкладає не у власну економіку, а тримає "стабілізаційний фонд" в західних банках. Тому, що темпи розвитку, а, значить, і прибутки на вкладений капітал там вищі. Так отримані гроші, оминувши економіку країн ОПЕК, повернулися назад і продовжили працювати на економіки країн "золотого мільярду".

Якісного стрибка у розвитку економік країн ОПЕК тоді та Росії зараз не відбулося. Вони так і залишилися "сировинним додатком". Сценарій "перерозподілу багатств" продемонстрував, що отримання країною великих додаткових коштів само по собі відставання не долає.

Третім шляхом подолання розриву у розвитку стала стратегія "інвестиційного буму", "південноазійське диво" тихоокеанських "тигрів" і "драконів". У цьому випадку країни не намагалися протиставити себе усьому іншому світу, як при "доганяючому розвитку". Навпаки, вони прагнули стати органічною частиною світової економіки. Причому найтехнологічніших, найсучасніших її секторів - автомобільного, мікропроцесорного, аудіо- та відеоелектроніки.

З іншого боку, на відміну від "сценарію перерозподілу", запропонованого країнами ОПЕК, ці країни не вивозили капітали, а навпаки, залучали їх до себе, створивши "привабливий інвестиційний клімат". З цією метою були вжиті непопулярні заходи штучного підвищення прибутковості.

"Привабливий інвестиційний клімат" створювався за рахунок надексплуатації власних громадян. Якщо в європейських країнах тривалість робочого часу обмежена 1,5 тисячами годин на рік, то в цих країнах вона сягала 2,5 тисяч годин на рік. Зарплата працівника при цьому складала від 15 дол. на день в Малайзії до 3 дол. у Китаї (в Німеччині - 25 дол. на годину).

Відтак ємність внутрішнього ринку абсолютно не відповідала рівню виробництва. Навіть запровадивши виробництво із найсучаснішими технологіями, ці країни не потрапили до “золотого мільярду”, а так і залишилися “банановими республіками”. Бо збувати продукцію вони могли виключно за кордоном, у країнах ОЕСР.

На початку результати вражали. Економічний розвиток цих країн був найвищим у світі і коливався у 70 - 80-ті роки від 7% у Тайланді до 10,2% на Тайвані. Внесок регіону у світовий ВНП збільшився з 4% у 1960 році до 25% у 1991. Але...

В результаті дійсно титанічних зусиль у цих країнах була збудована нездорова економіка, яка мала подвійну залежність від економіки зони ОЕСР. По-перше, економіка "тигрів" і "драконів" повністю залежала від збуту своєї продукції в "зоні справедливості". Ці країни мали бідне населення, що не могло купити продукцію, яку саме виробляло. По-друге, не маючи внутрішніх джерел інвестування через усе ту ж бідність населення, залежність таких економік від іноземних інвестицій мала нездоровий, наркотичний характер.

Щоб забезпечити приток інвестицій уряди усіляко сприяли корпораціям. Але поставлені у виняткові умови, кампанії поступово почали втрачати рентабельність. Результат такого "прискореного розвитку" був сумним. Як виявилося, "тихоокеанське диво" було мильною бульбашкою, зростання економік азіатських країн відбувалося з темпами у 1,5 - 3 рази меншими за приплив іноземних інвестицій. А коли на фондових ринках розібралися, що економічна система цих країн нестабільна, інвестиції припинилися і настав крах.

Головний висновок, який можна винести із сценарію "інвестиційного буму" той, що ніякі іноземні інвестиції, ніякі найсучасніші технології в несправедливих країнах не забезпечують цивілізаційного прориву і не вбережуть країну від економічного краху. Бо жодна з країн, що пішла по цьому сценарію не мала запасу внутрішньої міцності. Таким стрижнем може бути тільки внутрішній ринок, який залежить не так від чисельності населення країни, як від розміру доходів її мешканців. Якщо зростання виробництва не супроводжуватиметься зростанням доходів населення, адекватним зростанням його споживання, прориву не буде.

Сьогодні у нас на очах реалізовується четверта відповідь подолання розриву між бідними і багатими країнами - "шлях допомоги "старшого брата". Цей сценарій реалізовується у країнах - "нових членах" Європейського Союзу: Польщі, Чехії, Угорщині, Литві та інших. США його реалізували у Мексиці в рамках об'єднання НАФТА, потім в Афганістані та Іраку в рамках кампанії "експорту демократії". СРСР реалізовував його у Монголії, Китаї, В'єтнамі.

Наслідки цієї стратегії теж неоднозначні. Типовою була її реалізація в Мексиці. В країні було лібералізовано економіку, зменшено податки, приєднано до спільного американо-канадського ринку. Усі очікували колосального злету мексиканської економіки, але настала катастрофа: через півроку кожний третій мексиканець втратив роботу, економіка пішла вниз, зовнішній борг зріс у рази.

Кампанія "експорту демократії" очевидно матиме ті ж наслідки, що і кампанія "експорту революції". "Молодші брати" з вдячністю будуть згадувати лише той момент, коли "старший брат" залишить їх у спокої.

Європейський варіант "допомоги "старшого брата" має декілька позитивних відмінностей від американського та радянського. Перша - цей шлях долають з двох боків, зусилля докладаються, як країною-кандидатом, так і співтовариством успішних країн. По-друге, умовою приєднання був комплексний, збалансований розвиток країни-кандидата, досягнення нею певного рівня не тільки в економіці, але і соціальної справедливості. Третьою і найголовнішою відмінністю була та, що розвиток країн-кандидатів стимулювався, але не інспірувався. Логіка їх внутрішньої еволюції не порушувалась.

Наслідки цієї стратегії кращі за мексиканський варіант, але теж неоднозначні. Продуктивність праці в Польщі спочатку скоротилася, але вже у 1994 році перевищила "стартовий рівень", а до 2000 року перевищила його більш ніж на чверть. Та хоча нам, з України, життя поляків, чехів, литовців видається мало не раєм, самі вони говорять більше про свої проблеми, ніж про досягнення.

В країнах залишається високе безробіття, через відставання у продуктивності праці їх підприємствам важко конкурувати на рівних з підприємствами країн "старих членів". За десять років, що тривало приєднання "нових членів" до Європейського Союзу, продуктивність праці в цих країнах загалом зросла на 10%, але їх частка у світовому промисловому виробництві скоротилася з 4,5% до 3,8%, а їх частка у світовому товарному експорті скоротилася з 2,1% до 0,9%.

Шлях "інтеграції через деіндустріалізацію", по якому пішли країни "нові члени" Європейського Союзу, звичайно, краще за шлях "деіндустріалізації без інтеграції", по якому пішли країни-члени СНД. Але найкращим все-таки є шлях "інтеграції завдяки індустріалізації", яким йшли країни Західної Європи, створюючи ЄС. І приклад Швеції, яка вступила до Європейського Союзу одночасно із "новими членами" свідчить, що шлях "старих членів" до сьогодні відкритий для наслідування.