2015-06-28
618
важливим принципом парламентаризму визнається відповідальність уряду перед парламентом, яка поєднується із безвідповідальністю глави держави та необхідністю контрасигнування актів міністрами. Конституційній теорії і практиці відомо два різновиди власне політичної відповідальності уряду - колективна та індивідуальна. В Іспанії, Казахстані, Росії, ФРН, Чехії, Японії та в деяких інших країнах припускається тільки колективна відповідальність урядів. У ст. 108 Конституції Іспанії записано: “Уряд несе солідарну відповідальність перед конгресом “депутатів за свою політичну діяльність”. Це означає, що оскільки міністри пов’язані зі загальною політикою уряду, вони мають нести колективну відповідальність
Сучасна конституційна наука використовує для аналізу проблем парламентаризму таку наукову категорію як “система правління”. З цієї точки зору також виділяються декілька груп парламентів. До першої відносяться парламенти розвинутих демократичних держав. У деяких з них (Великобританія, США, Франція) парламенти функціонують протягом декількох століть без перерви. Усталеною організаційною структурою характеризуються парламенти Італії, ФРН, Австрії, Скандинавських країн та деяких інших. Усім їм притаманні демократичні традиції, вони є моделями, зразками для парламентів інших держав.
До другої групи включаються парламенти країн, що розвиваються. Характерною рисою цього угрупування є те, що становлення незалежної та самостійної державної влади відбувалося вже у ХХ ст. На початковому етапі свого розвитку ці держави зазнали впливу британського (Єгипет, Індія, Іран) і американського, а також французького (Ліван, Сирія) досвіду. В цих країнах спостерігається строкатий конгломерат моделей організації парламентів
Ще одну групу утворюють держави, що звільнилися від тоталітарного режиму. Парламентські інститути в них досить слабкі. В окремих державах вони “відродилися” (Нікарагуа, Парагвай, Чилі, Болгарія, Румунія, Польща, Угорщина, Чехія), в інших же – утворювалися на нових конституційних засадах (нові держави Європи та Азії на терені колишнього СРСР). Для цієї групи основним завданням залишається інституалізація, тобто адміністративно-організаційне становлення парламентів – процес, у ході якого вони мають стати автономними, цілісними, стабільними, із виробленими усталеними процедурами
