Моделі парламентського контролю

Перша модель, яка діє в парламентарних країнах, характеризується в першу чергу наявністю інституту політичної відповідальності уряду. Вотум недовіри в парламенті, як правило, тягне за собою колективну (солідарну) відставку уряду. Однак широкі контрольні повноваження парламенту в значній мірі нейтралізуються правом розпуску вищого представницького органу, яке належить виконавчій владі.

Друга модель властива країнам із президентською формою правління і характеризується менш різноманітними засобами контролю. Найбільшого значення в цій моделі набуває такий засіб контролю, як розслідувальна діяльність комітетів (комісій) парламенту. Ефективність контрольної діяльності підвищуються в зв’язку з відсутністю у виконавчої влади повноважень щодо розпуску парламенту.

Третя модель застосовується в країнах із змішаною формою правління. Вона нібито комбінує форми контролю, властиві першій і другій моделі, хоча має ряд особливостей.

Наведені зразки є тільки схемою, яку використовують розробники при підготовці конституційних реформ, а також дослідники з метою виявлення певних закономірностей та особливостей у ході аналізу механізму державного владування, а також вироблення рекомендацій практичного плану. Фактична ж участь парламентів у здійсненні контрольної функції залежить в основному від політичного режиму, який панує в тій чи іншій країні. Та оскільки при всіх відмінностях діяльність парламентів у сфері контролю за урядовою діяльністю повсюдно здійснюється в подібних формах, доцільно охарактеризувати, як використовується та чи інша форма в різних державах

Проблема парламентаризму у президентських республіках

у державах із президентською формою правління, і які відповідно заклали у підвалини організації державної влади принцип жорсткого розподілу влад. При такій формі правління не існують такі інститути, як парламентська відповідальність уряду, вотум недовіри йому, як і розпуску парламенту. Однак Президенту належить право відкладального вето, яке у свою чергу може бути подолано Парламентом. Найважливіші призначення глави держави потребують узгодження зі законодавчою владою(сенатом). До цієї ж моделі можна віднести парламенти США, Бразилії, Венесуели, Мексики, Панами, Уругваю та деяких інших держав Латинської Америки