2015-06-28
426
Безперечно, держава як носій загальнонаціональних інтересів має грати провідну роль у створенні та постійному удосконаленні як концептуальних основ, інституціональних механізмів реалізації регіональної політики, так і в реалізації конкретних місцевих проектів і програм. Але практика демократизації та різні форми політичної участі населення в суспільному житті багатьох країн свідчить, що в умовах зростання багатограності напрямів діяльності суспільства, його диференціації та індивідуалізації в усіх сферах суспільного життя, будь-який державний апарат настільки віддалений від інтересів індивіда, що не спроможний враховувати місцеві особливості та інші специфічні умови життя громад. Тому цілком логічною є теза, що для більш ефективного управління регіонами в країні має зростати роль регіонального і місцевого самоврядування, громадських організацій, які є більш наближеними до інтересів громад і регіонів.
В Україні впродовж декількох останніх років на рівні територіальних громад спостерігається певний прогрес у розвитку самоврядування. Але проходить він вкрай нерівномірно й суперечливо. Причина цього – недосконалість поточного законодавства, яке, на думку багатьох фахівців і політиків, допускає невиправданий розподіл повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням на місцях, що потребує негайних концептуальних змін і реформацій. Зокрема, сучасна модель взаємовідносин регіон – центр в Україні була не досить вдало узгоджена із загальною концепцією організації державної влади, закріпленою Конституцією України.
Цей факт знайшов свій коментар і в рекомендації 102 та резолюції 123, ухвалених на восьмій сесії Конгресу місцевої та регіональної влади Європи в листопаді 2001 року в Страсбурзі. У зазначених документах Конгресу Україні пропонується взяти до уваги, зокрема, такий пункт: “для добре збалансованого функціонування всіх рівнів самоврядування в країні і чіткого розуміння та поділу відповідних повноважень закон і Конституція повинні однозначно відрізняти місцеве самоврядування від регіонального, а останнє – від органів державної влади на місцях”.
В першу чергу, це пов’язано з тим, що відповідно до правового статусу, органи місцевого самоврядування України (сільські, селищні та міські представницькі ради та їх виконавчі органи) мають гарантоване державою право та реальну здатність самостійно вирішувати питання місцевого значення і виступають як первинні суб’єкти господарювання на місцях, але їх надзвичайна подрібненість не дає можливості мати достатню податкову базу самостійного вирішення проблем на місцях, що, безперечно, звужує право місцевих органів влади, “в рамках національної економічної політики, на свої власні адекватні фінансові ресурси, вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень” [Європейска хартія місцевого самоврядування, ст. 9.1].
Важливою проблемою діяльності регіонального та місцевого самоврядування також є питання відновлення їх повноцінних органів. Мова йде про врегулювання взаємовідносин між представницькими районними та обласними радами і державними адміністраціями. Як відомо, сьогодні, вищезазначені ради не мають власних виконавчих органів, а їх функції виконують місцеві державні адміністрації. Тобто, управління об’єктами спільної власності територіальних громад, а також розподіл коштів між територіальними громадами, що надходять з Державного бюджету фактично здійснюють місцеві адміністрації.
Парадоксальна ситуація в місцевому самоврядуванні складається і в забезпеченні фінансової самостійності його органів. Їх доходна частина формується в основному за рахунок загальнодержавних податків і зборів, місцеві ж збори мають незначну частку. Такий розподіл бюджетних коштів не стимулює місцеві органи самоврядування до нарощування економічного потенціалу, до збільшення доходу. Адже відомо, що чим більший доход, тим більшими будуть вилучення, а субвенції будуть розраховані у відповідності з кількістю населення і жодної копійки додатково. Отже, треба відкрити шлях до роздержавлення окремих загальнодержавних податків і зборів та переведення їх в розряд місцевих. Особливо це стосується податку на нерухомість, в тому числі й на землю. Без цього не може бути й мови про місцеве самоврядування та регіональний розвиток.
До проблем соціально-економічного плану, з якими зіткнулися органи місцевого самоврядування відносяться також: передача в підпорядкування органів місцевого самоврядування об’єктів комунальної власності без відповідного фінансового забезпечення, високий рівень прихованого безробіття, суттєва заборгованість підприємств по виплаті заробітної плати громадянам, затримки з виплатою пенсій, систематичне відключення електроенергії особливо в сільській місцевості та т.і. Викликали стурбованість і система охорони здоров’я та громадського порядку. Все це, природно, вплинуло на рівень обслуговування та оплати послуг, які надають підприємства підпорядковані місцевому самоврядуванню.
Таким чином, стабільне зниження самостійності органів місцевого самоврядування в питаннях економічного розвитку, зайнятості та підтримки малозабезпечених верств населення обумовило низький рівень ефективності заходів щодо поліпшення ситуації в регіоні та рівень довіри населення. Так, за даними соціологічного опитування Інституту соціології НАН України “Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994-2003 рр.” рівень довіри органам місцевого самоврядування на період 2003 р. складав 15,3%:
Більш глибокий аналіз соціологічних даних свідчить, що якщо раніше більшість населення відзначали погіршення свого соціального стану, то зараз більшість респондентів наголошують на деяке поліпшення соціальної ситуації як на місцях, так і в цілому по країні. Це означає, що багаторічна тенденція невпинного погіршення оцінок соціальної ситуації змінилася, й у суспільстві створюються передумови для подолання атмосфери масового незадоволення життям і соціального песимізму. Подібні позитивні зрушення сягнули тих значень, які дають підставу зафіксувати істотні успіхи демократичних реформ і незворотність демократичних перетворень. Безперечно, це стосується і необхідності якісного реформування основ функціонування місцевого самоврядування.
