Тоталітаризму

Мета:

З'ясувати цілі, шляхи, методи та наслідки пе­ретворення історичної науки в ідеологічну зброю більшо­визму, дискредитації, нищення української національної історіографії, її російщення; розкрити політичні та етнічні мотиви репресій проти учених-істориків; показа­ти втрату історичною наукою своїх природних функцій; висвітлити особливості розвитку історичних досліджень в умовах Другої світової війни.

На рубежі 1920-1930-х рр. в СРСР, у т. ч. в УСРР, історич­на наука втрачає свої природні функції і перетворюється в по-слупіну служанку більшовицького режиму. Це зумовлювалося режимом одноособової влади Й. Сталіна, монополією ідеології сталінізму, поступовим згортанням політики «українізації». Було оголошено, що головною загрозою для «соціалістичного ладу» є місцевий націоналізм, зокрема український, який кваліфікувався як буржуазний, а значить особливо небезпеч­ний. Це звинувачення екстраполювалось на українську національну історіографію та її носіїв. Перехід до прямого на­сильства і репресій торкнувся історичної науки.

У ході так званої «культурної революції», що ув'язувалася з іншими «ланками» побудови соціалізму: індустріалізацією країни та колективізацією сільського господарства, на чільне місце було поставлене завдання перетворити історичну науку в ідеологічну зброю більшовиків, а значить викорінити навіть найменші залишки української національної історіографії. Ідеологічному «перевихованню» населення, особливо молоді, підпорядковувалися фальсифікація та спотворення історії, руйнація національних традицій і нищення історичної пам'яті.

На тлі масових репресій, голодоморів рельєфно вирізнялися каральні акції проти української інтелігенції, включаючи й

істориків. Арешти, судові процеси, депортації, заслання на Соловки і в Сибір, розстріли - все це торкнулося сотень істо­риків - науковців, викладачів та учителів історії, краєзнавців і архівістів, яких правляча партія розглядала як опозиційну силу соціалістичного будівництва. За розрахунками дослід­ників, у 1930-ті рр. було знищено близько 80 % української творчої інтелігенції, причетної до політики «українізації», що послужило підставою назвати цей період «розстріляним відродженням». Великий терор 1937-1938 рр. супроводжував­ся тотальним нищенням «ворогів народу», включаючи членів їхніх сімей. Репресії поширилися на частину партійно-держав­ного апарату, військових командирів, церковнослужителів. Все це супроводжувалося також нищенням українських істо­риків та їхніх праць.

Свою специфіку мав розвиток історичної науки в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн. Можна говорити про три регіонально-територіальних середовища творчості істориків: а) на українських етнічних землях, зайнятих гітлерівцями і сталінським режимом; б) у західній українській діаспорі; в) у місцях евакуації радянських історичних установ. Спільним для них була актуалізація тих сторінок української історії, що пов'язані з героїчною боротьбою за волю, свободу і незалежність рідної землі, однак їхні оцінки суттєво відрі­знялися.

XIII. 1. Перетворення історичної науки

в ідеологічне знаряддя більшовизму і засіб

утвердження режиму одноособової влади

У радянській пропаганді 1929 рік називався не інакше як роком «великого перелому». Перелом звичайно був, але не в тому, що «середняк пішов у колгосп», а в тому, що Й. Сталіну вдалося зламати внутріпартійну опозицію, видво­рити за межі СРСР Л. Троцького і остаточно зосередити всю повноту влади у своїх руках. Централізація, тоталіризація та ідеологізація усіх сфер суспільного життя повною мірою торкнулися історичної науки, яка опинилася під пресом партійно-державницького контролю, розгорнулися погроми її національно-демократичного крила.

У 1929 р. за ініціативою ЦК КП(б)У почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, що мала за мету підірва-

ти вплив М. Грушевського, ослабити роль керованих ним уста­нов в історичній науці. Насамперед було ліквідовано Історичну секцію, якій належало пріоритетне місце в розвитку національної історіографії. Комісія новітньої історії України була об'єднана з комісією історії революції під загальним керівництвом М. Яворського, обраного в 1929 р. академіком ВУАН. Об'єднану комісію Лівобережної та Слобідської України очолив Д. Багалій, якого влада протиставляла М. Грушевському. Діяльність установ і комісій, які ще зали­шалися, корінним чином змінювалася: вони ревізували з по­зицій сталінізму попередні праці, теми, що розроблялися, підганялися під марксистські схеми, під методологію так званого історичного матеріалізму, рішуче витіснялися старі кадри, які розглядалися як класово-ворожі, націоналістичні елементи. До середини 1930-х рр. режиму вдалося перетворити ВУАН в інструмент свого ідеологічного впливу, у філію союз­ної Академії наук.

Паралельно всіляко підтримувалися марксистські структу­ри історичної науки, яким відводилася провідна роль у про­паганді марксизму-ленінізму, творів Й. Сталіна, у боротьбі з українською національною історіографією. Згадуване у попе­редній лекції Товариство істориків-марксистів розглядалося як передовий загін для боротьби за партійність науки, по­долання буржуазної ідеології і підвищення марксистсько-ленінського теоретичного рівня кадрів істориків. Колесо ре­пресій торкнулося і тисяч учасників революційного руху, членів партії і навіть соратників Сталіна, змінилося ставлення до представників старшого покоління партійних істориків, бу­ло припинено діяльність Товариства істориків-марксистів (1933), а його чільним провідникам, включаючи М. Покров-ського, висувалися звинувачення у підриві радянської влади.

Повну підтримку партійно-урядових установ дістали Інсти­тут історії партії і Жовтневої революції (1929-1939), Україн­ський інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ, 1929-1931), Ко­муністичний університет ім. Артема (1922-1938), Інститут червоної професури (1932-1937) та ін. Координацію марксист­ських установ здійснювали Всеукраїнська асоціація марксист­сько-ленінських інститутів (1931-1936), управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, органи цензури. Вони розглядалися як партійно-державні інструменти ідеологічного впливу на свідомість населення, контролю за ідейною спрямованістю досліджень з історії. Централізаторська політика більшовиків

вела до провінціалізації історичної науки в Радянській Ук­раїні, до повного перетворення її історичних установ у філії союзних, до втрати будь-якої автономії.

Домінуюча роль у одержавленні та ідеологізації історичної науки, у боротьбі проти її українських традицій відводилася Інституту історії партії і Жовтневої революції, який діяв під проводом Інституту Леніна в Москві. Він виробляв інструк­тивно-директивні документи, які мали стати орієнтиром для істориків, викладачів та учителів при написанні і викладанні історії революційного руху, більшовицьких організацій в Україні.

Формально в структурі УІМЛ існували кафедра історії Ук­раїни (1923) та Кабінет української історії (1926). Фактично вони мали задавати тон марксистського трактування історії України, здійснювати ідейно-методологічний контроль за всіма дослідженнями з української історії. У 1931 р. ЦК КП(б)У визнав за доцільне реорганізувати відділи у самостійні інститути, у т. ч. й Інститут історії, при якому створювалися п'ять секторів: історії України, історії народів СРСР, історії народів Заходу, методологічний та бібліографічний. У 1932 р. історики опублікували перший том історії України, але він був розкритикований за «методологічні помилки», оскільки його періодизація не відповідала марксистському вченню про суспільно-економічні формації, за слабкість висвітлення єдності історичного процесу в Україні та Росії. На пріоритетне місце висувалися питання соціально-економічної історії, класів і класової боротьби, історія більшовицьких організацій, боротьба з меншовиками та іншими непролетарськими партіями, революція 1905-1907 рр., жовтнева революція в Україні, громадянська війна, соціалістичне будівництво, ленінська національна політика тощо.

У1931 р. Й. Сталін, як «теоретик і вождь, геніальний учень В. Леніна», особисто втрутився в розвиток історичної науки, опублікувавши в журналі «Пролетарская революция» (№ 6) лист «Про деякі питання історії більшовизму». Він виклав офіційні погляди на історію партії більшовиків, які мали стати аксіомою і не підлягали обговоренню. Це остаточно утверджу­вало партійний диктат щодо історичної науки і догматизм у ній. У листі було поставлено під сумнів значення історичних джерел, заявлено, що паперові документи не можуть слугува­ти встановленню історичної істини. Фактично запроваджува­лося правило відбору лише тих джерел, які не суперечили

сталінській схемі історії більшовизму, обов'язковим був
партійно-класовий підхід до джерел і така ж їх інтерпретація.
Варто додати, що доступ науковців до роботи в архівах зі
середини 1930-х рр. було закрито, а в 1938 р. самі архіви пе-
I редавалися у відання Наркомату внутрішніх справ.
Ц Серед історичних праць найбільшу питому вагу займали
і І історико-партійні публікації, що присвячувалися вузловим
' питанням історії ВКП(б), одним із розділів якої розглядалася
історія КП(б)У. Було піддано критиці теорію «двокорінного»
та «багатокорінного» походження КП(б)У (більшовики і ліві
українські соціал-демократи), висунуту М. Равичем-Черка-
ським в «Истории Коммунистической партии (большевиков)
Украиньї» (1923) і підтриману О. Гермайзе. За помилки мето-
¹ дологічного характеру критикувалися праці В. Сухіно-Хомен-

ка, М. Свідзинського, М. Яворського, М. Попова, М. Рубача,
зокрема за недооцінку ролі робітничого класу в революційному
русі. Критиці була піддана книга М. Воліна «История КП(б)У
₍в сжатом очерке» (1930), в якій автор цілком слушно зазначав,

що навіть після Лютневої революції більшість більшовицьких
організацій РСДРП в Україні були об'єднані з меншовиками,
крім Харкова, Катеринослава, Луганська та Києва.
, Історія КП(б)У підганялася під схему, за якою висвітлюва-

¹ І лася історія ВКП(б) (праці В. Кноріна, О. Ярославського, і О. Бубнова та ін.). Остаточно акценти були розставлені в 1938 р. І з появою «Истории ВКП(б). Краткий курс» під редакцією Й. Сталіна, оголошеної еталоном партійності історичної нау­ки. Тепер завдання істориків зводилося до коментування, пропаганди та до роз'яснення положень «Короткого курсу» як підручника і «найвидатнішої праці творчого марксизму -ленінізму», як ідейної зброї більшовизму. Вся ця робота супро­воджувалася возвеличуванням «геніальності» Сталіна, каноні­зацією його особи. «Історія ВКП(б). Короткий курс» оголошував­ся «енциклопедією» марксизму-ленінізму, що надовго зупини­ло творчий розвиток знань не тільки з історії більшовицької партії, а й усіх розділів історичної науки. Ряд дослідників вважає, що з виходом у світ «Короткого курсу» почалася сталінізація всієї історичної науки, а також філософії, політ­економії тощо, встановилася монополія Сталіна на «наукову істину», остаточно ліквідовувався будь-який плюралізм по­глядів істориків, уніфіковувався ідеологічний підхід до історії. На ці цілі спрямовувалася діяльність структур цензури і ка­рально-репресивних органів.

Запровадження централізованого планування науково-дослідної роботи призвело до нав'язування зверху лише тих тем, які партійно-державні структури вважали «актуальними та революційно доцільними». За межами історичних до­сліджень в УСРР 1930-х рр. опинилися такі теми, як україн­ський рух і національне відродження, Українська революція 1917-1920 рр., утворення УНР та ЗУНР, опір тоталітарній системі, голод 1921-1922 та 1932-1933 рр. та ін. Натомість всіляко заохочувалася проблематика, пов'язана з «ленінською національною політикою», «інтернаціоналізмом», «дружбою українського і російського народів», ідеєю «старшого брата» тощо. Сформувалися історики-інтерпретатори та історики-пропагандисти, які виступали відвертими апологетами радян­ської дійсності, вихваляли «нечувані темпи» індустріалізації, «успіхи» колективізації, «мудрої» політики більшовиків та її вождя.

На українського читача звалився вал марксистської літера­тури і політичної періодики, що виходили в Москві, Ленін­граді, Харкові та інших містах. За аналогією союзних журналів «Большевик», «Пролетарскаяреволюция» в Україні виходили «Більшовик України», «Літопис революції», «Вісник агітації і пропаганди», перейменований згодом у журнал «Комуністич­на революція».

Помітною подією в розвитку історичної науки стала ліквідація Української асоціації марксистсько-ленінських інститутів і утворення в системі АН УСРР¹ Інституту історії України з відділами: періоду феодалізму та періоду капіта­лізму. Крім того виділялася дослідницька група історії України радянського періоду. Директором Інституту було призначено партапаратника, колишнього керівника Інституту філософії А. Сараджева², якого невдовзі замінив С. Бєлоусов (1936-1941). Серед співробітників передвоєнних літ Інституту був ряд здібних дослідників, зокрема доктор наук М. Петровський, кандидати наук К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Мар-ченко, О. Оглоблин, К. Стецюк, С. Юшков та ін.

¹ У лютому 1936 р. ВУАН була перейменована в Академію наук
УСРР, її підпорядкування Раднаркому республіки відбулося ще в
1934 р.

² А. Сараджев був заарештований і розстріляний як «активний
учасник правотроцькістської терористичної організації». Реабіліто­
ваний в 1955 р.

У 1937-1939 рр. співробітники Інституту підготували та оприлюднили декілька досліджень із серії «Нариси з історії України» за редакцією С. Бєлоусова. Зокрема Ф. Ястребов та К. Гуслистий опублікували монографію «Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст.» (1937), К. Гуслистий під­готував дослідження «Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею» (1939). Особлива увага приділялася вивченню соціально-економічних відносин і суспільно-полі­тичних рухів у дореволюційний період (Ф. Ястребов «Україна в першій половині XIX століття» (1939) та ін.).

З ініціативи М. Петровського було розпочато складання «Хронології історії України», перший випуск якої побачив світ у 1938 р. Розгорнулася археографічна робота, пошук і ви­дання документальних матеріалів з історії України. Однак застосовування партійно-класових критеріїв до відбору доку­ментів посилило ідеологічну спрямованість збірників, нега­тивно позначилося на їх репрезентативності та достовірності. Свідченням цього став збірник документів «Червона гвардія на Україні» (1937) та перший том «Історії України в документах і матеріалах» (1939), видані з грубими порушеннями архео­графічних правил.

Під пильний контроль партійних органів було взято діяльність вузівських кафедр історії та історичних факуль­тетів. Відбувалася уніфікація навчальних планів та програм, пріоритетне місце в яких відводилося обов'язковому вивченню праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, а та­кож матеріалів партійних з'їздів і пленумів. Єдині принципи історичної освіти схвалила Всесоюзна нарада представників історичних факультетів у травні 1935 р. Змінювалася система комплектування історичних факультетів, за якою головним критерієм відбору абітурієнтів став не рівень знань, а ідейно-політичні переконання, відданість режиму та членство в партії або комсомолі. «Пролетаризація» торкнулася і аспірантури. Від кандидатів вимагалися політична надійність, робітничо-се­лянське походження. Поступово наукова робота викладачів вузів зводилася нанівець, натомість вони долучалися до пропа­ганди і популяризації серед населення творів марксизму-ленінізму, коментування партійних рішень, поточної політики.

За умов, коли українська історіографія в СРСР та УСРР ни­щилася і заборонялася, єдиними острівцями її розвитку зали­шалася Західна Україна, українська діаспора в Центральній та

10'

Західній Європі, Канаді та СІЛА. У Львові попри всі перешко­ди з боку польських властей продовжували діяти НТШ (голова І. Раковський), його історичний сектор, комісія старої історії України, історично-джерелознавча комісія, зберігалися традиції наукової школи М. Грушевського. Головою Комісії старої історії України був І. Крип'якевич, а його соратниками Й. Пеленський, Я. Пастернак, Т. Коструба та ін. У міжвоєн­ний період при НТШ діяв семінар студентів-істориків Львів­ського університету, яким опікувався І. Крип'якевич. Він посту­пово перебирав роль лідера історичної школи М. Грушевського в нових умовах. Учасники гуртка, зокрема О. Домбровський, О. Пріцак разом з І. Крип'якевичем, Т. Кострубою та іншими, наприкінці 1934 р. пошанували пам'ять М. Грушевського у зв'язку з його смертю.

У 1935 р. у Львові Іван Тиктор видав «Велику історію Ук­раїни» за редакцією Миколи Голубця (1891-1942) - визначного українського історика, відомого письменника і мистецтвознав­ця, автора оригінальних праць з історії малярства, мистецтва і культури, укладача першого українського путівника по Львову, нарису його історії. У передмові до «Великої історії України» наголошувалося на трьох напрямах тисячолітньої історії українського народу: а) освоєння території і вихід до Чорного моря; б) самовизначення українців, ріст їх національ­ної свідомості і створення самобутньої культури; в) українці жили під своєю владою, зрозуміли ціну власної держави і по­ставили ідеал державності на першому місці у своїх змаганнях. До речі, Іван Тиктор (1896-1982) - відомий український громадсько-політичний діяч і видавець - заснував часопис «Новий час» (1923-1939) і видавничий концерн «Українська преса», що друкував цілу низку українських пресових видань, календарів та книг, у т. ч. серію «Історична бібліотека». У цій серії, крім «Великої історії України», були оприлюднені у 1930-х рр. такі фундаментальні праці, як «Історія української культури», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін. Особливе значення мала «Історія української культури» (автори І. Крип'якевич, В. Радзикевич, М. Голубець, С. Чар-нецький та В. Барвінський), в якій у тематично-хронологічній послідовності висвітлювалися самобутність українського побуту, письменства, освіти, науки, мистецтва і архітектури від найдавніших часів до початку XX ст.

Плідно досліджував історію Закарпаття Василь Пачовський (1878-1942) - галицький письменник, публіцист, історик.

31920 р. він працював в Ужгороді, разом з В. Бірчаком редагу­вав часопис «Народ», учителював у Берегові. У працях «Ук­раїнці як народ» (1907), «Історія Підкарпатської Руси» (1921), «Срібна земля. Тисячоліття Карпатської України» (1937), в публіцистиці В. Пачовський переконливо обстоював ідею со­борності України, українськість Закарпаття.

Серед зарубіжних осередків української історіографії у міжвоєнний період особливо плодотворно працював Ук­раїнський науковий інститут у Берліні (директор Іван Мірчук з 1931 р.), в якому співробітничали 3. Кузеля, М. Антонович, Б. Крупницький, В. Кубійович та ін. Ряд цінних досліджень був опублікований у «Вістях Українського наукового інститу­ту у Берліні» (редактор 3. Кузеля).

З 1930 по 1939 р. у Варшаві теж діяв Український науковий інститут (директори О. Лотоцький, А. Яковлів), який дослі­джував історію українського народу, його господарське і куль­турне життя. Д. Дорошенко опублікував у 1932-1933 рр. підручник «Нарис історії України». Цінні узагальнення були зроблені в монографічних дослідженнях О. Лотоцького «Укра­їнські джерела церковного права» (1931), А. Яковліва «Укра­їнсько-московські договори в ХУП-ХУШ ст.» (1934), Б. Круп-ницького «Гетьман Пилип Орлик» (1938).

Продовжував підготовку істориків для дослідницької діяль­ності Український вільний університет у Празі, серед викла­дачів якого були відомі історики Д. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Мірчук, О. Лотоцький, Я. Пастернак, С. Рудницький, В. Щербаківський та ін.

Діяльність осередків історичної науки і центрів українознав­ства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження і примноження національних традицій української історіо­графії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст.

Отже, встановлення в СРСР режиму одноособової влади, тотальне нищення національних істориків та їхніх праць, на­сильне насадження марксизму призвело до втрати історичною наукою свого наукового призначення, перетворення її в ідео­логічну прислужницю режиму, в знаряддя сталінізації су­спільної свідомості. Боротьба з «буржуазно-націоналістичною історіографією» обернулася на утвердження сталінської псевдо-марксистської історіографії. Кожен історик в УСРР був зобов'яза­ний твердо дотримуватися принципу партійності та історичного

матеріалізму, бути ідеологічним бійцем комуністичної партії. Опинившись у лещатах сталінізму, історичні дослідження зо­середжувалися на вивченні та пропаганді «теоретичної спадщи­ни» Сталіна. Історики, які насмілювалися не погоджуватися з таким трактуванням завдань історичної науки, піддавалися переслідуванню та репресіям.

XIII.2. Репресії сталінізму проти українських істориків та нищення наукових праць

Долаючи спротив з боку різних верств українського суспільства, насамперед інтелігенції, у т. ч. й національно свідомих істориків, тоталітарний режим нарощував репресії та переслідування представників української історичної науки. Головний удар влада та її карально-репресивні органи намага­лися нанести по історичних установах ВУАН, очолюваних М. Грушевським, по його науковій школі. їх ідеологічний, організаційно-структурний та кадровий розгром розпочався в 1929 р. з ліквідації Історичної секції ВУАН. Було реформо­вано кафедри історії України за марксистською періодиза­цією, призначено нових керівників Д. Баталія, М. Слабченка, Д. Яворницького та М. Яворського, змінено їх персональний склад. Однак майже всі вони невдовзі були піддаш остракізму.

У попередній лекції говорилося, що репресії більшовиків супроти української інтелігенції, провідників українського руху, істориків національно-демократичного спрямування розгорнулися ще за часів В. Леніна, коли насаджувався тоталітарний режим в Україні. Прямо або опосередковано істориків торкнулися гучні судові процеси середини і другої половини 1920-х рр.: «Шахтинська справа», процес над Пром-партією, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін. Відчутного удару українознавство зазнало у 1929-1930 рр., коли розгорнувся процес над учасниками Спілки визволення України. Серед арештованих були академіки ВУАН С. Єфремов та М. Слабчен-ко, а також історики О. Гермайзе, Т. Слабченко, В. Дурдуків-ський та ін. їм інкримінувалася підготовка збройного повстан­ня з метою повалення радянської влади. Михайлу Слабченку (1882-1952) - відомому українському історику державницько­го напряму - нагадували, зокрема, його націоналістичні праці з історії українського права і державного устрою Запорозької Січі та Гетьманщини («Соціально-правова організація Січі 292

Запорозької» (1926), «Паланкова організація Запорозьких вольностей» (1929) та ін.).

За антирадянську діяльність до п'яти років ув'язнення було засуджено відомого історика та археографа Осипа Гермайзе (1892-1958) - вихованця і професора Київського університету, голову Археографічної комісії ВУАН (1924-1929), чільного співробітника кафедри історії України, очолюваної М. Гру­шевським. Він автор «Нарисів з історії революційного руху на Україні» (1926), готував до друку акти про гайдамаччину та архів Коша Запорозької Січі.

У ході судового процесу по справі СВУ не раз фігурувало ім'я М. Грушевського. Це був сигнал про підготовку кри­мінальної справи на лідера української національної історіо­графії, якій мало передувати його повне усунення від керівництва історичними установами, компрометація як уче­ного і громадянина. Свідченням цього було те, що на пленумі реорганізованих історичних установ (1931) утворили історич­ний цикл ВУАН, завданням якого стало «розвінчування» істо­ричної концепції і наукової схеми української історії, опра­цьованої М. Грушевським.

У підпорядкуванні М. Грушевського залишилася лише ка­федра історії України доби промислового капіталу. Частина комісій була закрита або перерозподілена поміж новостворени-ми кафедрами, почалися чистка і відкриті репресії. У 1930 р. були ліквідовані всі серійні видання, створені та редаговані М. Грушевським, зокрема «Студії з історії України», журнал «Україна», збірники «За сто літ», «Первісне громадянство та його пережитки в Україні». Записка-протест М. Грушевського (1930) з цього приводу залишилася без реагування, натомість партосередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідео­логічної боротьби з Грушевським і його науковими поглядами. Невдовзі почалися арешти співробітників та учнів ученого, більшість з яких була заслана. Фактично і сам М. Грушевський опинився у засланні в Москві, де в 1931 р. був арештований органами ДПУ і звинувачений у причетності до контррево­люційної організації «Український національний центр». Після звільнення з-під арешту історик, перебуваючи під нагля­дом спецслужб, продовжував працювати над черговими томами «Історії України-Руси», досліджував українську історіографію ХУІІ-ХУШ ст. У листопаді 1934 р. після загадкової хірургіч­ної операції у Кисловодську він помер, згодом його прах пере­везли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

Фізична смерть найвидатнішого українського історика збіглася в часі з остаточним «упокоренням» ВУАН, звільнен­ням її від «класово-ворожих націоналістичних елементів» і пе­ретворенням академії в одну з ідеологічних установ, підлеглих ЦК КП(б)У, на її ідеологічний інструмент.

До поля зору органів ДПУ потрапили майже всі історики, які мали творчі зв'язки з М. Грушевським, на яких були зафіксовані агентурні повідомлення та звичайні доноси про будь-які контакти з Західною Україною та діаспорою. Були звільнені з роботи і заарештовані С. Шамрай, І. Мандзюк, К. Кушнірчук, С. Підгайний та ін. У 1933 р. був розгромлений Інститут української культури ім. Д. Багалія, ліквідований Всеукраїнський археологічний комітет.

У результаті чисток та репресій на 1934 р. з колишніх співробітників Історичної секції майже ніхто не залишився, а на уламках історичного циклу було створено Історико-архео-логічний інститут.

Репресії і переслідування торкнулися не тільки істориків національно-демократичного спрямування, але й окремих істориків-марксистів та їх симпатиків. Режим всіляко нацько­вував одних істориків проти інших і в такий спосіб розправ­лявся з «неблагонадійними». Достатньо нагадати, що М. Явор-ський виступав з досить жорсткою критикою концепції М. Грушевського, його схеми українського історичного про­цесу, теорії двокорінності виникнення КП(б)У М. Рави-ча-Черкаського, розмежування українського і російського революційного руху у працях О. Гермайзе, а вже з 1930 р. за­початковується кампанія проти «яворщини». Журнал «Боль-шевик» - орган ЦК ВКП(б)У у статті «О роли пролетариата в революционном движении на Украине» звинуватив М. Явор-ського в недооцінці допомоги російських робітників у бороть­бі з українською буржуазією, а в «Літописі революції» було вміщено серію статей В. Манілова, М. Рубача, Д. Фріда, в яких М. Яворському, М. Свідзинському, А. Річицькому, В. Сухіно-Хоменку приписувалося створення «антимарк-систської історії України», підміна класового підходу націо­налістичним, гіперболізація ролі українського національного руху. Ці звинувачення підтримали загальні збори Товариства істориків-марксистів, які звільнили М. Яворського від обов'язків голови і виключили з членів Товариства. Незабаром його позбавили й звання академіка, а генсек ЦК КП(б)У С. Косіор на XI з'їзді партії кваліфікував «яворщину» як анти-

марксистське явище, самого історика назвав апологетом дрібної буржуазії, ідеологом затушовування класової бороть­би. Особливо гостро критикувалися погляди М. Яворського щодо подвійності походження КП(б)У (дрібнобуржуазне і пролетарське коріння). За циркуляром Агітпропу ЦК КП(б)У в підручник з історії України вводився розділ «Яворщина», що мав служити пересторогою для нових поколінь істориків. Самого ж М. Яворського у березні 1931 р. було арештовано, звинувачено в причетності до Українського національного центру, через рік відправлено на Соловки, а в 1937 р. розстріляно¹. Майже одночасно з критикою «яворщини» було засуджено праці М. Свідзинського і теж виключено з Товари­ства істориків-марксистів. Не минуло й року, як в опалі опи­нився провідний критик «яворщини» Михайло Рубач. М. Волін інкримінував М. Рубачу не мало й не багато, а ревізію ленінізму. У 1932 р. погляди М. Рубача були розцінені як вияв «розтрощеної яворщини».

На початку 1930-х рр. розгорнулася критика праць Д. Ба­галія і його наукової школи. У журналі «Историк-марксист» була опублікована стаття «Классовая борьба в украинской ис-торической литературе», в якій до псевдомарксистів були віднесені не тільки М. Яворський, але й Д. Багалій, М. Слаб-ченко та ін. До речі, М. Слабченко хоч і сприйняв марксизм, але залишався українським патріотом, плідно досліджував державно-правові інститути на українських землях, у 1929 р. був обраний академіком ВУАН і в тому ж році заарештований по справі СВУ, засуджений на 6, а потім ще на 10 років ув'яз­нення. Помер у 1952 р.

У 1931 р. шельмуванню була піддана концепція історії України О. Оглоблина, яка, мовляв, «побудована на засадах «економічногоматеріалізму», «вузькогооб'єктивізму». О. Оглоб­лина назвали «типовим буржуазним істориком», що прикри­вається «марксистською фразеологією» і не веде боротьбу з буржуазною історіографією та поглядами Грушевського.

¹ Журнал «Більшовик України» (1933) устами партійного ідеолога О. Шліхтера накинув на М. Яворського клеймо «фашист», назвав йо­го автором «куркульської, фашистсько-націоналістичної концепції історичного процесу на Україні». Сам М. Яворський у листі до Комісії ГУЛАГ НКВС писав у 1935 р., що воліє вмерти, ніж прагнути на во­лю, щоб жити життям хамелеона в умовах національного гноблення, селянського грабежу, загального обману, провокацій і свавілля.

В умовах масових репресій, що розгорнулися після вбивства С. Кірова, в період «великого терору» нищення залишків національної історіографії набуло ще більш витончених форм. З одного боку, влада демонструвала «зацікавленість» історич­ними дослідженнями, свідченням чого було створення в струк­турі АН УСРР вже згадуваного Інституту історії України (1936), що відкривало надію на збереження, хоч і в деформова­ному вигляді, спеціалізованого дослідницького осередку з української історії. З другого боку, перед Інститутом ставили­ся не стільки наукові, скільки ідеологічні цілі, завдання «мобілізації більшовиками історії для будівництва соціа­лізму». В цей період панівною стала формула Сталіна про те, що «історія починається з того моменту, коли на неї звертає увагу партія». Як не парадоксально, але Інститут історії Ук­раїни мусив спрямовувати свою роботу не на збереження історії українського народу, а на її спотворення і викривлення. Вже з перших кроків керівництво і співробітники Інституту відчули на собі пильне око спецслужб, зазнали переслідувань і репресій. Були розстріляні директор А. Сараджев, завідувач відділу історії феодалізму Т. Скубицький, старші наукові співробітники М. Трегубенко, Г. Слюсаренко, К. Гребенніков. У 1938 р. був заарештований і закатований до смерті в ході допитів професор Є. Сташевський. їх звинувачували у «контр­революційній фашистсько-націоналістичній пропаганді, вер­буванні членів диверсійно-терористичної організації, антира-дянській діяльності, у націоналістичних збоченнях».

До жертв «розстріляного українського відродження» пра­вомірно віднести Гната Хоткевича (1877-1938) - визначного українського письменника, композитора, мистецтвознавця, етнографа, історика. Він автор не лише блискучих художніх і музичних творів на історичну тему (драматична тетралогія «Богдан Хмельницький», роман «Берестечко»), але й науково-популярної «Історії України» у трьох частинах¹. Г. Хоткевич сприйняв історіографію В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, творчо використав праці інших істориків і на цій основі дав патріотичний зріз української історії. Він один з перших подав розрахункову чисельність населення Києва у XII ст. («до ста тисяч»), показав демократичні традиції заро-

¹ Перша частина «Історія України (до кінця XVI ст.)» перевидана в 1993 р.

дження Київської Русі, довів, що князь тут не мав абсолютної влади. Включення українських земель до Великого князівства Литовського історик відніс до часів князя Ольгерда, а не Геди-міна, по-новому оцінив Берестейську унію як успіх україн­ських патріотичних сил і засіб проти денаціоналізації України. Очевидно, такі підходи до української історії, національний патріотизм його художніх творів, а також тривалі поїздки в Прикарпаття, монографія «Кооперація в Галичині», «Альбом історичних портретів» (Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Скоро­падський та ін.) - все це викликало лють у тогочасної парто­кратії. У 1930-х рр. вчений зазнав принизливих переслідувань у Харкові, звинувачувався у націоналізмі, був звільнений з ро­боти, нарешті заарештований і в жовтні 1938 р. розстріляний як «ворог народу», «німецький шпигун».

Отже, більшовицька інквізиція торкнулася не лише М. Гру­шевського, його прихильників та учнів, але й інших істориків, а також самих історичних праць, які не вписувалися в офіційну доктрину історії УСРР. Були вилучені з бібліотек і знищені Записки історико-філологічного відділу ВУАН із статтями І. Борщака «Слідами гетьмана К. Розумовського по Франції», О. Оглоблина «Мануфактура на Правобережній Україні в XVIII столітті» та ін.

Центральне управління у справах преси ще з 1920-х рр. ре­гулярно надсилало своїм уповноваженим на місцях список книжок, які заборонялися до продажу, передруку і вилучали­ся з бібліотечних фондів. У цьому списку були дослідження про історію козацтва, Запорозьку Січ, українських гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепу, про трагедію Бату-рина, навіть про творчість Т. Шевченка.

Підсумовуючи сказане про репресії проти істориків і ни­щення їхніх праць, слід підкреслити, що це була частина добре спланованої й організованої тоталітарним режимом антиук­раїнської кампанії, спрямованої на придушення українського руху опору, на остаточне стирання національної свідомості, історичної пам'яті, на деформацію історичної культури. Ук­раїнська історична наука зазнала в 1930-ті рр. непоправних втрат, були знищені або деморалізовані її кращі сили, але чи­мало істориків, які залишилися живими, не скорилися, не відмовилися від своїх поглядів. їх чекали нові випробування, пов'язані з Другою світовою війною.

XIII.3. Українська історична наука в роки Другої світової війни

Друга світова і Велика Вітчизняна (німецько-ра­дянська) війни стали драматичним і жорстоким випробуван­ням для народів світу, катастрофічними своїми наслідками для українського народу зокрема, який опинився в епіцентрі театру воєнних дій і силового суперництва двох тоталітарних режимів. Умови і події війни залишили глибокий слід на роз­витку історичної науки, української історичної думки, від­билися на тематиці та ідейній спрямованості досліджень, особистій долі істориків. Серед конкретно-історичних і загально­політичних змін, що позначилися на українській історіографії, особливостях її розвитку в роки війни, можна виокремити такі явища і події.

По-перше, після підписання радянсько-німецького договору і таємних протоколів до нього (23.08.1939) Гітлер напав на Польщу, а Червона армія за наказом Сталіна 17 вересня 1939 р. розпочала воєнні дії в Західній Україні, що була інкорпорова­на Польщею ще на початку 1920-х рр. У результаті цих дій тут була насаджена радянська влада, пройшли вибори до Україн­ських народних зборів, які висловилися за включення західних областей України до складу СРСР та УРСР. У 1940 р. така ж доля спіткала Північну Буковину і Бессарабію. Так звані соціалістичні перетворення, радянізація краю торкну­лися історичної науки, українознавчих осередків, системи освіти, зокрема Львівського та Чернівецького університетів, Наукового товариства імені Шевченка, товариств «Просвіта», «Україна». Діяльність останніх була припинена. Майно, бібліо­теку «самоліквідованого» НТШ у січні 1940 р. передано уста­новам АН УРСР, які створювалися у Львові, зокрема Відділу Інституту історії України.

Радянська влада встановила жорсткий контроль за дослідженнями з історії, поширюючи марксистську схему ук­раїнської історії, вилучаючи і знищуючи праці істориків так званої ♦ буржуазно-націоналістичної школи М. Грушевсько-го». Були заборонені не тільки праці М. Грушевського, але й багатьох його учнів, особливо тих, котрі стояли на держав­ницькому напрямі. Йдеться про дослідження С. Томашівсько-го, І. Джиджори, І. Кревецького.

До заборонених були віднесені більшість праць одного з най-талановитіших учнів М. Грушевського Івана Крип'якевича,

зокрема підготовлені під його редакцією підручники з історії України («Велика історія України», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін.). Була розгромлена видав­нича діяльність «Української преси», що її провадив Іван Тиктор.

У західноукраїнських містах оперативно створювалися ра­дянські наукові установи та навчальні заклади, для роботи в них направлялися спеціалісти з Москви, Ленінграда, Києва, Харкова та ін. Ректором Львівського університету ім. Івана Франка було призначено історика Михайла Марченка (1902-1983) - вихованця історичного відділення Інституту червоної професури в Києві, завідуючого відділом Інституту історії України, фахівця з історії ХУП-ХІХ ст., відомого в майбут­ньому історіографа. М. Марченко активно прилучився не стільки до радянізації Львівського університету, скільки до його ук­раїнізації. При цьому він сам під впливом культурного життя, його традицій, спілкування з професорами К. Студинським, Ф. Колессою. В. Щуратом, М. Возняком, І. Крип'якевичем та ін., ознайомлення з різноманітною українською та польською літературою формувався як національно свідомий україн­ський історик. Тут він підготував до захисту докторську дисер­тацію на тему «Боротьба Росії і Польщі за Україну в перше де­сятиліття після приєднання України до Росії 1654-1664 рр.», яка була успішно захищена в Київському університеті. У Львові історик підготував монографію «Народні рухи на Україні в другій половині XVII ст.» та розвідку «Розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Україні в середині XVII ст.». Оче­видно, українськість М. Марченка викликала занепокоєння в партійних структурах і спецслужбах, результатом чого стало його відкликання восени 1940 р. до Києва.

В університеті була сформована кафедра марксизму-ленінізму, а кафедру історії України очолив Іван Крип'якевич - добре знаний український історик, фахівець з історії Галиць-ко-Волинського князівства, Хмельниччини, якого влада на­магалася «перевиховати» і перетворити в свою опору серед інтелігенції Львова. Він був обраний делегатом Народних зборів, у 1941 р. йому присвоїли звання професора і науковий ступінь доктора історичних наук. І. Крип'якевича було при­значено завідувачем відділу Інституту історії України, до складу якого залучалися О. Терлецький, Й. Пеленський, Ф. Срібний, І. Карпинець та ін. Відділ мав досліджувати історію Західної України, історіографію та джерелознавство. На пріоритетне

місце висувалася проблематика історії класової боротьби і ре­волюційного руху, засвоєння марксистської методології.

Ректором Чернівецького університету в 1940 р. був призна­чений історик народного господарства Захарій Шульга. На історичному факультеті, деканом якого став М. Скавронсь-кий, створювалися кафедри історії СРСР, історії стародавнього світу і середніх віків та нової історії, але провідна роль у вихо­ванні майбутніх істориків відводилася кафедрі основ марксиз-му-ленінізму. Головним завданням істориків ставилося дослідження революційного руху на Буковині, прагнення трудящих «возз'єднатися з Радянською Україною». У такий спосіб у 1939-1940 рр. розпочиналася радянізація та ідеологі­зація історичної науки у Західній Україні та Буковині.

По-друге, у зв'язку з початком Другої світової війни помітні зміни відбулися в діяльності історичних установ підрадянської України. На чільне місце Інституту історії України висувалися завдання героїзації історії, дослідження тих її аспектів, що пов'язувалися з історією воєн, дружбою народів, радянським патріотизмом, з викриттям фашизму як людиноненависницької ідеології.

За зразок партійності історичної науки ставилась діяльність Українського філіалу Інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна при ЦК ВКП(б), який, зрештою, продовжував догма­тизувати марксизм, видаючи і коментуючи твори класиків марксизму-ленінізму, праці Й. Сталіна, документи ВКП(б). Інститут історії України за цим прикладом повинен був звіря­ти і узгоджувати всі оцінки історичних подій з Інститутом історії АН СРСР, перетворюючись фактично у його філіал. Для роботи в Інституті Москва систематично спрямовувала своїх представників під виглядом допомоги, а насправді для контролю і рецензування праць, підготовлених його спів­робітниками.

У 1940 р. побачила світ підготовлена в Інституті історії України «Історія України: Короткий курс» за редакцією С. Бєлоусова, К. Гуслистого, О. Оглоблина, М. Петровського, М. Супруненка та Ф. Ястребова. Вона призначалася для учнів старших класів та для самоосвіти. У передмові наголошувало­ся, що авторська бригада поставила завдання на основі марк­систсько-ленінської методології довести, що історичний процес закономірно веде до перемоги соціалістичної революції і будівництва безкласового суспільства. Книга мала покласти край «антинауковим теоріям буржуазно-націоналістичних

істориків» про безкласовість, безбуржуазність українського історичного процесу.

Це була відверта спроба розірвати зі схемою української історії, обґрунтованої М. Грушевським, і максимально набли­зити виклад подій в Україні до періодизації історії Росії та СРСР. Київська Русь трактувалася як спільна сторінка російського і українського народу, акцентувалася увага на «благотворному» впливі передової російської культури на українську, на значенні російського революційного руху для України.

Плідною була праця в Інституті історії України і Олександ­ра Оглоблина як завідувача сектором історії ХІХ-ХХ ст., де він потоваришував з інститутським парторгом М. Марченком. Як пізніше згадував історик, йому важко було зрозуміти, якої партійності від нього вимагають, і тільки з часом усвідомив, що партійність - не що інше, як відмова він науки, від власної наукової думки. Однією з пріоритетних тем, яку опрацьовував історик, була доба І. Мазепи, якій присвячувалася монографія «Україна в часи Петра І». Крім того, він активно досліджував економічну історію України, розвиток металургії, мануфакту­ри тощо.

Варто згадати і те, що в жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві успішно захистила докторську дисертацію Наталія Полонська-Василенко на тему «Очерки по истории за­селення Южной Украиньї в середине XVIII ст. (1735-1775)» ¹. Присвоєння їй високого наукового ступеня дало змогу долучи­тися до підготовки ряду праць в Інституті історії України, зок­рема другого тому «Історії України (1654-1861)», монографії «Боротьба українського народу проти загарбницької політики Польщі, Криму й Туреччини (1660-1700)», а також відновити свою професорську діяльність у Київському державному університеті, якому в 1939 р. було присвоєно ім'я Т. Шевчен­ка, активніше зосередитись на історико-краєзнавчій та па-м'яткознавчій тематиці, виступити на оборону історичних пам'яток Києва, оскільки після перенесення сюди в 1934 р. столиці УСРР тут масово нищилися архітектурні і мистецькі цінності. На початку 1941 р. Н. Полонська-Василенко очолила під егідою Інституту історії України творчий колектив нау-

¹ У Києві Н. Полонській-Василенко було відмовлено в захисті докторської дисертації з посиланням на те, що вона не має ступеня кандидата наук.

ковців для створення чотиритомної «Історії м. Києва». До цьо­го колективу входили А. Кримський, К. Воблий, С. Маслов, Л. Славін, В. Пічета, О. Оглоблин, М. Петровський, С. Гіляров, А. Ярошевич та ін. Однак війна та інші фактори не дозволили зреалізувати цей важливий і цікавий проект.

На прикладі Н. Полонської-Василенко та ін. можна зро­зуміти, що навіть в умовах тоталітаризму частина істориків підвищувала свою професійну кваліфікацію, використовувала мінімальні можливості для розвитку історичної науки.

По-третє, після нападу гітлерівців на СРСР частина істо­риків пішла на фронт (Т. Бистренко, К. Максимчук, О. Слуць-кий та ін.), а в ході окупації території УРСР гітлерівцями почалася евакуація наукових установ і вузів, передислокація частини їх наукових кадрів у східні регіони СРСР. Інститут історії України було перебазовано в Уфу, де він увійшов до складу новоствореного Інституту суспільних наук АН УРСР на правах відділу. У червні 1942 р. він був відновлений як Інститут історії і археології України. Директором став Микола Петровський (1894-1951) - відомий український історик-медієвіст, дослідник української історії ХУП-ХУПІ ст., член-кореспондент АН УРСР (1945). Вихованець Чернігівської духов­ної академії та Історико-філологічного інституту в Ніжині, він у 1919 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Польсько-козацькі війни до Богдана Хмельницького». Був професором Ніжинського інституту народної освіти, у 1928 р. арештову­вався за націоналістичну діяльність. У період 1929-1931 рр. став доктором наук, опублікував серію дискурсів «Українські діячі XVII ст.», в 1939 р. під його редакцією вийшов перший том хрестоматії «Історія України в документах і матеріалах» та монографічні дослідження «Визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі і приєднання України до Росії», «Военное прошлое украинского народа». Працював в Уфі¹, з 1943 по 1944 р. - у Москві, куди було переведено Інсти-

¹ Тоталітарна система виховувала подвійну мораль, заохочувала такі негативні якості, як доноси, підлабузництво тощо. Є докумен­тальні свідчення, що М. Петровський, перебуваючи в Уфі, надіслав записку президенту АН УРСР О. Богомольцю про стан справ в Інсти­туті історії. У ній грубо звинувачувалися у шпигунстві на користь гітлерівської Німеччини М. Марченко, О. Оглоблин, М. Супруненко та ін. Говорилося і про те, що в кандидатській дисертації М. Марчен-ка приєднання України до Росії оцінювалося як найбільше зло для українського народу.

тут, а після повернення до Києва і відокремлення Інституту
археології він за сумісництвом завідував кафедрою історії Ук­
раїни в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка.
Плодотворною, хоча й надмірно заідеологізованою була на-
„, укова діяльність М. Петровського в роки війни. Він оприлюд-
|: нив у Саратові історичні нариси «Богдан Хмельницький»,
«Іван Богун», а в 1944 р. у Києві вийшов його нарис «Максим
Кривоніс». Історик ще з середини 1930-х рр. дистанціювався
від поглядів М. Грушевського, дедалі більше схилявся до
офіційної доктрини радянської історіографії. Це засвідчила
його доповідь «Київська Русь - спільний початковий період
|і історії російського, українського і білоруського народу»
|5 (1942), але у 1947 р. його було звільнено з посади директора за
І: недоліки і політичні помилки в роботі Інституту.
|; У роки війни науковці Інституту стали більше уваги

| приділяти воєнній історії, збирати матеріали, присвячені без-с посередньо Великій Вітчизняній війні. Була підготовлена серія праць «Наші великі предки», вийшов тематичний збірник «Боротьба українського народу проти німецьких за­гарбників» (1942). М. Супруненко видав монографію «Історія Жовтня на Україні» (1942). Продовжували працювати істо­рики Київського і Харківського університетів, які були укрупнені в евакуації в об'єднаний Український університет, їх зусилля зосереджувалися здебільшого на пропагандистсько-агітаційній роботі, спрямованій на відсіч гітлерівцям, водно­час вони забезпечували навчальний процес.

Нарешті, слід зазначити, що репресії проти українських істориків не припинялися і в роки війни. Свідченням цього мо­же служити арешт і ув'язнення у Томській тюрмі М. Марчен-ка'влітку 1941 р., де він пробув до лютого 1944 р.

По-четверте, гітлерівська окупація українських земель не зупинила розвиток національної історичної думки. Під оку­пацією залишилися окремі інституції і досить численний загін істориків, які не були евакуйовані на Схід і продовжували вес­ти науково-дослідну роботу. Не запропонували евакуйовува­тись Олександру Оглоблину, Наталії Полонській-Василенко та ін. У трудовій книжці О. Оглоблина з'явився запис: «Вибув з Інституту історії України» і він обрав окупацію. Із вступом у Київ німецьких частин О. Оглоблина було обрано головою Київської міської управи і членом УНРади. Погоджуючись зайняти посаду міського голови, він прагнув зменшити страж­дання жителів української столиці, налагодити мирне життя,

зберегти її культурно-наукове обличчя і національне життя, відродити діяльність Української академії наук, вузів і шкіл. Наприкінці жовтня 1941 р. було відновлено під керівництвом О. Оглоблина Історико-філологічний відділ УАН, діяльність Історичного інституту (М. Андрусяк), Археологічного інститу­ту (Н. Полонська-Василенко). Історик разом з К. Штеппою, Н. Полонською-Василенко, М. Андрусяком та ін. намагався відновити також діяльність Київського університету, але оку­паційний режим не дав згоди на цей проект.

У 1942 р. О. Оглоблин очолив Музей-архів переходової доби історії м. Києва. Було зібрано і взято під охорону цінні архівні документи, фотографії, мистецькі твори, розпочато збирання матеріалів про злочини більшовицького режиму проти ук­раїнського народу. Однак і ця патріотична діяльність україн­ської інтелігенції була заборонена окупаційною владою. В ро­ки війни О. Оглоблин плідно займався геральдикою, очолив комісію з української емблематики, підготував історичну довідку «Герб міста Києва», написав кілька розвідок з ук­раїнської генеалогії та біографістики. Найбільше уваги вчений приділяв дослідженню «Історії Русів», намагався розгадати її авторство.

Усвідомивши, що радянська влада не простить О. Оглоблину «співпрацю» з окупантами, він переїхав до Львова, прилучив­ся до роботи Історичної секції НТШ, Церковно-археографічної комісії, створеної А. Шептицьким. Історик налагодив зв'язки з істориками, що перебували в еміграції (Д. Дорошенком, Б. Крупницьким, А. Яковлівим та ін.). Перебуваючи у Львові, він ще ближче познайомився і здружився з І. Крип'якевичем, але з наближенням Червоної армії перебрався до Праги, щоб на пропозицію Д. Дорошенка долучитися до науково-педаго­гічної діяльності в УВУ.

Говорячи про розвиток української історичної думки на окупованій території, слід мати на увазі також вплив на неї українського руху опору, діяльності обох течій Організації українських націоналістів (С. Бандера, А. Мельник), Україн­ської повстанської армії. Боротьба за відновлення Української держави і проголошення Акту ЗО червня 1941 р. дали відчут­ний поштовх розвитку історії української державності, поши­ренню історичних знань серед населення, особливо молоді. З цією метою українські підпільники використовували ле­гальні форми пропагандистської роботи, шкільництво, пресові видання тощо. Український рух опору гітлерівському і

сталінському режимам залишив великий документальний ма­теріал, який в майбутньому послужив джерельною базою дослідження політичної історії України.

Розгляд особливостей розвитку історичної науки в роки Другої світової війни дає підстави зробити висновок про те, що вони були зумовлені конкретно-історичною ситуацією, яка склалася після включення Західної України та Буковини до складу СРСР та УРСР, у зв'язку з початком німецько-радян­ської війни, гітлерівською окупацією України та евакуацією радянських історичних установ у східні регіони СРСР. Війна не змінила характеру радянського тоталітаризму, а тому істот­но не вплинула на зміст та спрямованість марксистсько-сталінської історіографії. На совісті репресивного режиму еміграція на Захід ряду провідних українських істориків як спосіб уникнути переслідувань і розправи. Створені в роки війни наукові праці з української історії мали важливе значен­ня для підтримки морального духу борців за Україну.

Загальні висновки

1930-ті — перша половина 1940-х рр. для української історіо­графії мали трагічно-драматичні наслідки, вона зазнала великих втрат. Історична думка розвивалася суперечливо і непослідовно, мала свою специфіку, зумовлену конкретно-історичними умовами.

На підрадянській Україні, починаючи з кінця 1920-х рр., сформувався режим одноособової влади Сталіна, була згорнута «українізація», суттєво змінена національна політика, масового характеру набули репресії, що спричинило остаточну втрату істо­ричною наукою своїх природних функцій, тобто наукових. Вона перетворилася в ідеологічну служницю влади, в один з каналів пропаганди марксизму-ленінізму, в ідейну зброю більшовиків для боротьби із своїми супротивниками. Замість наукових істо­ричних установ ВУАН, які ліквідовувались, була створена цент­ралізована система марксистсько-ленінських інституцій. Ко­муністична партія піддала критиці наукову схему українського історичного процесу, опрацьовану М. Грушевським, розгромила його наукову школу, запровадила замість неї так звану марксист­ську історію України. Марксистська історіографія мала своїм пріоритетним завданням уніфікувати і догматизувати українську історію, прагнула узгодити її оцінки з російською історією.

Вкрай негативні наслідки для історичної науки мав лист Й. Сталіна до журналу «Пролетарская революция», його вказів­ка щодо вибіркового, партійно-класового підходу до джерел,

вихід у світ «Короткого курсу» історії ВКП(б), масові репресії проти національно свідомих істориків, нищення їх праць. Створення у 1936 р. Інституту історії України було ширмою, за допомогою якої влада хотіла приховати свої злочинні дії супроти української істо­ричної науки. Інститут мав стати офіційним рупором марксист­ського тлумачення української історії, організатором ідеологічної боротьби проти буржуазно-націоналістичної історіографії.

У роки Другої світової війни історичні дослідження були помітно згорнуті, але не припинилися. Після включення Західної України і Буковини до складу СРСР та УРСР почалася насиль­ницька радянізація та ідеологізація місцевих осередків історич­ної науки, паралізовано і заборонено дослідницьку діяльність тих істориків, які не сприймали і не визнавали радянський режим. Історичні установи УРСР, перебуваючи в евакуації, підготували ряд праць, у яких окремі сторінки історії України висвітлювали­ся у національно-патріотичному дусі, що викликало негативну реакцію з боку ідеологічних структур ВКП(б)-КП(б)У. Ряд істо­риків, що залишався на окупованій гітлерівцями території, був змушений емігрувати на Захід, поповнивши дослідницькі сили української діаспори.

___________ Запитання для самоконтролю

1. Як відбилося згортання «українізації» на розвитку
української історіографії?

2. Обґрунтуйте, чому тоталітарний режим насаджував
марксистський напрям в історіографії.

3. Чому основні зусилля партійно-державних органів
були спрямовані проти наукової школи М. Грушев-
ського?

4. Як позначився на історичній науці лист Й. Сталіна
до редакції журналу «Пролетарская революция»?

5. Розкрийте наслідки масових репресій і великого те­
рору для української історіографії.

6. Чому репресії торкнулися окремих прихильників
марксистської історіографії?

7. З'ясуйте негативний вплив на історіографічний
процес «Короткого курсу» історії ВКП(б).

8. Охарактеризуйте зміни в історіографічній ситуації
в Україні на першому етапі Другої світової війни.

9. Які особливості досліджень радянських істориків у
роки Великої Вітчизняної війни?

10. Чому частина радянських істориків емігрувала за кордон в роки Другої світової війни?

^ І