Україш історії 2 страница

Нищівна критика «старих» праць відбивала відмову від старого курсу і «утвердження нових акцентів в ідеологічній діяльності партії, її ставленні до національного питання та історичного минулого українського народу. Річ у тому, що більшість авторів розкритикованих праць продовжували пра-

цювати в Інституті, були залучені до підготовки нових досліджень. Різка критика і «чистка» колективу Інституту мала стати застереженням від дотримання старих підходів до оцінки подій, явищ і осіб української історії, засобом утвер­дження її нової схеми.

Постанова ЦК КП(б)У, узгоджена з ідеологічним відділом ЦК ВКП(б), мала відверто директивний характер і безпардонно нав'язувала історикам, що треба досліджувати і як оцінювати. «Необхідно було показати, - вказував циркуляр, - що в період Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни українська буржуазно-націоналістична контрреволюція разом з російськими поміщиками і капіталістами, при ак­тивній підтримці інтервентів прагнули повалити радянську владу на Україні, а український народ перетворити на рабів німецьких імперіалістів»¹. Далі ще конкретніше: «показати, що партія більшовиків і її вожді Ленін і Сталін викрили і сила­ми українських робітників та селян, при допомозі робітничого класу всіх народів Радянського Союзу, розгромили україн­ських націоналістів і забезпечили встановлення і зміцнення радянської влади на Україні...»².

Партійна директива намагалася дати відповідь на питання, які причини серйозних помилок і грубих перекручень у пра­цях з історії України. Версія була така: слабкість марксист­сько-ленінської підготовки, наявність залишків буржуазно-націоналістичних поглядів у цілого ряду наукових праців­ників Інституту історії України (на 28-му році більшовицького режиму. - Я.К.) і зокрема його директора М. Петровського, який в минулому мав серйозні помилки буржуазно-націо­налістичного характеру, не забезпечив боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму в історичній науці, і керівника науково-дослідною роботою по створенню маркси­стсько-ленінського курсу історії України.

Ми так розлого зупинилися на зловісній постанові ЦК КП(б)У для того, щоб був зрозумілішим механізм партійного диктату по відношенню до істориків, контролю їх діяльності, безпардонного втручання у науково-дослідну роботу, у зміст наукової праці, нав'язування політичних орієнтирів та оцінок. До речі, ЦК КП(б)У вимагав при підготовці марксистсько-ленінського «Короткого курсу історії України» керуватися

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - К., 1996. - С. 80-83. 320

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - К., 1996. - С. 83.

² Там само... - С. 84.

сталінським підручником з історії ВКП(б) та зауваженнями Сталіна, Кірова і Жданова з питань історії, тобто відновлюва­лася практика 1930-х рр.

На виконання цієї директиви ЦК КП(б)У було увільнено від обов'язків директора Інституту М. Петровського і призначено на цю посаду Олександра Касименка (1905-1971) - згодом відомого українського історика, дослідника середньовічної історії України, який за рік до цього захистив кандидатську дисертацію «Панська Польща - плацдарм боротьби Антанти проти Радянської Росії». Його докторська дисертація (1959) була присвячена російсько-українським взаємовідносинам у 1648-1651 рр., опублікована в 1955 р. як монографія. Крім того, О. Касименко - автор науково-популярної праці «Воз­з'єднання України з Росією і його історичне значення» (1954). На посаді директора Інституту історії України він перебував 17 років, чимало зробивши як для розвитку Інституту, так і радянської історіографії. При ньому було змінено назву про­відної установи історичної науки на Інститут історії (1953)¹, побачила світ багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР», за яке він у числі інших істориків був посмертно удостоєний Державної премії СРСР (1976).

Провівши «чистку» колективу Інституту, ідеологічну «про-робку» деяких його працівників, для роботи в ньому були залу­чені вузівські історики: А. Введенський, В. Голобуцький, В. Жебокрицький, С. Королівський, П. Лавров та ін. Головні зусилля відділів Інституту зосереджувалися на першочергову підготовку праць з історії соціалістичного будівництва, взаємозв'язків російського, українського та інших народів СРСР, історії робітничого класу, боротьби проти націоналістич­них перекручень історії України. Пріоритетним напрямом ро­боти стало написання «Короткого курсу історії України» як еталону для всіх інших праць і нормативного підручника для системи освіти. Він мав «викрити антинаукову реакційну те­орію українських націоналістів про безкласовість і безбуржу-азність українського народу в минулому». Протягом року під керівництвом відділу пропаганди і агітації ЦК КП(б)У було підготовлено рукопис короткого курсу, його текст обговорю­вався на ряді нарад у Москві і Києві із запрошенням науковців

з Білорусі й Молдови, передавався на багатократне рецензу­вання. Про хід підготовки рукопису О. Касименко регулярно інформував ЦК КП(б)У, його перших секретарів М. Хрущова (1948), Л. Мельникова (1951). Останній у доповіді на пленумі ЦК у листопаді 1950 р. говорив, що в макеті «Курсу історії Української РСР» виявлені грубі помилки, деякі факти, що відносяться до історії У РСР, подаються у відриві від історії СРСР, автори не врахували «геніальні праці Сталіна з питань мовознавства», зокрема його вказівок про «полтавсько-київ­ський діалект як основу української національної мови», не показали, що ці області були тісто зв'язані з Росією і російсь­кою культурою¹. Далі лідер КП(б)У заявив, що за підручник «Історія Української РСР» відповідає партійна організація Ук­раїни. Отже, тут все ставилося з ніг на голову: відповідальність за наукову працю брала на себе не науково-дослідна установа, а партійна організація, що було характерним для радянського тоталітаризму.

Оскільки рукопис досягнув розмірів двотомника, перший його том вийшов з друку в рік смерті Сталіна (1953) і одразу «морально застарів». До головних «здобутків» «Курсу історії У РСР» автори і рецензенти відносили: марксистсько-ленін­ську періодизацію історії України, розкриття класових протиріч всередині українського народу; висвітлення зв'язків україн­ського і російського народів та їх спільної боротьби проти кла­сових ворогів та іноземних загарбників; показ ролі «великих вождів трудящих Леніна і Сталіна, партії більшовиків у рево­люційній боротьбі українського народу» і т. ін. Отже, замість справжнього наукового аналізу українського історичного процесу книга міфологізувала його партійно-класові оцінки та ідеологічні штампи, які мали стати обов'язковим стандартом для всіх інших досліджень.

Подібний сценарій партійно-ідеологічного контролю за про­ходженням рукописів був притаманний для переважної біль­шості праць істориків. Щодо проблематики досліджень, які готувалися в Інституті у 1948-1953 рр., то про неї красномов­но говорять самі назви тем: «Перемога ленінсько-сталінської національної політики і утворення української соціалістичної нації», «Боротьба українського народу проти американо-англо-французьких інтервентів у роки громадянської війни»,

¹ Перейменування Інституту означало, що акцент у науковій роботі був зміщений з історії України на історію взагалі.

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - С. 153-154.

«Інтервенціоністська політика американського імперіалізму на Україні в період підготовки і проведення Великої Жовтне­вої соціалістичної революції», «Боротьба Радянського Союзу проти використання ООН в якості засобу американської аг­ресії» і т. д. Навіть формулювання самих тем не містили проб­леми дослідження, а радше нагадували ідеологічні гасла партійної пропаганди. Таким був і їх зміст.

Комуністичною апологетикою були проникнуті публікації, присвячені «віковій дружбі російського і українського народу та їх зв'язків з іншими народами». Концептуально ці праці об'єднувалися навколо ідеї «старшого брата», яка випливала з тези Й. Сталіна про особливі заслуги російського народу не тільки у Вітчизняній війні, але й в усій історії. У травні 1945-го «вождь» назвав російський народ найвизначнішим народом СРСР і проголосив тост за великий російський народ. Однією з перших цю ідею реалізувала А. Панкратова в розлогій брошурі «Русский народ - руководящая и вдохновляющая сила совет-ского общества» (1947). Сама постановка такого питання за умов багатонаціонального СРСР провокувала спротив не­російських народів, а тому ідеологи сталінізму намагалися «аргументувати» роль старшого брата. Ця думка пронизувала брошури К. Стецюк «Віковічна дружба українського і росій­ського народів» (1950), С. Бєлоусова «Велика співдружність народів СРСР - джерело сили і могутності радянської соціа­лістичної держави» (1952), Ф. Шерстюка «Дружба народів СРСР - джерело сили і могутності Радянської держави» (1953) та ін. Під цим кутом зору оцінювалися всі події історії Укра­їни і Росії, починаючи з княжих часів і особливо з XVII ст. У публікаціях А. Маркевича «Розгром Карла XII» (1946), В. Дядиченка «Мазепа - зрадник українського народу» (1946), «Розгром шведських загарбників на початку XVIII ст.» (1950), А. Козаченка «Полтавська битва» (1949) та інших всіляко про­славлялася сила російської зброї, велич допомоги російського народу Україні, геніальність Петра І, викривалося «зрадницт­во» І. Мазепи і його прихильників.

Всіляко заохочувалися публікації, присвячені критиці «буржуазного націоналізму». З «легкої руки» Д. Мануїльсько-го до терміна «українські націоналісти» додавалося клеймо: «німецькі, фашистські, гітлерівські». Такими «епітетами» бу­ла проникнута книга В. Варецького «Українські буржуазні націоналісти - найлютіші вороги українського народу» (1952),

В. Руднєва «Українські буржуазні націоналісти - агентура міжнародної реакції» (1955) та ін. Ця тема супроводжувала всі публікації, присвячені «возз'єднанню» західних областей України, Буковини та Закарпаття з Радянською Україною. Вирізнялися в цьому відношенні монографії І. Богодиста «Рево­люційна боротьба трудящих Західної України (1917-1939 рр.)», «Боротьба трудящих Галичини за радянську владу в 1918-1920 рр.», Ф. Шевченка «Боротьба за радянську владу на Закарпатській Україні» (1950) та ін.

Великих фізичних і моральних втрат зазнала західноук­раїнська інтелігенція, в т. ч. й чимало істориків, які піддава­лися ідеологічним і адміністративним гонінням. Партократія влаштовувала справжні судилища над І. Крип'якевичем, М. Кордубою, В. Щуратом та ін., вимагаючи від них «покаян­ня» за перебування на окупованій території і «співробітництво» з гітлерівцями.

Історична наука використовувалася не тільки як рупор ідео­логічної боротьби проти сил українського руху опору під девізом викриття «буржуазно-націоналістичної ідеології», але й проти «безрідного космополітизму», низькопоклонства пе­ред буржуазною культурою та іноземщиною. Космополітизм (відсутність радянського патріотизму) ув'язувався з єврей­ським відродженням, яке розгорталося на тлі відновлення держави Ізраїль, шкідництвом кремлівських лікарів, поши­ренням сіонізму.

Можна було б не зупинятися так докладно на питаннях, пов'язаних з агонією сталінізму в історіографії, якби опубліко­вані «праці» і «підручники» цих літ не деформували історичну свідомість українського суспільства, особливо молоді. Адже в руслі виконання постанови ЦК ВКП(б) «Про політичні помил­ки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР»¹ в усіх ланках освіти здійснювався перехід на нові навчальні програми з історії, які орієнтували учителів і викла­дачів не на формування системи наукових знань з української історії, а на ідеологічне викриття «буржуазно-націоналістич­них фальсифікацій історії України». На реалізацію цього зав­дання націлювалися колективи вузівських кафедр історії,

¹ Постанова була скасована за місяць до прийняття Декларації про державний суверенітет України у червні 1990 р. спеціальною ухвалою ЦК КПУ.

марксизму-ленінізму та інших суспільних наук, вносилися відповідні корективи у плани їх науково-дослідної роботи, що в кінцевому підсумку вело до профанації історичної науки.

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що агонія сталінізму, будучи виявом загальної кризи політичної системи тоталітарного суспільства, поглибила кризу історичної науки, яка ще в більшій мірі стала виконувати ідеологічні завдання. Директивне втручання компартійних структур у визначення тематики досліджень, у їх зміст, каральні акції щодо Інститу­ту історії України, перетрушування його керівних і наукових кадрів віддзеркалювало загальні тенденції стагнації системи одноособової влади. Атмосфера страху, доносів створювала сприятливий ґрунт для конформізму і міфологізації історії.

ХІУ.З. Міфологізація української історії з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією

Спотворення та міфологізація історії України була започаткована польською та російською історіографіями у ХУШ-ХІХ ст. Після захоплення більшовиками влади і наса­дження монополії своєї ідеології почався новий етап її фаль­сифікації. Вже в 1920-х рр. появилися міфи про «демократич­ний» характер жовтневого перевороту і «тріумфальну ходу» радянської влади, про диктатуру пролетаріату і розв'язання національного питання, про добровільне входження України до складу Союзу РСР і т. д. Особливість повоєнної міфотвор­чості полягає в тому, що конструювання лженаукових «теорій», а вірніше, легенд, охопило весь історичний процес, завершува­лося їх узаконенням в офіційних партійних директивах, а відтак насадженням цих концепцій у науці та ідеології.

Приводом до нового спалаху міфологізації української історії стала підготовка і пишне святкування 300-річчя так званого «возз'єднання» України з Росією, яке само собою було ідеологічним міфом, оскільки не мало під собою ні реального підґрунтя, ні джерельного підтвердження. Підготовка до «ювілею» розгорнулася ще з початку 1950-х рр., тобто за жит­тя Й. Сталіна і мала традиційний характер. Смерть вождя, бо­ротьба за владу хоч і внесли деякі корективи, викликали певну розгубленість, але істотно не змінили підходів до відзначення

ювілейної дати як засобу у викривленому дзеркалі подати не тільки події історії, але й у такий спосіб «зомбувати» суспіль­ну думку, ослабити рух спротиву української інтелігенції, публічно закріпити за УРСР статус «другої» серед рівних рес­публік Союзу РСР.

Позитивне значення для історичної науки могла б мати археографічна робота щодо пошуку, виявлення і публікації джерел з історії Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, якби вона не носила чисто ідео­логічного, кампанійського і поспішливого характеру. Особливо плодотворно попрацювали в цій царині історики І. Крип'яке-вич, І. Бутич, Ф. Шевченко, П. Гуденко, О. Апанович, О. Ком-пан та ін. У 1953 р. побачив світ тритомник документів і ма­теріалів «Возз'єднання України з Росією», виданий у Москві¹. До збірника було включено близько 750 документів, чимало ілюстрацій та карт. Однак підбір документів, їх подача та ко­ментарі мали тенденційний характер.

До ювілею було заплановано оприлюднити рекордну кількість наукових, науково-популярних, публіцистичних, а ще більше чисто пропагандистських праць про віковічну друж­бу російського і українського народів, про Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, Переяславську раду та ін. Щоб покласти край різним тлумаченням цих подій, як і історії України в цілому, певні сили в Києві та Москві ініціювали розроблення та схвалення ЦК КПРС спеціального документа -«Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)». Його лейтмотивом було декларативно-пропаганди­стське твердження: «Навіки зв'язавши свою долю з братнім російським народом, український народ врятував себе від іно­земного поневолення і забезпечив можливість свого національ­ного розвитку»². Цей партійний документ, що мав директив­ний характер для всіх партійних, державних органів, для уста­нов науки, культури, навчальних закладів, містив офіційні оцінки всього історичного розвитку України від найдавніших часів до сучасності. Суть викладеної «концепції» зводилася до

¹ Воссоединение Украиньї с Россией. Документи и материальї. -
ВЗ-хт.-М., 1953.

² Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.).
Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського
Союзу. - К., 1954. - С. 6-7.

декількох положень, на яких мала будуватися схема всього українського історичного процесу.

По-перше, стверджувалося, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня - давньорусь­кої народності, яка створила давньоруську державу - Київську Русь. Незважаючи на всі історичні знегоди і великі випробу­вання, російський, український і білоруський народи зберегли і пронесли через віки свідомість єдності походження, близь­кості мови і культури, свідомість спільності своєї долі. Звідси виводилася історична зумовленість подальшого зміцнення єдності і дружби народів СРСР як запоруки безпеки від внутрішніх і зовнішніх ворогів.

По-друге, говорилося, що український народ, борючись за національне визволення, прагнув до возз'єднання з російським народом, а Російська централізована держава стала його опо­рою в цій боротьбі. Російська держава розглядалася як центр притягання і опора всіх народів СРСР протягом всієї історії бо­ротьби проти іноземного ярма. Таке трактування фактично виправдовувало великодержавну агресивно-загарбницьку політику царизму.

По-третє, узаконювалася нова періодизація Визвольної війни українського народу середини XVII ст., яка обмежувала­ся 1648-1654 рр. «Тези» наголошували, що Переяславською радою була завершена тривала боротьба «волелюбного україн­ського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі». Виходило, що мета війни зводилася не до визволення України і утвер­дження незалежної держави, а до приєднання до Росії, замовчу­валося, що воєнні дії українського козацтва з участю селянства тривали і після Переяславської ради, і після смерті Б. Хмель­ницького (1657) до Московського «вічного миру» (1686).

По-четверте, Переяславська рада оцінювалася як історич­ний акт возз'єднання України з Росією, яке мало велике про­гресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів, сприяло зміцненню Російської держави і піднесенню її міжна­родного авторитету. При цьому замовчувалося, що це вело до нищення Української держави. Невипадково, М. Грушевський вважав Переяслав помилкою. Міжнародне значення входжен­ня України до складу Росії, - говорилося в «Тезах», - завдало удару по агресивних устремліннях султанської Туреччини і

шляхетської Польщі. Високо оцінюючи розгром російською армією, до складу якої входили українські частини, швед-

_ґ' ських загарбників під Полтавою, документ декларативно твердив, ніби український народ одностайно виступив проти

І «підлого зрадника, єзуїтського виученика - гетьмана Мазепи, який намагався з допомогою шведських і польських загарб-

' ників відірвати Україну від Росії і відновити іноземний гніт»^х. По-п'яте, національно-визвольні змагання українського народу 1917-1920 рр. кваліфікувалися як «контрреволюція», а видатних діячів українського державотворення М. Грушев-ського, В. Винниченка, С. Петлюру було названо «платними агентами іноземного імперіалізму», що прагнули повернути до влади поміщиків і капіталістів.

По-шосте, «Тези» наголошували, що в результаті спільної революційної боротьби українського і російського народів перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція і було створено УРСР. Утворення Союзу РСР оцінювалося як доб­ровільне об'єднання республік і «тріумф ленінсько-сталінської національної політики», як перемога над буржуазним націо­налізмом. Всі здобутки УРСР ув'язувалися з керівною діяльністю Комуністичної партії.

По-сьоме, чи не вперше в партійній лексиці говорилося про те, що при братській допомозі російського народу український народ добився створення дійсно вільної, суверенної національ­ної держави. Це спекулятивне твердження мало чисто про­пагандистське призначення і супроводжувалося закликом до посилення боротьби проти «підступних спроб імперіалістів посіяти ворожнечу між народами СРСР», «оживити націо­налістичні забобони в свідомості окремих людей». Разом з тим, використання у партійному документі такого високого рівня поняття «вільна, суверенна національна держава» давало змо­гу радянським історикам націонал-комуністичного² спряму-

¹ Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.).
Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського
Союзу.-К., 1954.-С. 11.

² У середовищі радянських істориків існувало досить потужне, ор­
ганізаційно не оформлене крило дослідників, які сприйняли ко­
муністичні ідеали, але не поділяли політику русифікації України,
ущемлення національних прав українського народу. Вони підтриму­
вали ідеї українського націонал-комунізму 1920-х рр., політику «ук­
раїнізації», її провідників М. Скрипника, О. Шумського, М. Хвильо­
вого та ін.

вання хоча б у завуальованій формі порушувати тему національної радянської держави, суверенітету і таким чином утримувати у суспільній свідомості базові поняття національ­но-державницької ідеї.

Отже, партійний документ однозначно заперечував кон­цепцію історії України, опрацьовану М. Грушевським, його учнями, представниками державницького напряму україн­ської історіографії.

Тобто, «Тези» оцінювали Київську Русь не як державу ук­раїнського народу, а як загальноруську, як колиску трьох братніх народів. Переяславська рада розглядалася не як союз двох держав, а як акт об'єднання українського і російського на­родів у єдиній Російській централізованій державі, існування ко­зацько-гетьманської держави, форм української державності в добу визвольних змагань 1917-1920 рр. взагалі замовчувало­ся. Державність українського народу ув'язувалася з перемо­гою Жовтневої соціалістичної революції.

Сформульовані у партійному циркулярі оцінки мали стати обов'язковими для кожного дослідження з історії України. Особливо концентровано вони втілювалися в публікаціях сере­дини 1950-х рр., насамперед тих, що безпосередньо присвячу­валися ювілею Переяславської ради.

Якщо проаналізувати праці радянських істориків, присвя­чені 300-річчю «возз'єднання» України з Росією, можна поди­вуватися, з якою запопадливістю деякі їх автори намагалися не тільки дотримуватися оцінок партійних «Тез», але й іти ще далі в обґрунтуванні «благородної» місії старшого брата в долі українського народу.

Заідеологізованості й політичної упередженості не вдалося уникнути і таким відомим історикам з Москви і Києва, як Б. Греков, В. Голобуцький, К. Гуслистий, О. Касименко, В. Дядиченко, К. Стецюк, А. Ярошенко та ін. Свідченням цьо­го стали збірник статей «Воссоединение Украиньї с Россией. 1654-1954» (М., 1954) та колективна монографія «Освободи-тельная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украиньї с Рос­сией» (К., 1954). У них не стільки досліджувалися проблеми, скільки підганялися історичні факти під визначені в «Тезах» схеми, популяризувалися положення партійного документа як взірець творчого розвитку марксизму-ленінізму. Однак було б не об'єктивним оцінювати публікації з цієї проблематики лише в похмурих тонах, заперечувати будь-яке їхнє значення

для науки. Тут треба мати на увазі, що «Тези» оприлюднюва­лися, коли першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який шукав підтримки в Україні і робив деякі поступки національним почуттям українців.

Попри відому ідеологічну заданість ряд досліджень із цієї тематики збагатив українську історіографію не тільки новим фактологічним матеріалом, але й важливими узагальненнями. Зокрема, це стосується ґрунтовної монографії І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954)¹, науковим редактором якої був Ф. Шевченко. Таку нейтральну назву, яка влаштовувала режим, авторитетний український історик використав для то­го, щоб під її прикриттям поставити проблему значно ширшу і актуальнішу. Це проблема українського національного руху і національної держави. Автор запровадив термін «Хмельнич­чина», під яким розумів масштабне історичне явище, яке включало і Визвольну війну козацтва, і соціальну революцію широких народних мас, і державобудівний процес, і сотенно-полковий устрій козацько-гетьманської держави, її демокра­тизм. Він користувався такими поняттями, як «складання української державності», «Б. Хмельницький - видатний дер­жавний діяч», «державний апарат» та ін. Характеристика соціально-економічного і політичного життя в Україні, її дип­ломатичних зв'язків у період Визвольної війни і творення ко­зацько-гетьманської держави давалося в контексті тогочасних міжнародних відносин, що засвідчувало про намагання Б. Хмельницького системою різних союзів забезпечити Ук­раїні повну незалежність. Значення праці І. Крип'якевича полягало і в тому, що він виніс роль Б. Хмельницького за межі Переяславської ради.

Цінні узагальнення здійснив Іван Бойко (1899-1971) - відо­мий дослідник історії українського селянства у працях «Триста років возз'єднання України з Росією» (1953) і «Переяслав­ська рада та її історичне значення» (1954). Автору вдалося виділити як пріоритетні мотиви укладення Березневих статей ті чинники, які обумовлювали військову допомогу Б. Хмель­ницькому з боку Москви для боротьби за звільнення України з-під польського панування.

¹ Ряд дослідників вважає, що вихід цієї книги сприяв певній «ре­абілітації» І. Крип'якевича, який залишився директором Львівського відділення Інституту суспільних наук АН УРСР, а невдовзі був обра­ний до Академії наук.

Переважна більшість ювілейних праць були підготовлені на замовлення ідеологічного відділу ЦК КПУ і носили пропаган­дистсько-апологетичний характер. Як згадував Федір Шевчен­ко (1914-1995) - визначний український історик, архівіст та археограф, фундатор архівознавчої кафедри в Київському університеті ім. Т. Шевченка (1944), член-кор. АН УРСР, ди­ректор Інституту археології в 1968-1972 рр., а тоді науковий співробітник Інституту історії, весною 1950 р. його викликали в ЦК КПУ і поставили завдання терміново написати науково-популярну брошуру про дружбу народів, яка через рік вийшла під назвою «Історичне значення віковічної дружби українсько­го і російського народів» (1951). її доопрацьований варіант побачив світ у 1953 р., а російськомовний у 1954 р. До честі історика, він паралельно з підготовкою цих брошур провадив ґрунтовне дослідження політичного, економічного розвитку України і Росії, добросовісно вивчав джерельні матеріали в архівах і на цій основі створив досить вагому і оригінальну працю «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.» (1959). Автор не обмежився трафаретними формулюваннями на кшталт «братерства» і «віковічної друж­би», але й показав тіньові сторони, зокрема, як складалася, утверджувалася і які мала наслідки колоніальна політика царизму для господарського життя України. На великому фактичному матеріалі історик розкрив пошук Б. Хмельниць­ким шляхів виходу із соціально-економічної кризи в Україні, породженої політикою польської шляхти. Скажемо прямо, тогочасні праці частини українських істориків треба було читати поміж рядками. Не випадково критика вказувала на недостатнє розкриття соціального розшарування і класової боротьби.