Методичні вказівки. Правове положення населення держави врегульовують, перш за все, норми національного законодавства

Правове положення населення держави врегульовують, перш за все, норми національного законодавства. Разом з тим існує чимало проблем, пов’язаних з населенням, які здавна регламентують і норми міжнародного права (статус іноземців, апатридів, біпатридів та ін.), а саме: Конвенцією, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12 квітня 1930 року; Європейською конвенцією про громадянство від 6 листопада 1997 року; Конвенцією про скорочення випадків безгромадянства від 30 серпня 1961 року; Конвенцією про статус апатридів від 28 грудня 1954 року та ін. Окрім цих документів потрібно дати характеристику національному законодавству про громадянство: Конституцію України, Закон України “Про громадянство” від 18 січня 2001 року.

Національне законодавство держав і міжнародне право визнають два основні способи набуття громадянства: за народженням (філіацією) і за натуралізацією (прийняття в громадянство). Ці способи набуття громадянства характерні майже для всіх держав і є звичними. В контрольній роботі також необхідно розкрити і такі способи набуття громадянства, які не суперечать нормам міжнародного права: 1) оптація, або вибір громадянства; 2) реінтеграція, або відновлення в громадянстві; 3) зміна громадянства; 4) колективна натуралізація, або групове надання громадянства, чи трансферт; 5) вшанування громадянством (надання громадянства за особливі заслуги перед державою). У законодавчому закріпленні набуття громадянства за народженням можна виділити два основні принципи: дотримання права крові (jus sanguinis) і застосування права ґрунту (jus soli).

В контрольній роботі необхідно вказати, що на законодавчому рівні по-різному вирішується питання втрати громадянства: при виході з громадянства за добровільним рішенням; при натуралізації; при позбавленні громадянства. Окремої уваги заслуговує розкриття проблеми подвійного громадянства (у осіб, які є громадянами двох і більше держав), що є, як правило, результатом розбіжностей у національно-правовій регламентації питань набуття і втрати громадянства.

Питання режиму іноземців передбачає розмежування іноземних громадян за їх статусом на три категорії: 1) ті, що користуються національним режимом (надання права, які в сукупності суттєво наближені до прав власних громадян); 2) ті, яким надано режим найбільшого сприяння (надання прав і встановлення обов’язків, які закріплені для громадян третьої держави, що мають на території даної держави найсприятливіший статус); 3) іноземні громадяни зі спеціальним статусом перебування (надання прав і встановлення обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян чи для іноземців за режимом найбільшого сприяння).

Розкриваючи питання відносно права притулку, необхідно ознайомитися з наступними міжнародно-правовими документами: Декларацією ООН “Про територіальний притулок” від 14 грудня 1967 року; Декларацією Ради Європи “Про територіальний притулок” від 1 січня 1977 року. Стосовно національного законодавства слід відзначити ч. 2 ст. 26 Конституції України і ст. 4 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 6 лютого 2003 року (передбачає можливість надання притулку іноземцям і особам без громадянства).

Література:

Основна:1, 3 - 7, 9, 11, 14 - 16, 18, 19.

Додаткова: 11-13, 15, 20, 22, 23, 27-29, 81, 119, 123.