Закон управління Макіавеллі

Фахівці називають чотири основних принципи Н. Маккіавеллі, що вплинули на становлення і розвиток сучасної теорії соціального управління:

· авторитет, або влада лідера закорінена в підтримці прихильників;

· підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він очікує від них;

· лідер повинен мати волю до виживання;

· лідер — завжди взірець мудрості і справедливості для прихильників.

Якщо систематизувати іноді суперечливі судження Н. Макіавеллі, то його філософія соціального управління набуває форми цілком конкретних законів менеджменту:

1. Пристрасть до придбання і страх втратити набуте: діями людей, разом із іншими якостями, керує честолюбство. Необхідно з'ясувати, хто більш честолюбний і тому небезпечніший для лідера: той, хто бажає зберегти набуте, чи той, хто прагне набувати. Обидва мотиви до влади, за якими стоїть пристрасть до руйнування, однаково порочні.

2. Переможців не судять: там, де помиляється більшість, не карають нікого. Карають, як правило, за дрібні провини, а за великі нагороджують.

3. Воля до влади: прагнення досягти влади приховує потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого може бути тільки той, хто цю владу вже має. Воля до влади не залежить від особистих достоїнств або недоліків, вона діє в людях як об'єктивний закон, який не залежить від їхньої свідомості. При цьому успіх у досягненні влади залежить не стільки від орієнтації на владу, скільки від наявних засобів — грошей, зв'язків, підтримки тощо. Маючи багато, багаті фактично зловживають тим, чим уже володіють, тому «багате» честолюбство небезпечніше від «бідного».

4. Прагнення до свободи: воля, разом із владою, має безсумнівну цінність. Якщо владу часто прагнуть захопити, то свободу — не втратити.

5. Більшість йде за видимістю успіху: для більшості властиво приймати видиме за дійсне, вважати, що досягнутий успіх виправдує будь-які, навіть нечесні засоби.

6. Страх і любов: той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Однак, страх — міцніший і надійніший, а любов досить хитка, оскільки тримається на неміцній основі — людській вдячності. Але вчинити потрібно так, щоб страх не переріс у ненависть. Досягти необхідного не важко, якщо пам'ятати, що головне — не зазіхати на майнові й особисті права підлеглих.

7. Чесний правитель помиляється частіше, ніж розважливий: чесний лідер оцінює людей на свій лад, тобто уявляє їх кращими, ніж вони є, а розважливий — вивчає і використовує те, що є насправді. Домагатися влади і лідерства необхідно за допомогою мотиву любові, однак втримати її можна лише покладаючись на мотив страху.

8. Керівник не має бути щедрим, але має бути рішучим: лідер не може бути щедрим настільки, щоб ця щедрість завдавала йому збитків, однак, коли на шальках ваги соціальне, порядок і стабільність, — правитель не має боятися, що його вважатимуть жорстоким. Щоб перестрахуватися, краще покарати стільки, скільки необхідно, тому що покарання стосуються деяких осіб, а безлад — нещастя для усіх. Народ нехтує насамперед легкодухих, а не рішучих. А от бути добрим — значить стати залежним від підлеглих. Там, де є залежність, виникають нерішучість, малодушність і легковажність, тобто якості, неприпустимі для керівника.

9. Винагороджувати необхідно поступово, а карати залпом: люди мстять, як правило, тільки за легкі образи і кривди, тому покарання повинне бути настільки сильним, щоб позбавити будь-якої можливості до опору. При цьому нагородами і підвищеннями по службі дорожать, коли вони рідкісні, а покарання, навпаки, краще здійснювати відразу й у великих дозах, оскільки одноразова твердість менше роздратовує, ніж розтягнута в часі. Там, де є постійне роздратування людей, успішно керувати неможливо.

10. Для керівника важливо не те, який він є, а те, яким він здається своїм підлеглим: між двома полюсами — бажаним і дійсним — виникає небезпечна напруга (незадоволеність), здатна надломити людину, зробивши її заздрою, підступною або жадібною. Незадоволеність — стимул до руху, який, однак, може перетворитися на перешкоду, тому в усьому потрібна міра. Коли одні люди прагнуть до придбання в міру своїх сил і здібностей, інші не заздритимуть, а хвалитимуть. Погано, коли вони не можуть, але домагаються, не заслуговують, але одержують. Заздрість породжує ворогів, наполегливість — прихильників. Тому керівникові краще бути наполегливим, ніж обачним.

11. Ситуативна відносність соціального управління: те, що добре для одного часу, може бути погано для іншого. Звідси, не можна прагнути встановити демократію в розбещеному суспільстві, або, навпаки, монархію — у волелюбному. Мету варто погоджувати з засобами, а засоби — з обставинами і результатами. Тобто вибір засобів зіставляють із ситуацією, оцінку результату — із засобами, нарешті, усе разом — мета, засоби, ситуація — повинні бути взаємовідповідними.

12. Прийняття управлінських рішень: ніколи не можна усунути одну незручність, щоб з цього не виникла інша. Якщо правитель хоче зробити народ сильним і великим, то доведеться виховати в ньому якості, завдяки яким уже не можна буде керувати ним на свій розсуд. Якщо залишити слабким і нечисленним, щоб мати можливість легко керувати, він стане настільки незначним, що не зуміє зберегти свою незалежність і національну владу. Тому, приймаючи управлінські рішення, лідер повинен ретельно зважувати, на стороні якого з них менше незручностей. Його і варто брати за основу, оскільки бездоганних рішень не буває.