Легенда

Косуля — найменший олень. Ця граціозна тварина живе в зоні лісостепу, у мішаних і листяних лісах. Косулі доволі безза хисні: утеча — це фактично єдиний для них спосіб порятунку від хижаків. Улітку косуля має руду шерсть, а взимку змінює за барвлення на сіроруде з характерними білими плямами. З дав ніхдавен відома легенда про своєрідне забарвлення цієї тва рини.

Якось маленьке дитинча косулі відбилося від матері, бігало по лісу й заблукало. Стомившись, воно прилягло під кущем, та, перелякане криком сови, знову побігло на пошуки мами. Зго дом, зголодніле й знесилене, козеня прибилося до лісникової сторожки. Побачило на призьбі горнятко з молоком, почуло запах, який нагадав йому про неньку, і не змогло піти звідси, не покуштувавши молока. Тількино дитинча ткнулося мордочкою до горнятка, як посудина перекинулася, а з неї дрібненькими бризками розлилося молоко на його спину. Козеня побігло з пе реляку до лісу, і тут його зустріла мати, та не впізнала свого дитяти. Хотіла злизати ті білі плями, але не змогла нічого зроби ти: вони міцно вп’ялися йому в шерсть. Отак і залишилися ко сулі на все життя плямисті.

167 слів З енциклопедичного довідника

Віщунка погоди

У нас на сінокосі казали, що погодою щось років із півтораста завідувала ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на висо кій сокорині й звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, бачила всіх пташок у нашому лісі, усе чула і, най головніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала набли ження дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі.

Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила, хто чим дихає й чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив мисливця Тихона Бобиря застрелити її. І що ви думаєте? Не встиг ще батько закрити рота, як вона знялася зі своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоча Тихон категорично відмовився стріляти в не дозволену Божими законами птицю, вона повернулася з дуба тільки ввече рі й накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.

Тут читач може сказати, що така ворона нетипова й що дощ міг погноїти сіно і без її каркання. Так, можливо. Однак я опи сую тільки те, що було колись на Десні…

168 слів За О. Довженком

Лелеки

Я пригадую, з яким особливим нетерпінням чекав, коли при летять лелеки до нашого села. І була якась особлива радість зустрічі з цими птахами: вони всідалися на старій клуні і, заки нувши голову до неба, розсипалися клекотом. Разом із ними приходила весна, земля прокидалася й виповнювалася знову безліччю істот: жаби кумкали, жайворонки вимірювали піснями височінь неба, бджоли стрімко проносилися над головою, а джме лі особливо довірливо щось проказували до розцвіченої синень кої кропивки. Який багатий світ! Спориш зворушливо зеленів дрібнесенькими листочками, червонясті язички кінського щавлю ловили тепле проміння, а на оболоні, залитій водою, походжали на певній відстані один від одного, поважно переставляючи ноги, лелеки.

Мені кортіло підійти ближче й погладити їх по чорнобілих перах, доторкнутися до червоного дзьоба, до лискучих шкіряних чобітків. Але це заборонено: ані торкатися, ані вилазити до гнізда, ані пускати по них із рогатки камінчики. Свята птиця, яка за кривди може помститися, кинувши на солом’яний дах жарину, діставши її з нічного неба. Лелеки повернулися з вирію, країни далекої, незнаної, яка невідомо де. Але дужедуже далеко, за краєм землі.

166 слів За П. Мовчаном