Держава та форми управляння нею у розумінні стародавніх греків

Тема 2. Світова та українська політична думка.

1. Розвиток політичної думки Стародавнього Світу, Середньовіччя, Відродження та Нового часу.

2. Політичні погляди мислителів Княжої Русі.

3. Політична думка України XVI – XVIII століть.

4. Основні напрямки розвитку української політичної думки XIX – першої половини XX століть.

5. Тенденції та напрямки розвитку політичної думки в сучасній Україні.

Розвиток політичної думки Стародавнього Світу, Середньовіччя, Відродження та Нового часу.

Держава та форми управляння нею у розумінні стародавніх греків.

В історії по­літичної думки Стародавньої Греції виділяють три етапи: 1 етап (IX-V ст. до н. е.) пов'язаний із становленням старогрецької державності і представлений Гомером, Солоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, «семи мудрецями» та ін.; 2 етап (V-1 половина IV ст. до н. е.) припадає на час розквіту старо­грецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля; 3 етап (2-а половина IV ст. - II ст. до н. е.) характеризується занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Солон вважав, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон – найбільше добро для держави. Піфагор і його послідовники – піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.) виступали за правління аристократів – розумової та мо­ральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття «рівність». Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: «Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними». Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: «Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку». Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це критикував демократію. Демократію він розглядав як правління «нерозумних», а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а ари­стократію духу. Вважав, що в основі державного уп­равління повинна бути поміркованість, яка дозволить із допомогою за­конів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник де­мократії, він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. Іде­алом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані наро­дом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціаль­на солідарність усіх. Закон розглядався як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну не­повноцінність, добровільно не надаються до доброчесної поведінки. На думку Сократа, закони є основою держави, без них неможлива моральна організа­ція державного життя. Він виділив такі форми правління: • царство – влада, яка грунтується на волі народу та засновується на державних законах; • тиранія – влада, яка базується на сваволі правителя (тирана), а не на законах; • аристократія – це правління кращих громадян, які виконують закони; • плутократія – влада, яка походить від багатства; • демократія – влада, яка походить від волі усіх. Критикуючи демократію, Сократ наголошував, що основний її не­долік – некомпетентність посадових осіб, обраних випадково (шляхом же­ребкування), а тому цю форму правління треба удосконалити у напрямку компетентного управління. Сократ першим сформулював концепцію дого­вірних відносин між державою та її громадянами. Платон увійшов в історію політичної думки творами «Держава», «Полі­тика», «Закон». У діалозі «Держава» він розробив концепцію «ідеальної держави», суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства мав «роби­ти своє» і «лише своє», не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерний поділ праці та відмінності між мо­ральними якостями громадян; у відповідності з цим держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і дотриму­вався відповідного місця в суспільстві. Правителі, які природою наділені розумом і мали нахил до роздумів, правили б, воїни – захищали б державу. Ці обидва стани мали керувати третім, до якого входили ремісники і зем­лероби. Правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховувала держава, жінки мали рівні права з чоловіка­ми. Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало підпорядкову­ватися інтересам держави. Справедливість, на думку Платона, це коли у правителів переважає, мудрість, у воїнів – мужність і сила, у виробників – поміркованість. Ідеальною формою держави Платон вважав аристокра­тію. На політичну тематику Аристотелем були написані твори «Політика», «Афінська політика», «Риторика», «Етика». Держава, за Аристотелем, виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але мета її існування – досягнення блага людей. Аристотель першим назвав людину «істотою політичною», тобто такою, що може жити лише у дер­жаві. На його думку, «природа вселила в людину прагнення до державно­го об'єднання». Аристотель першим розділив владу на законодавчу, вико­навчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні – монархія, аристократія, політея; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Аристотель назвав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага. Розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто «володів сукупністю громадянських прав, захи­щав поліс, брав участь в управлінні, суді». Мислитель виправдовував рабство як «річ натуральну». У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю (доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.